# донорство крові

Кожні дві секунди хтось у світі потребує переливання компонентів крові. А кожна третя людина хоча б раз у житті може зіткнутися з необхідністю такої допомоги. За цими цифрами — тисячі історій пацієнтів, для яких донорська кров стає шансом на одужання або навіть порятунок життя.За словами завідувачки відділу комплектації та медичного обстеження донорів з рекрутингом Центру служби крові НДСЛ "Охматдит" Інни Вільшанівської, потреба у донорах існує постійно.За останні роки культура донорства в Україні суттєво змінилася. Якщо на початку повномасштабної війни українці масово приходили до центрів крові через гостру потребу допомогти, то сьогодні формується спільнота регулярних донорів, які здають кров системно і свідомо.Серед них — як звичайні українці, так і ті, хто щодня служить державі: прикордонники, слідчі, працівники державних установ, медики та волонтери тощо. Проте незалежно від професії їх об'єднує спільне бажання — допомагати іншим. У кожного з них своя історія. Хтось прийшов на першу донацію через прохання врятувати пораненого. Хтось — після історії онкохворої дитини. Для когось донорство стало способом підтримати українських військових, а для когось — життєвим принципом.До Всесвітнього дня донора крові, який щороку відзначають 14 червня, TrueUA розповідає історії українців, які регулярно діляться частинкою себе заради незнайомців і доводять: іноді кілька хвилин у донорському кріслі можуть подарувати комусь ціле життя.Коли донорство стає особистимДля когось донорство починається з випадкового оголошення, для когось — із прохання про допомогу, а для когось — із власної втрати. Героїні цього розділу прийшли до донорства різними шляхами, але кожна з них переконана: кров ніколи не буває зайвою, а кілька хвилин у донорському кріслі можуть стати для когось шансом на життя.Лікарка-інфекціоністка Діана Власова: "Страшно уявити, якби ті люди не здали тоді кров"Пані Діана з Полтави вперше стала доноркою у 2019 році. Каже, що тоді вирішила спробувати радше з цікавості.Перед першою донацією було трохи страшно, однак хвилювання швидко минуло, щойно вона опинилася в обласному центрі переливання крові та побачила, скільки людей приходять туди добровільно.Процедуру пані Діана запам'ятала у деталях: анкета, перевірка тиску, аналізи, і не тільки:"Далі був найкращий момент — обов'язково потрібно було з'їсти печиво з солодким чаєм, з чим я дуже успішно справилася".Перша донація минула легко, без запаморочення чи погіршення самопочуття."Все пройшло чудово, памʼятаю навіть вкінці дали 73 грн", — пригадує з усмішкою лікарка.Після цього була тривала перерва через щільний графік роботи. До донорства Діана Власова повернулася лише 2023 року. Відтоді вже здала кров 17 разів і один раз — плазму.Сьогодні вона дивиться на донорство не лише як людина, яка здає кров, а й як медик. У своїй практиці неодноразово бачила, як родичі пацієнтів із важкою анемією чи іншими захворюваннями терміново шукають донорів. Втім, особистий досвід зробив для неї тему донорства ще ближчою.Улітку 2022 року її молодший брат отримав тяжке поранення на Харківському напрямку. До лікарні його доставили з гемоглобіном 74 при нормі 140-160."Тоді йому декілька разів переливали кров і страшно уявити, якби ті люди не здали тоді кров", — розповідає пані Діана.Згодом її брат загинув на позиції. Саме тому сьогодні вона особливо добре розуміє, наскільки важливими є донори."Завдяки технологіям люди вміють створювати нові частини органів, пересаджувати органи від людей та тварин, але досі немає такої технології, яка може створити повноцінну штучну кров", — наголошує вона.Пані Діана переконана: особливо зараз, під час війни, потреба у крові є постійною — як для військових, так і для цивільних, онкохворих, породіль та пацієнтів після операцій."Не варто боятися донорства, адже ваша кров може врятувати чиєсь життя", — каже лікарка.Анестезіолог Анна Мошківська: "На досвіді своєї сімʼї знаю, що кров зайвою не буває"Пані Анна нині живе у Польщі, навчається на біолога та працює репетиторкою з біології й хімії. Серед її захоплень — книжки та вишивка. Свою першу донацію вона зробила у 19 років, тоді її мотивувала цікавість.У клініці, де здавала плазму, працювали біотехнологи — фахівці за її першою спеціальністю. Тож це була нагода не лише допомогти, а й ближче познайомитися з майбутньою професією. На відміну від багатьох інших донорів, Анна не боялася уколів. Більше хвилювалася через вагу."Я тільки переживала, що можу за вагою не пройти, бо тоді важила в межах недостатньої ваги для допуску", — згадує вона.Згодом донорство набуло для неї зовсім іншого значення… У 2022 році її чоловік під час контрнаступу на Харківському напрямку отримав важке поранення і ледь не загинув через втрату крові."Я на досвіді своєї сімʼї знаю, що кров зайвою не буває", — говорить Анна.Тоді лікарям вдалося врятувати його життя. Проте згодом чоловік загинув на війні. Саме тому тема донорства для Анни Мошківської сьогодні має особистий вимір. Вона добре знає, що в критичний момент наявність донорської крові може стати вирішальною.Сьогодні вона тимчасово не є доноркою через проживання за кордоном. Крім того, певний час лікарі відмовляли їй у донаціях через низький гемоглобін. Проте після приїзду в Україну пані Анна планує знову повернутися до донації.Керівниця групи з медіабаїнгу Катерина Лутаєва: "Моя кров може буквально воювати"Катерина Лутаєва працює у медійній агенції, багато подорожує Україною, займається спортом і волонтерством. До донорства її привела історія благодійного фонду "Таблеточки". Пригадує, що якось натрапила на матеріали про допомогу онкохворим дітям і настільки зацікавилася темою, що почала більше читати про роботу фонду. Згодом друзі запропонували разом долучитися до донорської акції."Для них це вже не вперше, тож вийшов такий собі win-win: і потусити разом, і зробити щось реально хороше", — розповідає вона й додає: перед першою донацією хвилювалася.Боялася, що не допустить медична комісія, переживала, як почуватиметься після процедури, уважно вивчала всі рекомендації для донорів. Втім, уже після першого досвіду зрозуміла, що її організм добре переносить здачу крові.Згодом почала регулярно долучатися до акцій "Таблеточок", ДонорUA та інших організацій. Особливим моментом став перший візит до "Охматдиту", після чого вона вирішила, що хоче підтримувати саме маленьких пацієнтів кардіологічного відділення: "Мене це дуже зачепило: такі маленькі люди, які ще навіть не встигли пожити, побачити світ, щось в ньому зробити — ні хорошого, ні поганого — а вже стикаються з такими випробуваннями".Після початку повномасштабної війни її мотивація змінилася. Тепер вона регулярно здає кров для військових госпіталів."Зараз для мене важливо бути надійним тилом для ЗСУ", — каже вона.Донорство стало для неї не лише способом допомагати, а й своєрідною внутрішньою опорою:"Це був спосіб триматись, слідкувати за своїм здоров’ям, не розсипатись і залишатись тут, в Україні".Вона зізнається, що особливо зворушують випадкові зустрічі зі знайомими на донаціях або історії людей, які перетворюють здачу крові на особливу подію:"Наприклад, коли знайома одного разу замість класичного святкування Дня народження запросила всіх у Госпіталь — здати кров. І це, мабуть, один із найсильніших форматів "свята", який я бачила".Сьогодні вона намагається дотримуватися власного графіка — приблизно чотири донації на рік. А тим, хто досі не наважується зробити перший крок, радить не боятися та більше дізнаватися про донорство:"Для вас це умовна година часу. А для когось — це шанс, що поруч залишиться мама чи тато. Брат чи сестра. Дочка чи син. Бабуся чи дідусь. Друг чи побратим". "Всі мої донації йдуть для ЗСУ. І коли думаєш про це, усвідомлюєш: частина цієї крові могла допомогти комусь відновитись і повернутись у стрій. І в цьому є дуже сильне відчуття — що твоя кров може буквально… воювати".Чому донорська кров потрібна щодняЗа словами завідувачки відділу комплектації та медичного обстеження донорів з рекрутингом Центру служби крові НДСЛ "Охматдит" Інни Вільшанівської, потреба у донорах залишається постійною.Донорська кров необхідна пацієнтам онкологічних та гематологічних відділень, дітям після трансплантації кісткового мозку, людям із важкими травмами, опіками та масивними кровотечами. При цьому деякі компоненти крові мають дуже короткий термін придатності. Наприклад, тромбоконцентрат зберігається лише п'ять днів. Саме тому центри крові не можуть створити запас "на роки вперед" і постійно потребують нових донорів.Інна Вільшанівська зазначає, що після початку повномасштабної війни українці стали значно активніше долучатися до донорського руху. Багато хто прийшов на донацію вперше саме через бажання допомогти військовим і цивільним, які постраждали від війни. Втім, потреба в крові не зникає навіть тоді, коли новини перестають повідомляти про чергові масові акції.Саме тому найціннішими для системи є регулярні донори — люди, які повертаються знову і знову."Якщо ви вже є донором — дякую, що продовжуєте цей шлях. Якщо лише замислюєтеся про донацію — можливо, саме ваші 450 мл крові стануть для когось найціннішим подарунком. Без перебільшень, бути донором — це бути героєм, що допомагає рятувати життя, оскільки є багато тяжких станів у пацієнтів, при яких неможливо обійтися без компонентів крові", — наголошує Інна Вільшанівська.Кров для тих, хто боронить країнуВійна зробила донорство ще важливішим для України. Щодня кров потрібна не лише пацієнтам лікарень, а й пораненим військовим, які отримують допомогу на стабілізаційних пунктах, у шпиталях та медичних центрах по всій країні. Саме тому серед тих, хто регулярно приходить до центрів крові, дедалі більше військовослужбовців та ветеранів.Показовим став рекорд України, який цьогоріч встановили прикордонники Західного регіонального управління ДПСУ. До масштабної донорської акції одночасно долучилися понад 400 військовослужбовців у кількох містах країни, здавши майже 200 літрів крові. Втім, за кожною такою донацією стоїть особиста історія людини, яка добре знає ціну людського життя.Військовослужбовець "Сталевого кордону" Іван: "На війні найбільше гине людей саме через втрату крові"Іван служить у 15-му мобільному прикордонному загоні "Сталевий кордон" і вже 27 років працює у прикордонному відомстві. Серед його захоплень — йога, психологія, туризм, археологія та здоровий спосіб життя.Донором став ще у 18 років під час навчання в Національній академії прикордонних військ України імені Богдана Хмельницького. Тоді курсантам повідомили, що один із їхніх товаришів потрапив у ДТП і терміново потребує донорської крові."Тоді я ще нічого не знав про донорство, але став одним з небагатьох добровольців, які зголосились здати кров", — пригадує він.Попри те, що минуло понад два десятиліття, Іван добре пам'ятає свої відчуття. Каже, що страху майже не було, адже думка про можливість врятувати людину перекривала будь-які сумніви.За роки служби його ставлення до донорства лише зміцнилося. Особливо після початку повномасштабної війни. Прикордонник неодноразово перебував у районах бойових дій та на власні очі бачив наслідки важких поранень."На війні найбільше гине людей саме через втрату крові після отриманого поранення", — говорить він.Особливо його вразив випадок, коли медики на стабілізаційному пункті були змушені самі ставати донорами, щоб урятувати пораненого:"Особисто знаю випадки, коли наші медики під час проведення надскладних операцій в стабілізаційному пункті під постійними обстрілами через брак донорської крові призупиняли операцію, самі здавали кров, здійснювали переливання і продовжували робити операцію".Сьогодні Іван називає донорство проявом людяності. Займатися донацією його мотивує ідея про те, що, "можливо, саме твоя крапля крові врятує комусь життя". Також він переконаний, що для України донорство має особливе значення саме через війну."Кров вкрай необхідна як для порятунку бійців на передовій, так і для порятунку цивільних, які щоденно страждають від ворожих обстрілів".Прикордонник Карпатського загону Павло Піковець: "Якщо твоя кров допоможе людині вижити, ти повинен допомогти"Майор 7-го прикордонного Карпатського загону Павло Піковець добре знає ціну людського життя. Оборона Маріуполя, важке поранення, полон в Оленівці та тривала реабілітація — усе це він пережив особисто. Сьогодні пан Павло продовжує службу, займається спортом та регулярно здає кров.Він не пам'ятає своєї першої донації, адже донором став багато років тому. Кров здавав як для незнайомих людей, так і для друзів, які потребували допомоги. Особливого значення донорство набуло для нього під час оборони Маріуполя. Після поранення руки під час прориву до "Азовсталі" Павло опинився у польовому шпиталі "Залізяка" — саме там й став свідком історії, яку пам'ятає досі."Після чергового артобстрілу до шпиталю доставили важкопораненого прикордонника. Він перебував у критичному стані, тричі зупинялося серце. Лікарі боролися за його життя і в якийсь момент сказали: "Потрібна кров", — пригадує він.Інформацію передали по радіостанції."Майже одразу прийшли хлопці, які погодилися здати кров. Завдяки лікарям і донорам його вдалося врятувати. Він вижив, пройшов полон, повернувся додому та продовжує службу", — зазначає Павло Піковець.Саме ця історія остаточно переконала його, що донорство — це не просто добра справа. Прикордонник радіє, що дедалі більше українців усвідомлюють важливість донорства. Його підтримує і дружина, яка також неодноразово ставала доноркою. Для себе ж він сформулював простий принцип:"Живеш сам — допомагай жити іншим. Будь донором, здавай кров. Якщо твоя кров допоможе людині перемогти хворобу або вижити, ти повинен допомогти".Офіцер Волинського прикордонного загону Олег Франчук: "Твоя кров — це чиєсь завтра"54-річний лучанин Олег Франчук понад три десятиліття служить державі. Нині він очолює групу вогневої підтримки Волинського прикордонного загону, а у вільний від служби час допомагає рятувати життя інших людей. Донором він став ще 1990 року — під час навчання у військовому училищі."На відміну від багатьох однокурсників, я ніколи не боявся крові. Не було й страху ставати донором, адже розумів, що це може врятувати чиєсь життя", — розповідає він.Одним із найяскравіших спогадів став випадок, коли під час занять із бойової підготовки курсант випадково прострілив собі стегнову артерію. Тоді Олег був серед тих, хто здавав кров для пораненого побратима. Через багато років саме цей випадок підштовхнув його повернутися до регулярного донорства.Після виходу на пенсію він приєднався до донорської спільноти "Краплина життя", яка допомагає онкохворим дітям. Відтоді регулярно здає тромбоконцентрат — компонент крові, який особливо потрібен пацієнтам із тяжкими гематологічними захворюваннями.Однією з найважливіших історій у його житті стала допомога дівчинці, яка боролася з лейкемією. Для її порятунку прикордонник протягом кількох місяців здавав тромбомасу кожні два тижні.Найбільшою нагородою для себе він називає не відзнаки, а слова вдячності від батьків дітей, які отримали шанс на життя. Сьогодні Олег Франчук має звання "Почесний донор України"."Бути донором — це те, що може зробити практично кожен. Це можливість допомогти іншим і водночас виконати свій громадянський обов'язок", — переконаний він.Його життєве гасло давно стало відомим серед колег і друзів: "Твоя кров — це чиєсь завтра".Полковник ДПСУ Григорій Кухнюк: "Кров — це найцінніший дар"Для полковника ДПСУ Григорія Кухнюка донорство стало одним зі способів служити країні з перших днів повномасштабної війни. 24 лютого 2022 року офіцер запасу, щойно почувши про вторгнення Росії, вирушив до військкомату. Однак через величезні черги потрапити туди було майже неможливо. Тоді він ухвалив інше рішення: 26 лютого прийшов до Закарпатського обласного центру переливання крові."Я не вагався. Рішення сформувалося миттєво і само по собі. Сумнівів чи страхів не було. Я знав, що маю допомогти і що кров, певно, потрібна вже", — згадує прикордонник.За кілька днів його все ж мобілізували до Чопського прикордонного загону. Відтоді пан Григорій намагається здавати кров регулярно — настільки часто, наскільки дозволяють служба та стан здоров'я. Перерви траплялися лише під час виконання бойових завдань.За роки служби він неодноразово переконувався, наскільки важливою є донорська кров під час війни:"Бути донором — це допомагати людям. Час такий, що ми маємо допомагати один одному усім, чим можемо. Кров — це найцінніший дар. Вона дає надію на життя — сьогодні, коли його у нас так ретельно намагаються відібрати".Нині полковник проживає в Ужгороді та очолює один із відділів прикордонної служби Чопського загону. У вільний час грає в шахи, а родина повністю підтримує його донорство. Для себе він ухвалив рішення ще у 2022 році: здаватиме кров стільки, скільки дозволятиме здоров'я.Прикордонник Андрій із Сумщини: "Донація — це сенс мого життя"Серед тих, хто регулярно здає кров, — і військовослужбовець 5-го прикордонного загону ДПСУ Андрій із Сумщини. Він називає донорство не разовою акцією, а частиною власної життєвої філософії."До донорства я ставлюся дуже відповідально, як і до інших справ у своєму житті, адже це не одноразова акція, а сенс мого життя", — говорить прикордонник.Сьогодні Андрій регулярно здає кров і переконаний, що допомога іншим має бути свідомим вибором кожної людини.Донорство як громадянська відповідальністьДля одних донорство починається з особистої історії, для інших — стає частиною життєвих принципів. Серед героїв цього матеріалу є працівники державних установ, які регулярно здають кров і переконані: допомагати тим, хто цього потребує, — обов'язок кожного, хто має таку можливість.Заступник начальника слідчого відділу ДБР Руслан Гега: "Зберегти життя і дати надію на порятунок"Руслан Гега працює заступником начальника слідчого відділу Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань. Разом із дружиною та дітьми живе у Києві. У вільний час намагається якомога більше уваги приділяти родині, займається розвитком дітей та прищеплює їм любов до природи, спорту й України.Свою першу донацію він пам'ятає до найменших деталей — це сталося ще у студентські роки, коли йому було 18 років. Одного дня до аудиторії разом із деканом факультету зайшли двоє хлопців. Вони шукали донорів із другою позитивною групою крові для свого товариша, який потрапив у ДТП і терміново потребував допомоги."Я одразу погодився здати її, так як розумів, що йдеться про можливий порятунок життя і цей факт затьмарив всі страхи", — згадує Руслан Гега.Разом із ним допомогти погодилися ще четверо студентів. Для більшості це була перша донація, тому хвилювалися всі. Після обстеження лікарі допустили до здачі крові лише трьох донорів. За словами медиків, цього було достатньо. Після процедури хлопці, які шукали донорів для свого друга, запросили студентів до кафе. Грошей за здачу крові ніхто не взяв.Приблизно через місяць Руслан Гега випадково зустрів у місті одного з тих хлопців і дізнався, що їхній товариш одужує:"Мені після цих слів стало дуже приємно, так як я розумів, що я із своїми одногрупниками до цього причетні".Згодом у його житті була ще одна історія, яка лише підтвердила важливість донорства. До Руслана звернулися батьки маленької дівчинки, яку сильно покусала власна собака. Дитині терміново була потрібна кров."Я також одразу згодився так як і в перший раз розумів важливість цього, тим паче на той час у мене вже також була донька і мені було б дуже прикро бачити людей які відмовлялися б допомогти моїй дитині в аналогічній ситуації", — пригадує він.До 30 років пан Руслан здавав кров лише кілька разів. Проте після початку повномасштабної війни його ставлення до донорства змінилося. Тепер він намагається долучатися до донацій щоразу, коли дозволяє здоров'я та є потреба."Якщо говорити про здачу крові для військових, то я розцінюю це як мій обов’язок перед воїнами, які захищають мою батьківщину, мою сім’ю та рідних", — наголошує він.Водночас Руслан Гега здає кров і для дітей в "Охматдиті": "Я також ходжу в Охматдит здавати кров для діток, так як розумію, що діти — наше майбутнє і так як вони наразі проживають в часи війни, то мають бачити і знати, що їх ніхто у будь-який час не залишить наодинці із хворобами або травмами".Найбільше ж йому запам'ятався випадок, який не був пов'язаний із самою донацією:"Прикро говорити, але випадок який мені запам’ятався найбільше, він не стосується самої здачі крові, а відмови у її здачі із словами: "Бо я не хочу, це моя справа". Я до цього моменту був хорошої думки про цю людину, але після цього все змінилось".Руслан Гега зізнається, що після цих слів його ставлення до людини змінилося. Водночас його надихають інші приклади — колеги та підлеглі, які регулярно стають донорами."Мені дуже приємно дивитись на своїх колег та підлеглих дівчат, які невеличкого зросту, тендітні, але не бояться здавати кров та як і я та мій керівник постійно здають кров за можливості та при наявній необхідності", — зазначає слідчий ДБР.Вражає й історія пана Руслана щодо підтримки донорства його родиною:"Дружина постійно купує мені гранатовий сік у день здачі та готує святкову вечерю за якою пропонує випити келих червоного вина", — усміхається Руслан Гега.На його переконання, сьогодні донорство особливо важливе для України. Він згадує розмови зі знайомими військовими, які розповідали про випадки загибелі побратимів через значну втрату крові:"Тому як я і вже говорив раніше здача крові, це обов’язок кожного громадянина, який має таку змогу, не хворіє і яким лікарями не заборонено здавати кров".Для себе ж сенс донорства він сформулював так:"Зберегти життя і дати надію на порятунок, бо без надії не буде боротьби за це життя. Допомагай тим хто дійсного цього потребує і така допомога обов’язково тобі повернеться навіть у той час коли ти цього не очікуватимеш і від тих людей яких ти можеш і не знати".Старший слідчий ДБР Ігор Гончарук: донорство як особиста місіяДля старшого слідчого Головного слідчого управління ДБР Ігоря Гончарука донорство стало відповіддю на виклик, який війна кинула всій країні. Його історія почалася у перші дні повномасштабного вторгнення."Той страшний лютий 2022 року назавжди змінив моє сприйняття світу, обов'язку та того, що насправді означає бути українцем", — говорить він.Саме тоді пан Ігор вирішив, що має робити все можливе для допомоги військовим та цивільним, які постраждали від війни. Відтоді донорство стало його особистою місією. На сьогодні він уже здійснив 17 донацій — і не планує зупинятися.Ігор Гончарук переконаний: донорство — це не випадковий візит до центру крові, а дисципліна та постійна робота над собою. Щоб кров була максимально якісною та могла допомогти пораненим захисникам і хворим дітям, він повністю змінив свій спосіб життя."Чистий організм — це гарантія того, що моя кров буде спрямована виключно на користь людині, яка перебуває на межі життя та смерті", — пояснює він.За кілька днів до кожної донації переходить на спеціальний раціон, відмовляючись від жирної, смаженої та молочної їжі. Регулярно займається спортом, підтримує фізичну форму та принципово не вживає алкоголь.Під час кожної донації Ігор Гончарук думає про тих, кому ця кров може допомогти."Ти сидиш у кріслі й чітко розумієш: кожна хвилина цього процесу наближає чиєсь одужання та нашу спільну Перемогу", — зауважує він й додає, що для нього донорство давно стало не окремою акцією, а частиною особистої відповідальності перед країною та людьми, які потребують допомоги.Комунікаційниця сервісного центру МВС Яна Ревенко: повідомлення, яке вона перечитувала кілька разівКомунікаційниця регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Київській та Чернігівській областях Яна Ревенко стала доноркою не так давно. Свою першу донацію вона зробила в "Охматдиті". Як і багато людей, спочатку хвилювалася."Були звичні запитання: як усе відбуватиметься, чи не стане зле, чи зможу я це зробити", — пригадує вона.Однак про своє рішення вона навіть не попередила родину. Рідні дізналися про все вже після процедури — з фотографії, яку Яна надіслала їм. Після цього телефон буквально розривався від дзвінків і повідомлень."Але коли вони побачили, що все минуло легко й без жодних проблем, їхні переживання змінилися гордістю", — каже жінка.Найбільше ж їй запам'яталося повідомлення від "Охматдиту":"Я була на роботі й отримала повідомлення від "Охматдиту": "Яно, сьогодні ваша кров врятувала життя".Яна зізнається, що перечитала ці слова кілька разів — саме тоді вона по-справжньому зрозуміла цінність донорства."У той момент усвідомлюєш, що десь є людина, яку ти навіть не знаєш, але якій змогла допомогти", — пригадує вона. Головний спеціаліст сервісного центру МВС Євген Возняк: "Одна донація може врятувати кілька життів"Головний спеціаліст регіонального сервісного центру МВС у Київській та Чернігівській областях Євген Возняк став донором у 2014 році. Тоді його мотивувало усвідомлення того, що лікарні постійно потребують крові, а за роки донорства він переконався: навіть одна донація може змінити чиєсь життя.Найбільше, каже Євген, запам'ятовується атмосфера єдності серед донорів — особливо у складні для країни часи, коли люди масово приходять допомагати пораненим та хворим. З часом донорство стало для нього не разовою акцією, а громадянською відповідальністю. Його життєвий принцип звучить просто:"Добро не завжди потребує великих зусиль — іноді достатньо простягнути руку, щоб врятувати чиєсь життя". Начальник відділу сервісного центру МВС Олег Лупіч: приклад батька на все життяНачальник відділу регіонального сервісного центру МВС у Київській та Чернігівській областях Олег Лупіч уперше здав кров ще під час строкової служби. Втім, головним прикладом для нього став батько — почесний донор СРСР, який за життя здійснив понад 40 донацій."Мій батько мав статус "Почесного донора СРСР", зробив за життя понад 40 донацій. Пригадую випадок, коли він розповідав про це мені, ще дитині, і в розмову втрутилася мама — начебто, зараз цей статус немає вже ніякого змісту і при Незалежній Україні будь-які пільги за донорство часів СРСР вже не є актуальними. Тато тоді відповів, що він все життя ходив на донацію не за пільги і не за надбавки до пенсії, а тому що вважав, що це важливо для людей", — пригадує з гордістю він.Сам Олег переконаний:"Якщо я можу це робити — вважаю, я зобов'язаний це робити".Коли добро стає системоюСеред героїв нашого матеріалу є люди, які приходять до центрів крові самостійно, а є ті, хто зміг перетворити особисте рішення на масштабний рух допомоги. Саме такою є історія речниці Державного бюро розслідувань Ольги Чеканової.Від однієї донації до сотень врятованих життівІсторія Ольги Чеканової почалася 2019 року на порозі школи. Тоді вчителька зі сльозами на очах попросила допомогти старшокласниці, яка боролася з важкою хворобою і терміново потребувала донорської крові.Вже наступного дня Ольга проходила обстеження та здавала кров для дівчини — й саме тоді вперше побачила, яким насправді є донорський рух.Під кабінетами центру крові сиділи люди, які щиро переживали, чи допустять їх до донації. Когось відправляли додому через низький гемоглобін або проблеми з тиском, і це засмучувало їх значно більше, ніж можна було очікувати."В їхніх очах читалося, наскільки важливо врятувати чиєсь життя", — згадує пані Ольга. Через кілька місяців їй знову зателефонували з центру крові — тоді потрібна була допомога іншому пацієнту, й Ольга без вагань погодилася. Пізніше лікарі повідомили, що ця кров допомогла врятувати людину.Саме так, від донації до донації, почався шлях, який згодом привів до створення одного з найбільших донорських рухів серед державних органів України. Сьогодні працівники Бюро по всій країні регулярно здають кров. За словами речниці ДБР, починаючи з 2020 року, вони здали вже понад 800 літрів крові. Майже кожен третій працівник має посвідчення донора.У відомстві навіть з'явився власний принцип — "рятівні 60 днів". Саме стільки часу потрібно організму для відновлення після донації цільної крові. Щоб банки крові не залишалися порожніми, підрозділи ДБР по черзі відвідують центри крові протягом усього року. Ця система працювала навіть під час пандемії COVID-19, коли донорів критично бракувало."Мої колеги не просто виконують свої щоденні професійні обов'язки, вони за покликом серця регулярно йдуть і здають кров. Їхня мовчазна, щомісячна готовність віддати частинку себе, свій власний життєвий ресурс заради порятунку абсолютно незнайомої людини — пораненого на передовій бійця чи маленької дитини в палаті — це і є справжній патріотизм у дії", — зазначає речниця ДБР.На особистому рахунку Ольги Чеканової вже 16 донацій крові та її компонентів. Але найважливішим досягненням вона вважає не власні показники, а людей, яких вдалося об'єднати навколо цієї справи."Ми не знаємо імен тих поранених бійців, які після важких боїв приходять до тями у госпіталях, не знаємо імен тих маленьких діток в "Охматдиті", у чиїх жилах зараз тече наша кров. Але ми точно знаємо одне: поки б'ються наші серця, ми не зупинимося", — зазначає вона.Що заважає людям ставати донорами: найпоширеніші міфиЗа словами Інни Вільшанівської, багато людей досі відмовляються від донорства через поширені міфи та хибні уявлення. Часто люди думають, що не можуть стати донорами через вік, харчування чи татуювання. Проте законодавство чітко визначає: донором може бути дієздатна особа від 18 до 65 років із масою тіла від 50 кг.Також дехто вважає, що їхня група крові не потрібна або що донорська кров завжди є в достатній кількості. Але потреба в крові та її компонентах існує щодня, незалежно від пори року чи обставин. Саме тому регулярні донори є надзвичайно важливими.Фахівчиня зазначає, що нерідко стикається і з іншими поширеними міфами. Наприклад, що донорство шкодить здоров’ю, що після здачі крові людина довго відновлюється або що під час донації можна чимось заразитися."Насправді донорство є безпечним, якщо людина не має протипоказань, а всі процедури проводяться одноразовими стерильними матеріалами. Лікар, який допускає донора до донації, також перевіряє, чи здача крові буде безпечною для донора, чи немає протипоказів, наприклад, серйозні серцево-судинні захворювання (інфаркти, інсульти), коли не можна здавати кров", — пояснює завідувачка відділу комплектації та медичного обстеження донорів Центру служби крові "Охматдиту".Інна Вільшанівська наголошує, що бути донором крові навіть корисно, і наводить декілька наукових фактів:У донорів значно менший ризик серцево-судинних захворювань.Американська медична асоціація стверджує, що люди, які здавали кров щопівроку, мали менше інфарктів та інсультів.Масштабне дослідження фінських донорів показало, що здавання крові хоча б раз на рік знизило ризик хвороб серця на 88%.У донорів кращий баланс холестерину і нижчий його загальний рівень — отже, менша ймовірність серцево-судинних хвороб.І ще один плюс: донору регулярно (і безоплатно) роблять аналізи на гемоглобін, ВІЛ, гепатити B та C і сифіліс."Отже, донорство є навіть корисним і надзвичайно важливим для тих, хто чекає на вашу допомогу", — наголошує вона.Серед тимчасових протипоказань:татуювання та пірсинг — відсторонення від донорства на шість місяців;прийом анальгетиків або аспірину — утримання від донації протягом трьох днів;паління — достатньо не палити за дві години до процедури.Водночас існують й абсолютні протипоказання, серед яких серйозні серцево-судинні захворювання, ВІЛ, гепатити B і C та онкологічні захворювання.Одна кров — одне прагнення до життяГерої нашого матеріалу ніколи не зустрічалися між собою, у них різні професії, різні долі й різні причини приходити до центрів крові. Вони не знають, кому саме допомогли їхні донації. Не знають імен людей, які отримали їхню кров. Не бачили більшості тих, чиє життя, можливо, вдалося врятувати.Хтось уперше став донором, почувши прохання врятувати пораненого. Хтось — після історії онкохворої дитини. Хтось — тому що на власні очі бачив, як донорська кров повертає людей до життя після важких поранень. Та їх об'єднує одна спільна риса — вони не проходять повз чужий біль.Бо донорство — це не про статистику, а про дитину, яка продовжує боротьбу з хворобою, про військового, на якого вдома чекають рідні, про людину, яка після складної операції отримує шанс на одужання.І, можливо, найкраще сенс донорства пояснюють слова однієї з героїнь нашого матеріалу Катерини Лутаєвої:"Для вас це умовна година часу. А для когось — це шанс, що поруч залишиться мама чи тато. Брат чи сестра. Дочка чи син. Бабуся чи дідусь. Друг чи побратим…" .