У кожній історії має бути той, хто виграв, і той, хто програв. Але одноденний "бунт Пригожина" відзначається тим, що в Росії, за великим рахунком, переможців у цій ситуації немає. Скажімо, поразка російського суспільства очевидна — воно уповні відчуло, що на території своєї країни не може почуватися в безпеці, що в будь-який момент у мирний регіон, який навіть не межує із "зоною проведення спеціальної військової операції", може заїхати група озброєних людей — і ніяка держава їх, у разі нічого, навіть не спробує захистити.
Власне, цю подібну ситуацію в Росії спостерігали уже не вперше, починаючи з Будьонновська-1995, і так само бездіяльність влади, яка дбає тільки про власну стабільність — це аж ніяк не новина. Та й суспільство в Росії давно ніхто не бере в розрахунок. Але є інші сторони цього конфлікту, які потенційно можна назвати бенефіціарами. Тож розгляньмо їх. І почнімо з головного суб'єкта цієї історії.
Сказати, що Пригожин в результаті одноденного бунту переміг, поки що не можемо. Просто тому, що немає повної картини події. Зокрема, ми ще не знаємо достеменно, якими були реальні домовленості власника ПВК "Вагнера" з Кремлем (зрозуміло, що Лукашенко діяв не самостійно, а з подачі Путіна) — і чи будуть ці домовленості виконані.
Скажімо, Пригожину нібито дали піти в Білорусь — не зовсім зрозуміло, що саме йому там робити, але якщо це лише транзитна точка для повернення на улюблений африканський фронт, тоді подібний крок стає зрозумілим. Але при цьому кримінальна справа проти нього, як повідомили російські інформаційні агентства, аж ніяк не закриті.
Ми далекі від думки, що у Пригожина був реальний шанс захопити владу в Росії. Насправді, навіть якби такі думки й були (чому немає жодного підтвердження), ресурсу для протидії державній військово-силовій машині у ПВК "Вагнера" не було. Те ж, що найманцям Пригожина дали зайти в Ростов і навіть Воронеж — свідчення лише того, що Кремль не хотів влаштовувати справжню війну на своїй території. Але якби дійшло до питання "життя чи смерть", Путін ні на секунду б не замислився над застосуванням сили. Все це ми бачили уже не раз — і в Беслані, і в самій Москві, де заради ліквідації терористів у театральному центрі знищили кількасот ні в чому не винних глядачів мюзиклу.
Бунт Пригожина почався, очевидно, через намагання підпорядкувати "вагнерівців" Міністерству оборони РФ. Можливо, цей процес буде відкладений чи взагалі скасований. Але і Пригожина в Україні уже немає. Таким чином його вплив був помножений на нуль. Сказати, що саме цього він і добивався, що саме це — фактична втеча в Білорусь — і було його метою, важко. Врешті-решт, він міг повернутися в Африку значно простішим шляхом, ніж влаштовувати "громадянську війну". Тож перемоги головного "вагнерівця" у ним же організованому бунті — не видно.
І, ширше, уся кремлівська влада. Чи навіть кремлівсько-луб'янська, якщо говорити про справжню російську владну вертикаль.
Так, Путін не втратив владу, але це навряд чи очікувалося. Ми прогнозували у попередній статті, присвяченій пригожинському протистоянню з Міноборони РФ, що ПВК "Вагнера" підкреслено не планує опонувати президенту РФ. Саме так і сталося. Але, з іншого боку, Володимир Путін отримав дуже болючий удар по репутації.
І перш за все — через свою ранкову нестриманість, яка, судячи з оголошеного ним тексту, межувала з панікою. Якби він, за своїм класичним правилом, витримав паузу, дочекався певної розв'язки — нехай і такої неоднозначної, яку ми бачили в реальному житті, а вже потім виступив з позиції "над протистоянням", це була б зовсім інша історія.
Вийшло інакше. Путін спочатку звинуватив Пригожина у зраді, а потім, менш ніж за добу, фактично пробачив його. І це не могли не помітити навіть у російському суспільстві. А, помітивши, зробили відповідні висновки, головним із яких є — слабкість президента. Для правителя авторитарної, ба більше, тоталітарної держави цей недолік є не просто серйозним, а критичним. Диктатор не може бути слабким, і Путін, між іншим, чудово про це знав. Навіть у тих нечисленних випадках, коли йому доводилося іти на незначні поступки й прибирати занадто одіозних персонажів зі своєї владної вертикалі — він завжди робив це після серйозної паузи. І максимально тихо. Щоб це не виглядало як демонстрація слабкості влади — і, відповідно, сили опонентів.
А тут слабкість Путіна очевидна. Виступив і зник. Цей незрозумілий рейс президентського літака відверто натякнув на втечу лідера з Кремля. Командування обороною столиці фактично перебрав на себе на ці кілька годин мер Москви Сергій Собянін. До речі, під час пандемії коронавірусу федеральна влада так само скинула ключові питання на регіоналів, але тоді це не мало вигляд слабкості, бо не було очевидного опонента (не вважати ж такою COVID-19). А в цьому випадку розпорядження саме Собяніна — нехай формально саме він і мав це робити — різонули вухо російським обивателям.
В окремий пункт варто виділити Федеральну службу безпеки. Яка, як вважається деякими аналітиками, протистояла в історії з "бунтом" Пригожина і ГРУ (ця військова розвідка саме в суботу уперше відверто засвітила через генерала Володимира Алєксєєва свою співпрацю із "вагнерівцями"), і навіть, можливо, самому Путіну. Звісно, протистояння "ФСБ — Путін" — це уже конспірологія, але навіщо якщо це і було, то приниження господаря Кремля не є на руку таємній поліції.
Подібну ситуацію імперія пережила під час попереднього кардинального перелому. Тоді КДБ зробила усе можливе, аби зменшити владу генерального секретаря ЦК і самої КПРС. Але несподівано для самого Комітету виявилося, що без цієї структури Радянський Союз нежиттєздатний. Так спецслужба, намагаючись перехопити владу із рук старіючої комуністичної еліти, втратила країну, зберігши в результаті урізану з 1/6 до 1/9 суші територію.
Цілком можливо, що спроба розхитати путінську вертикаль, аби замінити нинішнього диктатора на нову, адекватнішу (з точки зору ФСБ) людину — може обернутися новим розпадом імперії. Причому не тільки за національними кордонами. Тож така гра, якщо вона мала (чи матиме у майбутньому) місце, є дуже ризикованою — до того ж із наявним негативним бекграундом.
Для України, перш за все, для Сил оборони — жодної вигоди від фактичної втечі Євгена Пригожина немає. Навіть якщо ПВК "Вагнера" у повному складі залишить територію нашої держави, її місце займуть інші подібні структури. Від такої практики Кремль не буде відмовлятися, чому підтвердженням є створення низки подібних структур, зокрема, під егідою державної компанії "Газпром".
Регулярні війська Російської Федерації для протидії "вагнерівцям" на територію Росії всерйоз не перекидалися, тож з військової точки зору Збройні сили України також не отримали перевагу — інакше б ми побачили наслідки цієї переваги у найближчі 24 години. Такі речі іноді трапляються, але фідбек від них традиційно є дуже швидким. У нашому випадку його не було.
На настрої російських мобілізованих ця історія також не дуже вплинула. По-перше, між "вагнерівцями" та регулярними підрозділами, як ми знаємо, відбуваються постійні сутички. По-друге, настрої окупаційної армії, як показують аудіоперехоплення української розвідки, і так далекі від ідеалу. На "тріал-версію громадянської війни" значно більше уваги звернули в тилу, в російських регіонах, ніж на фронті.
То хто ж тоді переміг у цій історії? Як це не дивно — Захід. Довгий час західні еліти та суспільства перебували в полоні оманливої думки про те, що російська армія справді є другою за силою у світі, що вона є реальною загрозою для країн НАТО. Така позиція була панівною ще з часів Холодної війни, ця тема успішно експлуатувалася в кіно та літературі, не кажучи вже про військово-промисловий комплекс, який непогано заробляв на гіпотетичному протистоянні СРСР/Росії.
І тут раптом виявилося, що Кремль не може нічого зробити не те що з Україною, а навіть дозволяє фактичний збройний заколот (тут ми говоримо не про те, що було насправді, а те, як історію подали в західних ЗМІ) на своїй власній території. Причому джерелом заколоту стали не відверто ворожі сили на кшталт РДК чи інші антипутінці, а плоть від плоті путінського режиму (Пригожин, якого обивателі кумедно називають "кухарем Путіна", насправді виконував дуже багато різних напів- чи відверто кримінальних завдань Кремля).
Навіть попри те, що в пресі, зокрема, німецькій, помічена спроба розігнати тему "Тепер Путін буде діяти жорсткіше, аби довести свою силу" — насправді, на воєнних діях це не позначиться. А до репресій всередині країни, контрольованої Кремлем, усі давно звикли, ще зі сталінських часів. І цього на Заході ніколи не боялися. Боялися зовнішньої агресії, але "бунт Пригожина" продемонстрував, що у Путіна немає чи то волі, чи то ресурсів навіть на протидію банді найманців-зеків.
Після початку повномасштабної війни, після успішної протидії ЗСУ російським окупантам, після збиття ракет "Кинджал", яким нібито не було аналогів у світі — цей самий світ побачив, що Росія не така сильна, як здавалося. Зараз він побачив відверту слабкість Кремля.
І це повинно змінити ставлення Заходу — і до Росії, і до війни. І, можливо, до вступу України до НАТО. Боятися уже нічого. І не тільки тому, що все (війна) уже відбувається, а ще й тому, що, як показав "бунт Пригожина", нічого особливо уже і не відбудеться.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
