Дар'я Самборська

Волонтерство є одним із факторів стійкості українців під час війни. Саме завдяки єдності та взаємній відповідальності команда Артема Гончаренка вже понад два роки активно допомагає нашим ветеранам та переселенцям рухатися далі, попри втрати. У жовтні поточного року Артема Гончаренка -- президента благодійного фонду "Реконструкції та розвитку України" -- призначили керівником Інституту реінтеграції, реабілітації та професійного розвитку ветеранів "Архітектура Стійкості" Київського національного університету будівництва і архітектури. Його команда зробила чималий внесок у підтримку армії. Одним з найбільших проектів є мобільний госпіталь, який з 2022 року допомагає пораненим захисникам на передовій. До того ж щодня триває кропітка робота з розробки освітніх онлайн-платформ для дітей, студентів та ветеранів. Про те, з якими викликами зіткнулася команда й особисто Артем в ході своєї волонтерської діяльності, як вдається долати труднощі та які проекти в планах -- у нашому інтерв'ю. — Вже кілька років ви є президентом благодійного фонду "Реконструкції та розвитку України", який займається гуманітарними проблемами українського суспільства. Розкажіть про ваші основні проекти, хто підтримує вашу діяльність та на кого спрямована основна допомога? — Варто почати з того, що наша команда вже протягом останніх 10 років займається громадськими та соціальними активностями. Зокрема, серед наших постійних партнерів, яким ми допомагаємо, Мала Академія Наук. Наш основний напрямок — науковий, він ґрунтується на базі декількох університетів, низці громадських спілок та організацій, які займаються і наукою, освітою, просвітою, ІТ діяльністю. Починаючи з 2014 року, ми -- команда, яка у 2020 році об’єдналася в International Technology Transfer Association (ITTA) -- створювали майданчики й займалися тим, щоб навчати молоде покоління як креативним індустріям, так і допомагати їм в отриманні грантів тощо. Крім того, члени нашого фонду є розробниками безкоштовних освітніх онлайн-платформ для дітей, студентів, тих, хто займається перепрофілізацією, таких як AGGR University. — Як змінилась робота фонду з початком повномасштабної війни? — Фонд, власне, і став фондом в 2022 році. До цього ми співпрацювали з однією з організацій і командою, яка займалася реконструкцією та розвитком України. Порадившись з командою, ми вирішили консолідувати наші зусилля саме в фонд, оскільки потрібна була форма власності організації, така як благодійний фонд, щоб займатися волонтерською діяльністю. На початку повномасштабного вторгнення ми займалися допомогою шелтерам, внутрішньо переміщеним особам та тим, хто постраждав внаслідок війни. Трохи згодом Фонд почав надавати допомогу учасниками бойових дій, ветеранам тощо. І після цього, можна сказати, почалася наша активна робота. — Основним напрямком діяльності вашого благодійного фонду є забезпечення функціонування мобільного госпіталю. У чому його унікальність та як він функціонує? — Ми завезли мобільний госпіталь наприкінці 2022 року — саме він і зібрав в собі всю нашу діяльність. Його особливість полягає у можливості проводити оперативні втручання у, здавалось би, найскладніших умовах, зокрема на фронті. Щодня у ньому оперують 100 людей, це його прохідна можливість. -- Який вигляд має госпіталь? -- Це фура, яка розкладається у різні боки. Госпіталь був зібраний під наш запит німецькою компанією, яка замовила виробництво самого фургона у Туреччині й переобладнала його. Довжина фури 22 метри. У самому госпіталі військових оперують, а на кареті швидкої допомоги доправляють далі. Принцип госпіталю: приїхав, попрацював, згорнувся і поїхав. Щоб розпочати роботу, тобто розгорнутися й згорнутися, йому потрібно до 15 хвилин. Окрім фури, госпіталь складається ще з п’яти карет швидкої допомоги, які забезпечують евакумобілі, що забирають поранених з лінії фронту. — Скільки лікарів базуються у госпіталі на колесах? Як організовується їхня діяльність? — Сьогодні у мобільному госпіталі працюють 24 медики. Вони живуть поруч із госпіталем, умовно. Зазвичай це три команди, які працюють позмінно. — Окрім особливої специфіки роботи — у польових умовах — перед якими труднощами ви поставали у питанні забезпечення функціонування мобільного госпіталю? — Оскільки ми з госпіталями в Україні працюємо вже не вперше й спілкуємося з представниками таких організацій за кордоном, зокрема з представниками з НАТО, то отримуємо певні знання щодо того, як відбувається аналогічне лікування. Ми намагаємося впровадити щось нове для наших госпіталів, але, знову ж таки, це доволі складна історія, бо багато чого не сертифіковано у нас, але сертифіковано в Європі. Ми стикаємося з цим регулярно. Й бюрократичні процедури насправді з’їдають доволі багато часу. Окрім цього, доводиться вирішувати й інші питання, зокрема, забезпечення медичного обладнання й матеріалів. Найважче у зимовий період, адже потрібно, щоб все якісно функціонувало при мінусовій температурі. Окрім операційної, мобільний госпіталь обладнаний повноцінною біохімічною лабораторією, аптекою. У нас навіть є невеличка зона для приймання пацієнтів. — Чи були операції в цьому госпіталі, які перевершили ваші очікування? — Так... І це, на жаль, найстрашніше, знати, що людей привозять і для невідкладних ампутацій, і для видалення уламків, і з відкритими черепно-мозковими. Треба розуміти, що у госпіталі значний потік, адже він працює там, де очікується велика кількість поранених. І ці поранення можуть бути різні. Були дні, коли в одному стабілізаційному пункті, якщо бути точним, кілька сотень людей за день, які були з осколковими пораненнями. І це проблема. Бо, по-перше, логістика. По-друге, у нас була історія, коли мобільний госпіталь здавав російський агент під прикриттям. Він приходив туди як поранений і здавав позиції. Коли його викрили, обстріли госпіталю на деякий час зупинилися, проте зараз відновились знову... — Попереджати якось можна такі випадки? — Звичайно. Забезпечується секретність переміщення мобільного госпіталю. Є певні протоколи безпеки, і люди, які займаються охороною об’єкта. Адже це великий й дорогий об'єкт і його можливості нічим не відрізняються від звичайного госпіталю. — Мобільний госпіталь — це дуже перспективна історія. Чи є у планах після нашої Перемоги його подальша експлуатація? — Звісно! Його після Перемоги планується використовувати в тих зонах, де зруйновані лікарні. За його допомогою можна проводити певні маніпуляційні втручання, перев'язки, лабораторні дослідження, міні-операції тощо. Наприклад, приїхав такий госпіталь, розклався, персонал надав пацієнтам послуги й поїхав. Надалі ними вже будуть опікуватися місцевий медичний персонал. Це перспективно тому, що за місяць так можна об'їхати п'ять місць. — Чи робили ви певні підрахунки щодо того, скільки потрібно таких госпіталів для більш-менш повноцінного медичного забезпечення на фронті? Є плани в перспективі збільшити їхню кількість? — Так, звісно... Якщо проект продовжиться, і ми зможемо закрити борг по цьому госпіталю, звичайно Фонд збільшить кількість таких об’єктів. Але спочатку потрібно розрахуватися за наявний. Адже німці повірили в Україну, у мене особисто. Вони дали величезну знижку, оскільки такі госпіталі при повному укомплектуванні, як наший госпіталь, коштують від 360 тисяч євро. Ми порахували, що для забезпечення всієї лінії фронту необхідно 52 таких госпіталя. Потім зрозуміли, що навіть цієї кількості буде мало. Але, на жаль, ми зіткнулися з недостатнім фінансуванням... Навіть що стосується донатів: про медицину багато хто чомусь забуває, а мобільний госпіталь взагалі багатьма сприймається більш як гуманітарний проект, хоча ми працюємо з військовими. І в цьому виникає проблема з донорами за кордоном, бо вони кажуть, що армію не фінансують. — У скільки вам обійшлося придбання госпіталю на колесах?  — Відповідно до контракту, госпіталь коштує 230 тисяч євро. З першим внеском нам допомогли наші американські друзі і партнери. Завдяки небайдужим українцям Фонд назбирав невеликі суми і перерахував німецькій компаніїї. Але Фонд ще винен за госпіталь близько шести мільйонів гривень. Ми ведемо переговори з німцями, вони під моє "чесне слово", під мою репутацію дають відтермінування. Ми намагаємося різними шляхами зібрати ці кошти. — Окрім госпіталів, ваш фонд займається реалізацією освітніх проектів, зокрема для ветеранів, дорослих й дітей переселенців. У яких напрямках відбувається діяльність? — Це онлайн-школа, де навчаються діти ветеранів, переселенців, які переїхали з фронтової зони й не мають змоги здобувати освіту у звичайній школі. Також ми розробили ІТ-курси, які викладаємо для тих, хто хоче опанувати нову сферу діяльності. Звертаються до нас й стосовно кібербезпеки. Ми вчимо також і ветеранів, які хочуть продовжувати свою діяльність із захисту і підвищення обороноздатності країни. Це переважно дистанційне навчання, тому Російська Федерація не може простежити. На початку повномасштабного вторгнення, наша команда допомогла великій кількості людей переїхати за кордон. Серед них було багато жінок з дітьми з Бучі та  Ірпеня . Є ті, хто вже повернувся, а є ті, хто залишився і, наразі, перебуває у Європі або взагалі по світу. А освіта дітям необхідна. — Така освіта для дітей підкріплена державною освітньою програмою? — Так, по закінченню цієї онлайн школи учні отримують документи державного зразка. Це наш реалізований проект спільно з першою онлайн-креативною українською школою "Фокус". Ми розробили їм платформу ще до повномасштабного вторгнення. Це був доволі цікавий для нас ІТ-проект. Він планувався для дітей ІТ-шників, для дітей з креативних індустрій, для дітей, які потребують особливих вимог до навчання, або ті, хто багато подорожує, спортсменів, дітей дипломатів тощо. І ця історія якраз таки нам і дала поштовх вже коли почалося повномасштабне вторгнення. З’явилася потреба дітям, які перебувають, наприклад, за кордоном, надавати освітні послуги. Ми робили різні програми. Спочатку доступ надавався безкоштовно. Згодом ми були вимушені надавати доступ з мінімальними внесками, які компенсували затрати на бюрократичні процеси, пов'язані зі здачею звітності, друком всіх грамот, табелів тощо. — Ви також займаєтесь реабілітацією поранених військових. Йдеться переважно про фізичну реабілітацію, чи також психологічну? — Так, на цьому ми акцентуємо особливу увагу, адже після госпіталю поранені повинні проходити реабілітацію. І нерідко вона довічна. Ми координуємо цю діяльність і вирішуємо залежно від стану пораненого, яка допомога надалі необхідна. Після цього розробляємо під потреби конкретного пораненого програму реабілітації, шукаємо спонсорів тощо. Крім цього, намагаємося не лише допомагати з реабілітацією ветеранів, а й організовувати відпочинок для них та членів їхніх сімей. Відправляємо їх відпочити туди, де немає вибухів, ракет тощо, адже вони заслуговують цього. Надаємо юридичне консультування ветеранам тощо. — До повномасштабного вторгнення у вас в планах було розвивати БІГ-регіон (назва складається з перших літер назв міст Буча, Ірпінь, Гостомель, — ред.), де жили й гуртувались ваші друзі й колеги — фахівці креативної індустрії. Однак повномасштабна війна внесла корективи в ці прагнення, особливо, коли довелося евакуюватися не лише вам, але й допомагати з виїздом у більш безпечні регіони друзям і колегам. Чи є сьогодні у планах відродити БІГ-регіон? Чи є розуміння, звідки прийдуть на це кошти? — Креативні індустрії, маркетинг і IT — це основні напрямки нашої діяльності, і команда, з якою я працюю, об'єднана в українському офісі "Міжнародної асоціації трансферу технологій". Це організація, яка була співзасновником міжнародного креативного центру I-Dolina. До війни ми активно розвивали проект БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель), який об'єднував багатьох представників креативних індустрій. Ми планували створити простір, де могли б працювати та розвиватися великі світові компанії, такі як Microsoft, Google, Hewlett Packard (HP). Для цього ми залучали партнера, який готовий був виділити близько 500 гектарів у Вишгородському районі, але ця територія все ще замінована, і війна внесла свої корективи. Наразі ми продовжуємо працювати над проектом з мінімальними ресурсами, допомагаючи ветеранам та їх родинам розвивати стартапи і бізнес-ідеї. Попри війну, ми продовжуємо шукати нові можливості для відродження цього проекту. Ми розглядали варіант створення простору у Львівській області, але поки що цей варіант залишається на паузі. Сподіваємося, що в майбутньому зможемо повернути цей проект до Київської області або реалізувати його в іншому вигляді. Можливо, цей креативний простір стане інноваційним містечком, яке фінансуватиме діяльність ветеранів та їхніх бізнесів, забезпечуючи стабільний розвиток нашої спільноти. — Крім волонтерської та IТ-діяльності, ви є керівником Агенції відбудови України. Однією з ваших великих розробок у цьому напрямку є електронна система управління проектом DREAM. Що вона передбачає і на якому етапі впровадження перебуває нині? — Якщо коротко, то це збір і систематизація інформації щодо зруйнованих внаслідок війни об'єктів, які потребують капітального ремонту, відбудови, перебудови чи реставрації. Це важливо тому, щоб, наприклад, коли прийде донор з іншої країни, який готовий допомогти у відбудові, мав усю зібрану інформацію в одному ресурсі. Проте, якщо ви запитаєте, чи за допомогою цього швидше можна порахувати руйнацію в Україні, то ні. Поясню, чому так. Наприклад, були завдані прямі збитки інфраструктурі, й підприємство зупинилося й не може випускати продукцію — тобто були зірвані терміни тим, хто вже замовив продукцію у такого виробника. Якщо це, наприклад, ще і будівельна сфера, то там зупинилось будівництво, і це завдало непрямих збитків. Хто їх має відшкодовувати? Хто їх має порахувати? Сьогодні на базі DREAM проходить багато навчальних семінарів, конференцій, всього, що пов'язане з відбудовою. Електронна система вже запроваджена. Питання в тому, наскільки ми загалом готові нею користуватися та яка буде інформаційна кампанія щодо її використання. — Система передбачає внесення в перелік лише державних об'єктів чи й приватних? — Всіх. Але з приватними важче. Тому що багато людей не узаконювали свою нерухомість. Тобто в них міг бути старий будинок відповідно до документів, а фактично вони вже 5 чи 10 років побудували новий і просто його не узаконювали, зробили капітальний ремонт або зробили утеплення. Хто порахує вартість цього, якщо завдано збитків під час обстрілу? Навіть якщо прилетіло, не дай Боже, в будинок чи у квартиру, вираховується вартість житла. А вартість меблів, техніки, хтось порахує? Скільки в нас ФОПів перебувають на спрощеній системі оподаткування й не ставили майно на баланс. Тобто візьмемо, наприклад, СТО. Скільки там обладнання, викруток, гайкових ключів, перфораторів, шурупокрутів, помп тощо. Це все доволі дорогі речі. А якщо взяти, до прикладу, заклади громадського харчування, чи навіть кав'ярню, де лише кавомашина, холодильне обладнання тощо коштують не одну тисячу гривень. Я часто виступаю на конференціях, розповідаю підприємцям, як треба вести цей облік, щоб потім, коли вони захочуть відшкодовувати втрачене майно, процедура була простішою. Я бачу перезавантаження України в новому вигляді, з новими фокус-групами на розвиток. Бо вважаю, що Україна може бути одним з найкращих у світі креативних хабів. Важливо залучати нове покоління до креативних індустрій. Подивіться приклад українських тіктокерів, ютуберів. Скільки вони заробляють. Особливо тих, хто концентрується на закордонну цільову аудиторію. Але тоді це теж велике питання. Адже треба стимулювати нашу молодь, дітей, студентів вчити англійську мову, щоб вони могли вийти на міжнародні ринки. Це теж важливе завдання з огляду відбудови. Бо, наприклад, є різниця між rebuild, recovery, reconstruction і renew. Потрібно розуміти, що ми плануємо робити з пошкодженим чи зруйнованим об’єктом — перепланувати його, просто відновити чи побудувати щось нове з огляду на суспільні потреби. — З-поміж перерахованого вище, ви також викладаєте в Національному університеті будівництва і архітектури. Які основні напрямки вашої наукової діяльності? — Я викладаю біотехнології, IT, екологію, іноді частково охорону праці. До того ж веду тренінги з маркетингу, IT, автоматизації тощо. Зараз в мене додається ще напрямок по штучному інтелекту, використання його в девелопменті, в будівельному процесі тощо. Маю ідею створення гуртка по штучному інтелекту з однією з вибраних нами експериментальних шкіл. Це буде експериментальний проект. Хоча насправді багато про вже викладають про це за кордоном як основну дисципліну для учнів школи, які потім можуть вступити в університет й там вже розвивати свою діяльність. — Що надихає вас для реалізації поставлених цілей? — Люди. Своя сорочка ближче до тіла, а у мене два ветерани в сім’ї — тато і молодший брат, обидва з інвалідністю. Тому мені дуже знайомо це. Вони чесно зі мною діляться щодо тих чи інших проектів, дають зважені відгуки. Тому я завжди беру це до уваги, щоб покращити все для того, аби інші ветерани отримали максимум.

"Буває момент, коли треба зупинитися й прислухатися до себе, а буває, прислухавшись, треба зупинитися". З мережі Інтернет Усім нам час від часу потрібна пауза — невеличка перерва від бурхливого сьогодення, яка не лише дасть можливість відновитися фізично, але й перезавантажитися духовно. Нерідко наше тіло символізує про таку необхідність втомою, байдужістю до тих речей, які ще буквально вчора приносили радість. Та не кожен вміє розпізнавати ці сигнали й вчасно зупинитися. Багатьом потрібна відповідна атмосфера спокою й релаксації. Shambala Wellness Club — це унікальний та перший в Україні аюрведичний стаціонарний комплекс, який гармонійно поєднав філософію стародавньої індійської медицини аюрведи, безпечні методи очищення організму, wellness-підхід та сучасні тренди в харчуванні. Разом з фахівцями з Індії, які мають багаторічний досвід в аюрведичній практиці, центру вдалось створити унікальну оздоровчу концепцію, що базується на симбіозі культури аюрведи та здорового способу життя. Shambala — це не про гламурний відпочинок чи гучні гуляння за містом. Атмосфера зваженості та спокою, якими пронизаний кожен куточок цього унікального закладу, допомагає відпустити проблеми повсякдення та зосередитися на найголовнішому — гармонії з собою. Особливості комплексу Клуб спеціалізується на двох напрямках: аюрведичне оздоровлення та комплексний SPA-відпочинок. Це дає можливість пізнати на собі практики, які ви не знайдете в інших культурах, при цьому даючи можливість швидко повернутися до звичних справ. Shambala Wellness Club заснований на давньоіндійській системі Васту Шастра, яка навчає правильному створенню простору відповідно до законів природи. Тут кожна деталь — від стриманого інтер'єру й декорацій у пастельних тонах до правильного зонування й ландшафту — сигналізує, що інколи нам просто необхідно зупинитися та прислухатися до своїх бажань. Розташування й територія Комплекс розташований у менш ніж 30 кілометрах від столиці — у с. Рожни, що у Броварському районі Київської області. Найближча станція метро у Києві — "Лісова". Уся відстань від "Лісової" займає приблизно 30 хвилин. На території закладу є зручний заїзд та власна стоянка з охороною на кілька десятків автомобілів. Усього готель має 40 номерів різних категорій, 5 двокімнатних котеджів, ресторан із літньою терасою, wellness-бар, SPA-зону, тренажерний зал, конференц-зали та йога-зал. Влітку працює літня тераса ресторану з видом на паркову зону та Десну. Для максимального усамітнення гостям рекомендують провести вихідні в одному з п’яти котеджів, де ідеально поєднуються комфорт та розкіш. Кожен котедж має приватну терасу — чудове місце для медитації на світанку, насолоди свіжим повітрям та усамітненням із природою. Повний комфорт у комплексі довершують генератор, власна свердловина та Starlink. У разі небезпеки й повітряної тривоги гості можуть спуститися в комфортабельні підвальні приміщення з ремонтом, вентиляцією та опаленням. Персонал й обслуговування Потрапляючи на територію Shambala Wellness Club, ти поринаєш не просто в інший вимір, де час ніби зупиняється, а й в атмосферу затишку й турботи. У першу хвилину спілкування з персоналом, розумієш — тут працюють професіонали. Роботу як шеф-кухаря, так і адміністратора чи офіціанта важко переоцінити, адже кожен дійсно на своєму місці й покликаний підтримувати ту комфортну й гармонійну атмосферу, яка закладена в основу концепції Shambala. Релакс у SPA-зоні дарують вісім терапістів, які мають відповідну кваліфікацію та враховують потреби й запити кожного клієнта. Особливості Заміський клуб розташований у тихому місці біля річки Десна. На території немає звичного шуму — лиш спів пташок та заспокійлива східна музика. Здається, тут все сприяє тому, щоб насолодитися єднанням з природою та отримати інформаційний детокс. Для максимального комфорту кожного гостя у закладі діє правило: pets free та перебування з дітками від 10 років. У закладі вас познайомлять із принципами аюрведи — індійської філософії життя, в основі якої лікувати не хворобу, а людину, допомагаючи організму відновитися за допомогою власних внутрішніх ресурсів. SPA-програми для перезавантаження усього організму У поєднанні з мальовничою природою на території готелю розташовані басейн із протитечією та гідромасажем, хамам, фінська сауна з панорамними вікнами на паркову зону, циркулярний душ та соляна кімната з іонізованим повітрям і кольоротерапією.  Для тих, хто хоче подарувати своєму тілу максимальний релакс та оздоровлення, фахівці комплексу створили 11 унікальних SPA-пакетів.  Програма "Антистрес", основу якої складає аутентичний індійський масаж всього тіла, стоп та голови. Пакет "Традиції Сходу" подарує справжню екзотичну насолоду з використанням кокосового скрабу та обгортання з німу. Максимальне перезавантаження усього організму забезпечать програми SPA day, Wellness day, Ayurvedic weekend та SPA weekend. Одним із найприємніших пунктів літньої програми стане відпочинок біля басейну в парі з зеленим коктейлем чи фруктовим фрешем. Для любителів активностей неподалік від басейну є паркова зона, поля для волейболу та бадмінтону. За бажанням можна орендувати велосипеди та палички для скандинавської ходьби. А помедитувати та зайнятися йогою вам запропонують на спеціальному майданчику. Якщо часу на детокс обмаль, а тіло прагне відпочинку, варто звернути увагу на пакет Welcome Pool & SPA. День у SPA-зоні та літньому басейні з підігрівом допоможе не лише оновитися, а й омолодити організм. Аюрведичні програми, які розраховані на 10 днів та більше, спрямовані на очищення та оздоровлення організму, а також здобуття гармонії між фізичним, ментальним та душевним станами. Доведено, що головною причиною захворювань є накопичення токсинів в тілі, тому Shambala вважає, що детокс організму повинен бути невід’ємною частиною повноцінного здорового життя. Кухня: унікальне поєднання шести смаків в одній тарілці Візитною карткою Shambala Wellness Club без вагань можна назвати унікальні страви, які готують за аюрведичною методикою та подають у затишному ресторані. Кожна позиція у меню — це унікальна розробка професійної команди кухарів, якій вдалося досягти незвичайного поєднання продуктів. На одній тарілці розміщують одразу шість смаків: солодкий, терпкий, солоний, гострий, гіркий і кислий. У Shambala вважають, що такий підхід дозволяє збалансувати всі процеси в організмі та цілюще впливає на ментальний і фізичний стани. Страви готуються з екологічно чистих продуктів. Відвідувачам також пропонується авторське меню À la carte — великий вибір вегетаріанських, безглютенових і безлактозних страв, свіжі салати, корисні закуски та десерти. Вгамувати спрагу після банних процедур і відновити сили в атмосфері тиші та легкої медитативної музики гості можуть на території wellness-бару, розташованому у SPA-зоні комплексу. Там працівники комплексу запропонують насолодитися різноманітними фіточаями, а також спробувати фреші, смузі, зелені коктейлі та дієтичні корисні солодощі. Не менш унікальною тут є вода, яку можна пити просто з-під крана. Її видобувають із власної артезіанської свердловини, глибиною 100 метрів, після чого проводять механічне, хімічне та іонізаційне очищення. Крім цього, усю воду на території закладу структурують класичною музикою — у Shambala вірять, що це позитивно впливає на організм людини. Shambala Wellness Club — місце, де кожен знайде своє Цей заміський клуб на березі Десни — не про гучні гуляння біля басейну з алкоголем, компаніями й музикою. Тут вам не запропонують відпочинок в альтанках з можливістю посмажити шашлики, але забезпечать значно важливішим — турботою, м’якістю та спокоєм. Приємна музика, течія Десни, яку видно з вікна, небо, схід та захід сонця, зручні номери — кожен куточок Shambala сприяє відновленню. Сюди, де час, здається, зупиняється, неодмінно хочеться повернутися знову — за відпочинком для душі й тіла.

На третьому році повномасштабної війни ринок праці в Україні помітно оживився, а кількість вакансій сьогодні вже перевищує довоєнні показники. Однак не всі професії мають такий попит, як до лютого 2022. Серед роботодавців значно скоротилися запити на працівників ІТ-сфери, водночас більшу затребуваність мають менеджери, аграрії та люди робітничих професій. Однією з ключових відмінностей довоєнного ринку праці та сьогодення є ситуація з віддаленою роботою, адже, за даними порталу robota.ua, кількість вакансій з дистанційною роботою збільшилася на 39%, а найбільше ці зміни торкнулися столиці — там віддалених пропозицій про роботу в березні 2024 року стало на 96% більше порівняно з лютим 2022 року. Щодо бізнесу, то ця сфера переживає відновлення, водночас не усім підприємствам вдається адаптуватися на новому місці після релокації у більш безпечні регіони. Й цьому є низка причин. Про ситуацію на ринку праці, як держава переживає відтік кадрів за кордон, дефіцит працівників у різних сферах, працевлаштування ветеранів та професії для післявоєнного відновлення країни -- у інтерв'ю з HR-експерткою і карʼєрною консультанткою Тетяною Пашкіною. -- Які спеціалісти на сьогодні мають найбільший попит на вітчизняному ринку праці? У яких категоріях спостерігається диспропорція між вакансіями й резюме? -- З одного боку, є такий певний рекорд кількості вакансій на загальних сайтах з працевлаштування. У квітні два великі сайти заявили, що вони отримують найбільшу кількість пропозицій за військовий період, а дехто вже навіть намагався порівняти цю тенденцію з 2021 роком. Якщо врахувати, що за тією ж самою статистикою ринок праці скоротився десь на чверть, то виходить, що конкуренція між роботодавцями за фахівців зростає щороку. Відповіддю стало підвищення заробітної платні у вакансіях у 2023-му, і у декілька разів вже цього року. І, знов-таки, мені здається, важливо мати помірний погляд на те, як залучати людей й мотивувати власних працівників, щоб поєднувати якісь інші ролі. Що стосується ринку праці, то нікого нічим не здивуєш. Найбільш популярні професії -- це продавці-консультанти, менеджери з продажів, оператори контакт-центрів. Цих вакансій завжди багато, є велика кількість пропозицій від різних робітників у різних професійних сферах і, відповідно, за різні гроші. Якщо кажемо про дефіцит, то нікого не буду дивувати -- це наше улюблене виробництво, це наші улюблені аграрії. І тепер це не тільки про те, що люди не хочуть туди йти, але й про те, що вакансій більшає через мобілізацію. Коли ми кажемо про ситуацію, яка є наразі, ми знаємо, що в нас є географічний перехил: активний Захід і не дуже активний Схід. І проблема в тому, що там є дефіцит робочої сили. Багато підприємств переїхали у західні області, тому є конкуренція між компаніями за фахівців й проблема з тим, що людей там не вистачає. Навіть якщо серед тих, хто переїхав, переважно ВПО, то це велика кількість безробітних, адже йдеться про жінок з дітьми або тих, хто доглядає за старенькими, і, відповідно, на повний робочий день або не на віддалену роботу їм погодитись вкрай важко. До того ж на ринку IT ситуація, як на мене, погіршилась -- і поки що не буде покращуватись. Якщо ми кажемо про кількість вакансій, про кількість іноземних замовлень, то страждають найбільше аутсорсери, адже пропозиції просіли втричі. Починається бум продуктових компаній -- фірми намагаються вижити й, відповідно, наймають тих працівників, які були аутсорсерами, або розробляли свій продукт. Як не дивно, тренд останнього року -- це лідерство нетехнічних вакансій. Маркетологи, продавці, бухгалтери, логісти, юристи й навіть офісні працівники. Відповідно, якщо раніше IT-рекрутери полювали на розробників, то тепер все навпаки. Тому тут все трохи шкереберть. І поки що, можливо, до кінця року точно, а можливо, до кінця воєнного стану так і залишиться -- допоки західні клієнти аутсорсерів не здогадаються, що ми працюємо під обстрілами, у сховищах тощо. І знову ж обмеження щодо виїзду чоловіків за кордон приводить до того, що немає кому створювати "продукт", і західні клієнти не завжди розуміють, навіщо вони мають отримувати фідбек від людей, які десь далеко і навіть не можуть нормально скомунікуватися. Тому, загалом такими великими мазками, то десь це має такий вигляд. -- Як на ринок праці вплинув відтік кадрів за кордон? У яких сферах спостерігається найгостріший дефіцит фахівців? -- Мені здається, всюди немає стовідсоткової заповненості вакансій. Якщо почати тикати в перші п'ять тих, які є лідерами, то виробництво -- дефіцит, ритейл або продажі -- дефіцит, логістика -- дефіцит, аграрії -- дефіцит. Ну, хіба що IT-тівці, але врешті-решт ми кажемо про те, що спочатку в нас був відтік жінок з дітьми, то тепер в нас є наступна зона ризику -- чоловіки, мобілізація... До того ж є ситуація, коли дійсно в людини є можливість на дистанційну роботу, або часткову зайнятість, щоб хоч якось вирішити цю проблему. Іноді я від своїх західних колежанок чула декілька відгуків, що, якщо це, наприклад, мама з кількома дітьми, то вона отримує таку кількість допомоги, що працювати їй, в принципі, не дуже цікаво. Тому що вона отримує ті самі гроші. Якщо ми кажемо, що люди переїхали, наприклад, до Львова, де є садочки, яселка, якісь зони проживання тощо, то це одне. А якщо громадянин переїхав у сільську місцевість й не може працювати віддалено, то варіант лише йти на роботу в місцевий магазин, відділення пошти тощо. -- Щодо ринку фрилансу. Як його змінила повномасштабна війна? Який відсоток українців подався у такий вид заробітку й чи спостерігається зростання попиту на роботу фрилансерів зараз? -- Мені здається, що значний стрибок був тоді, коли почався COVID-19. І навіть ті сфери, які категорично заявляли умовно в 2019 році, що вони ніколи не зможуть працювати віддалено, то виявилося, що чудово працюють у такий спосіб. І через це, мені здається, єдиний позитивний урок від "ковіду", що він навчив нас працювати віддалено, самоорганізації. І це мало свій відбиток, коли почалася повномасштабна війна, і народ почав переміщатися, є навіть варіанти, коли люди зараз за кордоном, працюють дистанційно на Україну, тому що не можуть знайти роботу у Франції, Ірландії, Шотландії тощо. Відповідно, є багато праць, які виконуються віддалено, роботодавці розуміють: якщо людина в Харкові, або десь в Сумах, або в Запоріжжі тощо, то її переводять на гнучний графік, коли є світло, коли не стріляють... Коли людина не працює з укриття тощо. І, відповідно, ситуація, коли це віддалена робота. Іноді в роботодавців буває "зашквар", тому важливо розуміти: якщо людина працює віддалено, то це не означає, що з графіком з 9 до 18 їй треба менші гроші платити. Але такого небагато. Врешті-решт, люди намагаються якось уладнати цю ситуацію, особливо у випадках, коли лунає повітряна тривога, а дитину потрібно вести до садочка/школи тощо. Тому роботодавці входять в положення працівника, і є певна гнучкість, але одночасно виникає ситуація, коли роботодавці вже ладні налаштовувати людей на повернення в офіс, хоча б з питань безпеки. Особливо це актуально зараз, коли на підприємствах, у бізнес-центрах є укриття, паркінги, генератори тощо. І мені здається, що після повернення відключень світла народ почне переміщуватися в офіс. З огляду на це, можна сказати, що все залежить від гнучкості роботодавця, упереджень в його голові. Бо якщо працедавець впевнений, що людина, яка не відсиджується в офісі з 9 до 18, взагалі не працює, ну з цим ніяк не будеш боротися. Насправді є великий відсоток українців за кордоном, які працюють на фрілансі, і вони ніяк не можуть бути враховані. І знов-таки є ситуація, коли люди офіційно працюють, умовно кажучи, повний робочий день, або не повний робочий день, тому що роботодавець не може виплачувати певну зарплату, і підпрацьовують як фрілансери. -- Релокація бізнесу. З якими труднощами зіштовхуються підприємці при перевезенні виробництва? -- У нас є проблема з тим, що людей в західних областях значущо більше не стало. Якщо ми кажемо про декілька десятків тисяч, я бачила десь фантастичну цифру в 14 тисяч підприємств, які кудись переїжджали, то лише 800 точно зафіксовані. Не всі могли перевезти увесь персонал, певну частину треба шукати серед місцевих. Дехто намагався отримати гранти, дотації і пропонувати більшу зарплатню, чим викликали, м'яко кажучи, нелюбов місцевого роботодавця. Я чула серед львівських колег, що вони потерпають від того, що тим, хто переїхав, пропонують зарплатню більшу, ніж вони можуть платити зі своїх прибутків. Але, врешті-решт, люди зараз дуже цінують стабільність. Й нерідко виникає ситуація, коли підприємці повертаються у свої регіони, бо у них немає працівників, попри великі зарплати... До того ж у західних областях, як і всюди переважно, працевлаштування часто відбувається через кумівство. А іноді знайомих не вистачало для такого, як я кажу, місцевого рекрутингу. Через те є ситуація, коли люди поверталися на Полтавщину, Миколаївщину, Київщину, тому що розуміли, що вести бізнес важко і де шукати людей, умовно кажучи... Знову-таки -- на Заході достатньо жорстка мобілізація. Тому проблема була і вона залишається. -- Наскільки активно бізнес повертається на деокуповані території? З огляду на те, що їх все одно систематично обстрілює ворог. -- Насправді є варіант, коли люди, можливо, повертаються не на ту територію, а десь посередині, там, де більш-менш спокійніше… Або туди, де краща захищеність ППО, умовно кажучи, в Київській області. Щоб можна було більш-менш безпечно далі працювати. -- Які труднощі з працевлаштуванням виникають у внутрішньо переміщених осіб? Чи стають виплати від держави фактором, який гальмує процес пошуку роботи? -- Спочатку було і таке. Наші львівські ейчари дуже кидалися допомагати, потім зрозуміли, що допомагати треба не всім. Знов-таки, є парадокс психологічний: люди хочуть додому, вони не хочуть працевлаштовуватись. "Може, з 1 червня, а може, з 15, а може, легше, а може, не будуть бомбити, а може, там щось налагодиться". Люди сидять на валізах вже другий рік і не хочуть, як-то кажуть, категорично працевлаштовуватись, стабільно. Тому що їм здається, що їм тут треба швиденько пережити, перебитися, а от далі вони поїдуть додому жити життя. І через це виникає ситуація, коли ті пропозиції, які вони ладні розглядати, дуже обмежені, або не хочуть їх розглядати: мовляв: "Ну чого я піду в прибиральниці, в продавчині, якщо все життя у своєму місті пропрацював інженером-технологом". Ну і коли ми кажемо про ВПО -- якщо це мами з дітьми там в невеличких містечках, де або нема садочків, або нема вільних місць у садочках, то для них підходить виключно або віддалена робота, або якась перекваліфікація в ремісничі спеціальності, які можна виконувати в гнучкому режимі. Багато людей роздумують не логічно, а емоційно, перебуваючи думками у минулому, у своєму місті. Ці люди, наприклад, сидять у тих чатах своїх міст, вони там переймаються, переживають. Вони сподіваються, що їхнє підприємство, навіть якщо й розбомбили, то відновиться, й вони повернуться туди працювати. І тут та ситуація, коли іноді логіка не працює, адже люди намагаються зачепитися за щось стабільне, що було в їхньому житті. -- Яка нині зарплатна виделка й у яких регіонах можна отримати найвищу оплату праці, а де платять найменше? Якщо порівнювати з роком повномасштабного вторгнення і сьогодні -- як змінилися цифри? -- Як і раніше Київ -- найбагатше місто України. Раніше друге місце займало Одеса, тепер ми розуміємо, що зараз це Львів, а остання трійка, зі зрозумілих причин, -- це Одеса, Дніпро і Харків. Якщо ми кажемо про зарплатню, то, звісно, у нас тепер три лідери серед професій -- це програмісти, топ-менеджери і військові професії. Зарплати на нулі становлять 120-200 тисяч гривень -- і, відповідно, коли починаєш сортувати по максимуму, то першими у переліку випадають наші героїчні профілі. У більшості випадків -- це 16-20 тисяч середня заробітна платня по місту. Може бути 20-25 тисяч, якщо ми кажемо про більш професійні роботи. Але в більшості випадків це не окладова частина, а виплата загалом. Якщо ми кажемо про оклад, це не завжди такі гламурні речі. Якщо ми кажемо про продажі, це може бути ставка за добу відпрацьованого, або ставка/відсоток, або "чисті" відсотки, чим наші великі ритейлери грішать вже давненько. І те саме ми кажемо про виробництво, про підрядну форму оплати за якусь кількість виконаного. І, відповідно, роботодавці намагаються мінімізувати власні ризики через ситуацію з постійними обстрілами. -- Як сьогодні, в умовах дефіциту кадрів, стать і вік впливають на пошук роботи? Чи спостерігається певний сексизм й ейджизм у питаннях працевлаштування, і людям якої вікової категорії отримати бажану посаду найважче? -- Як не парадоксально і не прикро, попри дефіцит фахівців, ейджизм у нас залишається. Загалом це стосується людей старше 45 років. Для них, на жаль, серед вимог -- спочатку дата народження, потім -- працевлаштування. Стосовно сексизму -- так, є, і це нікуди не поділося. Можливо, як я кажу, фемінізація ринку праці, те, що жінки опановують чоловічі професії, вплине позитивно. Хоча жінкам на місцях доведеться долати упередження про всю цю бро-культуру тощо. І, відповідно, коли ми кажемо про ситуацію, яка є, упередження і шаблони сприйняття вкрай важко подолати от так одним рухом за 15 хвилин. Іноді на це потрібно покоління. Тим роботодавцям, які були щиро впевнені, що громадяни, яким за 50 -- це передпенсійні особи, а жінка -- не програміст, не водій, не оператор тощо, змінюють свою позицію, змушені переадаптовуватись. -- Наскільки активно на сьогодні центри зайнятості працевлаштовують ветеранів. І яка загалом ситуація із пошуком роботи для учасників бойових дій? -- Згідно зі статистикою, у нас збільшилася кількість безробітних ветеранів, у нас є упередження від роботодавців стосовно їхнього психологічного стану та агресивності, це з 2014 року за нами тягнеться. У нас є проблема з тим, що самі військові після військових зарплат не дуже хочуть йти на цивільні 20 тисяч та ще і корячитись. Є певне неспівпадіння бачення світу військового і цивільного, тому велика кількість ветеранів хоче бути підприємцями і разом зі своїми побратимами робити бізнес. Окрім служби зайнятості, є велика кількість роботодавців, які, по-перше, повертають своїх ветеранів, по-друге, активно налаштовані на співпрацю з ветеранами, які готові повертатися і адаптуватися під ті умови праці, що є наразі в бізнесі. І тому, з одного боку, в нас є роботодавці, як кажуть, "упороті", які хочуть, щоб всі прийшли і по струночці ходили, і є роботодавці, які розуміють, що в людей тепер є певний життєвий досвід, виходячи з якого вони не завжди комфортні в спілкуванні. І тому я знаю, що навіть у великих керівничих компаніях є вже курси для працівників, до котрих повертаються ветерани, курси з адаптації ветеранів, методички тощо. Я не можу сказати, що це рівномірно, але врешті-решт ми кажемо про те, що воно є. До того ж є значна кількість суспільних організацій, які намагаються цьому сприяти. Але в нас немає ще тієї кількості ветеранів. -- Чи є заохочення від держави для роботодавців, щоби ті приймали на роботу ветеранів? -- Зараз це важко сказати, тому із законом про мобілізацію воно тихесенько сповзло й не зрозуміло, взагалі воно працює, чи ні. Звісно, в нас є якісь пільги, але у більшості випадків це ситуація, коли ті роботодавці, які є свідомими, вони роблять це не заради пільг, це громадський суспільний обов'язок і можливість віддячити, віддати борги, і це не про гроші. І знов-таки, мені здається, ветерани, які б розуміли, що їх прийняли з ласки або з пільги, мали б трохи іншу мотивацію. Хоча, мені здається, вони теж присутні і, якщо ми кажемо про обладнані місця для людей з інвалідністю, то держава компенсує певні речі. -- Як у цьому напрямку працюють центри зайнятості? Чи надається перевага у працевлаштуванні людям, які повернулися із зони бойових дій? -- Держслужба зайнятості на це не впливає геть ніяк. Вона просто отримує вакансію від роботодавців, консультує фахівців, в них є система кар'єрних радників, є курси, на які можна пройти перекваліфікацію, себто вона робить метч. Якщо роботодавець відмовляється від фахівця і мотивується наявністю у нього військового досвіду або не наявністю, то тут виникає проблема в роботодавця перед Держслужбою зайнятості -- йому треба надати якусь коректну відмову. В такому випадку на це Держслужба ніяк не може впливати, вона просто може намагатися надати ветерану максимальну кількість вакансій, аби він міг обрати і відмовитися, або йому відмовляють. У більшості випадків це виробничі професії, це професії держсектору, це медицина, педагогіка. У сенсі того, що в них є своя специфіка, своя планета. Це в більшості випадків багато вакансій по маленьких містечках -- Тячів, Коростень тощо. Знов-таки, коли ми кажемо про сезонні варіанти працевлаштування, то там вже свої нюанси. І, відповідно, ті самі аграрії раніше ходили на облік взимку, коли в них немає роботи, аби там перебитися, перекваліфікуватися, отримати довідку на пільги, на газ тощо. Це не завжди про працевлаштування, це про соціальну підтримку безробітних. І, відповідно, роботодавці досить часто мають проблему теж з тим, що вони вивішують вакансію маркетолога, а на неї приходить чарівне "що-попало", тому що вони десь щось побачили в цьому переліку, в центрі зайнятості, хочуть піти і подивитися, що це буде. Або просто отримати відмову, щоб далі продовжувати отримувати допомогу. Тому, взагалі, в центрах зайнятості, мені здається, така позиція: якщо вони не можуть запропонувати людині роботу за профілем, вони пропонують підробіток, щоб людина могла просто заробити собі хоч якісь гроші і не перейматися тим, що їй немає чого їсти. Тому це може бути і робота прибиральниці, і діловода, або якась паперова зайнятість, яка хоч трохи схожа на те, ким людина працювала раніше. -- А як змінився тіньовий ринок праці через необхідність ставити працівників на військовий облік? -- Сама Держслужба зайнятості каже, що в них 77% безробітних -- це жінки. Якщо піти на сайти з працевлаштування, то буде десь навпіл чоловіків і жінок. Один з народних депутатів сказав, що існує три мільйона чоловіків, про яких держава знає лише їхній податковий номер й гадки не має, що з ними відбувається. У цьому трикутнику нам треба десь й працювати. Звичайно, існує велика кількість чоловіків, які перейшли на чорний ринок роботи, на неофіційне працевлаштування. І так, тепер порядні роботодавці страждають від того, що в них до пакета документів входить військовий квиток, або приписне свідоцтво. І отримують відмови від фахівців, які не готові так працювати. Знов-таки, багато хто підтримав віддалений формат співпраці й просто перераховує на картку гроші -- й на цьому все закінчиться. Дехто переходить на цивільно-правовий договір, а це, як-то кажуть, ризиковано. Різне буває. Відповідно, як на мене, якби наша військова служба мала б більш системний вигляд, то було б зрозуміліше. Умовно кажучи, як в Ізраїлі: кожна людина, яка є дотична до військової служби, знає своє чітке місце в ієрархії. Я сумніваюся, що в Ізраїлі працівники військкоматів бігають там по вулицях Ешкелона й хапають когось за барки, домагаючись працевлаштувати в армію. І через це, через отой мес, що виходить, люди бояться потрапити на фронт. І, відповідно, оця невизначеність, вона формує упередженість "проти". -- Добре, але це стосується більше чоловіків, які підпадають під мобілізацію. А як щодо жінок, які не бажають працевлаштовуватись офіційно? Як вони пояснюють таке рішення? -- Іноді вони просто змушені підкорятися волі роботодавця, який не хоче сплачувати податки і взагалі якимось чином все це реєструвати. Та, коли ми кажемо про варіант вікових людей, то всі наші бабці, які зараз полуницею на вулицях торгують, не нададуть трудову книжку, або запис того ФОПу, на кого вони працюють. Знов-таки, ми кажемо про ситуацію, коли жінки іноді підпрацьовують, і мають посаду, інвалідність, або інші причини, які не дозволяють їй працювати офіційно. А є роботодавці, які намагаються вас "нагріти" на те, що ви будете працювати, а грошей вам не дадуть. -- Національний банк у "Інфляційному звіті" за квітень 2024 року прогнозує повернення мігрантів в Україну у 2025-2026 роках, однак доволі повільне через дедалі більшу адаптацію до життя за кордоном. Чи виправдані такі очікування? -- Ні. Коли ми бачимо результати опитувань людей там, вони чекають на завершення війни або хоча б активних дій. Ви знаєте, коли закінчиться війна? Я -- ні. Тому й виходить ситуація, якщо зараз пішли блекаути, то народ знову поїде за кордон. І ми вже маємо 150 тисяч осіб, які виїхали, і нам НБУ прогнозував, що їх буде 200 тисяч. З блекаутами -- давайте множити на два. Ситуація постійно реагує на якісь додаткові чинники, коефіцієнти. Я не вірю, що в нас повернуться всі сто відсотків, дай Боже, щоби половина. Я не вірю, що всі повернуться одразу і назавжди. Знову будуть -- "приїхали, не сподобалось, поїхали, там теж не сподобалося, повернулися". Якщо війна закінчиться, люди почнуть повертатись, остаточну кількість повернутих біженців нам треба рахувати років через 3-5, не менше. Знов-таки те, що бачила, й що мене засмутило: найбільша кількість біженців, які ладні залишитися, це діти 15-17 років. Для нас це означає, що залишаються й їхні мами. І діти, які там вчаться, знаходять за кордоном першу роботу. Ось так громадяни з біженців, мігрантів стають діаспорою. -- Чи буде додаткова стимуляція повернення в Україну для біженців скасування виплат чи обмеження пільг певних? Чи впливає це на їхнє рішення повертатися? -- Десь відсотків 20-25 дійсно залежні від виплат, від оплати там житла і всього іншого, якщо воно буде скорочуватися, то вони почнуть думати. Але, мені здається, що вони будуть думати не про повернення до України, а про можливість переїхати, умовно кажучи, з Швеції -- в Грецію, з Греції -- в Німеччину, туди, де будуть пільги. Тому що в більшості випадків люди, мені здається, які виїжджали в лютому 2022-го, поїхали з тим початком жаху війни в голові. І багато хто, навіть повертаючись зараз, шукає ті прояви, підтвердження. Попри те, що картинка дещо змінилася. Тому така штука є, і відповідно до прийняття, коли люди тиждень добиралися до кордону, не їли, не пили, не спали... Цей травмуючий спогад, який не пропрацьований з психологом, він виливається в те, що людина потім з цією війною в голові буде бігати від того, що її переслідуватиме весь залишок життя. -- Як у майбутньому штучний інтелект вплине на ринок праці? І чи варто українцям вже зараз опановувати нові сфери? -- У нас уже намагалися сказати, що робототехніка всіх виробничників повиганяє з підприємства. Цього не сталося, тому що у нас вагон фахівців коштує дешевше, ніж одна рука робота. Через те, що ми маємо дешеву робочу силу, ми поки що автоматизацію трохи оминаємо. Стосовно штучного інтелекту, я більш ніж впевнена, що її можна використовувати обмежено для рутинних операцій. Ці наші дані, які в нас зараз трохи шкереберть, пропрацьовувати через штучний інтелект простіше. Тоді в людини буде вибір: або бути на крок вище -- як фахівець, який керує штучним інтелектом, робить запити, перевіряє роботу, ставить контролюючі питання. Або, якщо їй хочеться продовжувати борсатися в папірцях, то йому треба шукати іншого роботодавця, який не такий прогресивний. Так, існують вже вакансії, де активно залучають штучний інтелект. І, відповідно, до працівників у вимогах до них прописані інші речі. Знов-таки ми кажемо про те, що іноді є варіанти, коли якісь базові роботи можна зробити простіше. Тому я не проти штучного інтелекту як такого, але я за те, щоб його використовувати для здихання від тієї рутини, від якої ми всі потерпаємо. І, відповідно, коли ми кажемо про те, як його застосовувати, я б розмірковувала дуже обережно, тому що в нас виходить ситуація, коли люди намагаються відключити власний мозок, підключити штучний інтелект. І якщо в нас не буде критичного сприйняття і не буде власного інтелекту, ми не зможемо ставити завдання, перевіряти якість й контролювати виконання певної роботи. -- Які професії матимуть попит у післявоєнний період й до чого готуватися країні? -- Я щиро впевнена, що будівельники, і реставратори, і люди, які будуть відновлювати, матимуть попит хвилеподібно. 5-10 років все це відновили -- і далі почнемо жити своїм життям. Знов-таки, нам потрібна буде велика кількість військових людей, саперів тощо, аби поновити цей шмат територій, що був замінований, зробити рекультивацію. До того ж нам знадобиться сила-силенна людей, до яких ми поки що не готові -- це психологи і реабілітологи. Тому що і військові, і невійськові -- будьмо відвертими, наш нью нормал не збігається геть з тим нормалом, що був у 2018-2019 році. Десь наша "зозулька" вже спакувала валізки, що просто не вивозиш. І це нормально в тих умовах, які є. Відповідно, наразі вже не вистачає психологів. Тепер в нас є велика кількість людей, які намагаються долучитися до психологів хоча б через перекваліфікацію, а це кілька років, тому що ті всі двомісячні курси ні про що. Ми говоримо про реабілітацію, це теж або декілька років навчання, потім інтервізія тощо. І коли повернуться наші хлопці, нам знову знадобляться десятки, сотні тисяч таких людей. У нас немає у вишах такої кількості місць, у нас немає освітніх організацій, які б це запропонували робити прямо зараз. У нас немає людей, які готові були б цим зайнятися... У В'єтнамі загинуло, здається, 60 американських вояк. І вдвічі чи втричі кінчили життя самогубством після того, як повернулися до мирної Америки. І дуже великий відсоток був серед ветеранів як людей, які скоїли важкі злочини із застосуванням вогнепальної зброї, бо вони намагалися налагодити там, де закон трошки підволокував ноги. Якщо це відбувається в Америці, де психологи -- must have, то розумієте, що може коїтися у наших людей... Буде розшарування суспільства. До того ж потрібно ж буде змінювати освітню програму, адаптувати її під ті виклики, які виникли й виникатимуть.

Понад 20 років у кар'єрі, щодня у безперервному спілкуванні з клієнтами, щохвилини наодинці з собою... Книга життя Олени Дерев’янко -- це нескінченний потік саморозвитку, емоцій та натхнення своїм прикладом інших. Звідки брати час, коли його обмаль? Як зрозуміти, що варто пригальмувати? Як об'єднувати колектив і не вигорати попри усі негаразди? Про це і не тільки ми поспілкувалися з со-founder агенції PR-service, віце-президентом української PR-Ліги, членом правління Асоціації професіоналів корпоративної безпеки України, доктором економічних наук, професором Оленою Дерев'янко. -- Олено, ознайомившись з вашою біографією, складається враження, що у вашій добі не 24 години, а втричі більше. Як вам вдається усе встигати? Поділіться секретом такої продуктивності. Що вас мотивує і допомагає завжди рухатися вперед? -- Дякую за високу оцінку, дуже приємно, бо свій ритм життя "зсередини" дуже важко оцінити. Коли мене питають друзі-знайомі: "Як ти встигаєш?!", я чесно відповідаю, що не встигаю. На кожен втілений задум і реалізований проект припадає принаймні 3-5 невтілених і нереалізованих. Хоча це і не є якимось тягарем, який не дає мені спати, вимагаючи дедлайну. Я до цього ставлюся філософськи, як до реалій нашого буття на Землі. В економіці це називають альтернативні видатки чи видатки втраченої вигоди. Коли ти обираєш щось одне (купуєш певний товар, витрачаєш час на певну активність), то одночасно позбавляєш себе можливості витратити ці ж гроші чи цей самий час на щось інше. Якщо ж спробувати пошукати таємне джерело енергії, то я б його назвала допитливістю -- з одного боку, і непопулярною у духовних лідерів -- жагою впорядковувати світ. Мудрі люди всіх часів кажуть, що змінити насправді можна тільки себе. Але хто заважає спробувати змінити світ на краще паралельно з роботою над собою? -- Чи бувають ситуації, коли інтуїція підказує "зупинитися"? Як ви розумієте ці сигнали? І чи дослухаєтесь до них? -- Ви порушили надзвичайно болюче для всіх doers питання... "Є час збирати каміння і розкидати каміння, обіймати й ухилятися від обіймів"... І треба бути дуже спостережливим, щоб зупинитися вчасно -- до того, як організм зупинить тебе хворобою. Тому для мене ранній сигнал того, що треба знизити швидкість життя -- уповільнення думок. Стан, коли стандартні рішення вимагають більше зусиль. Тоді треба дати собі розраду -- книг, повітря, родинних радощів. А якщо говорити про цю проблему не у контексті всього життя, а виключно щодо конкретного проекту, то тут інтуїція і її рушійні сили нам у пригоді. Невідправлений email, який правильно не відправився, або порожня зустріч, що зірвалася, або внутрішнє непоборне небажання мати справу з певним клієнтом -- все це симптоматика того, що варто пригальмувати у певному напрямку. -- Щодня вам доводиться спілкуватися з великою кількістю людей, адже робота PR-фахівця -- це завжди клієнтоорієнтованість. Виникають ситуації, коли доводиться себе пересилювати, щоб розпочати діалог? -- На початку моєї вже 20-річної кар’єри у PR-індустрії, безперечно, доводилося наступати собі на горло і мати справу з компаніями й індивідами, які не розуміли, які послуги ми пропонуємо. Але то були такі часи, коли я могла 1,5 години розповідати гендиректору великої компанії про репутацію, а він мене потім питав, чи друкуємо ми буклети. Водночас ми з моїм партнером Тетяною Лагодою завжди будували бізнес на тому, що не ми йдемо з простягнутою рукою і пропозицією співпраці до клієнтів, а клієнти мають побачити нас, оцінити, і прийти до нас усвідомлено. Звичайно, траплялися і прикрі випадки, і завищена самооцінка у людей, які приходили, і зовсім непритомні клієнтські запити. Та з роками їх спочатку поменшало, а потім вони взагалі зникли. І зараз ми маємо щастя обирати з ким працювати, не пересилюючи себе. -- Що у професії вам подобається найбільше? Без яких якостей вам би не вдалося досягти успіху? Якими принципами керуєтеся в роботі? -- Буду дуже лаконічна, бо питання конкретне. Якості: ерудованість, емоційний інтелект, впертість. Принципи: здоровий глузд, системний підхід, партнерське ставлення до клієнта. Йоганн Вольфганг фон Гете казав: "Відмінна людина приваблює великих людей і вміє їх зберігати разом". -- Як вам вдається згуртовувати колектив й мотивувати працівників на нові досягнення? Як вирішуєте конфлікти в команді? -- Ми ювелірно ставимося до підбору людей до нашої команди, бо дбаємо про атмосферу довіри. Не можна робити амбітні проекти з тими й приймати виклики, хто має інші цінності й не готовий ставитися до колег як до продовження самого себе. Ми не заохочуємо внутрішню конкуренцію, ніякі спроби вислужитися за рахунок інших чи проїхати на чужий спині у нас не проходять, бо ми з Тетяною давно живемо на світі, бачили багато і приймаємо кадрові рішення за потреби миттєво. Мабуть, тому і конфліктів у нас немає -- звичайно, більших за робочі суперечки під час нарад. -- За яким принципом ви сьогодні підбираєте людей до своєї команди? Чи змінилися критерії протягом останніх 5-10 років? -- По суті, про якості й принципи я вже сказала у відповіді на позаминуле питання. Саме вони і є орієнтирами при кадровому відборі. Це не освіта, не досвід -- це все можна набути й надолужити. А глибинні цінності й soft skills, які є для нас важливими з моменту заснування агенції PR-Service. -- Від чого ви отримуєте найбільше задоволення у своїй роботі? Чи вдається уникати професійного вигоряння? -- Наше гасло з перших днів роботи сформульовано як "Перетворюючи словом". У нього я заклала те, що люблю найбільш -- творити, перетворювати, змінювати на краще. Якщо вдається клієнта відмовити від медійного самогубства чи меншим коштом зробити гідний ефект -- це джерела радості й енергії. Але за першим фахом я професор, викладач університету. І найбільше задоволення отримую від просвітництва. Саме тому наша команда щорічно проводить великий піар-івент -- PRNext, який цього року пройде 12 квітня, і який я завжди модерую особисто. Тому що лише знання є тим кордоном, який відділяє хиткий і вразливий світлий бік сили від потужного й агресивного темного боку. -- Що ви порадили б новачкам, які лише опановують професію PR-спеціаліста й не мають ще достатньої впевненості в собі? -- Читайте, читайте і ще раз читайте. Пізнавайте світ, шукайте приховані причини нібито очевидних процесів. І приготуйтесь працювати. Бо PR -- це не тільки гламурні івенти й інтелектуальні розмови, а щоденна копітка праця, для якої потрібно мати неабияку силу духу і здатність до самомотивації. Впевненість в собі може або бути, або ні. Самовпевнений неук гірший за талановиту людину, яка сумнівається в собі, і я завжди віддам перевагу другому варіанту. А ось прагнення діяти -- неоціненне, на цьому і тільки на цьому ґрунті зростає успіх.

"Допомагати нищити окупантів за рахунок шматків від їхньої ж техніки -- що може бути краще?" -- саме ця думка надихає команду For Ukrainian Soldiers створювати дійсно унікальні речі, які не лише знаходять своїх господарів по всьому світу, а й сприяють наближенню Перемоги України у війні з російськими загарбниками. Проект For Ukrainian Soldiers був започаткований влітку 2022 року, коли до його засновника -- офіцера Вадима Бєлкіна з позивним "Шериф" -- потрапили уламки збитих російських гелікоптера і літака. Вони з командою однодумців хотіли зробити з російського залізяччя щось дійсно знакове: тоді й виникла ідея виготовляти унікальні коїни -- монети, присвячені збиттю рашистських літадл. Засновник проекту For Ukrainian Soldiers, офіцер Вадим Бєлкін Та лише на одному тиражі виробів з російського металобрухту ніхто зупинятися не планував -- і вже за невеликий проміжок часу натхненна спільною ідеєю команда презентувала низку оригінальних коїнів. Всі гроші від продажу виробів For Ukrainian Soldiers спрямовує на закупівлю спеціального спорядження для підрозділів Сил спеціальних операцій. На рахунку команди -- сотні зборів, тисячі одиниць переданої військовим техніки, у планах -- нові проекти. TrueUA поспілкувався з дизайнером For Ukrainian Soldiers Максимом Рудановським про те, як вони з командою завдяки креативу допомагають нашим захисникам нищити ворога. -- Ваш проект успішно реалізується вже протягом двох років. У який момент виникла ідея перетворювати уламки ворожої техніки на коїни? -- Я і мої друзі допомагаємо нашій Армії починаючи з 2014 року. З початком повномасштабної війни потреба у всіх видах допомоги збільшилась в десятки разів. Раніше ми справлялись власними силами, а з 24 лютого 2022-го їх почало критично не вистачати. Провівши "мозковий штурм", ми вирішили запустити проект, який дозволить різко збільшити кількість спорядження, яке ми передамо нашим Воїнам. Концепт був у тому, щоб долучити якомога більше людей в Україні й за кордоном до справи допомоги ЗСУ, але не звичайними волонтерськими зборами, а продаючи людям унікальні вироби з історичною цінністю.  Друзі-військові передали нам уламки знищеного рашистського гелікоптера, й ідея остаточно сформувалася. Допомагати нищити окупантів за рахунок шматків від їхньої ж техніки -- що може бути краще? МІ-28Н. Кейс Червоний вибух -- З яких видів російського металобрухту виготовляється найбільше коїнів? Це лімітовані серії? -- Всі коїни випускаються лімітованими серіями. Кожен виріб має власний порядковий номер. Вони виготовляються виключно з авіатехніки. Знищеної ворожої "броні" вже стільки, що її ще роками після нашої Перемоги прибиратимуть з полів і степів. А збиті ворожі літаки й гелікоптери, як правило, падають в таких місцях, звідки їх складно або неможливо вивезти, це найбільш рідкісний "трофей". Окрім коїнів, ми виготовляємо інсталяції з уламків збитих рашистських ракет. Як правило, збита ракета вибухає чи розпадається ще в повітрі на безліч мікрочастин, тому це теж доволі рідкісні "експонати". Водночас українців, які знайшли такі уламки, ми закликаємо в жодному разі не підходити й не торкатися до них, це може бути небезпечно. Найкраще, що може зробити громадянин, виявивши подібні речі -- повідомити про це відповідні спецслужби. Уламок збитої ракети "Калібр" -- Скільки часу займає виготовлення одного коїна? Чи змінюєте ви дизайн уламків, або ж лишаєте їх у такому вигляді, в якому вони до вас потрапляють? -- Виготовлення кожного коїна -- індивідуальний процес, оскільки уламки спочатку потрібно розібрати, розсортувати, відібрати ту частину, яка буде спрямована на подальшу обробку. Якщо тезисно, то у виробництво залучена низка людей: дизайнери розробляють макети, слюсар ріже метал на шматки, цех металообробки вирівнює і вирізає напівфабрикати майбутніх коїнів, теслярі працюють над футляром тощо. Весь процес займає не менш ніж два тижні. Ми виготовляємо кожен коїн у такий спосіб, щоби максимально зберегти оригінальну поверхню. Людина буквально доторкається до історії, коли бере його в руки. Набір коїнів з автографами президента Зеленського та генералів Залужного і Буданова -- Чи роблять вам спецзамовлення великими партіями, або ж попит мають більше одиничні продажі? Яку найбільшу партію коїнів на замовлення ви отримували? -- В основному коїни купують по одному або декілька штук. Ми співпрацюємо з різними організаціями і благодійними фондами, на замовлення яких виготовляємо подібні вироби, в обмін на їх участь у нашому проекті. Це, як правило, також унікальні речі з лімітованим тиражем. Ми відкриті до співпраці зі всіма, хто допомагає наближенню нашої Перемоги. -- Усі кошти від продажу виробів ви спрямовуєте на допомогу військовим, зокрема, на закриття зборів. Чи вдавалося за допомогою продажу однієї партії коїнів закрити повністю збір? За який максимально швидкий термін ви закривали збір? -- Скажу навіть більше, рекорд -- ми допомогли закрили збір одним коїном! Ми передали унікальну монету з підписом генерала ЗСУ Валерія Федоровича Залужного для спеціального збору коштів на квадрокоптери, ініційованого відомим новинно-інформаційним порталом Insider UA. Мета збору коштів -- 1 млн 732 тис. грн. Збір коштів завершився за півтори години. Монету отримав той, хто зробив найбільшу пожертву -- 850 тис. грн ($22 600). Автограф Генерала Залужного. МІ-28Н -- Яку зброю з реалізації виробів вже вдалося придбати для наших захисників? -- В основному ми закриваємо потреби військових у коптерах. Це та річ, без якої зараз неможливо виконувати будь-які бойові завдання, і, на превеликий жаль, це розхідний матеріал. Але дуже дорогий розхідний матеріал. Тому потреба у них є завжди. Також ми передавали багато різних речей, починаючи від рюкзаків і зимового одягу, закінчуючи оптичними прицілами, квадроциклами, старлінками, павербанками й авто. -- Ваші вироби популярні й за кордоном, адже їх презентували на низці міжнародних подій. Хто з відомих людей має коїни від For Ukrainian Soldiers? -- Легше, мабуть, перерахувати тих відомих людей, у кого немає наших коїнів. Президент Володимир Зеленський, генерал Валерій Залужний, принц Гаррі з Великої Британії, голова Пентагону Ллойд Остін, міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус, посол України в США Оксана Маркарова, громадська діячка Наталія Яресько, співак Сашко Положинський і радіоведуча Соня Сотник, відомий режисер Айзек Шрайдер. Продовжувати можна довго. Генерал Валерій Залужний -- Яка позиція з проекту є для вас найбільш знаковою? -- Найбільш значущим і важливим для нас було створення нагород для військових, які повертались з "Ігор Нескорених". До нас звернулись наші друзі з Міністерства ветеранів з проханням створити нагородні кубки для наших спортсменів-військових, і ми виготовили їх з частини ракети Patriot. ЗРК Patriot захищають наше небо, а наші патріоти -- нашу землю. -- Чи можна замовити коїн або ж статуетку за особистим макетом? -- Так, звичайно. Ми можемо реалізувати будь-який концепт за особистим макетом. Все що, наближає Перемогу, -- для нас в радість. Безпечна бавовна від ГУР -- Як звичайні українці, окрім донатів, можуть допомогти у реалізації ваших проектів? -- Навіть звичайний перепост і поширення посилання на сайт дуже важливе. Зараз кожен в Україні так чи інакше наближує Перемогу. -- Чи плануєте ви нові проекти? -- Так. Коптери -- це дуже важливо. Але є ще одна сфера, не менш важлива, але менш медійна. Це реабілітація наших поранених військових. Зараз ми працюємо над реалізацією проекту, який спрямований на це.

Станом на сьогодні основним джерелом фінансування України є міжнародна допомога. Від термінів і розмірів її надходження залежить не лише курс національної та іноземної валюти, а й рівень інфляції, купівельна спроможність населення та можливість держави виконувати свої соціальні зобов'язання. Що чекати від курсу валют у перші місяці поточного року, звідки Україна братиме кошти, якщо допомога надійде пізніше, і чи варто орієнтуватися на прогноз Міжнародного валютного фонду щодо курсу гривні у наступні п'ять років — про це і не тільки TrueUA поговорив з експертом Економічного дискусійного клубу Олегом Пендзином. — Чого очікувати від курсу долара на початку 2024 року? — Залежить від того, чи отримає Україна макроекономічне фінансування. Найімовірнішим способом утримання валюти в Україні є макроекономічна допомога. У нормально працюючій економіці валюта в країну надходить від експорту продукції, що виробляється всередині неї. У нас, на жаль, основне джерело — це макроекономічне фінансування, тобто запозичення. Завдяки цим запозиченням у Нацбанку валютних резервів на сьогодні 40 мільярдів доларів. Якщо валюта почне надходити в менших обсягах, Нацбанк вимушений буде підтримувати курс, відповідно — валютні резерви почнуть достатньо швидко зникати. НБУ цього не робитиме, натомість він послаблюватиме гривню. Якщо нам не дадуть макроекономічну допомогу, то гривня почне падати. Якщо отримаємо, вона триматиметься на тому самому рівні, який є зараз, можуть бути несуттєві відхилення. У жовтні 2023 року прем'єр-міністр Денис Шмигаль повідомляв, що країні у 2024 році буде потрібно 42 мільярди доларів фінансової підтримки партнерів. Щодо конкретних джерел надходжень, то голова уряду зазначав, що 18 мільярдів доларів Україна очікує отримати від Європейського Союзу, близько 12 мільярдів доларів — від США, а також — кошти за багаторічними програмами від Японії та Норвегії на 5,5 і 7,5 мільярда доларів відповідно. Частину їх, за словами прем'єра, Україна зможе залучити наступного року. Також він заявляв, що в України також є підтримка у вигляді чотирирічної програми МВФ на 15,6 млрд доларів США.  — Якщо кошти від ЄС та США надійдуть значно пізніше, ніж очікує Україна, як це вплине на економіку країни? Першочергово це відобразиться на здатності держави виконувати свої соціальні функції. Ми вже чули з вами від Міністерства соціальної політики, що, якщо кошти не находитимуть, то відтягнуться на більш пізні терміни індексації пенсій. Вже почули від Свириденко (перша віце-прем'єр-міністр — міністерка економіки України, — ред.), що, якщо не буде грошей, то може бути відтермінування соціальних виплат. Тобто ці речі пов'язані з макроекономічною допомогою. — Чи є можливість, що уряд все ж таки знайде резервні кошти не шляхом послаблення гривні? — Тимчасово — так. І на січень, можливо, навіть на лютий Мінфін кошти знайшов — через облігації внутрішньої державної позики. А в глибшій перспективі, думаю, що ситуація буде надзвичайно важкою. Хоча, я оптимістичний, і думаю, що цього року ми гроші отримаємо. — Окрім іноземних надходжень, що ще впливатиме на курс цього року в Україні? — Курс — це співвідношення гривні до іноземної валюти. Яким чином воно формується? Є загальний обсяг пропозиції долара і на нього попит: чим він вищий, тим курс — слабший. Чим більше пропозицій у валюті — тим курс міцніший. Я вже казав, що сьогодні єдиним джерелом надходження валют є макроекономічна допомога. Від продажу експортних товарів, від продажу зерна, у зв'язку зі складнощами зернового коридору, ми отримали значно менше, ніж планували. І ці кошти не надходять своєчасно, а тому фактично на внутрішній ринок валюти не впливають. Тому, я думаю, що можна сміливо сказати, що ми на сьогодні є заручниками термінів отримання макроекономічної допомоги. — Наскільки реальний прогноз МВФ щодо курсу гривні, який за п'ять років сягне понад 50 гривень за долар? — Це прогнози, які не ґрунтуються практично ні на чому. На сьогодні найбільшою проблемою приходу інвестора в Україну, а це значить і приходу валюти, є безпекові питання. Коли вони знімуться, то знімуться й питання, пов'язані із курсоутворенням. А будуть безпекові питання — будемо залежними. — У бюджеті закладено 9,7% рівень інфляції на 2024 рік. Який рівень інфляції прогнозуєте Ви? — Якщо курс падатиме, то автоматично ростимуть ціни на ті товари, які завозяться по імпорту. У нас від'ємне сальдо торговельного балансу 34 мільярди доларів. Тобто ми на 34 мільярди доларів більше завезли товарів, ніж продали. На сьогодні товарів довгострокового використання не виробляється зовсім. Ви бачили українські холодильники чи автомобілі у продажу, або ж комп'ютерну техніку? Все це імпорт. Ми себе забезпечуємо хіба що харчовими продуктами, але лише на 90%. Все це має тією чи іншою мірою безпосереднє відношення до валютного курсу. Чим слабшою буде гривня, тим дорожче буде курс, а відповідно — ціна на товари. Тому інфляція також напряму залежить від макроекономічної допомоги.

Народна депутатка від фракції "Голос" Соломія Бобровська з 2022 року входить до Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. На її думку, під час повномасштабного вторгнення Росії саме цей орган Верховної Ради має виконувати одну з ключових ролей в країні, однак насправді все по-іншому. Причинами цього парламентарка називає часткову відсутність політичної волі й проактивності. Водночас це далеко не єдина проблема, яка проходить червоною ниткою у питанні оборони держави. Досі гостро стоять проблеми з організації власного виробництва боєприпасів чи відновлення потужностей, відсутність механізму закупівлі безпілотників на внутрішньому ринку, а також перебування представників колишньої ОПЗЖ у парламенті. До того ж не зникла потреба у новому підході до закупівлі харчових продуктів для ЗСУ. Та чи має профільний Комітет парламенту достатньо важелів впливу на поточну ситуацію? Про це та багато іншого — в інтерв’ю із Соломією Бобровською. — Як змінилася робота Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки й загалом пріоритети парламенту після повномасштабного вторгнення Росії? Роль нашого Комітету в період воєнного стану мала б бути однією з ключових в країні, і я дуже шкодую, що вона провалилась в цій функції. Історія, де вже чітко втрутився Комітет, — скандальна закупівля продуктів для Збройних сил за завищеними цінами. Це все сталося, зокрема, і тому, що Комітет фактично відмовився від своїх функцій парламентського контролю над угодами й документами, які виходять з Міноборони. Повертаємо тепер все назад, щоб рішення в рамках МОУ, особливо які є під суспільним запитом, були максимально прозорими й зрозумілими. Повторюся: Комітет має відігравати одну з найважливіших ролей в допомозі президенту та на рівні з Офісом президента, Радою нацбезпеки й оборони й Міністерством оборони. А переважно ми просто виконуємо допоміжну, другорядну функцію. Комітет не в епіцентрі, а осторонь важливих процесів, де міг би бути повноправним суб'єктом. — Що саме заважає? Немає політичної волі чи підтримки інших депутатів? Десь немає політичної волі, на щось немає власної проактивності. Не так давно Комітет запросив керівників СБУ й ГУР з приводу вбивства Кірєєва (співробітника Головного управління розвідки Міноборони України Дениса Кірєєва, — ред.). І вже на засіданні ми дізналися, що не прийде жоден із керівників. Була це негласна заборона порушення цієї теми чи суб’єктивне нехтування з їхнього боку — невідомо, однак всі, хто приїхав на засідання, були неприємно вражені. Ми, звичайно, раді читати у світових медіа, що відбувається в кулуарах наших Служби безпеки й Головного управління розвідки МОУ, але це неприйнятно, коли про це не знають депутати профільного Комітету, тому що в першу чергу — це внутрішнє питання, державне. А не таке, яке спочатку мають обговорювати у Вашингтоні. І подібних історій багато. — Зараз гостро стоїть питання дефіциту боєприпасів для ЗСУ. У цьому контексті обговорюється організація власного виробництва чи відновлення тих потужностей, які з тих чи інших причин були згорнуті в різний час. Яка позиція Комітету з цього приводу? Є низка важливих напрямків — це і виготовлення снарядів вітчизняного виробництва різних калібрів (122 мм, 152 мм, 155 мм), і високоточних ракет таких, як "Вільха-М". Та мене турбує інша річ: ми багато років говоримо про необхідність і власну спроможність виготовлення боєприпасів, але для цього мало докладаємо зусиль. І українську бюрократію в суміші з корупцією ніхто не скасовував. Налагодження виробництва снарядів вказаних калібрів відбувалося і в минулі роки, проте через бюрократію та відсутність вольового рішення на початок широкомасштабної агресії ми так і не мали готових виробничих ліній. Зараз все доводиться наздоганяти інтенсивними темпами. Цими питаннями в першу чергу опікується "Укроборонпром", і говорити про них детально і відкрито зараз не варто.  Проте хотілось закцентувати на БпЛА — це надважливий окремий напрям, де багато новацій та креативу. Це вже певна галузь в Україні, починаючи від саморобних моделей і закінчуючи абсолютно достойними безпілотниками, які на повну використовуються на фронті. Сучасні бойові дії характеризуються масовим застосуванням дронів всіх типів: розвідувальних, ударних та дронів-камікадзе. БпЛА масово застосовуються у війні як з нашої, так і з російської сторони. Тому та сторона, яка матиме перевагу у дронах, однозначно матиме перевагу у веденні сучасної війни. На жаль, ситуація така, що закупівля боєприпасів та озброєння в іноземного виробника, породжує набагато простішу схему постійної реалізації бюджетних коштів. Це — зрозуміла і звична стара історія. Маю надію, що одного дня перевірка всіх укладених контрактів буде здійснена правоохоронними органами. — Але ж ми купуємо? Тому що складається враження, ніби ми лише чекаємо, поки отримаємо допомогу і нічого не робимо для цього самі. Ми шукаємо, працюємо, купуємо, звісно. Часто контракти викликають забагато питань. Буває, що умови контракту порушуються, але з постачальником укладаються все ж таки нові угоди. Ринок озброєння — це в першу чергу велика політика, а лише потім торгівля. На жаль, попри те, що графіки закупівель і поставок є, в реальності вони не відповідають ані потребам, ані часовим рамкам, які формують обстановку на полі бою. Фото з особистого архіву Соломії Бобровської — Ми вже згадували про безпілотники. Волонтери наголошують, що дуже складно й практично нереально привезти БпЛА з-за кордону. Відповідно, немає механізму закупівлі й на внутрішньому ринку. Зараз, наскільки мені відомо, ці питання намагаються завести у практичну площину. На якій стадії процес? З безпілотниками справа наступна: якщо держава не почне давати держзамовлення не лише топовим виробникам БпЛА, але й тим, які виробляють не менш якісну продукцію, але не мають лобістів у високих кабінетах, тоді Україну чекають два можливі варіанти: або цей ринок зайде в тінь (і тоді державні кошти будуть практично не цікаві для більшості виробників і волонтери продовжать купувати літальні апарати за приватні гроші), або ці виробники виїдуть за кордон, отримають патенти в інших державах, і ми будемо далі за державні кошти купувати БпЛА у партнерів, але вже за зовсім іншими цінами. Я вважаю, що неймовірний проект "Армія дронів" втілив в життя міністр цифрової трансформації Михайло Федоров. Однак це історія з приватними коштами. Федоров показав, як можна забезпечувати підрозділи усіма моделями. Питання риторичне, чому Міноборони у цій ситуації настільки незграбне та інертне? Можливо, чиєсь лоббі теж відіграє свою роль? Це теж, на жаль, класика української політики. Але, ігноруючи українських виробників безпілотників, ми втрачаємо свого виробника — і це найгірше. Ми їм не створюємо можливості для реалізації власного потенціалу. Вважаю, що цей ринок міг би бути одним із найпотужніших у європейському регіоні. Чому б ні? На жаль, поки питання все ще залишається у напівтіні. Коли команда "Армії дронів" оперативно розглядає пропозиції, випробовує зразки й одразу робить замовлення у наших виробників — це принаймні надихає. Однак це має бути чітка державна історія. — До речі, щодо продуктів для ЗСУ. Ви порушували питання якості й вартості харчових продуктів для армії ще з 2019 року. І ось у 2023 році ми знову наступаємо на ті ж граблі. Чому так відбувається? Чого не вистачає в організації, розумінні процесів закупівлі? У Міноборони відбувається зміна форми без зміни внутрішнього змісту. Що це означає: схеми лишилися ті ж, і фірми залишились ті ж, лише з іншими назвами, і бенефіціари залишились ті ж самі. І справді, у Резнікова було бажання змінити цю ганебну практику після горе-міністра Тарана, але, на жаль, цього не сталося. Змінилася лише монополія. На сьогодні у нас є три прізвища, які стоять за вісьмома фірмами, які виграли тендери на поставку харчування для армії на 2023 рік. Ті ж самі фірми, що і раніше, борються між собою за харчування. Про що йдеться? Певні особи, користуючись впливом, не допускають до ринку харчування інших представників, які мають спроможності забезпечити продуктами військові частини. Для цього використовують політичний вплив, правоохоронні органи тощо. Будь-хто достойний не зможе зайти на цей ринок, його просто виб'ють давні гравці. Так звана "помилка" — за словами міністра Резнікова — в документах на декілька мільярдів гривень, яку допустило Міністерство оборони, — це не помилка, а кримінальна відповідальність. Усі ці вісім фірм, які виграли тендери, вже фігурують у кримінальних провадженнях СБУ та ДБР. Але після першої хвилі скандалу розпочалася друга хвиля — про яблука по 50 гривень, а потім ще й третя... Щоб ви розуміли: розліт цін для різних частин на одні й ті ж продукти сягають до 300+ гривень. Для одних, наприклад, чай коштує 200 гривень, для інших — 550. Мені здається, що відповідь очевидна: це довготривала і надприбуткова корупційна схема, яка базується на змові постачальників і, власне, посадовців Міноборони. Періодично до схеми додаються представники військових частин. — Комітет має достатньо важелів впливу на цю ситуацію? Маємо. У нас є домовленість, що Міноборони на початку квітня запропонує абсолютно новий підхід до закупівлі харчових продуктів. Ця неприємна історія має дуже негарний присмак і наслідки. Принаймні, хоч з цим з цим можна було б навести порядок. Джерело: Facebook Соломії Бобровської — Ви виступали в опозиції до законопроекту №8271 (посилює кримінальну відповідальність військовослужбовців за невиконання наказів керівництва України). Вже минуло понад два місяці, як парламент його підтримав. Що змінилося за цей час? Ваша позиція не змінилася стосовно цього закону? Не змінилася. Це антиконституційний закон і дискримінація за ознакою професійної приналежності. Закон фактично передбачає, що державний зрадник, ґвалтівник, вбивця чи грабіжник має право на пом'якшення вироку, а військовослужбовець — ні. Тому я виступаю проти. Розумію мотиви Генерального штабу і їхній задум, який в основі закону, але виконання є незграбним і антиконституційним. І не є таким, який дуже швидко реалізується на полі бою, що в принципі було від початку і потрібно. На жаль, закон фактично є калькою з російського підходу: замість того, щоб ефективно попрацювати в цьому напрямку з Офісом генерального прокурора, намалювали дикий закон. І ще раз повторюся: не може державний зрадник чи ґвалтівник мати право на пом'якшення вироку, а військовослужбовець — ні. Чому Офіс генпрокурора попередньо не запропонував свою версію законопроекту президенту чи міністру оборони? Чому б не вирішити проблему щодо угод з обвинувачуваними, що дозволяє їм уникнути відповідальності? Для мене це відкриті запитання. Коли порушується регламент, законопроект не обговорюється, немає чіткого обґрунтування і пояснення, а Генеральний штаб закривається повністю у своїй комунікації — то вибачте, але так не підходить. Тим більше президент після петиції дав доручення Кабміну доопрацювати документ, а до цього навіть ніхто не приступав. Я розумію, що війна потребує важких рішень, але не бездумних і непідготовлених. — Зараз набирає обертів скандал зі ще одним законопроектом — №4210 (згідно з документом, міністр оборони має отримати повноваження щодо затвердження Положення про Генеральний штаб ЗСУ та право на подання президенту кандидатури офіцерів вищого військового командування для призначення на керівні посади у Збройних силах або їх звільнення). Критики документа кажуть, що у такий спосіб принижується роль, по-перше, головкома стосовно міністра оборони, а по-друге, обмежуються права військовослужбовців щодо представництва в органах місцевого самоврядування тощо. Яка ваша оцінка? Ідея самого законопроекту є правильною. Про розмежування обов'язків міністра оборони та головкома (щоб не було повторення історії, як з Хомчаком і Тараном). НАТОвські стандарти: Міноборони відповідає за формування політики безпеки й оборони, а головком — за оборону держави, плани тощо. Цей законопроект ще формується до другого читання. Правда, інколи поправки туди вносяться зі швидкістю світла. Зокрема, поправки про військового чи невійськового міністра оборони, або, зокрема, про виборність чи невиборність певних посад. Тому, допоки Комітет не побачить фінальну таблицю цього законопроекту, мені важко коментувати. — Як заступниця голови Постійної делегації України у Парламентській асамблеї НАТО, можете сказати, коли наші ЗСУ дійсно відповідатимуть стандартам Альянсу? Тоді, коли військовослужбовець і його життя стануть цінністю. Не на папері й не на словах, а в дії. Коли боєць відчує, що важливий для держави, по-перше, як бойова одиниця, по-друге, як громадянин з гідним соціальним забезпеченням і підтримкою для його сім'ї. Мені здається, що саме в цьому основний ключ. Взаємосумісність, злагодженість, законодавство, яке дозволяє оперативно й швидко реагувати на зміни в обстановці, кошти на оборону — це все важливі речі. Але, коли ми ментально позбудемося совкового підходу радянської армії, що боєць — ніщо і просто "витратний матеріал" на полі бою, — тоді й втіляться найважливіші НАТОвські стандарти. Фото з особистого архіву Соломії Бобровської — В останніх своїх заявах ви достатньо критично оцінюєте активність НАТО як військово-політичного союзу в допомозі Україні. Поясніть свою позицію. НАТО як блок не бере участі в активній міжнародній допомозі. У нас військова допомога базована на двосторонніх відносинах з партнерами. Добре це, чи погано — покаже час. Але з огляду на те, що фактично за рік до нас так і не повернувся Центр інформації та документації НАТО, як на мене, дуже показовий момент. Мені здається, це був би найлегший спосіб продемонструвати свою підтримку, хоча б політичну, публічну. Але цього не трапилося. Щобільше, ми не бачимо сьогодні радників НАТО біля командувачів, як це було до 24 лютого 2022 року. Ми розуміємо, що ключ до НАТО лежить у наших північноамериканських друзів, які дуже активні. Але знову ж таки — все це двосторонні відносини, але не позиція Альянсу. НАТО за рік (великої війни в Україні, — ред.) лише почало розгойдуватися у підготовці, переформатуванні своїх оборонних бюджетів, переогляду оборонних стратегій, технічного оснащення. Найгірше те, що НАТО зайняло не проактивну, а реактивну позицію, і ця реактивність на два-три кроки відстає від росіян. Бо коли країни Балтії і поляки кричать про загрозу, то, на жаль, має пройти півроку, щоб НАТО вирішило, що треба німецьку бригаду передислоковувати у Литву. Один з останніх скандалів, коли італійська розвідка повідомила про замах на їхнього міністра оборони, який за 15 млн доларів замовив Дмитро Медведєв. Це превентивна історія, на випередження. Але хто дасть гарантію, що аналогічна історія не мала місце стосовно іншої країни? Був чудовий коментар Бориса Джонсона: він сказав про те, що вся політика НАТО стосовно України за останні 15 років після Бухарестського саміту була величезною помилкою. Тому що політика відкритих дверей — це те, що було кулуарно обіцяно росіянам в обмін на неескалацію, а фактично це перетворилося в повномасштабну конвенційну війну. І саме "політика відкритих дверей" привела нас до війни. Це, власне, ціна переговорів НАТО з РФ. — Рік тому, в перші місяці повномасштабного вторгнення, багато хто розглядав, як цілком ймовірний сценарій найближчого майбутнього, напад РФ на країни Балтії. Всі вважали, що Росія у такий спосіб випробовуватиме НАТО на міцність, кине виклик Альянсу. Як ви думаєте, якби таке відбулося, то якою б була реакція НАТО? По-перше, ще не вечір. Я б хотіла вірити, що стаття 5 договору Північноатлантичного союзу (передбачає, що напад на одного учасника НАТО є нападом на усіх його членів і викликає відповідь усіх держав-членів Союзу. Рішення щодо застосування 5 статті НАТО ухвалюється після консультацій між учасниками блоку, — ред.) спрацює, але, зважаючи на фактор Калінінграду в Європі, а також кордону країн НАТО з РФ, це запитання коректніше було б поставити представникам Альянсу. Фото з особистого архіву Соломії Бобровської — До Комітету з питань нацбезпеки ви працювали в Комітеті Верховної Ради у закордонних справах. Тому, власне, відчували зміну температури на європейських політичних полях стосовно України. І зміну відношення до Росії. На вашу думку, у чому причина прорахунків європейців та недооцінки реальних геополітичних загроз з боку Росії? По-перше, будьмо відвертими: Україна не лише до 2014 року, але і після вела дуже дивну політику — починаючи з торгівлі з РФ, толерантності створення і розвитку агентурних російських мереж, розквіт ОПЗЖ і проросійського елементу, численні факти корупції, а в кінці з активнішою співпрацею з КНР, маючи США за стратегічних партнерів. Здається, ми були мало зрозумілі іншим, і не завжди приємні собі. М’яко кажучи. Другий фронт — це шалений фінансовий, економічний, культурний влив Росії на європейців. Французи — заколисані, німці — заколисані. Інші країни Західної Європи теж непогано почуваються в комунікації з росіянами. На відміну від Східної Європи, яка пережила окупацію, концтабори і знищення держав. Там добре розуміють, що таке російська ментальність і російська душа. Ця культурна й економічна експансія досі діє. "Оскар" за фільм про Олексія Навального і Нобелівська премія миру — це, вважаю, стало найкращим прикладом мислення колективного Заходу. І це, на жаль, теж наш провал. Європейці повинні зрозуміти й сприйняти, що це не путінська війна, а всього російського народу. І кожен, хто приїздить, наприклад, в Італію, це потенційний "вагнерівець" і вбивця їхнього міністра оборони, прем'єра тощо. Кожен з них.  — ОПЗЖ в Раді. Ви також одна із тих, хто постійно виступає, що представників забороненої політсили не повинно бути у парламенті. Щобільше, у вашому комітеті донедавна також був представник ОПЗЖ… Цей представник має перейти у Комітет з питань молоді та спорту. Залишити цих нардепів у Раді — це ганебне політичне рішення і фактично легітимізація державних зрадників. Вони усі мали бути позбавлені мандатів ще у перший місяць повномасштабної війни. Їхні голоси не вартують "зеленої" кнопки чи лояльності до ОП, кожен з них — це ціна життя українців, які загинули й гинуть. Саме ОПЗЖ і їхні соратники, не омину тут Андрія Деркача, привели в нашу країну росіян, Путіна і війну. — Це ваша позиція, але чи поділяє її переважна частина парламенту? Переважна частина парламенту голосує, якщо це виноситься у сесійний зал. Однак відкрите питання: чому голосування відбувається лише стосовно окремих депутатів, а не щодо всіх і одразу? Якщо достеменно відомо, що, наприклад, Королевська з чоловіком не вчора виїхали у Дубай, а вже перебувають там майже рік. І так з кожним депутатом ОПЗЖ. Хіба це не соромно? — Обмеження функціонування в Україні Московського патріархату — позитивна тенденція. І це потрібно було робити ще раніше. Але що робити з прихожанами церкви, у тому числі з-поміж чиновників? За великим рахунком, чи варто вважати їх "сплячими" агентами? Такі моменти дуже сенситивні й, на жаль, дуже складні для СБУ і політичної волі. Зрештою має бути єдине законодавче рішення — пряма заборона російської терористичної релігійної організації під назвою РПЦ. Є декілька законопроектів з цього приводу. Всі вони вже пройшли комітет, але, на жаль, не потрапляють у порядок денний. На це чомусь політичної волі немає. Але мене тішить, що СБУ точково відпрацьовує, у більшості випадків доволі успішно. І ще не може не тішити, що вся ця московська братія поповнює наш обмінний фонд. Фото з особистого архіву Соломії Бобровської — Що стало для вас найбільшим потрясінням за рік повномасштабного вторгнення? Перше — це блискавичне вторгнення з Криму. Для мене це й досі залишається загадкою. Наш кримський перешийок, який став ключем для захоплення Півдня і Маріуполя. Ми ці плани оборони пропрацьовували вісім років. Захоплення Херсона, коли о дев'ятій ранку рашисти вже пройшли обласний центр. Це найстрашніше. І найстрашніше, чому 24 лютого у нас під Києвом були російські війська? Я не можу зрозуміти, як росіяни за декілька годин могли так швидко дійти майже до столиці? Для мене це лишається величезною загадкою. Ці питання не повинні замовчуватися, і всі, хто за ці напрямки був відповідальний, має отримати не зірку Героя України, а кримінальну справу. Це було б правильно і дуже сильно з боку президента і головнокомандувача: відповісти на ці запитання. Ми всі, і Верховна Рада у тому числі, несемо відповідальність за те, що сталося і як сталося. Друге — трагедія у Маріуполі. Наймасштабніший провал і трагедія. Зокрема, зрада командира Маріупольського загону морської охорони капітана 1-го рангу Миколи Левицького. Це людина, яка залишила увесь особовий склад і втекла. Прикордонники, яких повернули до Маріуполя без належного озброєння. Це малесенький штрих, який є пазлом до загальної картини. Деталі важливі! — Війна закінчиться. На вашу думку, як повинні змінитися державні пріоритети загалом? Що повинно лягти в основу розвитку України у майбутньому? Безпека й оборона — це альфа та омега у формуванні державної політики. Екзистенційна загроза нікуди не дінеться, і питання обов'язкової військової служби для всіх повинно бути на порядку денному. Це нормально — жінкам, чоловікам служити в армії. Я — за гендерну рівність. А потім — це боротьба з корупцією. По-іншому бути не може.