Збірна України перед вибором: чи час Реброву піти — і хто буде наступним
Через два місяці на Американському континенті стартує черговий — 23-й — чемпіонат світу з футболу. Серед учасників головного футбольного турніру чотириліття знову не буде збірної України. А у самої команди фактично немає головного тренера.
Точніше, формально він є, але в цій ситуації формальності відступають перед реальним станом речей. Сергій Ребров, хто б що не говорив і коли б у нього не закінчувався контракт (а це станеться наприкінці липня — після чемпіонату світу), уже не видається тренером, навколо якого можна будувати майбутнє команди. Це дедалі очевидніше для футбольного середовища.
Але хто ж замінить Реброва на цій посаді? Хто і навіщо? Питання, яке поки що залишається відкритим.
Як починалася кар’єра тренера Реброва
Футбольний тренер Сергій Ребров — це історія, яка аж ніяк не є унікальною. Подібних випадків у футбольному світі вистачає, навіть в Україні їх можна згадати. Наприклад, Валерія Лобановського, який після кількох успішних сезонів на чолі "Динамо" відверто провалився зі збірною.
Сергій Ребров прийшов у тренерство одразу після завершення кар’єри гравця. Але першу п’ятирічку провів на позиціях, які можна назвати підготовчими до великих звершень. І потрапив на посаду головного тренера "Динамо" досить-таки випадково — замінивши достроково звільненого Олега Блохіна.
Та одразу після початку роботи на дорослому рівні Ребров уповні продемонстрував свою перспективу. Нагадаємо, що на той момент, кінець весни 2014-го, головні конкуренти "Динамо", "Шахтар", здобули п’ятий чемпіонський титул поспіль — і здавалися практично вічними лідерами українського футболу. До того ж киян очолив молодий і недосвідчений фахівець.
Ребров і клуби: що не рік, то титул
Але цей фахівець виграв два чемпіонські титули поспіль, фактично "знищивши" "Шахтар" імені Мірчі Луческу (після другої поразки поспіль румунський тренер донецького клубу і подав у відставку). А ще були два Кубки і один Суперкубок України. П’ять титулів за два роки — попередникам пана Сергія на цей самий об’єм перемог довелося витратити майже сім років.
Після Києва він продовжив успішну кар’єру в різних клубах і навіть на різних континентах. Причому, здавалося б, срібні медалі чемпіонату Саудівської Аравії з "Аль Ахлі" — таке собі досягнення. Та, по-перше, від чемпіона команда Реброва відстала лише на одне очко. А невдовзі після його відставки не просто посипалася, а вилетіла у нижчий дивізіон.
В Угорщині з "Ференцварошем" український тренер виграв три чемпіонські титули у трьох сезонах, з кожним роком додаючи як у грі, так і у результатах. У єврокубках команда з Будапешта крокувала воістину семимильними темпами — виліт у першій же кваліфікації Ліги Європи, груповий етап ЛЄ, груповий етап Ліги чемпіонів.
А потім Ребров ще і з "Аль-Айном" виграв чемпіонат Об’єднаних Арабських Еміратів — перший за чотири сезони (після шостого місця у попередньому чемпіонаті) і останній для клубу до сьогодні. Словом, нехай і не найвищому рівні, але український фахівець стабільно давав результат. І логічно привернув до себе увагу вітчизняної футбольної Асоціації.
Ребров і збірна: трагедії без тріумфів
І отут почалася зовсім інша історія Реброва-тренера. На чемпіонат Європи збірна України під його керівництвом пробилася. Нехай лише з третього місця, але все-таки в суперниках у нашої команди були фіналісти попереднього "Євро" — Італія та Англія. А у плейофф українці продемонстрували воістину позамежну волю до перемоги, забивши три із чотирьох голів у двох матчах в останні хвилини.
Та на самому чемпіонаті, у далеко не найсильнішій групі, на Україну чекав справжній шок — 0:3 від посередньої збірної Румунії у стартовому поєдинку. При цьому помилки тренера виявилися очевидними, принаймні, консенсус у вболівальників та журналістів у цьому питанні був залізобетонним. У другому матчі, програючи, українці таки здолали ще одних середняків, Словаччину. А от фаворита групи, Бельгію, яку треба було обігрувати без варіантів (точніше, варіанти були, але дуже ефемерні) — не змогли. І з рекордними чотирма очками вилетіли з чемпіонату.
Далі було ще гірше. Новий сезон Ліги націй Україна Реброва почала з двох поразок — від Албанії та Чехії. Потім, у чотирьох матчах, які залишилися, українці, як могли, виправили ситуацію, та потрапили лише у плей-офф — де у непоганій битві з Бельгією все ж поступилися. Хоча після умовно домашніх для України 3:1 вірилося у загальний підсумок, удома бельгійці цілком заслужено, логічно і прогнозовано перемогли 3:0.
І тепер — відбір на чемпіонат світу, куди потрапити складніше, ніж на "Євро". Принаймні, третє місце нічого не дає. Перше ж було фактично заброньоване за віцечемпіонами світу, Францією, яка просто підтвердила свою силу. Україна зайняла друге місце, вийшла в плей-офф — де неочікувано навіть для суперників програла їм (шведам) уже у півфіналі цього мінітурніру.
До речі, звернімо увагу, що у ключових моментах збірна України імені Сергія Реброва не тримає удар. 0:3 від Румунії, 0:3 від Бельгії, 1:3 від Швеції (до 90-ї хвилини рахунок був 0:3). І саме невміння зібратися і встояти у складній ситуації, а також кадрові помилки — стали головною претензією до тренера. У цій ситуації його відхід видається неминучим.
Маркевич 2.0
Та хто ж прийде на його місце? Насправді питання тут відкрите, бо очевидних кандидатів — як, наприклад, після відставки Михайла Фоменка після чемпіонату Європи 2016 року — зараз немає. Не існує таких тренерів, тека з чиїми даними прямо тут і зараз лежить на столі президента УАФ Андрія Шевченка.
А якщо такої кандидатури немає, то тут вже починає працювати індустрія чуток, вигадок і пропозицій. Наприклад, відомий український спортивний коментатор Ігор Циганик заявив, що збірну начебто має очолити Мирон Маркевич. Причому очолить не одразу — все-таки формально контракт Реброва ще діє, а у другій половині літа. До того цього ж часу, за його словами, "місцеблюстителем" працюватиме Олег Лужний, який зараз обіймає посаду в Асоціації футболу.
Ця версія має давній бекграунд. Маркевич уже очолював збірну — перед домашнім чемпіонатом Європи. І те призначення — на відміну від можливого нинішнього — було більш ніж логічне. Він тоді був молодший на півтора десятиліття, але вважався чинним тренером, причому тренером успішним.
Маркевич займав з "Металістом" треті місця в чемпіонаті України, потім, уже після "Євро", завоював срібло, далі з "Дніпром" дійшов до фіналу Ліги Європи. Але от зі збірною не склалося — саме тоді розкручувалася справа договірного матчу "Металіста" з "Карпатами", тож він, головний тренер харківського клубу, подав у відставку зі збірної, бо Федерацію тоді очолював динамівець Григорій Суркіс, якого вважали головним ініціатором тієї атаки на "Металіст".
Зараз пан Мирон — уже футбольний пенсіонер. І його можливе призначення видаватиметься як визнання його колишніх заслуг і водночас визнання неможливості знайти адекватну молоду кандидатуру на кілька відбіркових циклів. Максимумом для нього стане відбір на "Євро-2028", хоча на чемпіонати Європи зараз вийти значно простіше, ніж на чемпіонати світу. Тобто через кілька років знову доведеться шукати нового фахівця.
А може, іноземця?
Існують інші пропозиції. Так, заступник головного редактора сайту "Трибуна" Олександр Сажко пропонує повернути до України колишнього тренера "Шахтаря" Паулу Фонсеку. Тема іноземного тренера на чолі національної збірної насправді далеко не нова. Ще 2003 року до України мало не приїхав бронзовий призер чемпіонату світу 1998 року, хорват Мірослав Блажевіч. Але тоді Олег Блохін, якого все ж призначили "замість" Блажевіча — виграв відбір на ЧС-2006 (першим у Європі!) і зняв питання "Чому не іноземець" з порядку денного.
Та зараз воно поступово повернулося. Особливо на "Євро-2024", де Україна з Ребровим провалилася, а ще скромніша за наших Грузія з французьким тренером Віллі Саньолем пройшла у плей-офф, а там дала справжній бій (і навіть виграла перший тайм) майбутнім чемпіонам — Іспанії.
Втім, призначення іноземця — доволі радикальне рішення, до того ж у нинішній час на нього накладається ще й війна. Чи захоче фахівець їхати у країну, яка щодня перебуває під обстрілами? Водночас "Шахтар" нині очолює турецький тренер Арда Туран.
Словом, майбутнє у збірної України не визначене. І, здається, у найближчі місяці процес визначення цього майбутнього подарує нам багато цікавого. Та чи подарує якісного тренера національній команді — не знає ніхто. Мабуть, і керівництво УАФ також.
