Столицю Грузії кілька днів поспіль гойдають бурхливі протести. Привід більш ніж поважний – законопроект "Про прозорість іноземного впливу", який одразу ж після появи охрестили "законом про іноагентів", — настільки він був схожий на такий же російський репресивний законодавчий акт, який успішно ухвалили ще 2012 року і відтоді активно застосовується задля державного терору проти інакомислячих громадян Росії.
У той самий час у столиці іншої пострадянської держави, Молдови, протести (а також, як кажуть, російські гроші) вигнали на вулицю людей з іншої причини. Парламент цієї держави нарешті взявся за вирішення давньої мовно-політичної колізії, у першому читанні проголосувавши за закон, який ідентифікував державну мову Республіки Молдова як румунську.
Грузія і Молдова є досить близькими на політичній шахівниці світу. Обидві мають територіальні проблеми, створені за активної участі Росії. Обидві входять до міждержавного об'єднання ГУАМ (об'єднання, членами якого є також Україна й Азербайджан, було створене 1997 року як певна противага СНД і російській експансії у регіоні взагалі). Обидві разом з Україною задекларували своє прагнення стати частиною євроатлантичної спільноти. Але, разом з тим, протягом ХХІ століття Грузія і Молдова мали й серйозні відмінності.
Так, 20 років тому, коли у Тбілісі пройшла "революція троянд" і до влади прийшов молодий та амбітний Міхеїл Саакашвілі, який і розпочав реформування країни – президентом Молдови був комуніст Володимир Воронін. Причому не такий, як український Кучма, себто колишній "червоний директор", член КПРС, а справжній комуніст, представник Партії комуністів Республіки Молдова.
Тож ці дві країни, які на початку століття були одними із найбідніших на пострадянському просторі, різко розбіглися у своєму політичному розвитку. Один із найефективніших міністрів з урядів часів Саакашвілі, Іване Мерабішвілі, успішно замінив мегакорупційну пострадянську міліцію на сучасну поліцію. Рівень життя у Грузії уже за кілька років зріс майже удвічі, а Молдова під кінець того десятиліття взагалі скотилася у політичну кризу, внаслідок чого парламент країни цілих три роки не міг обрати президента. (Молдова – парламентська республіка, тож формально особливих проблем це не завдало, але фактична неспроможність молдовської влади до політичного компромісу і, відповідно, розвитку країни була очевидна. А президентська криза стала лише яскравим її унаочненням).
В той час, коли про кавказьку країну почали писати книжки на кшталт "Чому Грузії вдалося" (авторка – співробітниця московського Інституту економічного аналізу Лариса Буракова), у Молдові владу у свої руки захоплював олігарх Влад Плахотнюк, який контролював практично усі політичні сили в країні й лише дивом не став прем'єр-міністром.
У десятих роках ситуація у Грузії погіршилася: до влади прийшов російський бізнесмен грузинського походження Борис Іванішвілі, який для політичної діяльності на батьківщині згадав про своє справжнє ім'я Бідзіна. Формально керував урядом Іванішвілі усього рік, але з 2012 року і до сьогодні при владі у Грузії його партія "Грузинська мрія". І, попри заяви про прагнення стати частиною Європи (виражене, зокрема, у процесі євроінтеграції разом з Україною та Молдовою), Тбілісі з кожним роком усе очевидніше почав розвертатися до Москви.
Минулий рік остаточно скинув маски з влади Іванішвілі. Ця країна, на відміну від інших сусідів Росії, не закрила кордони для утікачів від путінської часткової мобілізації. Грузія не підтримала санкції цивілізованого світу проти РФ. А "закон про іноагентів" продемонстрував той вектор, у якому грузинська влада буде рухатися принаймні до моменту відсторонення Бідзіни Іванішвілі від фактичного управління країною.
В той самий час, коли Грузія (якій, як здавалося на початку минулого десятиліття, "вдалося") скотилася до молдовського сценарію, коли один олігарх керує цілою країною – у Молдові процес нарешті пішов у зворотному напрямку. Спочатку фактичної влади позбавили Плахотнюка. Тут, до речі, разом із Заходом виступила і Росія, якій незалежний від Кремля бізнесмен не був потрібен. Далі ліберальна правоцентристка і прихильниця євроатлантичної інтеграції Молдови Майя Санду очолила уряд, який разом із більшістю у парламенті зміг зменшити негативний ефект від дій відверто проросійського президента Ігоря Додона. Іноді, у ключові моменти, його доводилося навіть тимчасово позбавляти повноважень (в молдовському законодавстві є така норма), бо Додон не хотів підписувати невигідні Росії закони.
Санду 2020 року стала президентом Молдови, а наступного року її партія "Дія і справедливість" отримала більшість у парламенті країни – 63 мандати зі 101. Це при тому, що до виборів-2021 у партії Санду було 15 мандатів, а у комуністів Володимира Вороніна – 37.
У Грузії ж 2021 рік запам'ятався переслідуванням Міхеїла Саакашвілі, який повернувся на батьківщину перед місцевими виборами. Вибори, звісна річ, виграла партія влади, а третій президент Грузії потрапив до в'язниці, де його довели до стану напівтрупа (навіть переслідування в Україні Юлії Тимошенко режимом Віктора Януковича не було аж такою цинічною розправою із політичним опонентом).
Стартувавши 20 років тому із неймовірних для пострадянських країн і, головне, успішних реформ, Грузія відкотилася до майже середньоазійського авторитаризму. А Молдова, переживши у той самий час хвилю перманентних політичних криз, зуміла виборсатися із політичної трясовини. І, як наслідок, у червні 2022 року разом з Києвом саме Кишинів отримав статус кандидата у члени Євросоюзу. А грузинській владі залишилося лише розводити руками та кивати на європейців – мовляв, це усе їхнє політичне рішення, від нас тут нічого не залежить.
"Закон про іноагентів" став черговою червоною лінією для грузинських влади й суспільства. І в цій історії вулиця здобула невеличку перемогу. Законопроект відкликали з парламенту. Звісна річ, звинувативши "опозицію і радикалів" у неправильному трактуванні корисного для країни законодавчого акту. Відкликали, пообіцявши, втім, пізніше до нього повернутися.
А у Молдові парламент продовжує працювати на європейську інтеграцію країни. Демонструючи, що головне в історії пострадянських країн – не жваво стартувати, а прийти до фінішу першим.
Грузинське суспільство, яке все-таки бачить свою країну частиною вільної Європи – втратило великий шанс, отриманий після "революції троянд". І ціна, яку воно заплатить за повернення країни на шлях демократичного розвитку, з кожним днем зростатиме. Можливо, ця ціна перевищить українську Небесну Сотню. Бо варто пам’ятати, що у Грузії, на відміну від Молдови, є один дуже небезпечний фактор – спільний кордон із Росією. Яка, як показала війна в Україні, у відстоюванні власних імперських інтересів не зупиниться ні перед чим.
А після неминучої поразки в Україні Путіну дуже потрібна буде "маленька переможна війна" для підняття власного рейтингу. І у цій війні грузинам розраховувати на нинішню владу, яку вони власними руками обрали 2012 року, не доведеться.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
