Після 24 лютого 2022 року у світі розпочалися процеси, до певного моменту не помітні і не очевидні широкому загалу. Процеси, які докорінно змінюють сучасну (точніше кажучи, постялтинську) глобальну світову архітектуру. І одним із ключових кроків, одним із найяскравіших сигналів, що демонструють ці процеси світовому співтовариству, сталася подія на території колишнього Радянського Союзу. Дивно, але тут не йдеться про Україну та війну, яку розв'язала Росія.
Вірменія оголосила про проведення спільних військових навчань зі Сполученими Штатами Америки. Вірменія, яка є членом Організації договору про колективну безпеку — себто такої собі реінкарнації "Варшавського договору", військового союзу, який контролює Кремль. Причому ці навчання пройдуть саме на території Республіки Вірменія — тобто в країні, де розташована військова база армії Російської Федерації. (Та сама, в Ґюмрі, яка прославилася тим, що один із тамтешніх російських військових убив цілу вірменську сім’ю — сімох людей, включно із дворічною дівчинкою та піврічним хлопчиком.)
До того ж ці навчання стали не якимось несподіваним винятком із правил, зовсім ні. Перед цим прем’єр-міністр Вірменії (парламентсько-президентської, нагадаємо, республіки) Нікол Пашинян в інтерв’ю одному із західних ЗМІ заявив, що покладатися на Росію у забезпеченні власної безпеки було стратегічною помилкою попередніх вірменських урядів. А ще раніше той же Пашинян рішуче критикував Кремль за, м’яко кажучи, пасивну позицію у підтримці Вірменії під час Другої карабаської війни.
У Кремлі, звісно ж, відреагували на цю подію, заявивши, що вона, мовляв, викликає у військово-політичного керівництва РФ (тобто у Володимира Путіна) занепокоєність. На публіку більше нічого речник російського диктатора Дмитро Пєсков не сказав, але зрозуміло, що будуть ще й непублічні консультації — перш за все, у традиційному для росіян стилі шантажу. Як відомо, саме так Москва домоглася від Єревана відмови від Асоціації з ЄС. Тож, можливо, Пашинян ще змінить свою позицію, але що сказане, те сказане, і його уже неможливо дезавуювати жодними наступними заявами.
Що ж такого відбулося у Вірменії, у світі, що американські війська — нехай і на навчання, але прибудуть до цієї південнокавказької країни, яка, здавалося, намертво загрузла у російських пастках? А сталася дуже проста річ, на яку ми вже натякнули на початку цієї статті.
Після повномасштабного вторгнення Росії на територію України, після початку війни, найбільшої у Європі з часів Другої світової, світ почав досить швидко поляризуватися. Фактично ми побачили такий собі косплей Холодної війни, коли світове співтовариство добровільно чи вимушено поділилося на дві частини — капіталістичну та комуністичну. Саме між цими частинами й опустилася легендарна "залізна завіса" із фултонської промови Вінстона Черчілля.
Після завершення Холодної війни (демократизація Центральної та Східної Європи, об’єднання Німеччини, розпад РЕВ, Організації Варшавського договору та врешті-решт СРСР) цей чіткий кордон, який мав кілька дуже яскравих візуалізацій на кшталт пропускного пункту "Чарлі" в центрі Берліна, поступово розмився. Що, зрештою, і призвело до того, до чого призвело — воєн в Грузії та Україні. Але день початку російсько-української війни 2022 року став поворотним моментом в новітній світовій історії. Світ знову розділився.
Розділившись, світ почав формувати уже звичну за часами другої половини ХХ століття двополярність. Ця двополярність дещо відрізняється від попередньої. Тоді капіталістичні країни протистояли комуністичним. Можна сказати, що цей поділ був не просто економічним відображенням різниці двох державних устроїв, а і світоглядним — тоді, за великим рахунком, саме так і було. Але останні десятиліття змінили ситуацію. І, якщо, скажімо, Китай залишається комуністичною країною з ідеологічної точки зору, то з економічної — це давно капіталістична країна, нехай і з потужним державним впливом. Про Росію годі й говорити, тут давно немає жодної ідеології (крім дещо осучасненого та водночас здичавіло-середньовічного православ’я РПЦ), а економіка також державно-капіталістична.
Нинішній поділ світу, у цій умовній Холодній війні 2.0, відбувається уже цілком і повністю за ціннісними принципами — демократії протистоять авторитарним/тоталітарним режимам. Саме через це є дуже цікавою — і показовою — позиція Вірменії.
Бо, з одного боку, як вже було сказано, це країна з орбіти Кремля. З іншого — це одна із небагатьох держав із азійсько-кавказської частини екс-СРСР, яка має демократичний устрій. (Їх, за великим рахунком, усього три — сюди відносяться ще Киргизстан й Грузія.) Саме тому вірменська влада, в яких би російських лещатах не перебувала навіть зараз, коли її очолює в принципі не дуже-то й проросійський Пашинян — вона говорить із Заходом зрозумілою їм обом політичною мовою.
І саме тому Республіка Вірменія у цей вікопомний момент, момент поляризації світу, почала свій рух у напрямок західного, цивілізованого, демократичного світу. Світу, органічною частиною якого вона є по самій своїй природі. А заява Пашиняна, анонс від міноборони Вірменії — це лише видимі нам етапи цього руху. У новій Холодній війні, війні, що йде не за території, не за економічний добробут навіть, а за світоглядні цінності — демократична країна неодмінно потягнеться до демократичного світу. Навіть якщо на її території поки що розташована військова база країни-агресора.
Про саму Вірменію хочеться додати наступне. У радянській етноміфології вірмени, як і інші два "республіканські" етноси Південного Кавказу, вважалися досить багатими народами. Легенди й міфи радянських часів, трансформовані у лаконічну форму анекдотів, сформували образ вірменів як багатих торговців з півдня, людей заможних, успішних (наскільки це дозволяв Кримінальний кодекс) і до певного моменту навіть незалежних.
Разом з цим, був в радянському фольклорі народ, з якого зробили мало не розумово відсталих. Принаймні, настільки повільно рефлексуючих на навколишню дійсність, що сама назва цього народу мало не перейшла в категорію загальних назв — на означення повільно думаючої людини. Це естонці.
Подібні речі, як ми тепер розуміємо, навряд чи виникали спонтанно. Скажімо, стьоб радянських часів над таким народом, як чукчі (жоден з етносів півночі Євразії не отримав від росіян такої кількості відверто образливих анекдотів), є незрозумілим аж до того моменту, поки не дізнаєшся з історії, що саме на Чукотці російські окупанти отримали найпотужніший і найзатятіший опір. Можливо, і висміювання вигаданої радянцями естонської повільності має під собою якесь поки що невідоме нам підґрунтя. Але йдеться не про минуле, а про майбутнє.
Саме Естонія, з якої в СРСР полюбляли сміятися, зробила за 30 років найшвидший ривок геть від Москви у цивілізацію — ЄС і НАТО, Шенген і єврозону. Естонія нині — найуспішніша і найбагатша країна з-поміж колишніх радянських республік-колоній. А Вірменія, попри усі анекдоти про мегазаможних її представників — згаяла майже три десятиліття після перемоги у Першій карабаській війні на загравання із Росією. І тепер, прямо у стилі тих "анекдотичних радянських естонців", намагається у свинячий голос наздогнати своє майбутнє у цивілізованому світі.
Втім, добре, що хоча б зараз намагається. Втрачений час не повернути, але зараз ситуація у світі склалася таким чином, що Вірменія може отримати свій (останній?) шанс на нормальне життя. Звісно, без Арцаху. Але і без Росії. З підтримкою Сполучених Штатів. Цілком прийнятний розмін. І, здається, Пашинян це теж чудово розуміє.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
