.png.webp)
"Швидкий прорив росіян через наші кордони не повинен замовчуватися": Соломія Бобровська про роль парламенту під час війни, проблеми із закупівлею БпЛА та скандал у Міноборони
Народна депутатка від фракції "Голос" Соломія Бобровська з 2022 року входить до Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. На її думку, під час повномасштабного вторгнення Росії саме цей орган Верховної Ради має виконувати одну з ключових ролей в країні, однак насправді все по-іншому. Причинами цього парламентарка називає часткову відсутність політичної волі й проактивності. Водночас це далеко не єдина проблема, яка проходить червоною ниткою у питанні оборони держави.
Досі гостро стоять проблеми з організації власного виробництва боєприпасів чи відновлення потужностей, відсутність механізму закупівлі безпілотників на внутрішньому ринку, а також перебування представників колишньої ОПЗЖ у парламенті. До того ж не зникла потреба у новому підході до закупівлі харчових продуктів для ЗСУ. Та чи має профільний Комітет парламенту достатньо важелів впливу на поточну ситуацію? Про це та багато іншого — в інтерв’ю із Соломією Бобровською.
— Як змінилася робота Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки й загалом пріоритети парламенту після повномасштабного вторгнення Росії?
— Роль нашого Комітету в період воєнного стану мала б бути однією з ключових в країні, і я дуже шкодую, що вона провалилась в цій функції. Історія, де вже чітко втрутився Комітет, — скандальна закупівля продуктів для Збройних сил за завищеними цінами. Це все сталося, зокрема, і тому, що Комітет фактично відмовився від своїх функцій парламентського контролю над угодами й документами, які виходять з Міноборони. Повертаємо тепер все назад, щоб рішення в рамках МОУ, особливо які є під суспільним запитом, були максимально прозорими й зрозумілими.
Повторюся: Комітет має відігравати одну з найважливіших ролей в допомозі президенту та на рівні з Офісом президента, Радою нацбезпеки й оборони й Міністерством оборони. А переважно ми просто виконуємо допоміжну, другорядну функцію. Комітет не в епіцентрі, а осторонь важливих процесів, де міг би бути повноправним суб'єктом.
— Що саме заважає? Немає політичної волі чи підтримки інших депутатів?
— Десь немає політичної волі, на щось немає власної проактивності. Не так давно Комітет запросив керівників СБУ й ГУР з приводу вбивства Кірєєва (співробітника Головного управління розвідки Міноборони України Дениса Кірєєва, — ред.). І вже на засіданні ми дізналися, що не прийде жоден із керівників. Була це негласна заборона порушення цієї теми чи суб’єктивне нехтування з їхнього боку — невідомо, однак всі, хто приїхав на засідання, були неприємно вражені. Ми, звичайно, раді читати у світових медіа, що відбувається в кулуарах наших Служби безпеки й Головного управління розвідки МОУ, але це неприйнятно, коли про це не знають депутати профільного Комітету, тому що в першу чергу — це внутрішнє питання, державне. А не таке, яке спочатку мають обговорювати у Вашингтоні. І подібних історій багато.
— Зараз гостро стоїть питання дефіциту боєприпасів для ЗСУ. У цьому контексті обговорюється організація власного виробництва чи відновлення тих потужностей, які з тих чи інших причин були згорнуті в різний час. Яка позиція Комітету з цього приводу?
— Є низка важливих напрямків — це і виготовлення снарядів вітчизняного виробництва різних калібрів (122 мм, 152 мм, 155 мм), і високоточних ракет таких, як "Вільха-М". Та мене турбує інша річ: ми багато років говоримо про необхідність і власну спроможність виготовлення боєприпасів, але для цього мало докладаємо зусиль. І українську бюрократію в суміші з корупцією ніхто не скасовував. Налагодження виробництва снарядів вказаних калібрів відбувалося і в минулі роки, проте через бюрократію та відсутність вольового рішення на початок широкомасштабної агресії ми так і не мали готових виробничих ліній. Зараз все доводиться наздоганяти інтенсивними темпами. Цими питаннями в першу чергу опікується "Укроборонпром", і говорити про них детально і відкрито зараз не варто.
Проте хотілось закцентувати на БпЛА — це надважливий окремий напрям, де багато новацій та креативу. Це вже певна галузь в Україні, починаючи від саморобних моделей і закінчуючи абсолютно достойними безпілотниками, які на повну використовуються на фронті. Сучасні бойові дії характеризуються масовим застосуванням дронів всіх типів: розвідувальних, ударних та дронів-камікадзе. БпЛА масово застосовуються у війні як з нашої, так і з російської сторони. Тому та сторона, яка матиме перевагу у дронах, однозначно матиме перевагу у веденні сучасної війни.
На жаль, ситуація така, що закупівля боєприпасів та озброєння в іноземного виробника, породжує набагато простішу схему постійної реалізації бюджетних коштів. Це — зрозуміла і звична стара історія. Маю надію, що одного дня перевірка всіх укладених контрактів буде здійснена правоохоронними органами.
— Але ж ми купуємо? Тому що складається враження, ніби ми лише чекаємо, поки отримаємо допомогу і нічого не робимо для цього самі.
— Ми шукаємо, працюємо, купуємо, звісно. Часто контракти викликають забагато питань. Буває, що умови контракту порушуються, але з постачальником укладаються все ж таки нові угоди. Ринок озброєння — це в першу чергу велика політика, а лише потім торгівля.
На жаль, попри те, що графіки закупівель і поставок є, в реальності вони не відповідають ані потребам, ані часовим рамкам, які формують обстановку на полі бою.
— Ми вже згадували про безпілотники. Волонтери наголошують, що дуже складно й практично нереально привезти БпЛА з-за кордону. Відповідно, немає механізму закупівлі й на внутрішньому ринку. Зараз, наскільки мені відомо, ці питання намагаються завести у практичну площину. На якій стадії процес?
— З безпілотниками справа наступна: якщо держава не почне давати держзамовлення не лише топовим виробникам БпЛА, але й тим, які виробляють не менш якісну продукцію, але не мають лобістів у високих кабінетах, тоді Україну чекають два можливі варіанти: або цей ринок зайде в тінь (і тоді державні кошти будуть практично не цікаві для більшості виробників і волонтери продовжать купувати літальні апарати за приватні гроші), або ці виробники виїдуть за кордон, отримають патенти в інших державах, і ми будемо далі за державні кошти купувати БпЛА у партнерів, але вже за зовсім іншими цінами.
Я вважаю, що неймовірний проект "Армія дронів" втілив в життя міністр цифрової трансформації Михайло Федоров. Однак це історія з приватними коштами. Федоров показав, як можна забезпечувати підрозділи усіма моделями. Питання риторичне, чому Міноборони у цій ситуації настільки незграбне та інертне? Можливо, чиєсь лоббі теж відіграє свою роль? Це теж, на жаль, класика української політики. Але, ігноруючи українських виробників безпілотників, ми втрачаємо свого виробника — і це найгірше. Ми їм не створюємо можливості для реалізації власного потенціалу. Вважаю, що цей ринок міг би бути одним із найпотужніших у європейському регіоні. Чому б ні? На жаль, поки питання все ще залишається у напівтіні. Коли команда "Армії дронів" оперативно розглядає пропозиції, випробовує зразки й одразу робить замовлення у наших виробників — це принаймні надихає. Однак це має бути чітка державна історія.
— До речі, щодо продуктів для ЗСУ. Ви порушували питання якості й вартості харчових продуктів для армії ще з 2019 року. І ось у 2023 році ми знову наступаємо на ті ж граблі. Чому так відбувається? Чого не вистачає в організації, розумінні процесів закупівлі?
— У Міноборони відбувається зміна форми без зміни внутрішнього змісту. Що це означає: схеми лишилися ті ж, і фірми залишились ті ж, лише з іншими назвами, і бенефіціари залишились ті ж самі. І справді, у Резнікова було бажання змінити цю ганебну практику після горе-міністра Тарана, але, на жаль, цього не сталося. Змінилася лише монополія.
На сьогодні у нас є три прізвища, які стоять за вісьмома фірмами, які виграли тендери на поставку харчування для армії на 2023 рік. Ті ж самі фірми, що і раніше, борються між собою за харчування. Про що йдеться? Певні особи, користуючись впливом, не допускають до ринку харчування інших представників, які мають спроможності забезпечити продуктами військові частини. Для цього використовують політичний вплив, правоохоронні органи тощо. Будь-хто достойний не зможе зайти на цей ринок, його просто виб'ють давні гравці.
Так звана "помилка" — за словами міністра Резнікова — в документах на декілька мільярдів гривень, яку допустило Міністерство оборони, — це не помилка, а кримінальна відповідальність. Усі ці вісім фірм, які виграли тендери, вже фігурують у кримінальних провадженнях СБУ та ДБР. Але після першої хвилі скандалу розпочалася друга хвиля — про яблука по 50 гривень, а потім ще й третя... Щоб ви розуміли: розліт цін для різних частин на одні й ті ж продукти сягають до 300+ гривень. Для одних, наприклад, чай коштує 200 гривень, для інших — 550.
Мені здається, що відповідь очевидна: це довготривала і надприбуткова корупційна схема, яка базується на змові постачальників і, власне, посадовців Міноборони. Періодично до схеми додаються представники військових частин.
— Комітет має достатньо важелів впливу на цю ситуацію?
— Маємо. У нас є домовленість, що Міноборони на початку квітня запропонує абсолютно новий підхід до закупівлі харчових продуктів. Ця неприємна історія має дуже негарний присмак і наслідки. Принаймні, хоч з цим з цим можна було б навести порядок.
— Ви виступали в опозиції до законопроекту №8271 (посилює кримінальну відповідальність військовослужбовців за невиконання наказів керівництва України). Вже минуло понад два місяці, як парламент його підтримав. Що змінилося за цей час? Ваша позиція не змінилася стосовно цього закону?
— Не змінилася. Це антиконституційний закон і дискримінація за ознакою професійної приналежності. Закон фактично передбачає, що державний зрадник, ґвалтівник, вбивця чи грабіжник має право на пом'якшення вироку, а військовослужбовець — ні. Тому я виступаю проти.
Розумію мотиви Генерального штабу і їхній задум, який в основі закону, але виконання є незграбним і антиконституційним. І не є таким, який дуже швидко реалізується на полі бою, що в принципі було від початку і потрібно.
На жаль, закон фактично є калькою з російського підходу: замість того, щоб ефективно попрацювати в цьому напрямку з Офісом генерального прокурора, намалювали дикий закон. І ще раз повторюся: не може державний зрадник чи ґвалтівник мати право на пом'якшення вироку, а військовослужбовець — ні.
Чому Офіс генпрокурора попередньо не запропонував свою версію законопроекту президенту чи міністру оборони? Чому б не вирішити проблему щодо угод з обвинувачуваними, що дозволяє їм уникнути відповідальності? Для мене це відкриті запитання. Коли порушується регламент, законопроект не обговорюється, немає чіткого обґрунтування і пояснення, а Генеральний штаб закривається повністю у своїй комунікації — то вибачте, але так не підходить. Тим більше президент після петиції дав доручення Кабміну доопрацювати документ, а до цього навіть ніхто не приступав. Я розумію, що війна потребує важких рішень, але не бездумних і непідготовлених.
— Зараз набирає обертів скандал зі ще одним законопроектом — №4210 (згідно з документом, міністр оборони має отримати повноваження щодо затвердження Положення про Генеральний штаб ЗСУ та право на подання президенту кандидатури офіцерів вищого військового командування для призначення на керівні посади у Збройних силах або їх звільнення). Критики документа кажуть, що у такий спосіб принижується роль, по-перше, головкома стосовно міністра оборони, а по-друге, обмежуються права військовослужбовців щодо представництва в органах місцевого самоврядування тощо. Яка ваша оцінка?
— Ідея самого законопроекту є правильною. Про розмежування обов'язків міністра оборони та головкома (щоб не було повторення історії, як з Хомчаком і Тараном). НАТОвські стандарти: Міноборони відповідає за формування політики безпеки й оборони, а головком — за оборону держави, плани тощо. Цей законопроект ще формується до другого читання. Правда, інколи поправки туди вносяться зі швидкістю світла. Зокрема, поправки про військового чи невійськового міністра оборони, або, зокрема, про виборність чи невиборність певних посад. Тому, допоки Комітет не побачить фінальну таблицю цього законопроекту, мені важко коментувати.
— Як заступниця голови Постійної делегації України у Парламентській асамблеї НАТО, можете сказати, коли наші ЗСУ дійсно відповідатимуть стандартам Альянсу?
— Тоді, коли військовослужбовець і його життя стануть цінністю. Не на папері й не на словах, а в дії. Коли боєць відчує, що важливий для держави, по-перше, як бойова одиниця, по-друге, як громадянин з гідним соціальним забезпеченням і підтримкою для його сім'ї. Мені здається, що саме в цьому основний ключ.
Взаємосумісність, злагодженість, законодавство, яке дозволяє оперативно й швидко реагувати на зміни в обстановці, кошти на оборону — це все важливі речі. Але, коли ми ментально позбудемося совкового підходу радянської армії, що боєць — ніщо і просто "витратний матеріал" на полі бою, — тоді й втіляться найважливіші НАТОвські стандарти.
— В останніх своїх заявах ви достатньо критично оцінюєте активність НАТО як військово-політичного союзу в допомозі Україні. Поясніть свою позицію.
— НАТО як блок не бере участі в активній міжнародній допомозі. У нас військова допомога базована на двосторонніх відносинах з партнерами. Добре це, чи погано — покаже час. Але з огляду на те, що фактично за рік до нас так і не повернувся Центр інформації та документації НАТО, як на мене, дуже показовий момент. Мені здається, це був би найлегший спосіб продемонструвати свою підтримку, хоча б політичну, публічну. Але цього не трапилося.
Щобільше, ми не бачимо сьогодні радників НАТО біля командувачів, як це було до 24 лютого 2022 року. Ми розуміємо, що ключ до НАТО лежить у наших північноамериканських друзів, які дуже активні. Але знову ж таки — все це двосторонні відносини, але не позиція Альянсу. НАТО за рік (великої війни в Україні, — ред.) лише почало розгойдуватися у підготовці, переформатуванні своїх оборонних бюджетів, переогляду оборонних стратегій, технічного оснащення.
Найгірше те, що НАТО зайняло не проактивну, а реактивну позицію, і ця реактивність на два-три кроки відстає від росіян. Бо коли країни Балтії і поляки кричать про загрозу, то, на жаль, має пройти півроку, щоб НАТО вирішило, що треба німецьку бригаду передислоковувати у Литву.
Один з останніх скандалів, коли італійська розвідка повідомила про замах на їхнього міністра оборони, який за 15 млн доларів замовив Дмитро Медведєв. Це превентивна історія, на випередження. Але хто дасть гарантію, що аналогічна історія не мала місце стосовно іншої країни? Був чудовий коментар Бориса Джонсона: він сказав про те, що вся політика НАТО стосовно України за останні 15 років після Бухарестського саміту була величезною помилкою. Тому що політика відкритих дверей — це те, що було кулуарно обіцяно росіянам в обмін на неескалацію, а фактично це перетворилося в повномасштабну конвенційну війну. І саме "політика відкритих дверей" привела нас до війни. Це, власне, ціна переговорів НАТО з РФ.
— Рік тому, в перші місяці повномасштабного вторгнення, багато хто розглядав, як цілком ймовірний сценарій найближчого майбутнього, напад РФ на країни Балтії. Всі вважали, що Росія у такий спосіб випробовуватиме НАТО на міцність, кине виклик Альянсу. Як ви думаєте, якби таке відбулося, то якою б була реакція НАТО?
— По-перше, ще не вечір. Я б хотіла вірити, що стаття 5 договору Північноатлантичного союзу (передбачає, що напад на одного учасника НАТО є нападом на усіх його членів і викликає відповідь усіх держав-членів Союзу. Рішення щодо застосування 5 статті НАТО ухвалюється після консультацій між учасниками блоку, — ред.) спрацює, але, зважаючи на фактор Калінінграду в Європі, а також кордону країн НАТО з РФ, це запитання коректніше було б поставити представникам Альянсу.
— До Комітету з питань нацбезпеки ви працювали в Комітеті Верховної Ради у закордонних справах. Тому, власне, відчували зміну температури на європейських політичних полях стосовно України. І зміну відношення до Росії. На вашу думку, у чому причина прорахунків європейців та недооцінки реальних геополітичних загроз з боку Росії?
— По-перше, будьмо відвертими: Україна не лише до 2014 року, але і після вела дуже дивну політику — починаючи з торгівлі з РФ, толерантності створення і розвитку агентурних російських мереж, розквіт ОПЗЖ і проросійського елементу, численні факти корупції, а в кінці з активнішою співпрацею з КНР, маючи США за стратегічних партнерів. Здається, ми були мало зрозумілі іншим, і не завжди приємні собі. М’яко кажучи.
Другий фронт — це шалений фінансовий, економічний, культурний влив Росії на європейців. Французи — заколисані, німці — заколисані. Інші країни Західної Європи теж непогано почуваються в комунікації з росіянами. На відміну від Східної Європи, яка пережила окупацію, концтабори і знищення держав. Там добре розуміють, що таке російська ментальність і російська душа. Ця культурна й економічна експансія досі діє. "Оскар" за фільм про Олексія Навального і Нобелівська премія миру — це, вважаю, стало найкращим прикладом мислення колективного Заходу. І це, на жаль, теж наш провал.
Європейці повинні зрозуміти й сприйняти, що це не путінська війна, а всього російського народу. І кожен, хто приїздить, наприклад, в Італію, це потенційний "вагнерівець" і вбивця їхнього міністра оборони, прем'єра тощо. Кожен з них.
— ОПЗЖ в Раді. Ви також одна із тих, хто постійно виступає, що представників забороненої політсили не повинно бути у парламенті. Щобільше, у вашому комітеті донедавна також був представник ОПЗЖ…
— Цей представник має перейти у Комітет з питань молоді та спорту. Залишити цих нардепів у Раді — це ганебне політичне рішення і фактично легітимізація державних зрадників. Вони усі мали бути позбавлені мандатів ще у перший місяць повномасштабної війни. Їхні голоси не вартують "зеленої" кнопки чи лояльності до ОП, кожен з них — це ціна життя українців, які загинули й гинуть. Саме ОПЗЖ і їхні соратники, не омину тут Андрія Деркача, привели в нашу країну росіян, Путіна і війну.
— Це ваша позиція, але чи поділяє її переважна частина парламенту?
— Переважна частина парламенту голосує, якщо це виноситься у сесійний зал. Однак відкрите питання: чому голосування відбувається лише стосовно окремих депутатів, а не щодо всіх і одразу? Якщо достеменно відомо, що, наприклад, Королевська з чоловіком не вчора виїхали у Дубай, а вже перебувають там майже рік. І так з кожним депутатом ОПЗЖ. Хіба це не соромно?
— Обмеження функціонування в Україні Московського патріархату — позитивна тенденція. І це потрібно було робити ще раніше. Але що робити з прихожанами церкви, у тому числі з-поміж чиновників? За великим рахунком, чи варто вважати їх "сплячими" агентами?
— Такі моменти дуже сенситивні й, на жаль, дуже складні для СБУ і політичної волі. Зрештою має бути єдине законодавче рішення — пряма заборона російської терористичної релігійної організації під назвою РПЦ. Є декілька законопроектів з цього приводу. Всі вони вже пройшли комітет, але, на жаль, не потрапляють у порядок денний. На це чомусь політичної волі немає. Але мене тішить, що СБУ точково відпрацьовує, у більшості випадків доволі успішно. І ще не може не тішити, що вся ця московська братія поповнює наш обмінний фонд.
— Що стало для вас найбільшим потрясінням за рік повномасштабного вторгнення?
— Перше — це блискавичне вторгнення з Криму. Для мене це й досі залишається загадкою. Наш кримський перешийок, який став ключем для захоплення Півдня і Маріуполя. Ми ці плани оборони пропрацьовували вісім років. Захоплення Херсона, коли о дев'ятій ранку рашисти вже пройшли обласний центр. Це найстрашніше. І найстрашніше, чому 24 лютого у нас під Києвом були російські війська? Я не можу зрозуміти, як росіяни за декілька годин могли так швидко дійти майже до столиці? Для мене це лишається величезною загадкою. Ці питання не повинні замовчуватися, і всі, хто за ці напрямки був відповідальний, має отримати не зірку Героя України, а кримінальну справу. Це було б правильно і дуже сильно з боку президента і головнокомандувача: відповісти на ці запитання. Ми всі, і Верховна Рада у тому числі, несемо відповідальність за те, що сталося і як сталося.
Друге — трагедія у Маріуполі. Наймасштабніший провал і трагедія. Зокрема, зрада командира Маріупольського загону морської охорони капітана 1-го рангу Миколи Левицького. Це людина, яка залишила увесь особовий склад і втекла. Прикордонники, яких повернули до Маріуполя без належного озброєння. Це малесенький штрих, який є пазлом до загальної картини. Деталі важливі!
— Війна закінчиться. На вашу думку, як повинні змінитися державні пріоритети загалом? Що повинно лягти в основу розвитку України у майбутньому?
— Безпека й оборона — це альфа та омега у формуванні державної політики. Екзистенційна загроза нікуди не дінеться, і питання обов'язкової військової служби для всіх повинно бути на порядку денному. Це нормально — жінкам, чоловікам служити в армії. Я — за гендерну рівність. А потім — це боротьба з корупцією. По-іншому бути не може.