Минулого тижня самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко, який за час повномасштабної війни уже вжився в роль неофіційного рупора Кремля, знову згадав про переговори між Росією та Україною. При цьому він заявив, що переговори мають початися негайно. З відповідним закликом білоруський прислужник Путіна зробив на одному із головних російських пропагандистських телеканалів — "Россия 1".
Такий крок підкреслює важливість як виступу Лукашенка загалом, так і його конкретних слів про необхідність мирних переговорів. От тільки — кому саме потрібні (потрібніші) переговори? І — навіщо?
Самопроголошений президент Білорусі, звісно ж, заявив, що переговори потрібні перш за все Україні. І, як би парадоксально це не прозвучало, частково він має рацію. Власне кажучи, подібні маніпулятивні вкиди саме і будуються за класичним принципом "гебельсівщини", коли до невеликої частини правди додаються потрібні авторам вкидів меседжі. Саме так діє і російська пропаганда, яка не гидує використанням навіть Олександра Лукашенка.
Отже, чи потрібні переговори й перемир’я Україні? Безперечно. Україна діє у надважких умовах повномасштабної війни уже 2,5 роки. При цьому економіка воюючої країни, втративши низку важливих, а якщо говорити про Маріуполь і тамтешню металургійну галузь, то і стратегічних — підприємств, досі не розвалилася. Курс долара досі тримається на цілком прийнятному за нинішніх умов рівні.
Та довго так тривати не може. Крім того, Україна уже переживає справжню гуманітарну катастрофу. По-перше, частина українців загинула. По-друге, значно більша частина виїхала — і багато хто з них не повернеться на Батьківщину. По-третє, серйозно впала народжуваність, що обернеться серйозними проблемами у майбутньому (так, як обернулися проблемами провальні з демографічного погляду 90-ті, через що зараз доводиться мобілізувати 50-55-річних, на яких війну не виграти).
Усе це, зокрема ті ж екологічні проблеми, вимагає якнайшвидшого завершення війни. Та тут постає головне питання — на яких умовах? Найпростіший варіант — це просто зупинити бойові дії на нинішній лінії фронту. Але таке рішення, по-перше, не вирішить усі українські проблеми. А по-друге — лише відкладе війну на майбутнє, чого ніяк не можна допустити.
Крім того, для переговорів потрібні дві сторони. А Росія на умовах України на переговори не планує йти, про що в Москві вже неодноразово наголошували. Як і Київ на умовах Москви, адже ці умови означають ніщо інше, як капітуляцію. Жоден український президент не піде на такий крок. (Навіть Янукович не пішов, хоч і частково зіграв на боці Путіна в листопаді 2013-го, але навіть тоді Україна не капітулювала.)
Отже, переговори й перемир’я Україні потрібні, але в нинішніх умовах вони можуть відбутися лише у такому варіанті, який для нашої держави стане гіршим за війну. Бо нині ЗСУ тримають оборону і навіть взяли під контроль частину Російської Федерації, завдавши серйозного імідж-політичного удару по імперії.
До речі, про імперію. Вона є другою частиною нинішнього конфлікту — і їй, хоч Олександр Лукашенко цього не сказав, переговори й перемир’я також потрібні. Однак причини цього дещо відрізняються від українських.
Аналізуючи ситуацію у РФ, важливо розуміти один момент — усе, що говорять у Кремлі та у контрольованому ним медіапросторі, не має відношення до реального стану речей. Точніше, майже не має, але про це згодом. А зараз — про те, чому перемир’я і переговори потрібні (а вони потрібні) Росії.
Перший фактор є цілком очевидним — кадрові проблеми. Як би Кремль не намагався відправляти на "гарматне м'ясо" контрактників, вербувати населення (своєї та чужих країн) стає усе важче. Саме тому сума одноразової виплати у деяких регіонах РФ виросла до космічних двох мільйонів рублів. Якби охочих воювати вистачало, потреби у такому кроці не було б. Зокрема, тому, що грошей в російському бюджеті усе менше.
І це другий фактор — економіка імперії поступово скочується навіть не в кризу, а в катастрофу. Серйозність ситуації почала відкрито визнавати навіть голова Центробанку РФ Ельвіра Набіулліна, а це серйозний дзвінок. Ще більшим сигналом є поступова — і чим далі, тим масштабніша — відмова від співпраці із країною-агресором китайської банківської системи під загрозою вторинних санкцій США.
Третій фактор поки що неочевидний, але він ще набиратиме оберти. Це — регіональне невдоволення політикою федерального центру, яке буде підсилюватися невдачами на Курському фронті й залученням (втратами) солдатів строкової служби. Після початку наступу ЗСУ на Курщині Кремль визнав, що захищати свої регіони він не буде, бо не може. Хіба строковиками, що і є провалом, і визнанням одночасно. Провалом в обіцянці не використовувати солдатів строкової служби у війні, визнанням повної невдачі контрактно-вербувальної схеми поповнення підрозділів "СВО".
І найголовніше — якщо за Україною так чи інакше стоїть Захід, то за Росією навсправжки уже ніхто не стоїть. Китай під загрозою вторинних санкцій зведе свою фінансову підтримку РФ до мінімуму, а більше Путіну немає на кого покластися. Хіба на КНДР та Іран, але хіба у питанні зброї та боєприпасів, але без грошей не буде і їх. А з грошима, як уже було сказано, у Кремля чим далі, тим важче.
Саме тому для Росії переговори й перемир’я значно важливіші — принаймні, у цей історичний момент, ніж для України. Путін зараз спалює чи не останні свої ресурси, намагаючись дотягнути до листопадових виборів у США, але що, якщо 5 листопада штати оберуть не Трампа, а Гарріс? Та навіть і перемога Трампа ще нічого не гарантує Путіну, бо на умови старого-нового президента США російський диктатор навряд чи погодиться, а той, своєю чергою, не стане відверто прогинатися під Кремль.
Одним словом, Олександр Лукашенко тому і з’явився на "России 1" перед початком нового політичного сезону, перед початком виборчої осені у США, що переговори більше потрібні Володимиру Путіну, а не Володимиру Зеленському (який після зупинки війни цілком може втратити президентську посаду). Бо Росія в нинішньому темпі може просто надірватися, як Німеччина в 1918 році — коли та програла Першу світову війну, воюючи практично увесь час на чужій території.
Часу у Путіна залишається небагато. Тому він і випустив у ефір свого прислужника із відповідним меседжем. От тільки, схоже, ніхто на Заході серйозно цей вкид уже не сприймає.
До речі, про Захід. У нього теж можуть бути свої інтереси у зупинці війни. Причому у різних кінцях цього умовного західного демократичного світу — різні. Для початку розглянемо ситуацію у головній країні антиросійської коаліції — Сполучених Штатах Америки.
Звісно ж, це фактор президентських виборів. Хоч американці й обирають президентів, спираючись перш за все на внутрішні проблеми (Гілларі Клінтон, програвши Дональду Трампу вибори-2016, це чудово знає), але і зовнішньополітичний трек у пікові моменти може використовуватися як в плюс, так і в мінус. Як, скажімо, участь у В’єтнамській війні — цю тему, скажімо, активно педалював на виборах-1968 тодішній опозиціонер, республіканець Річард Ніксон.
Зупинка війни на прийнятних для України умовах, які можна було б назвати перемогою України й усього демократичного світу — це перемога чинної адміністрації Білого дому. А значить, і Камали Гарріс. Яка, непогано стартувавши, на емоційному тлі дещо збільшила свою перевагу над Дональдом Трампом, але невдовзі може зіткнутися із проблемами. І у цій ситуації потужний зовнішньополітичний поштовх може стати саме тією соломинкою, яка зламає хребет верблюду (точніше, слону — символу Республіканської партії).
А американський військово-промисловий комплекс у цій ситуації не постраждає, бо Україну й надалі потрібно буде насичувати західною зброєю. Особливо після вступу в НАТО, оскільки стане основним східним форпостом Альянсу — з усіма відповідними наслідками.
Європа має свій інтерес у зупинці війни. По-перше, фінансова складова підтримки України для Старого світу є важливішою, ніж для Сполучених Штатів. По-друге – і це прямо пов’язано із "по-перше", — після початку повномасштабної війни, припинення роботи "Північного потоку"-1, появи мільйонів українських біженців, у Європі почали набирати вагу ультраправі, популістичні, євроскептичні політсили. У Франції вони мало не виграли позачергові парламентські вибори, у Німеччині йдуть на другому місці.
Продовження війни й усіма її наслідками — тільки посилюватиме підтримку ультраправих. У найгіршому варіанті це може призвести до приходу до влади у ключових країнах Євросоюзу і руйнування ЄС як такого. Чого ніхто із поміркованих, респектабельних, відповідальних політиків, як лівої, так і правої частини політспектру, звісно ж, не хоче.
Таким чином, перемир’я в Україні й переговори між Кремлем і Банковою — прямі чи радше через посередників — потрібні усім учасникам цієї історії. Але найбільше — Росії, бо якщо у Сполучених Штатів, Європи й навіть України є варіанти майбутнього, то РФ цих варіантів уже не має. Вона чітко й однозначно котиться до такої катастрофи, виходом із якої буде якщо не громадянська війна чи розпад імперії, то економічний колапс рівня початку 90-х. Тільки от, на відміну від перших років існування пострадянської Російської Федерації, цього разу Кремлю не будуть поспішати допомагати. Бо після нинішньої війни усім стало зрозуміло — просто залити Росію грошима, запропонувавши їй переваги капіталізму, не вихід. Відтепер "ніжки Буша" приїдуть у Москву тільки за умови денацифікації та деімперизації.
Тому восени ми ще неодноразово почуємо заклики про необхідність переговорів — звісно ж, необхідність для України й Заходу. Але не забуваймо, для кого насправді потрібна ця пауза у війні.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
