# психологія

Життя людини рідко складається з гучних перемог і знакових моментів — значно частіше воно проходить у звичайних буднях. І саме в них ховається головне: відчуття щастя та внутрішнього задоволення народжується не з великих досягнень, а з того, як ми проживаємо кожен свій день.Чому справжній успіх — поза звичними уявленнями про нього та як рутинні звички формують наші досягнення, розповів доктор філософії Іра Бедзоу для PsychologyToday.Успіх — не там, де ми звикли його шукатиБагато людей звикли сприймати успіх як набір досягнень. До прикладу: престижна робота, висока зарплата, кар’єрний ріст. Проте на практиці навіть досягнення цих цілей не завжди приносить довготривале задоволення.Іра Бедзоу пояснює це так званою "помилкою прибуття" — переконанням, що після досягнення певної мети життя автоматично стане щасливішим. Насправді ж люди швидко адаптуються до нових умов, і бажаний результат стає просто новою нормою.Чому важливі саме "звичайні" будні?Замість того, щоб оцінювати життя лише через великі події, фахівець радить звернути увагу на просте запитання: "Який вигляд має мій звичайний день?"Саме щоденні дії формують реальний досвід життя:як проходить ваш ранок;з ким ви спілкуєтесь;які завдання виконуєте;що відчуваєте ввечері.Якщо ці речі не приносять задоволення, навіть "найгучніші" досягнення не компенсують цього.Жити відповідно до своїх цінностейЩе давньогрецький філософ Арістотель говорив про різницю між зовнішніми благами (гроші, статус) і справжнім процвітанням — тим, що сьогодні називають гармонійним життям.Сучасна психологія підтримує цю ідею. Справжнє задоволення виникає тоді, коли щоденні дії людини відповідають її цінностям, інтересам і характеру.Новий підхід до успіхуІра Бедзоу радить змінити фокус з "Чого я досягну?" на "Як я живу щодня?". Це означає чесно відповідати собі на прості, але важливі запитання:Що я роблю більшу частину дня?Чи приносить це мені енергію?Чи не суперечить це моїм цінностям?Такий підхід не завжди легший, але він допомагає уникнути розчарування і будувати життя, яке приносить задоволення не лише "на фініші", а й у процесі.Життя не відбувається у великих моментах, натомість воно проходить у звичайних днях. І саме від того, наскільки ці дні наповнені сенсом, залежить наше загальне відчуття щастя, наголошує доктор філософії.Іншими словами: важливо не тільки те, куди ми йдемо, а й те, як ми проживаємо кожен щодень.Нагадаємо, психологи вважають, що поведінка та сприйняття людини формується ще в дитинстві та чутливо реагує на зовнішні фактори. Раніше ми розповідали про вісім головних ознак, що людина росла в турботі.Читайте також: Серіали про психологію: три стрічки, які допоможуть бачити людей наскрізь.

Фраза "мені потрібен простір" часто викликає тривогу й нерозуміння в стосунках. Для одних вона звучить як завуальоване розставання, а для інших як сигнал про проблеми. Однак психологи наголошують, що в більшості випадків люди мають на увазі не розрив, а свій внутрішній стан.Найчастіше прохання про простір означає, що людина переживає емоційне перевантаження. У моменти стресу, конфлікту чи сильних переживань мозок переходить у "режим захисту", через що знижується здатність до спокійного діалогу, емпатії та раціонального мислення, пише PsychologyToday.У таких ситуаціях пауза допомагає заспокоїтися і повернутися до розмови вже без емоційного перегріву. Тобто "простір" — це тимчасова зупинка, а не спроба втекти від партнера.Різні люди = різні потребиПсихологи пояснюють, що люди по-різному реагують на стрес у стосунках. Одні шукають близькості та підтримки, інші ж навпаки потребують дистанції, щоб відновити внутрішній баланс.Саме ця різниця часто стає причиною конфліктів: поки один прагне розмови "тут і зараз", інший намагається відійти. Це може сприйматися як відсторонення або байдужість.Прохання про простір може бути пов’язане не з партнером, а із зовнішніми обставинами. До прикладу, перевтомою, роботою, стресом або особистими труднощами. У таких випадках це радше сигнал про те, що в людини зараз немає ресурсу, а не про те, що її почуття зникли.Коли варто хвилюватися?Фахівці розрізняють здорову дистанцію і проблемне уникання. Здоровий "простір" зазвичай має чіткі ознаки: людина пояснює свої почуття, окреслює час і повертається до спілкування.Натомість тривожним сигналом є ситуація, коли дистанція стає постійною, без пояснень і без спроб відновити контакт. У такому випадку це може свідчити про емоційне віддалення.Невизначеність у стосунках мозок сприймає як загрозу. Коли немає чіткого пояснення, людина починає додумувати найгірші сценарії. Саме тому фраза "мені потрібен простір" часто викликає сильну тривогу.Як правильно реагувати на подібні ситуації?Психологи радять не поспішати з висновками й не драматизувати. Замість цього краще спокійно уточнити, що саме має на увазі партнер, скільки часу йому потрібно і чи планується повернення до розмови.У більшості випадків ця фраза означає не кінець стосунків, а навпаки спробу їх зберегти, не руйнуючи у стані емоційного напруження.Нагадаємо, нещодавно TrueUA ділився дієвими порадами від ліцензованого клінічного психолога доктора Карі Торрес Санчеса, які допоможуть заспокоїтись у стані стресу.Додамо, за даними виданнями VegOut, поведінка та сприйняття людини формується ще в дитинстві та чутливо реагує на зовнішні фактори. В нашому попередньому матеріалі ви зможете дізнатися ТОП-8 головних ознак, що людина росла в турботі..

Компанія Adastra Cinema презентувала офіційний трейлер нового захопливого психологічного трилера про коуча з особистісного розвитку — "ГУРУ", у якому головну роль виконав П’єр Ніне. Стрічка розповідає про відомого ментора, який здобуває популярність і суспільне визнання завдяки маніпуляціям та оманливим переконанням. В український прокат фільм вийде 9 квітня 2026 року.Картина створена у копродукції Франції та Бельгії. Режисером виступив Ян Гозлан ("Ідеальний чоловік", "Чорний ящик"), а сценарій написав Жан-Батист Делафон, відомий роботами над серіалами про владу. Фільм є тонким дослідженням сучасних практик особистісного розвитку. Зйомки проходили як у міських локаціях, так і в мінімалістичних інтер’єрах, щоб передати напружену атмосферу семінарів.СюжетЗа сюжетом, популярний коуч Мет за допомогою власної методики допомагає людям ставати "кращими версіями себе". Він стрімко піднімається до вершини успіху, використовуючи харизму та майстерно приховуючи свою руйнівну, маніпулятивну натуру.Фільм є глибоким висловлюванням про соціальний вплив і небезпеку надмірної віри в псевдоекспертів. Він демонструє, наскільки тонкою є межа між допомогою та маніпуляцією, і як легко сам маніпулятор може загубитися у власній вигаданій реальності, щиро вірячи у свою місію.Автори поєднують соціальну критику, психологічний трилер і дослідження особистості, що додає стрічці актуальності в епоху культу саморозвитку та швидких трансформацій.Акторський складГоловну роль харизматичного, але маніпулятивного гуру виконує П’єр Ніне ("Граф Монте-Крісто", "Ів Сен-Лоран"), який уже співпрацював із Гозланом у "Чорному ящику". У стрічці також зіграли Маріон Барбо ("Зроби крок уперед"), Антоні Бажон ("Молитва", "Розбиті серця") та Голт Маккеллані ("Алея жахів", "Залізний кіготь", "Гнів людський", "Бійцівський клуб").Нагадаємо, 20 березня на стримінговій платформі Netflix відбулася прем’єра кримінальної драми "Гострі картузи: Безсмертний". Стрічка стала продовженням культового серіалу та повернула на екрани героя Томмі Шелбі.Також компанія Adastra Cinema презентувала офіційний тизер фільму "Backrooms: Залаштунки" — екранізації популярного інтернет-феномену. Стрічка студії А24 вийде в українських кінотеатрах 29 травня 2026 року.Читайте також:5 фільмів, які тримають у напрузі до останньої хвилини: що подивитися ввечеріВід касового фіаско до визнання: 5 фільмів, які провалилися в прокаті, але стали культовимиВказують шлях до успіху: 5 фільмів, які заряджають мотивацієюНайуспішніші екранізації: 5 фільмів за книгами, які зібрали мільйони.

Нове дослідження науковців показує, що неприємні чи проблемні люди у нашому оточенні можуть не лише погіршувати психічне здоров’я, а й реально прискорювати біологічне старіння.Про це пише Psychology Today.Вплив токсичних людей на здоров’яВчені стверджують, що підтримка з боку друзів та родини позитивно впливає на фізичне та психічне здоров’я. Натомість "токсичні" люди (надмірно ворожі, пасивно-агресивні чи ті, які створюють навмисні труднощі) стають серйозним джерелом стресу. Хронічний стрес негативно впливає на організм, прискорює старіння та підвищує рівень запалення.Дослідження, опубліковане в журналі PNAS, вивчало, чи впливають токсичні люди на біологічний вік. У ньому брали участь понад 2300 добровольців з Індіани (штат США, — ред.). Вчені визначали соціальні мережі учасників, позначали "токсичних людей" — тих, хто завдавав надмірний стрес — і проводили аналіз біологічного віку за метилюванням ДНК. Також збирали дані про психічне та фізичне здоров’я добровольців.Метилювання ДНК — це процес, коли до ДНК приєднується маленька хімічна «мітка» (метильна група), яка не змінює саму ДНК, але може вимикати певні гени. Це важливий механізм, який допомагає організму контролювати розвиток, старіння та захист від хвороб.Результати дослідження28,8% учасників мали одну або кілька токсичних людей у своєму оточенні, 10% — двох або більше. Кожна "токсична" людина прискорювала біологічне старіння на 1,5%, що в середньому дорівнювало дев'яти місяцям старіння у порівнянні з однолітками без токсичних контактів.Токсичні члени родини або друзі впливали сильніше, ніж токсичні подружжя, можливо, через пом’якшувальний ефект шлюбу, який знижує самотність. Наявність токсичних людей також підвищувала рівень запалення та впливала на інші біологічні показники.Токсичні друзі або родичі мають реальний біологічний ефект на організм: вони не лише погіршують психічне самопочуття, а й прискорюють старіння та збільшують запальні процеси. Для збереження здоров’я та уповільнення старіння важливо зменшувати контакти з токсичними людьми.Нагадаємо, вчені з Рочестерського університету в США провели незвичайний експеримент. Дослідження відкриває нові можливості для вивчення процесів старіння та потенційного продовження активного життя людини.Додамо, нещодавно експерт із мовлення та дикції Павло Мацьопа порадив три серіали, які допомагають краще розуміти людей через спостереження за їхньою мімікою та поведінкою. Перегляд таких стрічок може навчити зчитувати приховані мотиви та невербальні сигнали, що корисно для щоденного спілкування й професійної діяльності..

Багато хто хоча б раз мріяв навчитися краще розуміти інших — зчитувати емоції, помічати дрібні зміни міміки та розпізнавати приховані наміри співрозмовника. Розвинути ці навички допомагають не лише тренінги з психології, а й правильно підібрані серіали. Адже перегляд стрічок може стати своєрідним тренуванням спостережливості та емоційного інтелекту.Експерт із мовлення та дикції Павло Мацьопа на своїй сторінці в Instagram назвав три серіали, які допоможуть навчитися краще зчитувати міміку, поведінкові сигнали та приховані мотиви людей."Менталіст"Цей американський телесеріал транслювався у період від 23 вересня 2008 року до 18 лютого 2015 року. Протягом семи сезонів вийшов 151 епізод, а рейтинг на IMDb становить 8,2 бала — це щонайменше свідчить про його художній рівень і високу ймовірність, що перегляд сподобається."Серіал навчить розуміти, що керує людьми. Окрім цього, він здатен показати глядачеві, як впливати на рішення інших за допомогою точних фраз, жестів, логіки та психологічних тригерів", — зазначив Мацьопа."Теорія брехні"Американський серіал, який вчить помічати брехню, стартував у 2009 році. Він розповідає про доктора Лайтмана, який переконаний, що всі брешуть, і здатен викрити людину за кілька хвилин розмови. Як і "Менталіст", серіал має високий рейтинг на IMDb — 8,0, то ж його цілком можна додати до списку для перегляду."Ви дізнаєтеся про реальні техніки Федерального бюро розслідувань Сполучених Штатів Америки і психологів. Як розпізнавати брехню за мікровиразами обличчя, жестами та темпоритмом", — наголосив Павло Мацьопа."Форс мажори"Цей серіал є найновішим із перерахованих, адже стартував у 2011 році. Сюжет розповідає історію Майка Росса — молодого хлопця, який володіє феноменальною пам'яттю і блискучим розумом. Він має найвищу оцінку на IMDb, а саме 8,4, і не лишить байдужим навіть вимогливого глядача."Ви навчитеся аналізувати сказане прораховувати дії наперед та створювати вигідні обставини для себе. Запевняю, після цього серіалу ви забудете фразу "від мене нічого не залежить" і почнете вигравати суперечки по-дорослому", — зазначив Мацьопа.IMDb (Internet Movie Database) — це найбільша у світі онлайн-база даних про кінематограф, телесеріали, акторів, режисерів та відеоігри. Вона містить інформацію про мільйони фільмів, включно з рейтингами користувачів, рецензіями, кастингами, виробничими деталями та біографіями.Нагадаємо, раніше колишній фінансовий аналітик Ейвері Вайт назвала вісім прихованих звичок, які непомітно забирають шанс на досягнення результату. Вона пояснила, як їх виявити й викорінити, перш ніж вони завдадуть шкоди.Читайте також: Три книги для сильного діалогу: поради експерта з дикції.

Читання — це не лише про задоволення, а й про практичну користь. Книги можуть навчити думати чіткіше, говорити впевненіше й тримати позицію в будь-якій розмові.Експерт із мовлення та дикції Павло Мацьопа на своїй сторінці в Instagram поділився добіркою з трьох книг, які допомагають не губитися в діалозі — навіть під тиском хама чи маніпулятора — і впевнено відстоювати свою думку."Чорна риторика"Автор книги — німецький фахівець у сфері ділового консалтингу та провідний тренер із комунікативної техніки для всієї німецькомовної Європи Карстен Бредемайер. Його книга розповідає про вміння маніпулювати всіма риторичними засобами й методами так, щоб у процесі переговорів чи виступу опонент або аудиторія дійшли потрібного для промовця висновку.Книга навчає розрізняти, у якому контексті та за яких запитань аргументи нічого не важать або, навпаки, є вирішальними. Також автор розповідає, як усувати суперечності й вибудовувати "червону нитку" кожної розмови, перетворювати негативне мислення та поведінку співрозмовника на позитивні й конструктивні, винахідливо й елегантно нейтралізувати пастки, у гарячих суперечках не втрачати самовладання та поводитися впевнено."Ця книга навчить розпізнавати маніпуляції під час суперечок та переконливо відповідати навіть найсильнішим співрозмовникам", — резюмував Мацьопа."Я чую вас наскрізь"Автором цієї книги є американський психіатр Марк Гоулстон. Книга навчить достукатися до "непробивної" людини, переконати будь-кого в будь-чому, погасити палку суперечку й справити блискуче враження. Головне, чому намагається навчити автор, — пам’ятати, що секрет злагоди полягає не в умінні говорити, а в умінні слухати й чути, чого насправді прагне співрозмовник."Ви навчитеся чути те, що не озвучене і формулювати відповіді, які відкривають навіть закритих людей. Дізнаєтеся, як справді слухати та вловлювати наміри, емоції та мотивацію", — додав Мацьопа."Геній комунікації"Цю книгу написав американський підприємець Дейв Керпен. Автор надає практичні поради для вдосконалення навичок спілкування та побудови міцних стосунків. Книга допомагає навчитися справляти позитивне враження та ефективно взаємодіяти з людьми. Ключовим елементом є вміння активно слухати, адже це створює у співрозмовника відчуття власної значущості."Це практичний путівник, як вибудувати контакт із будь-ким. Незалежно від віку, статусу чи переконань", — зауважив Мацьопа.    Посмотреть эту публикацию в Instagram           Публикация от Павло Мацьопа (@pavlo_matsopa)Нагадаємо, раніше колишній фінансовий аналітик Ейвері Вайт називала вісім прихованих звичок, які непомітно забирають шанс на досягнення результату. Вона пояснила, як їх виявити й викорінити, перш ніж вони завдадуть шкоди.Читайте також:Талант — не головне: психологи визначили справжній ключ до успіхуЯк відрізнити правду від фейків — поради фактчекерівЕмоційне вигорання: як повернути енергію й відновити сили — поради медиків.

Українці, які постійно переживають обстріли, або ж перебувають на лінії фронту, все частіше шукають допомоги, наприклад, у психолога. Крім того, військові досить часто звертаються до капеланів, які підтримують їхній моральний та духовний стан. Військовослужбовиця, докторка філософських наук, професорка, радниця заступника керівника Офісу президента України Віта Титаренко в інтерв'ю TrueUA розповіла, чи може психолог замінити капелана. Вона зауважила, що в душі вона ще й дослідник і маю тісну співпрацю із капеланами. Тому неодноразово ставила питання військовослужбовцям: "хто вам більше потрібний — капелан чи психолог?" "Відповідь була, що потрібен і той, і той. Тому що те, що скажеш капелану, — не скажеш психологу, і навпаки", — зазначила професорка.Для себе Титаренко зробила висновок, що "все-таки у кожного є свій спектр діяльності, свій функціонал, якщо підходити інструменталізовано". "Психолог працює з поведінкою, з травмами, капелан — з духовними сенсами, але вони часто йдуть пліч-о-пліч, і інколи функції одного переносяться на іншого", — пояснила вона різницю.Релігієзнавець наголосила, що "це війна і тут немає такого чіткого розмежування". Однак, за її словами, і капелан, і психолог повинні бути та виконувати свою функцію, а також "діяти у тандемі". "У нас це виходило, тож я ще раз переконуюся, що така паритетна співпраця є більш ефективною. Тому що все це потрібно для чого? Аби допомогти нашим захисникам стояти на фронті", — підсумувала Титаренко.Нагадаємо, раніше в інтерв'ю TrueUA військовий психолог із групи інженерного забезпечення 67-ї ОМБ Андрій Козінчук розповів, що таке посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) та як з ним впоратися.Читайте також: Як зберігати внутрішній баланс під час тривог і обстрілів: поради психолога.

Похмура й мінлива погода здатна підсилювати втому, апатію та відчуття емоційного вигорання. У такі періоди здається, що сил стає менше, а відновлення — складнішим. На жаль, універсального рецепта, який підійде всім, не існує.У Міністерстві охорони здоров’я зібрали поради фахівців, які допоможуть зробити перші кроки до відновлення — і пояснили, з чого варто почати та чому саме це може дати результат.Перевірте організмВтому, безсилля, втрату концентрації можуть провокувати розлади фізичного чи психологічного здоров'я. Перед тим як робити висновки про емоційний стан, важливо перевірити можливі медичні причини.Налагодьте режим снуЧасто люди на різних стадіях вигорання відчувають безсилля або вважають себе малопродуктивними. Через це беруть ще більше задач, працюють понад норму та засиджуються допізна на роботі."Спробуйте відкласти справи та налагодити режим сну", — радять медики.Додайте рух у життяПрогулянки на свіжому повітрі та більше фізичної активності допоможуть перемкнутися, знизити рівень стресу й отримати заряд енергії. Думки стануть яснішими, а нові ідеї з'являтимуться легше.Проявіть співчуття та турботу до себеКоли ви багато працюєте, підтримуєте інших, то часто відкладаєте власні потреби "на потім". Варто спробувати повернути турботу про себе."Поміркуйте, чого вам бракувало останнім часом і що могло б додати сил чи радості. Дозвольте собі хоча б маленький крок у бік того, що давно хотіли", — наголосили у МОЗ.З'ясуйте своє "чому" і "для чого"Можливо, ви маєте відчуття, що сенс вашої роботи втрачено і варто замислитися над зміною напрямку, проаналізувати, що не подобається. Точно існують речі, які заганяють у фрустрацію, але є і те, що вам подобається."Вам може здаватися, що ви непродуктивні, що час все покинути, але це лиш симптом вигорання", — пояснюють у міністерстві.Ставте реалістичні ціліСпробуйте ділити свої цілі на дрібніші завдання та святкувати перемоги. Часто люди виставляють зависоку планку, яку важко чи неможливо досягти, а потім розчаровуються в собі."Цільтеся на "досить добре", хоча б на період відновлення", — наголосили у МОЗ.Знайдіть "своїх"Зверніться за підтримкою до того, хто вже проживав вигорання і зможе дати поради з власного досвіду. Особливо корисним буде знайти таку людину, яка працює у тій же професії, що й ви."Долучіться до групи підтримки, участь в яких зазвичай є безкоштовною. Проговорення того, що вас турбує, допоможе зняти напруження, побачити ситуацію чіткіше та знайти рішення", — радять фахівці.Звертайтеся по фахову допомогуІноді найкращий крок до відновлення — поговорити з тими, хто здатен професійно підтримати. Можна самостійно звернутися по допомогу до психолога чи психотерапевта. Також можна отримати безоплатну психосоціальну допомогу у свого сімейного лікаря."Якщо потрібна глибша чи триваліша підтримка, зверніться до найближчого Центру ментального здоров'я — там команда фахівців допоможе зрозуміти причини виснаження й знайти шлях до відновлення", — зазначили у МОЗ.Нагадаємо, раніше ми публікували поради, як зрозуміти, що вами маніпулюють.Читайте також:Як зберігати внутрішній баланс під час тривог і обстрілів: поради психологаЯк сформувати "емоційну броню": 10 рис людей, яких важко образити"Як раніше вже не буде": психолог ЗСУ про виснаження, стрес і виклики після війни.

Коли хтось дивиться на успішних людей, то їм важко не думати, що слава, багатство чи процвітання є результатом виключно таланту. Безумовно, що вроджені навички мають свій вплив, але він не є єдиним фактором, який впливає на досягнення результату.Видання Fortune, посилаючись на психолога з Пенсильванського університету Анджела Дакворт, повідомляє, що зусилля, які прикладає людина, коли намагається досягти успіху, мають подвійну вагу. Дакворт — американська психологиня, науковиця та авторка, найбільш відома своїми дослідженнями стійкості: концепції пристрасті та наполегливості у досягненні довгострокових цілей. Вона є професоркою психології імені Рози Лі та Егберта Чанга у провідному Університеті Пенсильванії, а також співзасновницею Character Lab, некомерційної організації, що спеціалізується на науково обґрунтованих порадах для батьків та вчителів."Часто, мені здається, ми дивимося на інших людей і кажемо: "Так, вони неймовірно талановиті", чи то у спорті, чи в мистецтві, музиці чи бізнесі, і ми лише знизуємо плечима і кажемо: "Ну, вони ж народилися з цим даром", — зазначає психолог.Талант часто визначають як природну здатність або навичку, але Дакворт описує це по-іншому. За її словами, талант — це швидкість, з якою людина здатна вдосконалюватися в чомусь. "Якщо ви менш талановита людина, ви вдосконалюєтеся "лише трохи" з кожною годиною практики", — зазначила вона.Один із найвідоміших спортсменів коледжу в історії Університету Флориди Тім Тібоу також є прихильником наполегливої ​​праці, а не таланту. За його словами, той, хто багато працює, може мати перевагу над талановитим, але менш працьовитим опонентом."Я дотримувався цього почуття, бо воно мене мотивувало — знання того, що коли я з’являюся на корті, на полі, на полі для гольфу, у класі, я не завжди буду найталановитішим", — зазначив Тібоу. У світі спорту не лише Тібоу поділяє таку думку. Кріштіану Роналду, один з найкращих футболістів в історії, теж так вважає. За його словами, талант без праці нічого не вартий."Талант без праці — ніщо", — сказав Роналду, який здобув кілька індивідуальних та командних нагород за свої успіхи, зокрема п’ять трофеїв "Золотий м’яч" як найкращий гравець світу.Що про це говорять дослідженняНові дані з Військової академії США у Вест-Пойнті свідчать: наполегливість залишається одним із ключових факторів успіху курсантів. Дослідження охопило 817 людей з випуску 2022 року, які понад два роки навчалися й служили у режимі обмежень, карантинів та змін у навчальному процесі через COVID-19.На початку навчання вони проходили опитування на завзятість, тест на фізичну підготовку (віджимання, прес, біг). Далі дослідники відстежували, хто з них закінчив Вест-Пойнт вчасно, а також підсумкові оцінки в трьох сферах: академічній, військовій та фізичній.Встановлено, що наполегливість і фізична форма суттєво підвищували шанси на випуск, тоді як результати вступних тестів SAT/ACT у цій конкретній когорті не мали значущого впливу на факт закінчення академії. Загалом, для курсантів із низькими показниками завзятості та фізпідготовки ймовірність випуску оцінювалась приблизно у близько 76–83%, тоді як для тих, хто працював наполегливо, показники зростали до понад 90%.Втім, коли йшлося про успішність у різних сферах, картина виявилася більш нюансованою:академічні результати найкраще прогнозувалися саме когнітивними здібностями (SAT/ACT), далі йшли фізична підготовка та завзятість;військові показники найбільше залежали від фізичної форми, потім від результатів тестів, а вже потім — від завзятості;фізична успішність очікувано найсильніше визначалася початковою фізичною підготовкою, але й завзятість також вносила відчутний внесок.Загалом завзятість і фізична форма важливі, але далеко не єдині чинники. Автори наголошують, що інші риси — наприклад, стійкість, витривалість, сумлінність теж можуть істотно впливати на результати, але не були включені до аналізу.Дослідження підтверджує думку, що завзятість — не "магічна риса", але стабільний, хоч і помірний, предиктор успіху. Вона допомагає утримуватися в довгостроковій траєкторії до мети, особливо в умовах VUCA-середовища (нестабільність, невизначеність, складність, неоднозначність), яким стала пандемія для Вест-Пойнта. Автори дослідження припускають, що подібні механізми можуть працювати й в інших високостресових середовищах — медичних, юридичних школах, серед лікарів, рятувальників чи соціальних працівників.Нагадаємо, раніше колишній фінансовий аналітик Ейвері Вайт називала вісім прихованих звичок, які непомітно забирають шанс на досягнення результату. Вона пояснила, як їх виявити й викорінити, перш ніж вони завдадуть шкоди..

Діти мають схильність до нестандартного мислення, яке, на перший погляд, може здаватися безладним. Вони конструюють свої знання через досвід і мають пройти чотири послідовні стадії розвитку, причому перші дві з них нібито позбавлені здатності до структурованої логіки.Як повідомляє видання PsyPost, психолог Жан Піаже радикально й назавжди змінив те, як світ дивиться на дітей, показавши, що вони не народжуються із такими ж концептуальними "будівельними блоками", як дорослі, а мусять вибудовувати їх через досвід. "Ніхто до нього й після нього не зібрав настільки масштабний каталог дивних дитячих поведінкових проявів, які дослідники й досі можуть відтворювати в окремих дітях", — зазначає видання.У новій статті в журналі Nature Human Behaviour описано, що маленькі діти здатні знаходити систематичні розв'язання складних задач без жодних інструкцій. У 1960-х роках Піаже спостерігав, що маленькі діти покладаються на незграбний метод проб і помилок, а не на систематичні стратегії, коли намагаються впорядкувати об’єкти за якоюсь безперервною кількісною ознакою, як-от довжина. Наприклад, якщо попросити чотирирічну дитину розкласти палички від найкоротшої до найдовшої, вона почне хаотично їх пересувати й зазвичай так і не досягне потрібного порядку."Психологи трактували неефективну поведінку маленьких дітей у такому завданні на впорядкування — тому, що ми називаємо завданням на серіацію, — як ознаку того, що діти не здатні використовувати систематичні стратегії розв’язання проблем щонайменше до семи років", — зазначає видання.Дещо парадоксально, але встановлено, що підвищення складності й когнітивних вимог завдання на серіацію насправді спонукає маленьких дітей самостійно відкривати й застосовувати алгоритмічні рішення. У класичному дослідженні Піаже просив дітей розкласти видимі предмети — наприклад, дерев’яні палички — у порядку зростання висоти. Гуйвен Алекс Ян, аспірантка з психології, яка працює в лабораторії над комп’ютерними моделями навчання, суттєво ускладнила версію цього завдання. "За порадами нашого колеги Біла Томпсона, вона розробила комп’ютерну гру, у якій дітям потрібно було, спираючись на підказки зворотного зв’язку, відновити порядок за зростанням висоти для об’єктів, прихованих за стіною", — додає видання.У грі діти мали розташувати істот, схожих на кроликів, від найнижчої до найвищої, клацаючи по їхніх кросівках, щоб міняти їх місцями. Істоти змінювалися місцями лише тоді, коли стояли в неправильному порядку; якщо ж порядок був правильний, вони залишалися на місці. Оскільки діти могли бачити тільки взуття "кроликів", але не їхню висоту, їм доводилося покладатися на логічні умовиводи, а не на безпосереднє сприйняття, щоб розв’язати задачу. Ян протестувала 123 дітей віком від чотирьох до 10 років.Як знайти стратегіюУ ході дослідження було виявлено, що діти самостійно відкривали й застосовували щонайменше два добре відомі алгоритми сортування. Ці стратегії — так звані selection sort ("сортування вибором") і shaker sort — зазвичай вивчають у комп’ютерних науках.Понад половина дітей, які пройшли тестування, продемонстрували ознаки структурованого алгоритмічного мислення — і це у віці вже від чотирьох років. Хоча старші діти частіше використовували алгоритмічні стратегії, наші результати суперечать переконанню Піаже, що діти неспроможні на такий систематичний підхід до стратегії до семи років. Він вважав, що для цього вони спершу мають досягти так званої стадії конкретних операцій.Наші результати свідчать, що діти насправді здатні спонтанно відкривати логічні стратегії набагато раніше, коли цього вимагають обставини. У нашому завданні стратегія простих проб і помилок просто не могла спрацювати, бо об’єкти, які потрібно було впорядкувати, не були безпосередньо видимими — діти не могли покладатися на зоровий зворотний зв’язок."Пояснення наших результатів потребує тоншого прочитання початкових даних Піаже. Хоча на перших двох стадіях за Піаже діти й надалі можуть віддавати перевагу на вигляд менш логічним рішенням, причина не в тому, що вони нездатні чинити інакше, якщо ситуація цього потребує", — наголосили у виданні.Системний підхід до життяАлгоритмічне мислення є критично важливим не лише в просунутих курсах математики, а й у повсякденному житті. Прикладом є випадок, коли людині потрібно спекти дві дюжини печива, а улюблений рецепт розрахований тільки на одну. "Теоретично ви могли б двічі послідовно пройти всі кроки рецепта, щоразу мити миску, але так ніхто не робить — ви розумієте, що це неефективно. Натомість ви подвоюєте кількість інгредієнтів і виконуєте кожен крок лише раз. Алгоритмічне мислення дає змогу вам знайти системний спосіб підійти до задачі "подвоєння печива" й зробити процес випікання ефективнішим", — зазначає видання.У PsyPost зауважили, що алгоритмічне мислення — це важлива здатність, яка корисна дітям у міру того, як вони вчаться рухатися й діяти у світі. І тепер достеменно відомо, що доступ до таких умінь вони мають значно раніше, ніж вважали психологи.Нагадаємо, раніше ми розповідали, що маніпулятивні люди прагнуть контролю, а добросердечні — зв'язку. Про те, як зрозуміти, що вами маніпулюють, читайте у нашому матеріалі..

Від початку повномасштабної війни Україні постійно живуть в умовах стресу через бойові дії та регулярні ворожі обстріли. Відтак, важливо піклуватися про власний внутрішній баланс і шукати точки опори, аби зберігати стійкість.Про ключові принципи самодопомоги розповів військовий психолог із групи інженерного забезпечення 67-ї ОМБ Андрій Козінчук в інтерв'ю TrueUA. За його словами, основою відновлення є дисципліна та базові фізіологічні потреби."Нам треба навчитися піклуватися про себе, тому що це фізіологія. Психологія — прекрасна наука, рекомендую, але біологія була перша", — зауважив він.Психолог наголошує: дорослі повинні забезпечувати собі мінімум шість годин сну. Якщо ніч була безсонною через обстріли чи інші причини, наступна має пройти в умовах максимального відпочинку. Також важливо дбати про регулярне харчування та достатню кількість води.Не менш важливою є й соціальна підтримка. Зокрема, потрібно "піклуватися про людей, які поруч, і дозволяйте піклуватися про вас"."Ну і, звісно, професійне: відповідайте собі на питання, хто ви, що ви, для чого ви. Ніхто про вас не буде піклуватися, якщо ви про себе не попіклуєтесь. Нам потрібно витягувати всю державу на новий рівень, і це починається з себе. Бо це питання виживання. І цей комфорт досягається шляхом створення власного безпечного простору", — резюмував експерт.Стрес — це природна реакція організму на зовнішні подразники, яка проявляється як психічне та фізичне напруження, що допомагає адаптуватися до змін. Короткочасний стрес може бути корисним, мотивуючи досягати цілей, тоді як тривалий і сильний стрес (хронічний стрес) може негативно вплинути на здоров'я, призводячи до тривожності, депресії та інших проблем.Нагадаємо, раніше ми розповідали, що маніпулятивні люди прагнуть контролю, а добросердечні — зв'язку. Про те, як зрозуміти, що вами маніпулюють, читайте у нашому матеріалі..

За чотири роки повномасштабної війни в Україні почастішали випадки посттравматичного стресового розладу, так званого ПТСР. За даними ВООЗ, близько 70% людей у світі стикаються з потенційно травматичною подією протягом свого життя, але ПТСР розвинеться у 5,6%. Однак, у людей, які постраждали внаслідок війни, ця ймовірність вища утричі (15,3%). Особливо високий ризик ПТСР у жертв сексуалізованого насильства.В інтерв'ю TrueUA військовий психолог із групи інженерного забезпечення 67-ї ОМБ Андрій Козінчук розповів, які дії допомагають із цим впоратися чи принаймні полегшити стан.За словами фахівця, посттравматичний стресовий розлад — це психічне набуте захворювання, яке відбувається внаслідок переживання людиною психотравмуючої події. Ця подія для кожної людини різна."Це може бути втрата рідної або близької людини, якась страшна ситуація, яка накладається на себе й пов'язана зі страхом смерті, каліцтва, полону, якихось інших страшних речей. Вона відбувається не одразу, тому і назва така "посттравматична". Після завершення психотравмуючої події може пройти місяць, три, півроку, два роки", — зауважив Козінчук.Він відзначив, що навіть є випадки, коли ПТСР може виникати через 10 років після закінчення психотравмуючої події. Експерт пояснив, що ПТСР — це психічне захворювання, тому воно внесене у протокол DSM (Diagnostic and Statistical Manual — Посібник з діагностики психічних розладів, — ред.) і входить до Міжнародної класифікації хвороб.Як проявляється ПТСРПсихолог пояснив, що часто у людей, які страждають на ПТСР нав'язливі стани: "Всюди небезпека, мене хочуть вбити". До того ж людина перебуває у постійній напрузі, через що може страждати на порушення сну, головні болі, флешбеки — коли ти в реальності ніби бачиш речі, які з тобою були саме під час цієї психотравмуючої події."Тобто ситуації в минулому накладаються на теперішні. Це може бути заміна органів чуттів. Наприклад, коли хтось смажить м'ясо, а людина відчуває запах обгорілого побратима. Або, наприклад, коли свистить чайник, а тобі здається, що це міна. Всі ці речі дуже напружують, і внаслідок зміни поведінки може виникати агресія, або навпаки апатія", — зауважив він.Як допомогти людині із ПТСРФахівець наголосив, що ПТСР лікується як медикаментозними препаратами, так і терапією. Однак весь процес лікування має проходити під наглядом лікаря."Якщо у людини спостерігаються симптоми ПТСР, їх необхідно діагностувати. У нас вважають, що відвідування психіатра завершиться гамівною сорочкою, транквілізаторами й станом "овоча". Але, людоньки, 2025 рік надворі. Сьогодні ніхто не примушуватиме до діагностики без вашого дозволу. До речі, переважна більшість пацієнтів психіатричних клінік добровільно ними стали. Тобто за рішенням в суду хіба що там когось покладуть до лікарні, якщо ця людина несе суспільну загрозу. Немає такого: "На тобі таблетку від ПТСР, приймати двічі на добу". Це комплекс. Тому важливо знайти свого психіатра. Я знаю декількох людей, у яких був ПТСР, але вони прекрасно функціонують, це був складний етап до лікування, але після цього все супер", — зауважив Козінчук.Які поведінкові чи емоційні сигнали свідчать про те, що пора звертатися до спеціалістаЗа словами психолога, є певні сигнали, які демонструють, що людині із ПТСР потрібно негайна допомога спеціаліста. Серед них:Систематична зміна настрою, коли людина понад два тижні перебуває в пригніченому настрої.Реактивність, або ж стан агресії.Будь-який вид залежності — лудоманія, алкоголізм, психоактивні речовини."Це все свідчить про те, що з людиною варто поговорити: "Якщо хочеш, ми можемо разом сходити до спеціаліста. Хоча би проконсультуватися, аби дізнатися, що воно таке". Завантажити якийсь легальний у нашому регіоні додаток з приводу цих станів. Якщо нічого з цього не працює, людина може піти у ветеранський простір. Наприклад, в один із підрозділів Міністерства у справах ветеранів, де можна проконсультуватися з фахівцем", — додав психолог.Нагадаємо, раніше ми розповідали, що маніпулятивні люди прагнуть контролю, а добросердечні — зв'язку. Про те, як зрозуміти, що вами маніпулюють, читайте у нашому матеріалі..

Майже кожен із нас стикається зі стресом щодня — це вже звична частина сучасного життя. Але звичність не означає, що стрес має керувати нами чи визначати наш настрій. Важливо навчитися вчасно перемикатися, заспокоювати нервову систему й повертати собі контроль, навіть коли день здається занадто напруженим.Ліцензований клінічний психолог доктор Карі Торрес Санчес назвав шість порад, які допоможуть заспокоїтись у стані стресу.Прогресивна релаксація м’язівЗа словами фахівця, у стресовій ситуації перший крок, який кожен має зробити — це розслабити м'язи. Торрес Санчес радить сісти або лягти та почати з рук та ніг. "Напружте групу м’язів. Наприклад, праву руку, стискаючи кулак якомога міцніше протягом п’яти секунд. Зосередьтеся інтенсивно на відчутті напруги. Потім раптово і повністю розслабте напругу на 10-15 секунд, відчуваючи тепле, важке, розслаблене відчуття. Систематично рухайтеся по всіх основних групах м’язів (кисті, передпліччя, обличчя, шия, плечі, груди, живіт, сідниці, ноги, стопи). Хоча ця практика допомагає полегшити значну частину фізичного стресу, який ми носимо, вона також повертає вас до центру — нагадування про те, що ви тут, заземлені та маєте справу зі своїми почуттями", — наголосив психолог. Коротка прогулянка на природіВихід на вулицю та подих свіжим повітрям — це безпомилкове рішення, коли є відчуття стресу. Від цього людині стане значно легше. "Головне — ритмічний, стабільний рух. Під час ходьби вимкніть або покладіть телефон у кишеню та практикуйте усвідомлене спостереження протягом принаймні 10 хвилин. Звертайте увагу на кольори, звуки та відчуття ваших ніг на землі. Звертайте увагу на те, як рухається ваше тіло та як реагує ваше дихання", — наголосив фахівець. Задля того, щоб додати ще більше ефекту, потрібно звертати увагу на зміну листя, собак на вечірній прогулянці. Підійдуть й інші позитивні речі, такі як усміхнені та радісні люди, яких можна побачити довкола.Обійми метеликаТака практика, за словами психолога, справді відчувається як обійми, як зсередини, так і зовні. Для цього потрібно схрестити руки на грудях, розмістивши середній палець кожної руки приблизно під протилежною ключицею. "Ви можете розставити інші пальці віялом, а великі пальці переплести, утворюючи "тіло" метелика. Як тільки ви займете потрібне місце, заплющте очі, опустіть погляд і почніть повільно та глибоко дихати. Обережно та повільно почніть чергувати постукування руками, ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч, як повільне помахування крил метелика. Зберігайте ритм рівним і заспокійливим. Продовжуйте постукування протягом одної-трьох хвилин або доки не відчуєте себе спокійніше", — зауважив Торрес Санчес."Струснути" тілоПсихолог зауважив, що фізична активність має велику роль у знятті стресу. Втім, зняття стресу — це більше, ніж просто швидка вправа."Стрес живе в тілі, і іноді вам потрібно фізично його звільнити. Встановіть таймер на п’ять-десять хвилин і буквально струсіть руками, ногами, плечима будь-яким зручним для вас способом. Ви можете танцювати, стрибати вгору-вниз або розтягувати своє тіло. Це може здатися безглуздим, але такий рух допомагає вашій нервовій системі звільнитися від зайвої енергії, що утримується в тілі під час стресу. Це може допомогти вам вивестися зі стану бий або біжи ефективніше, ніж сидіти нерухомо", — зауважив він.Зміна історіїВтім, окрім фізичного аспекту, для зняття стресу також важлива зміна мислення. Психолог це пояснює тим, що значна частина стресу походить від наративу, в якому людина "застрягла"."Витратьте 10 хвилин на те, щоб визначити, що ви собі говорите. Можливо, це звучить щось на кшталт: "Я зазнаю невдачі", або "ніхто не з'являється для мене", або "Я ніколи не наздожену". Як тільки ви дійдете до основного наративу, запитайте себе: "Що ще може бути правдою?" Таке переосмислення дозволяє вам послабити хватку історії, яка змушує вашу нервову систему працювати понаднормово. Можливо, це означає віддати собі належне за щось, що ви зробили того тижня, за один момент, коли ви відчували себе сильними та сміливими, або за просте нагадування собі, що ніщо не вічне", — наголосив фахівець.Візуалізація безпечного місцяТоррес Санчес зауважив, що людям доводиться вічно жити всередині своєї свідомості. Тож, варто зробити її приємним місцем. Наприклад, можна спробувати "техніку керованої візуалізації" , де треба створити яскравий уявний образ місця, де можна почуватися повністю спокійно, безпечно та захищено."Ви можете подумки повернутися до цього місця щоразу, коли відчуваєте пригніченість або стрес. Це може бути реальне місце, яке ви відвідували (наприклад, пляж чи затишна кімната), спогад або цілком уявне місце (наприклад, відокремлена хатина чи таємний сад). Залучаючи свої органи чуття — наприклад, помічаючи те, що ви бачите, чуєте, нюхаєте, торкаєтесь і смакуєте — ви можете зануритися в приємніший досвід, ніж той, який ви маєте зараз", — пояснив фахівець.Нагадаємо, раніше ми розповідали, що маніпулятивні люди прагнуть контролю, а добросердечні — зв'язку. Про те, як зрозуміти, що вами маніпулюють, читайте у нашому матеріалі.Читайте також: "Як раніше вже не буде": психолог ЗСУ про виснаження, стрес і виклики після війни.

Кожен із нас уже довгі роки живе у реальності війни — навіть якщо ми не на передовій. Ми навчилися триматися, звикли до сирен, до новин про обстріли, до втрат і до постійної напруги, яка не зникає з перших днів повномасштабного вторгнення. Війна триває довго, виснажує і змінює нас.Але як залишатися людиною, коли навколо — хаос і невизначеність? Як не втратити себе, коли сили вже на межі, а інші потребують нашої підтримки? І як ветеранам після всього пережитого знайти шлях назад до мирного життя?Про це TrueUA поговорив із військовим психологом із групи інженерного забезпечення 67-ї ОМБ Андрієм Козінчуком, який щодня працює з тими, хто пройшов найважче — і продовжує боротися вже в середині себе.— Почнімо нашу розмову з невеличкого знайомства. Розкажіть, хто такий військовий психолог і як ви прийшли у цю професію?— Психолог — це той, хто працює з людьми. Це може бути дитячий, шкільний психолог. Може бути психолог, який працює з онкохворими. Військовий психолог — це той, хто не просто працює з військовими, а ще й служить. Тобто виконує накази, але суть та ж — психічне здоров'я, підняття морально-психологічного стану, стійкості — все, що пов'язане саме з душевними переживаннями.Від інших фахівців цього напрямку військовий психолог відрізняється, мабуть, роботою в жорсткій військовій ієрархії. Аби стати військовим психологом, необхідно не просто працювати з військовослужбовцями. Такий психолог ще й служить у війську, має посаду, звання тощо. Тому це офіцерська посада зі всіма наслідками. У мене спершу було велике бажання стати військовим. Але я — гуманітарій, а більшість військових професій — технічні. І дуже небагато є спеціальностей гуманітарних — їх всього чотири. Хоча, можливо, зараз і більше, адже з'явилися міжнародники. Це юрист, політолог, перекладач і, власне, психолог. І так я вирішив стати психологом. Наче і пальцем в небо, але пішло-поїхало…. Це було задовго до війни. 2002 року я вступив до вишу, а прийшов у професію 2007 року — до того, як це стало мейнстримом. Наскільки це можна назвати взагалі мейнстримом.— Як війна змінила вашу роботу і, зокрема, ставлення до неї? — Мої уявлення про роботу військового психолога на війні й те, як воно було насправді — це радикально різні речі, не в сеесі краще чи гірше, а в тому, що стосується якихось обов'язків. Є речі, які мені досі диковинні, і я не погоджуюся з ними. Наприклад, робити службові розслідування, заповнювати мільярд сторінок документації, підпорядковуватися людям, які уявлення не мають, що таке психологія, бо "десь чув, десь щось бачив". Але врешті-решт не зупиняємося і працюємо для людей, для особового складу.Трохи складнувато, адже сама професія передбачає величезні зусилля над своїм власним ресурсом: тобто я маю бути відпочившим, виспаним, в ресурсі, в потоці, але нічого з цього немає, тому що твій підрозділ десь щось робить. Можна довго з цього скиглити, а можна зробити цукерку.З усіх професій мені невідома якась країна, яка б досягла супер-мега, неперевершеного досягнення у військовій психології там, де була або зараз є війна. Люди беруть участь в бойових діях, і не можливо, аби вони воювали й при цьому у них було все прекрасно, не було виснаження, випадків суїциду або суїцидальних намірів, де було б відсутнє насилля, зокрема й домашнє. Тобто все це є. Наша задача — зробити так, щоби воно було меншим у відсотках.— На якому рівні, на вашу думку, сьогодні в Україні перебуває військова психологія? Наскільки вона у нас розвинена?— Мабуть, на такому ж, як і штучний інтелект. Тобто вона розвивається, але ще не досягла якогось високого рівня. Психологію всі бояться, як і штучного інтелекту. Якщо на вищому рівні вже визнали, що психологія потрібна для виконання задач, щоби ми просто зберегли себе, то на середньому це поки не досягається. Тобто ми динамічно розвиваємося, адже 10 років тому це було бозна-що, а зараз, може, не всі погоджуються, але усвідомлюють, що у низці випадків потрібна допомога і підтримка фахівця.Ще трохи дикості у нас є в таких речах, як: "Я краще почитаю гороскоп, розкладу ТАРО, подивлюся на гущу кави, аніж запитаю у фахівця поради". Ну і знову ж таки, можна подивитися в Інтернеті — зараз чимало реклами психологічної допомоги, чатів, гарячих ліній, ботів тощо. Тобто є купа всього, питання в тому, наскільки людина цього хоче. Бо комусь не подобається формат, хтось хоче, аби психолог до нього йшов і просив: "Хочеш психологічної допомоги?" А так не працює. Власне, є над чим працювати. Мене не влаштовує формалізація: "Ми дали вам посади — працюйте". На жаль, усвідомлення до всіх щаблів військового управління ще не дійшло, і наслідки з цього всього будуть.— Чи спостерігається сьогодні дефіцит військових психологів на фронті?— Мені невідома статистика, але, думаю, ця інформація не є таємною. Можна зробити запит в Центр психологічної підтримки персоналу Збройних сил. Як на мене, "недостатньо" стосується не так кількості, як якості. Не можу сказати, що нічого не робиться, але мені б хотілося б більше навчання, адже якщо ви сьогодні закінчили виш, уже завтра ваші знання застарілі. Не вистачає якихось практичних досліджень. Ті дослідження, якими ми користуємося, мають британське, американське коріння. Китай почав працювати потужно у цьому напрямку. Останні дослідження, абсолютно науково обґрунтовані, були саме китайські. Раніше ми могли посміятися над якістю, зараз уже не надто смішно. Тому тут відповідь трохи двояка.Не можу сказати, що їх немає, але хотілося б якіснішого підходу. Власне, чому ми не готували військових психологів пачками? Випускалося від 10 до 40 фахівців на рік — із них, бодай, аби половина доходила до війська. Хтось йшов у бізнес, хтось — ще на якусь приватну практику, і зараз на ці посади приходять знову ж таки люди гуманітарної сфери.Нині кар'єрна сходинка психології у війську досить куца. Тобто якщо ти хочеш рости у психології, ти не можеш займатися з людьми, а будеш в будь-якому випадку займатися статистикою, кар'єрою інших людей, грубо кажучи, організацією. Важливо розділяти управління й пряму залученість у фах. Ось у Третьому армійському корпусі, як мені відомо, єдина в цьому питанні команда, у моїй бригаді більш-менш, але, власне, у підрозділах тих колег, з якими я спілкуюся, якогось єдиного підходу не виділяють.— Зважаючи на те, що для багатьох звернення до психолога все ще видається "дивним", як, на вашу думку, багаторічна війна змінює нас — навіть тих, хто фізично перебуває в тилу?— У тому й суть психіки, що тобі необов'язково треба їхати на фронт для того, аби отримати психотравмуючу подію. Є поняття стрес — це така штука, яку ми бачимо щодня. Ми прокидаємося — це стрес, ми сваримося з коханою людиною — це стрес. Б'ємось мізинцем ноги об меблі — це стрес, але це все можна пережити. Є поняття "дистрес", тобто такі стресогенні фактори, які без наслідків не пройдуть. Ми втрачаємо людей, втрачаємо землі, помешкання, нам страшно. Або, наприклад, мама може нормально переживати обстріли, але вона надто переймається за дитину, і у тієї така ж проблема — вона бачить, що мама стресує, і нервується сама. Навіть якщо людина в тилу — це не означає безпеку. Когось стрес мобілізовує, хтось каже: "Так, я не можу сидіти, мені треба волонтерити, донатити в Збройні сили, тікати за кордон". Тобто на щось він мотивує. Інший варіант, навпаки, це ступор, деградація, ескапізм — тобто втеча у якийсь власний створений світ. І це може бути не просто бульбашка, а залежність — алкоголізм, наркоманія, лудоманія, перегляд коротких відео годинами... Бо "тобі там зрозуміло все, а світ тебе не розуміє".Це може бути паніка, або фобії. Палітра надзвичайно різноманітна. Нараховується близько 2% людей, яких це не торкає. Тобто ми не говоримо зараз про 98%, яких це якимось чином змінює. Знову ж таки, у психології не часто кажуть про мінуси чи плюси, говорять про особливості. Тобто якась людина навпаки — знайшла професію, створила стосунки, тому що в них їй безпечніше. Або людина створила себе, тому що стрес був поштовхом до цього. Але те, що можна казати зараз про всіх, це, мабуть, емоційне вигорання й хронічна втома, яка вже не залежить від того, спала людина чи ні. Ми просто перебуваємо в очікуванні новин, обстрілів, вимкнень світла, якихось таких комунальних проблем, порушенні взаємостосунків із соціальним світом тощо. Людина перебуває у постійному напруженні —  фізичному, емоційному, соціальному. Уявіть, що маєте гантелю на один кілограм, але ви 15 годин поспіль її підіймаєте — у вас рука відвалиться. Те ж можна казати зараз і про психіку.— Ми часто чуємо фразу "головне — вижити". Як зробити так, щоби режим виживання не перетворився після війни на спосіб життя?— Ти не зможеш жити прекрасно, якщо поряд є небезпека. Уявімо, коли не просто тривога, а триває обстріл вашого мікрорайону, і ви вирішили повчити англійську мову… В такому випадку зосередитись неможливо, адже мозок блокуватиме це. Коли небезпека минає, мозок дуже поступово повертатиметься у звичні стани. Чи ситуація: боєць, який щойно вийшов з передової, помився, переодягнувся і пішов у кіно на якусь романтичну комедію. Він не зможе насолоджуватись режисерськими екзерсисами.Тому нам варто навчитися виживати. Виживання — це ж не про вогонь у дощ розвести, а про організацію свого розпорядку дня, графіку дітей тощо. Як тільки у нас ця зовнішня небезпека мине, збережуться навички виживання на все життя. І нам тоді треба буде наново вчитися, якимось чином жити, відпочивати, любити. Найгірше, що нам важко буде навчитися, на жаль, мабуть, це моя суб'єктивна думка — довіряти. З початком повномасштабного вторгнення багато людей розраховували на допомогу найкращих друзів, кумів, родичів тощо. У тих теж якась ситуація була, і вони, можливо, не змогли допомогти, інша людина інтерпретує це як зраду, байдужість. Можливо, так і було. І, як це часто буває, допомогли випадкові люди. От після такого навчитися довіряти важко, але це можливо, адже наш мозок дуже адаптивний.— А як людині повернути або напрацювати здатність довіряти? Які підходи чи практики можуть допомогти відновити довіру після пережитих травм?— Це починається із визнання того, що мені це треба. По-іншому неможливо. Поки людина із зайвою вагою не визнає, що з цим проблема, то вона нічого не робитиме. Токсична жінка, яка вісім разів розлучена, має визнати, що її взаємостосунки з чоловіками, мабуть, не дуже хороші. Керівниця, від якої тікає персонал…. Ну і таких прикладів безліч. Все починається з визнання — нам треба буде це, інакше стосунки з іншими будуть дискомфортними. По-друге, знаходити таких же людей, які потребують довіри, взаємостосунків.Ми навчимося це робити, коли будемо про це говорити прямо, а не натякати. Тоді люди здивуються, наскільки це є потребою й інших, наскільки можна отримувати насолоду від того, що наші стосунки екологічні, що ми можемо просто довіряти, пробачати, говорити про свої невдоволення ненасильницьким шляхом.— Багато людей про це мовчать сьогодні…— Але вони мовчать вербально, не говорять про це, хоча всередині них війна. Там вибухи, там дрони літають всередині, жах просто. І визнавати такі речі дуже класно, це така соціальна терапія. Хірург би сказав "соціальна хірургія", ампутація чогось поганого, електрик би казав "підключення мережі довіри". Кожен інтерпретує по-своєму, а я ось так. Повторюся: ми не зможемо покращити, змінитися, не визнавши, що чогось не вистачає. Адже, коли ми прийдемо до магазину і мовчатимемо, то нас не зрозуміють, і так підемо без отриманого.— Багато військових повернуться з фронту з різним ступенем психологічної травми. Які найсерйозніші виклики їх чекатимуть у мирному житті? І що, на вашу думку, буде найважчим у процесі адаптації?— Ну є така теорія, що вони не повернуться до попереднього життя, воно знищене. Можна створити тільки нове життя, яке не матиме нічого спільного з попереднім, й відновлювати щось нове. Навіть з тими ж людьми, з якими вони перебувають в стосунках, потрібно наново відновлювати зв'язок. Цінності змінилися ж, змінилися якісь речі. Наприклад, середньостатистичний чоловік 35 років. Якщо раніше для нього важливо було мати найновіший смартфон, більш-менш нормальну машину, жінку поряд гарну, то нині воно взагалі все не має ніякого сенсу. Адже сенс в іншому: в самому житті, взаємостосунках. І після тих всіх втрат, які військовий отримав, давити на новий телефон, чи марку автомобіля, не матиме ніякого сенсу.Тому треба буде вибудовувати щось нове. З чим людина зіштовхується? Знову ж таки з розчаруванням. Тому що деякі військовослужбовці мали дуже чітку позицію. З ким вони спілкуються? Рідні, інші військові, волонтери, фонди тощо. І таке враження, що всі тебе підтримують в тилу, працюють 24/7, щоби тобі генератор чи зимову гуму на фронт прислати, або полікувати твого побратима… А коли приїжджаєш додому, то бачиш зовсім інше. І в моїй сентенції немає ніякої критики зараз тилу. Я точно знаю, що ми не стали на військові рейки, і я не хотів би зараз казати, що "Як вам не соромно у мирних містах". Ні, просто уявлення таке є. Але, коли приїжджаєш і бачиш, що це не так, в голові виникає конфлікт світів. Хтось розчаровується, хтось агресує, хтось знову їде до своїх побратимів, волонтерів, рідних. А хтось нападає з претензіями, що може бути дуже шумно, навіть з порушенням закону. Але треба прийняти, що світ ось такий — він не несправедливий чи поганий, а має таке реалістичне забарвлення.Наша задача буде, як і на війні: пристосуватися, адаптуватися і зайняти свою нішу. Більшість військових не з народження в армії. До повномасштабної війни це були інженери, водії, електрики, айтівці тощо. Але ми пристосувалися. І тут треба буде так само, хоча період адаптації видасться найскладнішим, адже військовим потрібно пристосуватись до цивільних, а цивільним — до військових. І всім нам треба буде звикнути до нового життя.Це як перший рік подружнього життя: раніше пара зустрічалася, була романтика, піднесення, а коли почала жити разом, то з'явилися "шкарпеточки", незакручена зубна паста, вона готує кашу не як мама тощо. І тут або розуміння і звикання, або розрив.— Як суспільство може підтримати військових, які повертаються до цивільного життя, і зробити це так, щоби не вдавати, ніби "все як раніше"?— Так, бо "як раніше" вже не буде. Суспільству, по-перше, треба впоратися зі своїми проблемами. Якщо ви живете в Ужгородському районі Закарпатської області, це означає, що у вас немає проблем. Вирішуйте їх. По-друге, не тягніть військового на свою сторону, не кажіть, як краще, не критикуйте, а створіть такий майданчик, де ви можете поспілкуватися, підтримати одне одного. Не беріть багато на себе, якщо у вас немає відповідних ресурсів, знань, навичок. Майте якусь конкретну ціль, якій можете слідувати, і робіть те, що можете. Ну і піклуйтесь про свою безпеку, тому що вам теж може бути страшно. Якщо вам страшно, а ви йдете до військового і розказуєте, як йому жити, то після цього вам стане ще страшніше.Відповідаючи, як зробити так, аби після повернення з фронту військовому було добре й він відчував безпеку, подумайте, чи вам самим безпечно? Створіть безпечні території. Безпека — це не про систему ППО у дворі біля колодязя, а про відчуття захищеності. Коли поліція культурно спілкується, влада дотримується обіцянок, ну і люди загалом привітні. Але нам до цього ще дуже далеко.— Що ви можете порадити родинам військових щодо спілкування з близькими, які повертаються з фронту? Як говорити з ними та слухати так, щоб не травмувати й не чинити тиску?— Все те ж — спочатку ми переймаємося собою. Запитуємо, чи в мене все окей? Якщо у вас є дійсно проблеми, варто спочатку вирішити із собою. Тому що переважна більшість конфліктів виникає тоді, коли тривожна людина перекладає свої переживання на близького. По-друге, не змушуйте іншого щось робити й поважайте його право на простір. До прикладу, військовий, який під час війни жив у бліндажі, або у найманій на десятьох квартирі, чи користувався машиною з побратимами, нарешті приїжджає додому, а на нього всі накидаються. Мама, дружина, дочка, кум — всі хочуть чимось вгодити, а він просить одного — тимчасової ізоляції. І ось тут виникають непорозуміння, бо, наприклад, дружина починає думати, що така поведінка свідчить, що, можливо, він має іншу жінку, а ще якщо начиталася різного у мережі…Тому виділіть якийсь період на адаптацію, звикайте один до одного, спробуйте запросити на побачення, навіть якщо ви разом вже 17 років, але не тисніть. Насолодіться естетикою свого чоловіка, дружини постарайтеся не стільки говорити, як слухати, але не тисніть щосекунди: "Ну скажи мені щось. Чому ти зі мною не хочеш розмовляти?" Просто побудьте разом, без якихось різких рухів. Запитайте у партнера/сина/батька, чого йому б хотілося, покажіть, де їжа і відійдіть на безпечну дистанцію. Людина після повернення з фронту від місяця до півроку має адаптовуватись.Ще є такий страх у близьких, що військовий після повернення з фронту нічого не захоче робити. І вже на другий день перебування вдома починається тиск: "Ну що, йдеш на роботу? Я чув/чула на заводі є посада охоронця, вони візьмуть ветерана". Не тисніть. Дайте людині відпочити місяць, після цього поцікавтеся її планами на життя. Відповідь може здивувати, бо стається, що людина радикально хоче змінити свою професію.— Але тут виникає інша проблема — різниця в оплаті, порівняно з тим, скільки військовий отримував на фронті.— Так, адже люди безпосередньо в зоні бойових дій отримують близько 100 тисяч гривень, а приїжджають додому — і їм пропонують "чудову" роботу на 16 тисяч гривень. І відбувається дауншифтінг, який може тиснути. Тоді людина починає думати, як їй жити далі. Але це треба вирішувати на урядовому, системному рівні. Однак психологів сюди не надто запрошують. Та це не про критику, а про моє відчуття відсутності якогось рішення. Що стосується комунікації, якщо ви не вмієте цього робити зі звичайними людьми, то і з учасником бойових дій це буде складно. Тому запитайте себе: "А як я взагалі комунікую? Чи не надто я токсичний? Чи не виходить з мене якась пасивна агресія?" На початковому етапі важливо навчитися комунікувати з найближчими цивільними.— На жаль, багато наших військових переживають посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Що це означає у повсякденному житті для самої людини та її близьких? І які дії допомагають із цим впоратися чи принаймні полегшити стан?— Це трохи така журналістська калька, що багато хто страждає на ПТСР. Але де статистика? Статистики у нас немає. У нас є статистика американська й ізраїльська. Вони там розрахували по діагнозах. У нас зараз з діагностикою не все окей. Можливо, я не знайшов, але треба знати, скільки людей у нас у відсотках страждають на ПТСР.Посттравматичний стресовий розлад — це психічне набуте захворювання, яке відбувається внаслідок переживання людиною психотравмуючої події. Психотравмуюча подія для кожного різна. Це може бути втрата рідної або близької людини, якась страшна ситуація, яка накладається на себе й пов'язана зі страхом смерті, каліцтва, полону, якихось інших страшних речей. Вона відбувається не одразу, тому і назва така "посттравматична". Після завершення психотравмуючої події може пройти місяць, три, півроку, два роки…Є рідкісні випадки, коли ПТСР може виникати через 10 років після закінчення психотравмуючої події. Оскільки це психічне захворювання, воно внесено у протокол DSM (Diagnostic and Statistical Manual — Посібник з діагностики психічних розладів, — ред.) і входить до Міжнародної класифікації хвороб. Воно проявляється через нав'язливі стани: "Всюди небезпека, мене хочуть вбити". Напруження настільки серйозне, що можуть провокувати порушення сну, головні болі, флешбеки — коли ти в реальності ніби бачиш речі, які з тобою були саме під час цієї психотравмуючої події. Тобто ситуації в минулому накладаються на теперішні. Це може бути заміна органів чуттів. Наприклад, коли хтось смажить м'ясо, а людина відчуває запах обгорілого побратима. Або, наприклад, коли свистить чайник, а тобі здається, що це міна. Всі ці речі дуже напружують, і внаслідок зміни поведінки може виникати агресія, або навпаки апатія.— А як діяти, якщо у людини все ж є систематичні проблеми?— Все, що я назвав може бути і у здорової людини. І стається, коли людина, наприклад, загресувала на когось, інші починають: "О, ПТСР, контужений!" Тому питання ПТСР одразу ж віднесемо до діагностики. Хороша новина — ПТСР лікується: як медикаментозними препаратами, так і терапією — індивідуальною, а ще краще груповою. Що нам треба знати? ПТСР — це від 5 до 10% людей. Тобто у переважної кількості людей, які пережили психотравмуючу подію, психіка не застрягне, а все-таки витіснить цей ПТСР, його просто не буде.Якщо у людини спостерігаються симптоми ПТСР, їх необхідно діагностувати. У нас вважають, що відвідування психіатра завершиться гамівною сорочкою, транквілізаторами й станом "овоча". Але, людоньки, 2025 рік надворі. Сьогодні ніхто не примушуватиме до діагностики без вашого дозволу. До речі, переважна більшість пацієнтів психіатричних клінік добровільно ними стали. Тобто за рішенням в суду хіба що там когось покладуть до лікарні, якщо ця людина несе суспільну загрозу. Немає такого: "На тобі таблетку від ПТСР, приймати двічі на добу". Це комплекс. Тому важливо знайти свого психіатра. Я знаю декількох людей, у яких був ПТСР, але вони прекрасно функціонують, це був складний етап до лікування, але після цього все супер. Але дайте мені будь-яку людину, і скажіть, що у неї все окей.Тому ПТСР — це така собі калька, стигма, я б навіть сказав. Кому людина з ПТСР зробить найважче? У більшості випадків собі. Але значно більше людей, які не звертаються до профільного лікаря, аби розв'язати свою проблему. Ну і знову ж таки є інша сторона медалі, коли перелякані лікарі просто пишуть в медкарту "ПТСР" — і це не відповідає дійсності. Тому психоедукація в наших руках — вивчайте, що це таке.— А що має насторожити, якщо підозрюєш у близької людини ПТСР? Які поведінкові чи емоційні сигнали свідчать про те, що пора звертатися до спеціаліста?— Їх небагато, але вони є. По-перше, це систематична зміна настрою, тобто людина понад два тижні перебуває в пригніченому настрої. Це нормально бути не в настрої день-два. Нормально, якщо зміни настрою зумовлені особливостями організму, як-от ПМС у жінок. Але якщо це спостерігається понад два тижні — це дзвіночок. Другий дзвіночок — це реактивність, або ж стан якоїсь агресії: коли постійний, або невмотивований сміх. Будь-який вид залежності — лудоманія, алкоголізм, психоактивні речовини — також є сигналом.Це все свідчить про те, що з людиною варто поговорити: "Якщо хочеш, ми можемо разом сходити до спеціаліста. Хоча би проконсультуватися, аби дізнатися, що воно таке". Завантажити якийсь легальний у нашому регіоні додаток з приводу цих станів. Якщо нічого з цього не працює, людина може піти у ветеранський простір. Наприклад, в один із підрозділів Міністерства у справах ветеранів, де можна проконсультуватися з фахівцем.— Як українцям, які живуть у постійному стресі через обстріли й воєнні дії, зберігати внутрішній баланс і знаходити для себе точки опори?— Це буде неприємно, але дисципліна. Нам треба навчитися піклуватися про себе, тому що це фізіологія. Психологія — прекрасна наука, рекомендую, але біологія була перша. Сон — мінімум шість годин. Якщо у вас була безсонна ніч через обстріли чи з інших причин, то наступну потрібно провести у максимальному відпочинку. Харчування, достатня кількість води тощо. Далі — це соціальні аспекти: піклуйтеся про людей, які поруч, і дозволяйте піклуватися про вас. Ну і, звісно, професійне: відповідайте собі на питання, хто ви, що ви, для чого ви. Ніхто про вас не буде піклуватися, якщо ви про себе не попіклуєтесь.Нам потрібно витягувати всю державу на новий рівень, і це починається з себе. Бо це питання виживання. І цей комфорт досягається шляхом створення власного безпечного простору..

На перший погляд, егоцентричні люди можуть здаватися впевненими, привабливими й навіть харизматичними. Але достатньо уважніше прислухатися до їхніх слів — і справжня картина відкривається миттєво. Манера говорити часто видає те, що вони намагаються приховати за маскою впевненості.Про 10 фраз, які одразу розпізнають егоцентричну людину, розповіло видання VegOut."Ну якщо ви мене спитаєте"Егоцентрична людина не чекає, коли її запитають. Ця фраза часто сигналізує про те, що вона планує знову перемикнути увагу на свій світогляд."Навіть коли тема не про них, вони знаходять спосіб переосмислити її так, щоб вона була актуальною. У мене колись був друг, який міг перетворити будь-яку тему — чи то чиясь поїздка, робота чи стосунки — на відображення того, що б він зробив по-іншому", — зазначив випускник факультету психології Лахлан Браун.З часом співрозмовникові стає зрозуміло, що йдеться не стільки про допомогу чи обмін думками, скільки про утвердження власної переваги. Лахлан Браун наголосив: ділитися своїми поглядами — це нормально, але коли кожне "якщо мене спитають" зосереджене на утвердженні власної правоти — це ознака егоцентричності."Я просто чесний"Самолюби часто використовують цю фразу як "щит". Вони це роблять, щоб виправдати свою прямоту чи нечутливість. "Коли хтось каже: "я просто чесний", це часто перекладається як "я не хочу брати на себе відповідальність за те, як сприймаються мої слова", — пояснив Лахлан Браун.За його словами, це тонка гра влади. Егоцентричні люди часто претендують на щирість, ігноруючи співчуття. Проте справжня чесність не завдає шкоди, а прояснює. Є велика різниця між тим, щоб говорити правду і необхідністю доводити свою правоту."Ти б не зрозумів"Для співрозмовника це може звучати як смиренність, але часто така поблажливість, замаскована під самозахист. Ця фраза будує стіну, а не покращує зв'язок, взаєморозуміння між людьми. "Вони говорять: "Я вищий за тебе досвідом чи інтелектом". Фраза перериває зв’язок ще до того, як він встигне сформуватися", — наголошує Лахлан Браун.Він пояснює, що така фраза викликає відсторонення. Зв'язок у діалозі покращується, коли співрозмовники пояснюють все одне одному, а не виключають ймовірність того, що їх зрозуміють."Це нічого, зачекай, поки почуєш, що зі мною сталося"Ця фраза доволі поширена. Егоцентричні люди у моменти, коли співрозмовник щиро ділиться пережитим, відповідають не розумінням, а пропозицією розповісти про себе."Такі люди рідко цінують чужий досвід, якщо він не служить трампліном для їхнього власного", — зауважив Лахлан Браун.Втім, такі дії не завжди мають негативний намір, адже іноді це невпевненість, яка маскується під ентузіазм. Проте це створює емоційний дисбаланс: співрозмовник поділяє вразливість, а самолюби відповідають конкуренцією."У мене немає часу на чужі драми"Люди, які використовують цю фразу, часто самі створюють найбільші драми. Самолюби використовують це як спосіб дистанціюватися від відповідальності. "Вони хочуть позиціювати себе як спокійних, раціональних і вищих за хаос, але придивіться уважніше — і ви помітите, що вони завжди опиняються у центрі якогось конфлікту чи непорозуміння", — зазначив Лахлан Браун.Він пояснює, що емоційна зрілість полягає не в уникненні інших, а в тому, як людина поводиться у складних ситуаціях. "Гадаю, у мене просто високі стандарти"Лахлан Браун наголошує, що ця фраза може сигналізувати про здорові межі. Проте егоцентричні люди використовують цю фразу для того, щоби віддати шану собі."Часто це означає: "Я кращий за інших, і тому люди мене розчаровують", — зазначив він.Самолюби зображують себе незрозумілими, вищими за інших і постійно підкреслюють чужу посередність. Водночас справжні стандарти стосуються не осуду, а цінностей та поваги."Це насправді не велика справа"Такі слова часто лунають з вуст егоцентристів, коли хтось ділиться чимось значущим — досягненням, невпевненістю, невеликою перемогою. У відповідь на це самолюби применшують успіхи інших людей."Йдеться не про погляди, а про контроль. Применшуючи емоції чи досягнення інших, вони знову утверджують своє домінування в розмові", — наголошує Лахлан Браун. Він пояснює, що суть его полягає у тому, що воно не може радіти іншим, бо відчуває загрозу з їхнього боку. Наприклад, співрозмовник ділиться успіхами про свій перший марафон, а егоцентрична людина може заявити, що теж займалась бігом, і що це зовсім нескладно. Фахівець наголосив, що люди, які справді впевнені в собі, підтримують інших, адже їм не потрібно занижувати чужі успіхи, щоб почуватися високими."Я ненавиджу нещирих людей"Ті, хто найгучніше про це говорять, часто носять найтовстіші "маски". Егоцентричні особистості не люблять фальшиву поведінку в інших, бо вони визнають її, свідомо чи ні, у собі."Коли я чую це, я прислухаюся до того, як вони це кажуть. Чи сказано це зі співчуттям та розсудливістю, чи з розсудливістю та перевагою? Останнє радше свідчить про їхню власну невпевненість, ніж про поведінку когось іншого", — наголосив Лахлан Браун.За його словами, люди, які справді цінують щирість, не декларують її — вони живуть нею."Люди просто мені заздрять"Це одна з найвиразніших фраз, яка видає самолюбів. Вона переосмислює критику чи конфлікт як доказ неповноцінності інших, а не як підказку для саморефлексії."Це захисний механізм, який захищає крихке его, перекладаючи провину на інших людей. Егоцентрист радше повірить, що йому заздрять, ніж вважатиме, що він міг сприяти виникненню проблеми", — наголосив Лахлан Браун.На його думку, справді впевнені в собі люди рідко вбачать в інших заздрість у свій бік. Вони припускають непорозуміння, відмінності чи перспективу. Тому що впевненість прагне ясності, а не підтвердження."Мені ніхто не потрібен"Попри те, що, на перший погляд, ця фраза надихає, часто вона означає глибоке емоційне уникнення. Самолюби вірять в себе як самодостатні, адже саме це підживлює наратив про те, що вони поза залежністю, вразливістю чи потребою в допомозі."Правда в тому, що ніхто не процвітає в ізоляції. Раніше я плутав незалежність із силою. Знадобилися роки (і багато практики усвідомленості), щоб зрозуміти, що потреба в інших — це не слабкість, а людяність", — зазначив Лахлан Браун.Така фраза є "бронею", за якою часто ховається страх розчаруватися, бути поміченим, бути звичайним. Справжня незалежність полягає не у відмові від зв'язку, а у свідомому його виборі не з егоїстичних мотивів.Нагадаємо, раніше ми розповідали, що маніпулятивні люди прагнуть контролю, а добросердечні — зв'язку. Про те, як зрозуміти, що вами маніпулюють, читайте у нашому матеріалі..