Росія провела черговий обмін полоненими. Цього разу — не з Україною, а із Заходом, перш за все, зі Сполученими Штатами Америки, бо у списках обміну виявилося кілька американців. А ще кілька людей із паспортами Німеччини та Росії. І, звісно ж, не обійшлося без діячів російської опозиції. Точніше, "русской", бо українська мова не дозволяє диференціювати громадян Росії загалом та громадян Росії титульної національності.
Цей обмін є цікавим і показовим, хоч і не стосується безпосередньо нашої держави. То ж варто розібрати його детальніше. По-перше, чому Росія погодилася на цей обмін. Чи навіть так — чому Росія погодилася на обмін журналіста Евана Гершковича. Річ у тім, що 45-й президент США Дональд Трамп нещодавно заявляв, що поверне Гершковича на Батьківщину одразу після своєї перемоги на президентських виборах — причому без жодних обмінів, просто Володимир Путін віддасть йому американського журналіста. А при Джо Байдену, наголошував Трамп, Гершкович за жодних умов не повернеться додому.
Еван Гершкович.Фото: ТАСС
І раптом ми бачимо, що одним із учасників цього обміну, великого обміну (не за кількістю осіб, звісна річ, а за масштабом країн-учасників), є саме Еван Гершкович. І майже одразу Трамп розкритикував цей обмін — мовляв, я б забрав його безкоштовно, а так ми віддаємо Росії злочинців.
Чи є ця історія із заявами Дональда Трампа збігом? Чи не розумів Володимир Путін, що у такий спосіб він підставляє кандидата від Республіканської партії, знижуючи його шанси на перемогу? Чи цей обмін і був пов’язаний з різким поворотом у передвиборчих перегонах в США, коли Трамп, який успішно розкручував тему "пенсіонера Байдена", в один момент сам виявився таким же пенсіонером на тлі Камали Гарріс? Звісно ж, зараз відповідей на ці питання не буде, а лише розмірковування експертів на тему. Але очевидним є те, що цей обмін обернувся ударом по Дональду Трампу. Не серйозним, не критичним, та все ж ударом.
Втім, історія з Гершковичем та Трампом є далеко не основною темою обміну. Значно важливішими є дві інші. По-перше, кого замість російських політв’язнів та іноземних (біпатридних) громадян отримала Російська Федерація.
А це, для початку, убивця Вадим Красіков. Найсправжнісінький кілер, який спеціалізувався на замовних убивствах російських бізнесменів (в Москві чи Карелії). Кілер, який в один прекрасний момент опинився у Центрі спеціального призначення Федеральної служби безпеки РФ. Після чого здійснив таке ж замовне убивство, але уже за наказом держави. І не на своїй території, а у Німеччині — убивши чеченського опозиціонера-емігранта Зелімхана Хангошвілі. Персона Красікова — це підтвердження того, що путінська Росія діє тими самими методами, як і звичайна бандитсько-мафіозна організація, замовляючи кілерам людей, які їй заважають.
Вадим Красіков. Фото: "Укрінформ"
Інші персонажі є не менш цікавими. Це в основному шпигуни, які працювали не під дипломатичним прикриттям, а як нелегали, маскуючись під громадян інших країн — Іспанії, Бразилії тощо. Діти однієї такої шпигунської пари, яка повернулася на Батьківщину, взагалі не розмовляли російською й не знали, хто такий Володимир Путін. Що не завадило йому (чи його двійнику) персонально приїхати на летовище зустрічати цих людей. Навіщо російський диктатор раптом вчинив такий широкий жест?
Бо ці люди — з одного боку, ті, ким сам Путін так і не став. Він теж працював у спецслужбі, але серйозним діячем, справжнім шпигуном (чи розвідником), так і не став. Тут певною мірою маємо навіть і заздрість. А з іншого боку — наявність таких шпигунів повертає Росію в часи Холодної війни, в часи протистояння СРСР та демократично-капіталістичного Заходу. І цей факт особливо тішить кремлівського тирана, бо принаймні на рівні шпигунської діяльності він уже повернувся у "славне" радянське минуле і може відчувати себе геополітичним гігантом.
Саме тому, на відміну від радянських часів, шпигунів-невдах, які провалилися, в путінській Росії зустрічають настільки відкрито і пафосно, з присутністю самого "володаря". Бо головне для Путіна не те, що вони займалися шпигунською діяльністю (врешті-решт, на Заході, напевно ж, залишаються й інші такі ж шпигуни-нелегали), а те, що він може похизуватися ними. І перед світом, і перед власним населенням, яке теж згадає "старі добрі часи". До речі, логічно було б навіть ухвалити показове рішення про помилування Володимира Резуна (відомого під літературним псевдонімом Віктор Суворов), який своєю книжкою "Акваріум" зробив немало для творення нового міфу про всесильність радянських/російських спецслужб.
Отже, перемога Путіна в цьому питанні очевидна. Але він переміг також, і віддавши російських, антипутінських нібито опозиціонерів. В чому ж тут може бути вигода для кремлівського диктатора? Навіщо він випустив на волю тих, хто його постійно критикував?
Тут важливо згадати, кого саме звільнив Володимир Путін, а це опозиціонери титульної нації — Володимир Кара-Мурза, Ілля Яшин, Андрій Пивоваров, очільники (-ці) кількох регіональних штабів покійного Олексія Навального. Із цього переліку випадає хіба очільник "Меморіалу" Олег Орлов.
Випадає, адже усі інші — це ті самі "хороші русскіє", які в Україні стали справжнім мемом. А на Заході багато хто досі сприймає їх як притомну альтернативу путінському режиму. І ця альтернатива, не встигнувши виїхати за межі Росії (звідки вони усі утрьох — Кара-Мурза, Пивоваров, Яшин — за їхніми словами, не хотіли виїжджати), на прес-конференції зробили заяви, яким Путін може лише аплодувати.
Володимир Кара-Мурза, Андрій Пивоваров та Ілля Яшин на прес-сконференції у Бонні в Німеччині
Ці заяви стосувалися того, що російський народ не винен у війні, що терором займається путінський режим, а не прості росіяни. Що санкції (це головне у заяві цих трьох "хороших русскіх") треба запроваджувати не проти усієї Росії, а проти конкретних осіб із путінського оточення.
Та усе це ми уже бачили після 2014 року. Коли справді санкції запроваджувалися лише проти конкретних осіб. І результат тих санкцій увесь світ теж має пам’ятати. А тільки після того, як санкційні механізми почали бити по Росії загалом, тільки після того, як українські повітряні атаки почали бити по Росії загалом (а удари по об’єктах нафтопереробної галузі — це удари не по Путіну, а по Росії і росіянах), ситуація для країни-агресорки почала серйозно погіршуватися.
І будь-яка притомна людина не може не розуміти, що у війні проти України винна Росія загалом. А росіяни загалом - відповідальні. Це вони обрали Путіна — добровільно чи не дуже, але вони обрали ще 2000-го року і толерували увесь цей час, а у певні моменти, як після анексії Криму, цілком щиро підтримували його загарбницьку діяльність.
Навіщо це тріо "хороших русскіх" на третьому році повномасштабної війни знову завело ту ж пісню про невинуватість простих громадян (які грабували, убивали і ґвалтували у Бучі, Херсоні, Ізюмі, Маріуполі, Мелітополі)? Тому, що вони — російські політики. І не просто російські, а "русскіє". На відміну від Фаїля Алсинова, башкирського опозиціонера, ув’язнення якого викликало справжню хвилю протестів у Башкортостані. Згадаймо, що, коли саджали Кара-Мурзу чи Яшина, "русскім" на своїх етнічних побратимів було одно. А за Алсинова башкири вийшли на вулиці.
Але Алсинова Кремль не віддав. Хоча формально він начебто як проти конкретно Путіна і не виступав, на відміну від двох Яшина і Кара-Мурзи. Та річ у тім, що представник башкирського національного руху (забороненого в РФ, між іншим), рано чи пізно дійде до вимог незалежності Башкортостану, або ж навіть усього Ідель-Уралу.
Фаїль Алсинов. Фото: росЗМІ
Тому Фаїль Алсинов є значно небезпечнішим для Кремля, ніж Яшин, Кара-Мурза чи Навальний. І попередня історична епоха це підтвердила, і в КДБ це чудово памʼятають. Тому у Кремлі бояться, що такі його дії призведуть до розпаду Росії. Причому, можливо, не тільки за етнічними кордонами. Уявімо, як відреагують на Уралі чи в Сибіру на те, що Татарстан, Башкортостан або Якутія отримають незалежність і, наприклад, право розпоряджатися власними надрами.
Ось цього Путін боїться найбільше. Ще до великої війни, дискутуючи на засіданні президентської Ради з прав людини, диктатор заявив кінорежисеру Олександру Сокурову (який говорив про те, що федеральний центр має відпустити ті регіони, які не хочуть жити за законами Кремля): "Ви хочете перетворити нас на Московію?"
А Яшин, Пивоваров, Кара-Мурза не бажають перетворення Росії на Московію. І розуміють, що продовження війни і санкційного тиску рано чи пізно розкрутить дезінтеграційні процеси. А вони все ж сподіваються повернутися на батьківщину тоді, коли Путіна не стане — і навіть отримати свої "законні" місця у владі. Але їм, як і Путіну, не потрібна Московія. Як демократу (порівняно із Путіним) Борису Єльцину не був потрібен СРСР 2.0 без України — бо, як він зізнавався українському журналісту Віталію Портникову, не хоче бути очільником азійської держави. А без України ця держава не є європейською, що ми зараз і бачимо.
Путін же, фактично змирившись із роллю царя азійської держави, все ж сподівається, що вона матиме серйозний геополітичний вплив. Тобто він готовий бути президентом азійського гіганта — як Китай. Але розпад РФ, навіть по кордонах національних республік — неминуче знищить геополітичне значення Московії.
Фото: росЗМІ
Та цього хоче Алсинов, але аж ніяк не Путін, Яшин, Кара-Мурза та Пивоваров. Тут кремлівська влада і опозиція на одному боці барикад. Тільки от до слів Путіна "зніміть санкції з простих росіян" ніхто на Заході навіть не буде прислухатися. А до слів опозиціонерів, жертв путінського режиму — так. Саме на це в Кремлі й розраховували, випускаючи своїх нібито ворогів.
В цьому нічого немає. У часи СРСР росіянин, академік Андрій Сахаров, перебував у засланні в місті Горький (нині Нижній Новгород). А українець, поет Василь Стус, сидів у колонії в Пермській області. Обидва голодували: один — у своїй квартирі, інший — у своєму карцері. 1985-го Стус помер в ув’язненні, 1986-го Сахаров повернувся до Москви і через кілька років став народним депутатом СРСР. Бо завжди росіянин, навіть опозиційних поглядів, залишався росіянином — представником титульної імперської нації. А українець — був українцем, який хотів розпаду імперії. Тепер же на місці українців башкири. А на місці Сахарова — Кара-Мурза.
Тож, випустивши нібито своїх ворогів, Володимир Путін насправді переміг, адже вони просуватимуть у західний публічний простір ту ж ідею пом’якшення санкцій, яка потрібна самому диктатору.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
