Ердоган хоче відновити переговори про вступ Туреччини до ЄС. Чому це важливо для нас
Реджеп Тайїп Ердоган заявив, що переговори про вступ Туреччини до ЄС "мають пожвавитися та просунутися без зволікань бодай на день". Він також визначив членство у Євросоюзі "метою Туреччини". Чим немало всіх здивував.
"Євронерухомість" протягом 26 років. Чому Туреччина досі не в ЄС
Туреччині належить абсолютний антирекорд перебування у статусі кандидата на членство в Європейському Союзі. А коли згадати, що заявку на вступ до Європейського економічного співтовариства, попередника Євросоюзу, турки подали ще 14 квітня 1987 року, угоду про митний союз з ЄС підписала у 1995 році, то рівних їм у повільності інтеграції точно не буде. Потрібно також зауважити, що переговори про вступ стартували лише у жовтні 2005 року. Себто, з 1999-го, коли Анкара стала кандидаткою, і до початку переговорів минуло дев'ять років. Україна, нагадаємо, статус кандидатки отримала 23 червня 2022-го, а переговори з нами відкрили 25 червня 2024 року.
Вже наступного, 2006 року, переговори Туреччини з ЄС зіткнулися з перепоною, яка досі залишається однією з ключових — статус Північного Кіпру. Туреччина де-факто контролює цю територію і поступатися не планує. 2010 року Брюссель усе ж вирішив продовжити перемовини, й вони повільно, проте тривали до червня 2016-го. Зазначимо, що прорив у перемовинах припав на період керівництва Ердоганом турецьким урядом (із березня 2003 по серпень 2014-го) та на перші роки його президентства.
Однак далі політика Ердогана суттєво поправішала, він почав закручувати гайки опозиції. А 16 липня 2016 року сталася подія, сенс якої досі незрозумілий — група військових здійснила спробу військового заколоту. Вона була жорстоко придушена і викликала хвилю репресій, під яку потрапили й військові, і цивільні особи. Їх звинувачували у тероризмі та підтримці руху опозиціонера-іммігранта Фетхулли Гюлена (він мешкав у США, помер у жовтні 2024 року). Відповіддю ЄС на ситуацію в Туреччині стало рішення призупинити переговори, ухвалене в листопаді 2016-го Європейським парламентом.
Ердоган вміло скористався придушеним заколотом й ініціював конституційний референдум щодо переходу країни від парламентської форми правління до президентської. Референдум 16 квітня 2017 року з невеликою перевагою виграла ініціатива Ердогана — і він сам, бо 24 червня 2018-го провів одночасно президентські й парламентські вибори й знову обрався президентом. Другий термін президентства ознаменувався посиленням ісламізації країни та одночасно — економічними проблемами, зокрема, високою інфляцією. Розладилося все й у взаєминах з ЄС.
Ердоган звинувачував Брюссель у тому, що турків не хочуть приймати до Євросоюзу, бо той — "християнський союз". Туреччині ж закидали проблеми з правами людини та свободою слова. Турецький президент відповідав: "нічого не очікує від ЄС, якщо той змушує тюрків стояти біля своїх воріт 40 років". При цьому жодна зі сторін не розривала переговорний процес, він просто стояв на паузі. Тривали й взаємовигідні відносини. Найвідомішим прикладом була угода 2016 року про подолання кризи з мігрантами. Турки погодилися розмістити у себе мільйони біженців, переважно сирійців, а ЄС пообіцяв надати Анкарі приблизно 6 мільярдів євро допомоги.
Результати реалізації угоди розцінюють по-різному. Справді, значна кількість мігрантів лишалася в Туреччині, або ж передавалася їй із Європи й це було на користь Євросоюзу, з іншого — правозахисні організації продовжували клювати Ердогана за порушення прав людини. А після того, коли в жовтні 2019-го турки почали інтервенцію на північному сході Сирії, спрямовану проти курдів, клювати стали ще більше. Та Ердоган не зважав на звинувачення у встановленні диктатури й балотувався в президенти втретє. Проте 2023 року він отримав гідного суперника — Кемаля Киличдароглу, політика, якого підтримала опозиція. Чинний президент переміг, але з різницею менш ніж у п'ять відсотків. Хоча опозиціонери й сумнівалися у чесній перемозі Ердогана, в Брюсселі та Вашингтоні результати турецьких виборів мовчки "проковтнули".
І річ не у тім, що західний світ поставив крапку на демократії в Туреччині та у можливості перевиховати Ердогана. Турецький лідер показав себе дуже успішним геополітичним гравцем. Значною мірою стати таким йому дозволила війна в Україні.
Гра в геополітику вищого рівня
Щойно розпочалося повномасштабне російське вторгнення, турки закрили Босфор для військових кораблів. Так, вони зробили це як члени НАТО, проте цей крок не дозволив нашому ворогу посилити свою присутність у Чорному морі. Ердоган завжди підтримував територіальну цілісність України, вважав і вважає Крим українською територією. Поки наші західні друзі роздумували, давати чи не давати українцям зброю, турки дали нам "Байрактари", які зіграли важливу роль.
Також Ердоган був провідником ініціативи Чорноморського зернового коридору, від якого Росія зрештою відмовилася, однак і нині не осмілюється атакувати зерновози в Чорному морі. Турецький президент має (чи то мав) хороші відносини з Путіним. Він намагався використати це для миротворчих потуг від самого початку. Тому Стамбул став майданчиком переговорів у 2022 році. Таким він є і сьогодні. І, до речі, в липні 2023 року під час зустрічі з Володимиром Зеленським Ердоган заявив, що Україна заслуговує на членство в НАТО. Активну участь Туреччина бере і в форматі "Рамштайн" та схвально ставиться до намірів "Коаліції рішучих".
Неоціненним став внесок Туреччини у закінчення 13-річної війни в Сирії. Без втручання турецької сторони проросійський Башар Асад і далі сидів би в Дамаску. Звісно, Ердоган вирішував у Сирії свої питання, зокрема, з курдами, проте у перемозі повстанців та вигнанні Асада роль Анкари дуже значна.
Інша війна, яка закінчилася завдяки втручанню Туреччини — протистояння за Нагірний Карабах. Тут турки не втручалися у військовий спосіб, вони роками допомагали Азербайджану. Отримавши суттєву військову перевагу, той сам вирішив проблему. Росія, яка чванилася підтримкою Вірменії, здулася, зрадивши вірменів. Політика президента Ільхама Алієва, який відкрито виступає проти Росії, навряд чи була б такою впевненою, якби не підтримка Анкари.
А якщо азербайджансько-вірменські переговори без участі Росії завершаться угодою, шанси на це — значні, Путін майже втратить вплив на Закавказзя. Поки під його впливом Грузія, але, залишається сподіватися, не на довго.
То чому Україна має навчитися в Туреччини часів Ердогана?
Звісно ж не створенню собі проблем на шляху до Євросоюзу. Інакше ми йтимемо туди так само довго. Не авторитаризму і не переслідуванню опозиції. Нещодавно мера Стамбула і політичного опонента Ердогана Екрема Імамоглу засудили до майже двох років ув’язнення. Вчитися потрібно геополітичним умінням.
Поки великі гравці намагалися робити великі речі, турецький президент знайшов собі нішу, в якій міг проявити силу. Чи довіряє він Путіну, якщо ручкався з ним? Ні, просто вичікував, робив своє і зрештою показав Росії на її місце, зігравши в Сирії й в Нагірному Карабаху. Ба, навіть раніше. 24 листопада 2015 року турки збили російський військовий літак Су-24 поблизу сирійсько-турецького кордону. Росіяни спочатку розгорнули пропагандистську антитурецьку істерію, але тоді навіть Китай назвав цей інцидент "нещасним випадком".
Україна має використовувати всі існуючі дипломатичні майданчики або ініціювати свої, подібно до Туреччини підтримувати широке коло зв’язків навіть з тими країнами, які, здавалося б, далекі від нас та наших проблем. Колись вони стануть в пригоді.
Чи поновляться перемовини між Брюсселем та Анкарою після заяви Ердогана?
"Політичні бар'єри проти Туреччини мають бути терміново усунені... Ми готові до повноправного членства. ЄС має зрозуміти, що Туреччина — це останній поворот перед мостом, тобто останній шанс для нового етапу в європейській інтеграції", — сказав політик.
Скажімо так: Туреччина при Ердогану відповідає далеко не всім вимогам щодо вступу в ЄС (м’яко кажучи), але наскільки перебуванню в цьому об’єднанні відповідає Угорщина за прем’єрства Віктора Орбана? Можливо, лідерам Європейського Союзу також на часі переглянути деякі свої вимоги до країн-членів. Світ дуже швидко змінюється. І зі старими лекалами до нього підходити вже не варто. Україна тому — яскравий доказ.