Що допомогло українцям не втратити себе: психолог — про пам’ять, волю та незалежність

Тридцять п’ять років тому Україна відновила незалежність. Сьогодні країна знову змушена доводити, що має право на власну державу, історію та майбутнє. Проте нинішній спротив виник не раптово: за ним стоять століття боротьби, пережиті колективні травми та пам’ять про попередні спроби позбавити українців свободи.

Як цей досвід сформував психологічну стійкість нації, чому втрата державності стала однією з найсильніших історичних травм і звідки українці беруть сили протистояти екзистенційним загрозам? Про це TrueUA поговорив із доктором психологічних наук, професором Павлом Горностаєм.

"Найсильнішою історичною травмою я вважаю втрату державності"

— Павле Петровичу, як можна визначити психологічну стійкість і як вона пов’язана з національною ідеєю українців — прагненням до волі?

— Я розглядаю ідею стійкості як суспільно-політичне, історичне явище. Стійкість — це здатність витримувати високий рівень травмування, високий рівень зовнішньої загрози, високий рівень руйнівних чинників, які здатні зруйнувати людину, суспільство. Це більш високий поріг витривалості перед цими загрозами. А що стосується прагнення до волі, то це пов’язано зі стійкістю.

Варто розглянути величезну кількість історичних травм, яких зазнала Україна за свою історію. Володимир Винниченко говорив ще на початку ХХ століття, до епохи більшовизму, до речі, що історію України не можна читати без брому. Якщо говорити про найчутливіші колективні травми, то найстрашнішою була травма геноциду Голодомору. Але найсильнішою історичною травмою, яка змінила хід історії нашого народу, я вважаю втрату державності.

Україна-Русь була однією з найвеличніших, найпотужніших держав Середньовічної Європи. Потім вона втратила державність, на відміну від країн Західної Європи, які хоч і втрачали свою державність, але потім відновлювали. Упродовж тривалого часу відбувалося поневіряння нашого народу у складі інших імперій, інших держав. Найменше травмування було у складі Великого князівства Литовського і Руського, де Київське князівство мало досить високий рівень поваги, але далі були Річ Посполита, Московське царство, а потім Всеросійська імперія… Тобто була втрата державності, неодноразові спроби її відновлення, які трагічно закінчувалися. Пам’ять про дуже потужну державу і втрата державності — це дуже сильна травма.

Я висуваю таке припущення, що саме це поєднання значущості суб’єкта і втрата цієї значущості якраз і призвели до того, що прагнення до волі — це головна національна ідея українців. Тут йдеться про волю нації, народу, прагнення до відновлення державності. Недарма слово "Воля" закарбовано в нашому Малому національному гербі. І, до речі, цей герб — єдиний із національних державних гербів — розташований в Соборі Святого Петра у Ватикані, і він належав ще Володимиру Святославичу, київському князю, який хрестив Русь. Тому воля — це те, що зараз додає нам сил.

— Зараз триває війна. Як має виявлятися наша національна ідея для тих, хто перебуває на фронті, й тих, хто залишається в тилу?

— Це відчуття повного неприйняття тих ворожих "цінностей", які нам несе "русскій мір". Ми є антиподами в розумінні суспільної побудови. І, до речі, були антиподами завжди. Десь перед початком незалежності 1991 року ця різниця була певним чином нівельована. Це був період, коли спроба асиміляції набула найбільшого успіху, але так і не отримала завершення. Наші дороги розійшлися понад вісімсот років тому, ще до монгольської навали. Фактично ми були суспільством із високим рівнем демократії ще за часів Княжої доби, коли ми були суверенною державою, потім — у складі Великого князівства Литовського і Руського, Речі Посполитої, де традиції демократії, шляхетських вольностей були досить високими. А з іншого боку, Московське царство — це зразок найстрашнішої тиранії. Уже тоді, пів тисячоліття тому, ми фактично були антиподами суспільного устрою. Тому міф про "один народ" — це казка.

Ще у дев’яностих роках, навіть на початку "нульових", дехто говорив, що українці й росіяни дуже схожі. Це були пережитки радянського спадку, ми були носіями цих рудиментів, але це дуже швидко "злетіло", коли почалася війна, особливо повномасштабне вторгнення. І відродилися традиції козацтва, відродилася пам’ять про величну державу Княжої доби — і тут прагнення до волі відіграє величезну роль. Воно з надзвичайною силою прозвучало, на такому ж рівні, на якому було притаманне славетним воїнам УПА. Ці герої боролися за незалежність України в найнесприятливіші періоди, коли шансів на перемогу фактично не було, але прагнення до волі було величезним. І зараз це демонструє передова частина нашого суспільства, яка воює на фронті і яка допомагає армії.

"Якщо група втрачає історичну пам’ять і національну ідентичність, то вона перестає існувати як історико-культурна спільнота"

— У вас є ґрунтовне дослідження "Історико-культурні передумови психологічної стійкості українців". Про що йдеться в цій роботі?

— Це про те, як історичні події минулих поколінь, зокрема історичні травми, впливають на стійкість нації, на ресурси стійкості. Кожне нове випробування так чи інакше активізує ці ресурси, які вже були до того — і людина, група, велика група, глобальна група, нація, суспільство на них спираються.

— Першою передумовою ви називаєте історичні травми, майже несумісні з життям, які, попри величезне травмування, не призвели до зникнення групи як історико-культурної спільноти, а натомість сприяли підвищеній здатності витримувати травмування. Як це працює?

— Це лише один аспект у концепції колективних травм. Можна розглядати травми, які мають настільки сильну дію, значущість, що можуть змінювати хід історії групи, впливати на історичну пам’ять і закріплюватися в ній. Найстрашніша травма — це така травма, яка фактично знищує групу як таку. Таких випадків в історії, на жаль, немало. Не обов’язково група винищується фізично засобами геноциду, хоча й такі випадки бували також. Але якщо група втрачає дві найсуттєвіші свої ознаки — історичну пам’ять і національну чи групову ідентичність, — то така група перестає існувати як історико-культурна спільнота. Тобто йдеться про травми, несумісні з життям. Їх можна ще називати екзистенційними травмами — такими, які загрожують існуванню групи.

Якщо екзистенційна травма занадто сильна, група припиняє своє існування як окремий суверенний суб’єкт. Ті люди, які були її членами, не пам’ятають, хто вони є. Група, як правило, розчиняється в іншій групі і фактично переймає її історію, ідентичність, втрачає свою мову.

Класичний приклад — це цивілізації Центральної та Південної Америки, які існували до відкриття Америки Колумбом і завоювання іспано-португальськими конкістадорами. Перед цим існували потужні імперії з дуже високим рівнем культури, хоча це були тоталітарні утворення. Власне, є ідея, що саме тоталітарність їх і згубила. Після завоювання були знищені бібліотеки майя, було зруйновано багато культурних пам’ятників. Нащадки майя, ацтеків, інків, жителів цих цивілізацій не зникли, вони не були знищені повністю, хоча багато дійсно загинуло від геноциду та від хвороб.

Велика частина цих народів збереглася, і вони злилися з іспанцями та португальцями, які заселили ці землі. Фактично жителі сучасної Латинської Америки не є прямими в історико-культурному розумінні спадкоємцями цих цивілізацій. І пам’ять про ці цивілізації міститься хіба що в підручниках історії, у музеях. Ті групи, які були на той момент, були фактично знищені як соціальні суб’єкти, як історичні суб’єкти, як історико-культурні спільноти.

Наша історія також має, на жаль, таку сумну подію — це Новгородська республіка, яка була захоплена іншою державою — Московією — наприкінці ХV століття і фактично ліквідована у ХVI столітті, за царювання Івана Грозного. Був вчинений геноцид, 95% жителів Новгорода було знищено фізично. Така ж доля спіткала Псковську державу, яка була супутником новгородців.

Новгородська республіка — це зразок середньовічної демократії і ранньої середньовічної буржуазії. На той час у Європі також були середньовічні республіки — Флоренція, Генуя, Венеція. Перші зразки буржуазії з’явилися десь у ХІV–ХV століттях у Північній Європі, у Нідерландах, а на теренах Київської держави це була Новгородська республіка. Київ теж мав, до речі, демократичні елементи, там теж певну роль відігравало віче, і київський князь не мав абсолютної влади. Новгородська держава фактично була стерта як суб’єкт, і зараз сучасна Російська Федерація не містить у собі історичну пам’ять про новгородську ідентичність.

Якщо група витримує екзистенційну травму, яка загрожує самому її існуванню, проте зберігає свою ідентичність та історичну пам’ять, то вона залишається як історичний суб’єкт, і при цьому тут виникає дуже цікаве явище. Група, яка все це пережила, отримує більш високий рівень стійкості й витривалості перед майбутніми випробуваннями, ніж до того, як цю травму вона пережила.

Є дослідження в такій галузі сучасних природничих наук, яка називається епігенетика, які робилися на ізраїльській вибірці. До речі, Ізраїль — це одна з таких груп, яка не раз переживала травми, майже несумісні з життям. І багато разів за три тисячі років існування були ризики зникнення ізраїльтян як історико-культурної спільноти. У цій спільноті спостерігається підвищений рівень психологічної стійкості, що яскраво проявляється зараз, коли ведуться війни на Близькому Сході. Загроза існуванню Ізраїлю існує постійно, Іран навіть у своїх програмних документах поставив завдання знищити Ізраїль. Ізраїльтяни витримують ці атаки й залишаються досі стійкою і певною мірою процвітаючою нацією.

Ці дослідження робилися на ізраїльській вибірці нащадків людей, які пережили Голокост. Було доведено, що утворювалося певне молекулярне покриття на хромосомах цих людей, яке може активізувати або пригнічувати активність певних генів. Є подвійний полюс: може бути або підсилення стійкості людей, або підвищення чутливості. Ізраїльтяни, з одного боку, більш чутливі до травмування, до зовнішньої агресії, але з іншого боку, коли постає екзистенційна загроза, активізується властивість стійкості, і група здатна витримувати набагато більші випробування, ніж інші групи у порівнянні з нею.

— Чи можна припустити, що у наших людей після Голодомору теж спостерігається таке явище?

— Абсолютно правильно. Але у нас не робили такі паралельні дослідження, на жаль. На мою думку, висока ймовірність, що те ж саме відбулося з українським народом після травми Голодомору: нація вижила, зберегла мову, зберегла культуру, хоча декому здавалося, що ці речі майже вмерли. І до початку незалежності пізня епоха застою показала, що були дуже великі проблеми з ідентичністю, мова вже почала втрачатися, почалися процеси, які дехто вважав незворотними.

На щастя, вони не виявилися такими, але початок незалежності не одразу призвів до сплеску національної свідомості, до відродження мови та культури. Натомість травма, яка настала пізніше, — це російсько-українська війна, — якраз до цих речей і призвела, і все це відроджується повною мірою.

"Чим більші скарби — ціннісні, історичні, — тим більше завзяття нації, яка хоче їх утримати"

— Зараз повертається інтерес до історії, до автентичності української історико-культурної картини світу. Розкажіть, будь ласка, про другу історико-культурну передумову стійкості — багатий історичний досвід, пов’язаний із видатними постатями.

— Тут йдеться про те, що сама історія може бути також чинником стійкості. Ідентичність пов’язана з історією. Ідентичність — це відчуття єдності з якоюсь великою групою, з нацією. Зрозуміло, що чим більш значуща група, чим більш велична її історія, досягнення видатних діячів, тим більш високим буде рівень ідентифікації і більш високою — національна ідентичність. Хочеться бути представником такої групи, пишатися нею, тими здобутками, позитивними надбаннями. І загроза тим цінностям, з якими ми себе ідентифікуємо, викликає реакцію їх захищати. Чим більше цінностей ми маємо і чим більш значущою є для нас наша група, тим більша мотивація захистити це багатство від знищення, від захоплення іншою групою — і це пов’язано зі стійкістю. Це соціально-психологічний чинник.

Але справа в тому, що наша історія має багато "білих плям", і ми дуже мало її знаємо. Мало того, десь починаючи із ХVІІ століття, коли Україна отримала колоніальний статус, наша історична спадщина була фактично забрана в нас. Московія оголосила спадщину Русі своєю власною спадщиною, а Україну почала вважати якоюсь "окраїною", яка не має своєї історії. Певним чином це закріпилося в колективній психіці. Але в глибинах історичної пам’яті завжди існувала згадка про тисячолітню історію Русі, яка була однією з наймогутніших та найкультурніших держав середньовічної Європи.

Є дані, що Київ був найбільшою столицею серед інших королівств Середньовічної Європи. Кияни, руси, були більш освіченими, ніж жителі Західної Європи. Яскравим прикладом є шлюб доньки Ярослава Мудрого Анни, яка вийшла заміж за Генріха І, короля Франції, а той, як не дивно, був неграмотний. Фактично вона туди принесла культуру, яка була в Києві і якої не було там.

У глибинах пам’яті ці речі зберігаються, навіть якщо вони не усвідомлюються. І саме ці глибини історичної пам’яті, де йдеться про могутність величної держави, також є ресурсом тієї стійкості, яку пізніші покоління демонструють, коли виникає загроза існуванню як спільноті, як народу, як нації. А з іншого боку, це підняло інтерес до історії, і зараз ці процеси відбуваються на різних рівнях. Є дуже багато інформаційних джерел, є чудові матеріали про важливі історичні події. Цей процес дуже потужний, і він теж пов’язаний зі стійкістю. Нам є чим пишатися і є що захищати, є що відвойовувати, відстоювати. Чим більші скарби — інформаційні, ціннісні, історичні, — тим більше завзяття тієї нації, яка хоче їх утримати і не дати остаточно знищити.

Сучасна війна — це також екзистенційна війна, і загроза існуванню України як держави досить реальна. Якби у Російської Федерації, сучасної Московії, була можливість знищити нас як суб’єкт, вони б це обов’язково зробили, вони таке завдання ставили перед так званою "СВО". Зараз склалося таке співвідношення сил, що це завдання для них є нездійсненним. У нас є всі шанси зберегтися, і я сподіваюся, що результат цих трагічних процесів, які зараз відбуваються, буде позитивним.

"Україна чи не єдина країна у світі, яка тримає форпост міжнародного права"

— Одним із чинників тяжкості травми є порушення принципу справедливості. Як це впливає на суспільство?

— Порушення справедливості — це один із найчутливіших принципів. Я виділяю чотири принципи тяжкості травми. Це, по-перше, принцип значущості. Зрозуміло, що чим більший масштаб, тим більш травмівна подія. По-друге, принцип активності: чим активніше група захищається, чим активніше вона може боронити себе, тим менше травмування. Під час Голодомору, до речі, була заблокована активність спротиву, і це підсилило травмування. По-третє, принцип переживання: чим більше група переживає найрізноманітніші емоції та почуття, починаючи від емоцій гніву й закінчуючи гумором, тим менше вона травмується.

Пригадайте, на початку повномасштабного вторгнення скільки політичних карикатур було проти росіян-московитів. Під Києвом стояли танки і була загроза захоплення міста, а ми сміялися над агресором, можете собі уявити?

Націю, яка сміється над ворогом, перемогти не можна, знищити таку націю неможливо. Чим більше переживання, тим легше переноситься травма, і навпаки. Повертаючись до нашого прикладу травми Голодомору, там не тільки не було активності — після цієї події було заборонено навіть згадувати, що був Голодомор, тобто фактично нації заборонили оплакати цю трагедію.

Чинник справедливості, четвертий чинник, є одним із найчутливіших. І, до речі, під час Голодомору справедливість також була порушена з надзвичайною силою, тому що вмирали абсолютно ні в чому не винні люди.

Так от, те, що зараз нас хочуть позбавити нашої державності, на яку ми маємо абсолютні права, нашого історичного спадку, і нас знищити як суб’єкт — історико-культурний, політичний, суспільний, — це теж дуже високий рівень несправедливості. Але ми все робимо для того, щоб принцип справедливості не був порушений.

Зараз відбувається величезна криза міжнародного права, фактично діє право сили, яке панувало чотириста років тому, коли сильна держава мала право диктувати слабкій, підкорювати її, захоплювати, і це вважалося прийнятним. Зараз міжнародне право це не приймає, і злочин агресії вважається одним із найтяжчих колективних злочинів, поряд зі злочином геноциду. Але зараз міжнародне право не працює. І, до речі, політика сучасного президента Сполучених Штатів також багато чого доклала до того, щоб "право сили" переважило "силу права". Криза сучасної системи міжнародного права полягає в тому, що справедливість опинилась під дуже великою загрозою. А справедливість — це синонім слова "правосуддя", бо в перекладі з латинської "юстиція" — це і є справедливість.

Зараз Україна чи не єдина країна у світі, яка тримає цей форпост міжнародного права, форпост справедливості. Уявіть собі, якби, скажімо, Київ був захоплений за три дні, якби Україна на початку 2022 року впала під натиском нової навали, нової орди, що було б із міжнародним правом? Ми не маємо права робити такі висновки, але, найімовірніше, світ прийняв би це як факт, і міжнародне право фактично перестало б існувати на тому рівні, як це було раніше, після Другої світової війни. І, можливо, настав би зовсім інший світовий порядок, почалися б жахливі часи.

Є дослідники, які вивчали європейський тоталітаризм, зокрема тоталітаризм нацистської Німеччини, і вони вважають, що якби Гітлер переміг і настав "Новий порядок", про який він говорив, зовсім іншою була б система права і міжнародних відносин. Такі висновки робить, зокрема, Ханна Арендт, відома своєю працею "Джерела тоталітаризму". Вона стверджувала, що якби нацизм переміг, то ми стали б свідками міжнародної організації терору під керівництвом Німеччини. Але перемогли антигітлерівські сили і відбулося відновлення міжнародного права на більш високому рівні, ніж воно було перед Другою світовою війною.

Те саме має статися зараз: сили демократії мають перемогти тоталітарні сили, уособленням яких є Російська Федерація та Іран. Це не тільки врятує міжнародне право, це підніме його на більш високий рівень, який врахує ризики й недоліки, що, власне, призвели до сучасної кризи. Це буде початок нової епохи, як я вважаю, де справедливість — це і є правосуддя.

— Чи можна спрогнозувати, якою буде ця нова епоха?

— Можна. Якщо розглядати всі глобальні конфлікти, після яких переглядалося міжнародне право, то їх було п’ять, якщо брати "холодну війну". Це Тридцятилітня війна в Європі, яка була в першій половині ХVІІ століття і фактично після якої виникло міжнародне право. Вперше в історії. Далі — наполеонівські війни, це теж глобальний конфлікт, до якого була втягнута вся Європа. Наступне — це Перша світова війна, початок ХХ століття, Друга світова війна, середина ХХ століття. І "холодна війна" — це 70–80-ті роки ХХ століття. Усі глобальні конфлікти, усі п’ять, завершувалися перемогою демократичних або прогресивних сил.

Зараз відбувається щось на кшталт шостого. Це ще не стало глобальною світовою війною, але може розглядатися як початок або вже як процес цього глобального конфлікту. Якщо попередні п’ять завершилися перемогою прогресивних сил, то з великою ймовірністю ми можемо прогнозувати, що цей конфлікт також завершиться перемогою прогресивних сил. Питання лише в тому, якою ціною і за який час. Але я переконаний, що це відбудеться саме за позитивним для нас сценарієм.