Світ накриває хвиля військових конфліктів. Після російсько-української війни, після атаки ХАМАСу на Ізраїль, у Південній Америці Венесуела готується напасти на Гаяну. І саме ця історія є знаковою для усього сучасного світу. Але про усе по черзі.
З огляду на ситуацію, яка сталася між Венесуелою і Гаяною, щоб довелося заговорити про "спеціальну військову операцію" не сталося нічого особливого, окрім звичайних територіальних претензій. Важливо те, що вони не пов’язані з якимись символічними, історичними, "сакральними" мотивами.
Річ у тім, що Венесуела хотіла відібрати у тоді ще Британської Гвіани (Гвіана — це регіон на півночі Південної Америки, розділений між п’ятьома країнами: Бразилією, Великою Британією — тепер Гаяна, Внесуела; Нідерландами — тепер Сурінам; Францією — досі Французька Гвіана) частину території ще раніше. Причиною венесуельських зазіхань стали надра — корисні копалини.
Кілька років тому в західній частині Гаяни почали добувати нафту, тому після цього у Венесуелі й повернулися до старих претензій. Уперше вони з'явилися ще на початку ХІХ століття. Довгий час Велика Британія і Венесуела намагалися розібратися мирно, врешті усе закінчилося 1899 року у міжнародному арбітражному суді, який визначив, що спірна територія залишається за Британською імперією. У Каракасі з цим погодилися і на понад пів століття заспокоїлися.
Але 1962 року тодішня венесуельська влада заявила, що надалі не братиме до уваги те арбітражне рішення, а за чотири роки Британська Гвіана отримала незалежність — і стала Кооперативною Республікою Гаяна. Саме тоді й західний берег річки Ессекібо знову виявився спірною територією: час від часу західні сусіди натякали гаянцям на те, що частина їхньої країни може припинити бути такою.
Такий собі тиск продовжувався аж поки у Венесуелі 2023 року не провели референдум з питанням про можливість приєднання західної частини Гаяни. Майже 100% із тих, хто прийшов на референдум, висловився на підтримку цієї експансіоністської ідеї влади Ніколаса Мадуро. Як відповідь — президент Венесуели привів у бойову готовність війська і почав вимагати від парламенту підтримки цієї ідеї. Українці на своєму прикладі уже знають, що диктаторам зазвичай все одно треба формальний дозвіл парламентарів — саме це зараз і відбувається у Каракасі.
Отже, питання можливої війни між Венесуелою і Гаяною знову постало на порядку денному. Хоча, звісно, тут можуть зіграти свою роль різні фактори. Скажімо, позиція США, чиї нафтові компанії працюють на гаянському шельфі, причому саме у тій частині виключної економічної зони Гаяни, на яку накинули оком у Венесуелі. Або Бразилії, якій також може не сподобатися подібна агресивність північного сусіда.
Але головне у цій історії не історична складова чи перспективи реальної війни. А те, чому вона взагалі стала можлива. Що змінилося у світі аж настільки, щоб у різних його кінцях почали спалахувати військові конфлікти. А зміни відбулися дуже серйозні. І вони напряму пов’язані із російсько-українською війною.
Ця війна — уже можна констатувати це цілком упевнено — зруйнувала існуючу з часів Другої світової війни систему міжнародних відносин. Нинішній світ, який доживає останні дні, можна умовно назвати Ялтинсько-Потсдамським, адже саме на цих конференціях переможці тієї старої війни й поділили світ, домовившись про загальні правила гри, однією із головних складових якої стала Організація Об’єднаних Націй.
Потенційна агресія Венесуели проти Гаяни — це приклад, за яким не стоїть взагалі нічого, крім бажання відібрати багату на нафту територію. Саме так, як було до 1945 року, коли ті чи інші країни нападали на своїх сусідів чи навіть і не сусідів тільки тому, що хотіли відібрати якусь територію. Така ситуація взагалі була типовою для світу усі попередні століття і тисячоліття. І тільки завершення Другої світової війни із розбудовою нової міжнародної без пекової архітектури сприяло завершенню цих конфліктів. Принаймні, зробило це на більшій частині планети.
А тепер, після референдуму у Венесуелі, стало зрозуміло, що Ялтинсько-Потсдамський світ помер. І країни, особливо ті, які не відзначаються демократичним державним ладом, повертаються до звичного вирішення проблем — через агресії, війни й анексії території.
І у двох світових наддержавах це зрозуміли — інакше навіщо б Сі Цзіньпін прилітав до Джо Байдена на зустріч уперше за шість років. США та Китай як головні країни нинішнього світу розуміють, що головний тягар нових воєн ляже на їхні плечі — уже не лише на американські, а й на китайські, як би тамтешнім комуністичним товаришам не хотілося уникнути цього.
Тому саме ці дві країни змушені будуть працювати над створенням нового, Сан-Францискського чи Шанхайського світу. Але для цього потрібно спочатку загасити усі існуючі конфлікти. І вгамувати головного світового агресора, Росію. А із цим поки що проблеми. Принаймні, якихось вагомих чинників, які б вказували на можливість швидкої поразки й упокорення Кремля — на порядку денному не видно.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
