24 лютого 2022 року розпочалася нова фаза російсько-українського протистояння, відома як велика чи повномасштабна війна. Війна, в якій агресор планував перемогти за кілька днів, але минув рік, і ситуація щодня погіршується саме для тих, хто напав, а не для тих, хто захищається. У чому ж причина? Яких помилок припустився президент Росії Володимир Путін, що вони завадили йому провести омріяний бліцкриг?
Для Кремля завжди, починаючи з 1994 року, були важливі вибори в Україні. Ще з тієї перемоги Леоніда Кучми, яка повернула нашу державу у північно-східному напрямку, щоразу Росія мала свої інтереси, просуваючи їх десь цілком відверто, як 2004 року (коли Путін взагалі влаштував фактичну агітацію за Януковича на провідних українських телеканалах), десь приховано, але не менш потужно.
Результати кожних виборів аналізувалися відповідними структурами на Луб'янці та в Кремлі, з них робилися відповідні висновки. І висновки ці у переважній більшості були правильними. Про це свідчать, скажімо, дві мапи — так званої "Новоросії" 2014 року і Південно-Східної Української Автономної Республіки (легендарного ПіСУАРу) 2004-го. Ні там, ні там не було Сумської області. Хоча від сусідньої Харківської вона за рівнем використання української та російської мов не дуже-то й відрізнялася. Але Сумщину у свої плани Росія ніколи не додавала. Чому? Через результати виборів, які стабільно демонстрували перевагу в регіоні проукраїнських сил. ФСБ логічно вирішила, що робити ставку на цю область невигідно, немає критичної маси проросійських громадян (а активних проросійських громадян ще менше).
І так було, в принципі, аж до 2019 року. А тоді в Україні стався справжній електоральний землетрус, який і збив з пантелику російську владу. Вони розцінили феноменальний результат Володимира Зеленського, який ішов на вибори, зокрема, з ідеєю миру ("зійтись посередині", "треба просто перестати стріляти"), — як те, що більшість українців не буде воювати і віддасть перевагу капітуляції, а не збройному опору.
Президент Володимир Зеленський у Верховній Раді під час інавгурації. 20 травня 2019 рік. Джерело: ОП
Це, як виявилося, було зовсім не так. Логіка тих, хто голосував за Зеленського була різноманітна. Тут дійсно було і небажання воювати аж до капітуляції, але разом з тим і ненависть до чинного президента, і бажання побачити нові обличчя, і традиційне очікування манни небесної… Одним словом, Кремль розцінив перемогу Зеленського так, ніби це був референдум про капітуляцію — щось на кшталт того плебісциту, який проводився у Австрії щодо аншлюсу. І це була перша ключова помилка Путіна.
Як стало відомо невдовзі після початку повномасштабної війни, зокрема після відбиття наступу на Київ і звільнення північних регіонів (Київської, Сумської і Чернігівської областей), російські війська готувалися йти на війну, як на парад. Це не зовсім точне порівняння, бо наявність у складі окупаційних підрозділів не тільки власне армійських частин, а і Росгвардії та інших відверто каральних структур (зокрема, і "кадировців") натякає на дещо інший характер "спецоперації". Але в цілому ситуація була близька до парадної. Деякі російські військові, які потрапили в полон, розповідали саме таку історію — планувалося дійти до Києва, увійти в Київ і спокійно захопити там владу.
Тобто ситуація мала повторити кримський сценарій 2014 року. Звісно, з певними нюансами, для того і були використані спроби висадки десанту, успішно відбиті українськими військами. Але в цілому серйозно воювати Росія не планувала.
Чому так сталося? На нашу думку, причина тут дуже проста. Володимир Путін, як, по-перше, виходець із спецслужб, а по-друге, людина, прямо скажімо, недалека — за два десятиліття на троні створив таку вертикаль влади, яка відзначалася у першу і головну чергу особистою лояльністю до вождя. Персони очільника Росгвардії Віктора Золотова, який був керівником служби безпеки Путіна, та всесильного Ігоря Сечіна, який довгий час був фактичним і формальним помічником майбутнього російського президента — є показовими ілюстраціями принципів формування нинішньої російської влади.
Віктор Золотов. Джерело: росЗМІ
А в такій владній системі останнє, що хочеться робити — це говорити президенту правду. Оскільки вона може призвести до вильоту із вертикалі влади. 2007 року тодішній очільник Федеральної служби з контролю за обігом наркотиків Віктор Черкесов спробував відкрити Путіну очі на проблеми у силових структурах, до того ж, у найнахабніший, з точки зору КДБшної логіки президента, спосіб — через статтю в газеті. Все закінчилося тим, що Черкесова спочатку понизили у владній вертикалі, а 2010-го взагалі викинули у відставку. Це був перший випадок, коли людина із путінської влади вилітала просто на вулицю. І усі в Кремлі та навколо нього чудово пам'ятали про кейс Черкесова.
Саме через це навколо Путіна була фактично самим ним створена ситуація, коли жодні погані чи просто неприємні новини до нього не доходили. А це напряму вплинуло на його рішення розпочати війну.
Читайте також: Від прогнозів про "падіння" Києва за 72 години до візиту Байдена. Головні події першого року великої війни
Ні для кого не секрет, що головною дійовою особою в Україні для Путіна завжди був Віктор Медведчук. І зовсім не через те, що вони куми (президент РФ хрестив доньку Медведчука й Марченко). Медведчук мав необхідний вплив для того, аби просувати російські ідеї в Україні. Принаймні, так завжди думали російські контрагенти.
Саме тому колишній адвокат Василя Стуса — який, як кажуть, теж мав стосунок до КДБ СРСР — і став головним каналом взаємодії Кремля із будь-якою українською владою. Показовим є момент з літа 2012 року, коли Володимир Путін ще в не анексованому Криму зустрівся із тодішнім українським колегою Віктором Януковичем, а після цієї зустрічі відправився вечеряти із Віктором Медведчуком. Ніби демонструючи, хто насправді для нього є керівником України.
Тож саме Медведчук, очевидно, мав взяти активну участь у остаточному повороті України у напрямку ЄАЕС та ОДКБ. Але, як показали події 2014-22 років, усі зусилля "кума Путіна", якщо вони справді мали місце, виявилися із дуже низьким коефіцієнтом корисної дії. Навіть у відкритій частині цієї діяльності, на парламентських виборах 2019 року, партія Медведчука ОПЗЖ набрала лише 13,5%.
Є у цій помилці й інша грань. Путін уперто робив ставку на Медведчука, який ніколи не мав реальної підтримки в українському суспільстві. Навіть його партнер по ОПЗЖ Юрій Бойко у всіх політичних опитуваннях, де вони обоє фігурували — набирав в рази більше відсотків. Але, вихованець радянської спецслужби і російської політики, де можна або наказати усім, або купити усіх — кремлівський володар не хотів помічати перед собою цю перепону в обличчі українського народу. Який за будь-яких умов не сприйняв би маріонетковий уряд на чолі із Медведчуком.
Віктор Медведчук після затримання силовиками в Україні. 12 квітня 2022 року. Джерело: СБУ
У підсумку ставка на Медведчука і не зіграла. І тому, що його зусиль було явно не досить для підготовки якісної "п'ятої колони" (якщо взагалі ці зусилля були, а не витрачалися разом із кремлівськими фінансами на власне збагачення), і тому, що був обраний чи не найгірший із усіх можливих в умовах більш-менш сталої демократичної системи кандидат на просування проросійських ідей.
Після провалу бліцкригу і перетворення війни, яка планувалася легкою прогулянкою і взяттям Києва за три дні, у затяжний конфлікт стали помітні усі проблеми російської армії. Це і застарілі методи ведення війни, які російська армія, як влучно заявили у західних ЗМІ, запозичила із часів Другої світової — і це в ХХІ столітті, коли ситуація на мілітарному ринку давно і кардинально змінилася. Розгром російських військ, як під Броварами у березні 2022-го, так і під Вугледаром 2023-го продемонстрував, що сучасне ведення війни — це не для Росії. Вона, як у відомому пропагандистському слогані, наступала на Україну так, як "діди воювали" — закидаючи ворога тілами своїх солдатів.
Тут і проблеми із технікою, яка чим далі, тим більше створювала не перевагу, а проблеми окупантам. Ситуацію дещо виправила співпраця із Іраном, але навіть дрони-камікадзе Shahed не змінили всерйоз ситуацію на фронті, хоч і завдали кількох дошкульних ударів по українській інфраструктурі. Але навіть обіцяного блекауту протягом усієї зими в Україні так і не сталося.
Ці та інші причини неготовності російської армії до сучасної війни — особливо це стало помітно на тлі дій української армії, яка продемонструвала не тільки рішучість, а й винахідливість — криються у кадровій політиці Володимира Путіна.
Коли нинішній диктатор прийшов до влади, міністерством оборони РФ керував маршал Ігор Сергєєв. До нього цю посаду також обіймали військові — Ігор Родіонов та Павло Грачов. Можна багато говорити про недоліки цієї трійці, зокрема, під час Першої чеченської війни — але усі вони були кадровими офіцерами і знали, що таке військова справа, не з чуток чи пояснень референтів.
2001 року Путін призначив свого першого міністра оборони. Ним стала людина, яка не мала до збройних сил РФ жодного відношення — Сергій Іванов. Іванов на момент призначення обіймав посаду секретаря Радбезу Російської Федерації, а туди пересів з керівного крісла у ФСБ. Але головним його козирем було те, що ще у далекі 70-і роки він працював разом із Путіним. До речі, заступником директора Федеральної служби безпеки Сергій Іванов став саме тоді, коли цю структуру очолив майбутній президент Росії.
Сергій Іванов. Джерело: росЗМІ
Іванов керував Міноборони до 2007 року, коли його, як потенційного наступника (тоді в Росії відбувалася така неформальна гонка за президентське крісло між Івановим та Медведєвим), перевели на посаду заступника прем'єр-міністра — аби мати більше інфоприводів для піаркампанії. Іванова на чолі військового міністерства замінив інший виходець із Санкт-Петербурга — Анатолій Сердюков, який до того очолював Федеральну податкову службу. А з 2012 року і до сьогодні міністром оборони РФ є давній партнер Путіна по "Єдиній Росії" Сергій Шойгу, який був одним із перших облич тієї партії влади.
Отже, кадрова політика кремлівського вождя щодо міністерства оборони говорила про одне — він боїться змови військових. Бо чудово пам'ятає, що і переворот-1953, коли заарештували і убили очільника предтечі КДБ Лаврентія Берію, і переворот-1964, коли скинули першого секретаря ЦК КПРС Микиту Хрущова, був підтриманий перш за все армією. Саме тому цим відомством завжди керували люди, далекі від армії, але лояльні особисто Путіну. В такій ситуації, за усього бажання, створити якісну сучасну армію неможливо, що Україна і світ побачили за рік повномасштабної війни.
2014 року, коли Росія окупувала Крим і частину Донбасу, її фактично жодним серйозним чином не покарали. Звісно, ситуація уже відрізнялася від нападу на Грузію, коли частина світової спільноти навіть звинуватила у агресії грузинів — але тієї "глибокої занепокоєності", яку висловили тодішні світові лідери, було недостатньо, аби зупинити Кремль. Зупинити не під час "російської весни"-2014, а у планах щодо подальшої війни проти України.
Готуючись до повномасштабної війни (а це, імовірно, активно розпочалося через деякий час після провалу сподівань Кремля на капітуляцію Зеленського після "нормандської" зустрічі у Парижі 2019 року), Путін завжди мав на увазі ту реакцію Заходу. І пам'ятав, що:
Кремль цілком реально вважав, що Захід не збереться докупи і не стане активно підтримувати Україну, а обмежиться дипломатичним доріканням і кількома формальними голосуваннями на рівні Генасамблеї ООН — чого Путін не боявся.
Але сталося те, чого Кремль взагалі не очікував. Європа перед загрозою, яка постала не тільки перед Україною, а і перед самим Євросоюзом, зокрема, перед країнами Центральної та Східної Європи, об'єдналася і почала запроваджувати санкції.
Голова Євроради Шарль Мішель, президент України Володимир Зеленський та голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн на саміті Україна-ЄС у Києві 3 лютого 2023 року. Джерело: ОП
Отримав нове дихання й оборонний альянс НАТО. Сполучені Штати зайняли активну позицію, розпочавши військову підтримку України ще до вторгнення, а після початку повномасштабної війни ситуація тільки посилилися.
Врешті-решт, за рік повномасштабної війни Європа позбавилася залежності від російських енергоресурсів і взагалі перетворила Росію на країну-вигнанця. Країни НАТО на чолі зі Сполученими Штатами з кожним місяцем постачають усе більше зброї ЗСУ — якщо на початку війни йшлося про переносні протитанкові комплекси Javelin та NLAW, то зараз до України їдуть танки, а невдовзі Сили оборони можуть отримати навіть літаки та далекобійні ракети.
Увесь західний світ об'єднався проти Росії. А проти тих окремих персонажів, на кшталт Орбана, які намагаються діяти у форматі "і нашим, і вашим", успішно знаходяться дохідливі аргументи. І недаремно після сенсаційного візиту до Києва новий лідер західного світу Джозеф Байден-молодший заявив, що підтримка України буде тільки збільшуватися — і триватиме стільки, скільки буде потрібно для перемоги.
Володимир Зеленський й Джо Байден під час візиту президента США до України. 20 лютого 2023 року. Джерело: ОП
Путін не зрозумів логіки і свободолюбства українців. Диктатор оточив себе підлабузниками, втратив зв'язок з реальністю. Зробив ставку на ненадійних колаборантів, які не принесли йому жодної реальної вигоди. Через власні страхи фактично загробив російську армію. І недооцінив рішучість Заходу. Усе це виходить тепер російському президенту боком — і рано чи пізно завершиться поразкою в російсько-українській війні та крахом його режиму в Росії.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
