Зіновій Колковський: "Коли пандемія забрала татамі, я зрозумів — карате живе не в залі, а в серці"

Чемпіон України, власник чорного поясу, член національної збірної — у свої юні роки Зіновій Колковський встиг здобути те, про що багато спортсменів мріють все життя. Але справжнє випробування чекало на нього не на татамі. Коли пандемія COVID-19 зупинила світ, а тренувальні зали зачинилися на невизначений термін, юний каратист опинився перед вибором: здатися чи знайти силу продовжувати.

У ексклюзивному інтерв'ю Зіновій розповідає про перші перемоги, роки в національній збірній, про те, як ковід змінив його погляд на спорт, і чому він вірить, що майбутнє кіокушин-карате — за новим поколінням.

— Зіновію, ви почали займатися карате у 2010 році, коли вам було лише сім років. Що привело вас у цей спорт?

—  Я був надзвичайно активною дитиною, і батьки вирішили спрямувати цю енергію в конструктивне русло. Пам'ятаю перше тренування — дисципліна, форма, повага до сенсея, атмосфера концентрації. Це мене зачепило миттєво. Наша команда стала справжньою родиною. Ми не просто тренувалися разом — ми росли разом. Зал перетворився на мою другу домівку, куди я біг із нетерпінням, знаючи, що кожне тренування відкриє щось нове.

— Хто надихав вас у ті перші роки?

— Передусім — старші спортсмени. Коли бачиш, як людина виходить на татамі впевнено, спокійно, технічно бездоганно — хочеш стати таким самим. Але найбільша підтримка завжди йшла від сім'ї. Особливо від мами. Коли настав перехідний вік, а з ним і спротив, бажання все кинути, саме вона не дала мені здатися. Зараз я неймовірно їй вдячний. Вона витримала весь мій підлітковий бунт і допомогла зрозуміти: спорт — це не тягар, це інструмент для розвитку сили волі й цілеспрямованості.

— Ваш перший великий успіх — звання чемпіона України серед дітей у 2013 році. Як до цього йшли?

— До того моменту за плечима вже було три роки постійних тренувань і чимало локальних змагань: клубні чемпіонати, західноукраїнські турніри, перші сертифікати на кю. Кожен крок був підготовкою до чогось більшого. Тренували мене Шихан Височинський Костянтин і Максим Вікторович — наставники з багаторічним досвідом, які працювали зі мною з перших днів. Вони завжди наголошували: перемога — це результат щоденної праці, поваги до суперника і самодисципліни. Коли у 2013-му я став чемпіоном, я відчув, що всі ці роки не були марними. Це був символічний момент — коли дитяче захоплення остаточно перетворилося на спортивний шлях.

— Яким був ваш типовий день під час підготовки до змагань?

— День був розписаний буквально по хвилинах. Ранок починався з легкої розминки або пробіжки, потім — школа, бо ніхто її не скасовував (посміхається). Після обіду — зал: техніка, комбінації, куміте, силові й функціональні вправи. Ввечері — розтяжка або аналіз відео з попередніх боїв, щоб бачити свої помилки та працювати над ними.

Але найцікавіше — за день-два до змагань я робив протилежне. Нічого. Просто гуляв із друзями, грався з молодшими братиками та сестричкою — у нас багатодітна сім'я. Це знімало всю напругу. Бо в той момент я розумів: найбільша перемога в мене вже є — моя родина. А все решта я здобуду.

— Ви згадали родину. Наскільки важлива ця підтримка для спортсмена?

— Критично важлива. Спорт — це не лише фізичні навантаження. Це постійний психологічний тиск, сумніви, втома. І коли ти знаєш, що вдома на тебе чекають, вірять у тебе — це дає неймовірну силу. Родина — мій фундамент.

— Після 2013 року ваша кар'єра розвивалася стрімко: сертифікати, турніри, у 2019-му — чорний пояс і майстерська ступінь "Дан". Який момент запам'ятався найбільше?

— Безперечно, отримання чорного поясу в січні 2019 року в Пущі-Водиці. Це було визнання всіх років праці. Також пам'ятаю міжнародний турнір Greek Challenge Cup у Греції, у Кавалі, у квітні того ж року. Четверте місце може здатися не найвищим досягненням, але рівень конкуренції там був приголомшливим. Я відчув, наскільки потужна європейська школа карате, і це мотивувало працювати ще наполегливіше.

А ще — отримання сертифіката судді першої категорії та інструктора. Це вже не просто про перемоги, а про відповідальність перед спортом, перед новим поколінням.

— Ви були членом національної збірної України з 2017 по 2020 рік. Що для вас означало представляти країну?

— Це величезна честь і не менша відповідальність. Коли виходиш на татамі з прапором України, розумієш: за твоєю спиною — уся країна, її історія, її сила. Кожен твій удар, кожна техніка — це не лише особиста боротьба, а представлення школи, традиції, національного характеру.

— І тут настав 2020 рік. Пандемія COVID-19. Світ зупинився, зачинилися зали, скасувалися змагання. Як ви пережили цей час?

— Це був удар. Коли ти все життя будуєш навколо тренувань, графіка, цілей — і раптом усе зникає, відчуваєш порожнечу. Перші тижні я не розумів, що робити. Не було залу, не було татамі, не було спарингів. Здавалося, що кар'єра просто поставлена на паузу, і ніхто не знає, коли вона відновиться.

Але саме тоді я усвідомив найважливішу річ: карате живе не в залі — воно живе в серці, у твоєму характері, у дисципліні, яку ти виробив. Я почав тренуватися вдома: ката, техніка, фізична підготовка. Дивився старі бої, аналізував, вчився. Ковід забрав татамі, але не зміг забрати мій дух.

— Як ця пауза вплинула на ваше бачення майбутнього у спорті?

— Вона все переосмислила. Я зрозумів, що хочу не просто виступати на змаганнях — я хочу передавати цей досвід далі. Навчати дітей, відкрити свою секцію, коли буде можливість. Ковід показав, наскільки важливо мати мету, яка виходить за межі особистих досягнень. Тренерство, виховання нового покоління каратистів — це те, що надихає мене зараз не менше, ніж власні перемоги.

— Ви вже маєте сертифікат інструктора. Чи плануєте розвивати тренерську діяльність?

— Так, це одна з моїх головних цілей. Я хочу відкрити власну секцію, працювати з дітьми, передавати їм не лише техніку, а й філософію карате: повагу, дисципліну, силу духу. Бачу, скільки талановитих дітей є в Україні, і розумію — їм потрібні наставники, які вірять у них, які готові вкладати час і енергію.

— Як ви оцінюєте рівень українського карате сьогодні?

— Рівень дуже високий. В Україні є потужні школи, талановиті спортсмени, які регулярно здобувають нагороди на європейських і світових чемпіонатах. Проблема одна — брак фінансування. Наші спортсмени не поступаються технічно провідним країнам, але часто не мають ресурсів для якісних зборів, поїздок, обладнання.

— Що потрібно, аби ситуація змінилася?

— Системна підтримка з боку держави: фінансування, стипендії, тренувальні бази. Але не менш важлива — особиста мотивація спортсменів. Якщо людина справді живе спортом, вона знайде можливість працювати навіть без ідеальних умов. Також критично важливо розвивати молодіжний спорт — саме звідти вийде нове покоління чемпіонів.

— Ви досі слідкуєте за міжнародними турнірами? Чи плануєте повернутися до виступів?

— Так, я постійно стежу за подіями у світі кіокушин-карате. Участь у чемпіонаті Європи — це природний крок для будь-якого спортсмена мого рівня. Я вже мав досвід виступу в Греції у 2019-му і відчув, наскільки високий там стандарт. Повернення на міжнародну арену — одна з моїх цілей на найближчі роки.

— Що для вас означає дисципліна у спорті?

— Дисципліна — це фундамент усього. Це не лише регулярні тренування, а порядок у думках, у режимі, у стосунках із людьми. Без дисципліни не можна витримати конкуренцію. Саме вона допомагає готуватися до турнірів, долати втому, виходити на татамі впевненим. Навіть коли результат не такий, як мрієш, дисципліна не дає опустити руки.

— Як ви справляєтеся з поразками?

— Сприймаю їх як частину шляху. Після кожної невдачі аналізую свої дії, шукаю помилки, працюю над ними. Карате вчить приймати поразку з гідністю, без зайвих емоцій, і перетворювати її на досвід. Інколи саме після найскладніших моментів з'являється справжня мотивація рухатися далі.

— Які навички найбільше допомагають вам у карате?

— Спокій, витримка, віра в себе. У карате критично важливо не втрачати контроль — навіть у найнапруженішому бою. Також — працьовитість. Результат приходить лише через системні, щоденні тренування. І повага: до суперника, тренера, команди. Без цього не може бути справжнього духу карате.

— Як карате змінило вас особисто?

— Воно сформувало мене як людину. Навчило самодисципліни, терпіння, контролю над емоціями. На тренуваннях і змаганнях я зрозумів: перемога починається не на татамі, а в голові — з внутрішнього спокою та впевненості. Карате допомогло мені дорослішати, навчило не шукати легких шляхів і завжди доводити справу до кінца.

— Хто для вас є прикладом у спорті?

— Мій головний приклад — мій тренер Шихан Височинський Костянтин, який завжди вчив бути чесним, працьовитим і скромним. Також мене надихають легенди кіокушин-карате, зокрема Масутацу Ояма — засновник стилю, який довів, що сила духу важливіша за фізичну перевагу. І, звісно, спортсмени української збірної, які гідно представляють країну на міжнародних аренах.

— Що б ви порадили юним спортсменам, які лише починають свій шлях?

— Ніколи не здавайтеся, навіть коли важко. У карате важливо не те, скільки разів ти впав, а скільки разів підвівся. Слухайте тренера, вірте в себе і пам'ятайте: справжня сила — не лише в ударах, а в характері. Якщо тренуватися з душею, з повагою до суперників і мистецтва карате — результат обов'язково прийде.

— Яка ваша головна мета на найближчі роки?

— Продовжувати зростати як спортсмен і тренер. Брати участь у міжнародних турнірах, представляти Україну, здобувати нові титули. Але найголовніше — передавати досвід молодшим поколінням, відкрити власну секцію, виховувати нових чемпіонів. Для мене карате — це не тимчасове захоплення, а місія на все життя. Навіть коли пандемія зупинила світ, вона не змогла зупинити цю місію. І нічого не зможе.