У п’ятницю, 16 червня, в Києві, власне кажучи, не сталося нічого нового. Був "звичайний" день. До столиці України й відомих уже усьому світу західних його передмість приїхали, скориставшись послугами "Укрзалізниці", чергові іноземні гості. Знову, як і майже щодня у травні, лунала сирена, після якої протиповітряна оборона — на чолі зі славетними системами Patriot — захистила киян і гостей української столиці. Особливість була лише одна. Росія сьогодні знову використала ракети Х-47. Ті самі аеробалістичні "Кинджали".
Востаннє до сьогодні "Кинджали", які російська влада до великої війни в Україні розхвалювала і піарила на увесь світ як такі, що неможливо збити жодними існуючими засобами, окупанти використали рівно місяць тому, 16 травня. І рівно у такій же кількості — шість ракет. Які були так само збиті протиповітряною обороною української столиці. Збіг у кількості обговорювати не має сенсу, тому що це і не збіг, а технологічна особливість, а от з датами насправді цікаво, тому що це — не збіг. І головне в цих датах не те, що між ними рівно місяць, а те, що відбулося у той і цей день. А це були важливі, знакові візити до України.
16 травня, саме у той день, коли росіяни удруге (після першого пробного запуску на початку місяця) використали свої розхвалені "аналоговнєт", до Києва прибув спеціальний представник Китайської Народної Республіки у справах Євразії Лі Хуей. Прибув із простою і зрозумілою місією — умовити Україну припинити війну і перейти до переговорів. Тобто, перекладаючи з дипломатичної на військову мову — капітулювати перед Росією.
Аналізуючи такий крок Кремля, ми писали, що такий збіг у часі з візитами Лі Хуея та шести "Кинджалами" — не співпадіння. Що у такий спосіб Росія, яка ці аеробалістичні ракети береже, як зіницю ока, і використовує вкрай рідко (бо їх дуже мало), намагалася допомогти китайському дипломату схилити Україну до переговорів і фактичної поразки. Саме тому, у сподіванні на руйнівний ефект своєї "диво-зброї", яка мала б додати аргументів китайському спецпредставнику, країна-агресор її й використала. Після того Кремль не використовував під час ракетних атак на Київ "Кинджали" жодного разу. До сьогодні — дня, коли до України приїхали чергові "миротворці" з так званого "глобального Півдня" — справжнього Півдня, Африканського півострова, на чолі із президентом Південно-Африканської Республіки Сірілом Рамафосою.
Варто зауважити, що під час візитів лідерів західного світу (умовно західного — бо Японія, прем'єр якої теж відвідував Київ, розташована на Далекому Сході, але при цьому є однією із найвпливовіших геополітичних гравців на планеті) російські Військово-космічні сили не випускали українській столиці "Кинджали". А коли прибули представники дружніх чи принаймні не-ворожих Кремлю країн (ПАР, хоч і не має таких тісних стосунків із Росією, все ж входить разом із нею до об'єднання БРІКС, що вже само по собі симптоматично) — ми бачимо удари аеробалістичними ракетами Х-47.
Важливо розуміти, що це не інакше як російський внесок у спробу перемоги над Україною на дипломатичному фронті. Інших варіантів у Кремля просто не залишилося. Ще навесні торік, коли проходили переговори в Білорусі та Туреччині, такі варіанти існували — звісна річ, із запланованою заздалегідь перемогою Росії, інші підсумки переговорів Путін не розглядає і не розглядатиме до самої своєї смерті, насильницької чи природної. Але після Бучі та Ірпеня, після активізації західної допомоги й реальних геополітичних зрушень у вигляді коаліції "Рамштайн" (нагадаємо, перша зустріч відбулася 26 квітня 2022 року, через кілька тижнів після звільнення Київщини й оприлюднення російських звірств на увесь світ) — переговори між воюючими сторонами стали неможливі. Принаймні, у тих форматах, які бачать як Україна, так і Росія.
Перша зустріч у форматі "Рамштайн", 26 квітня 2022 року. Фото: Вікіпедія
Ми не погодимося на втрату територій та інші вимоги Кремля, вони не погодяться добровільне виведення своїх військ із міжнародно визнаної території України.
Але переговори Росії потрібні з низки причин: економіка занепадає, ціни на нафту падають, російські мільйонери (і їхні капітали) тікають з Батьківщини... Навіть у Китаю, який є чи не головною надією Кремля, почалися проблеми із посткоронавірусним відновленням економіки. На театрі бойових дій ситуація також складається не якнайкраще — втрати навіть в обороні у росіян колосальні (що протирічить не тільки заявам "легендарного" генерал-лейтенанта Конашенкова, а й простій військовій логіці; за усіма законами ведення бойових дій більшими мають бути втрати у тих, хто наступає — бо ті, хто обороняються, перебувають в облаштованих укріпленнях, а не в чистому полі). Тож довго воювати Росія не зможе, що б не казати численні українські та західні експерти.
До України з візитами прибувають не тільки й не стільки представники країн Європи та Північної Америки — ця частина світу практично уся побувала у Києві, на його околицях й не тільки, і активно працює на перемогу України. Тепер настала черга тих, хто займає у ситуації з війною нейтрально-негативну позицію щодо нашої держави. Але разом з тим — ті, хто залежать і від Росії, і від України. Зокрема, ті, для кого поняття "голод" є не просто геополітичним чинником, а реальністю якщо не на своїй території, то на землях сусідів по континенту точно.
Не можна сказати, що ПАР та інші африканські держави у своєму візиті до України (а потім і до Росії — точнісінько, як Лі Хуей у травні) дотримуються проросійської позиції. У них свої власні інтереси, які, звісно, на Росію зав'язані значно більше, ніж на Україну.
Але річ у тім, що Україна — це і конгломерат західних держав, який уже у повен зріст стоїть за спиною нашої держави. Сьогодні міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус заявив, що частина країн НАТО (а, можливо, і всі) можуть погодитися на спрощений вступ України до НАТО. Це означає, що Захід свій геополітичний вибір зробив остаточно, і змінювати його — принаймні у нинішній політичній конфігурації, не буде.
Візит Єнса Столтенберга до України, квітень 2023. Фото: Офіс президента
І з цим африканським країнам теж доводиться рахуватися. Як довелося рахуватися президенту іншого члена БРІКС, Бразилії, який від відверто проросійської риторики досить швидко перейшов на більш нейтральні висловлювання. Усе це — від розуміння того, на чиєму боці тепер "Велика сімка" і демократичний Захід зі своїми потужними економіками.
Росія, як це вже зрозумів увесь цивілізований світ, нездатна більше ні на що, окрім безглуздого лобового штурму. Причому це стосується не тільки ударів "Кинджалами", якими вона нездатна пробити київський протиповітряний щит. У такий же спосіб країна-агресорка діяла й на дипломатичному фронті — з усіма газовими війнами й забороною ввезення продуктів. Такою ж є тактика Москви на фронті: історія з Вугледаром є класичним прикладом того, як можна спалити велику кількість ресурсів, не досягнувши жодного результату.
Розгромлена російська техніка. Фото: Генштаб ЗСУ
Саме так Кремль діє і з "Кинджалами". У Путіна просто не залишається нічого іншого, як бити, поки ще є чим, і без особливої надії сподіватися, що от нарешті Лі Хуей, Сіріл Рамафоса, Нарендра Моді, Лула да Сілва чи хтось інший зможе домовитися за нього із Володимиром Зеленським і забезпечить завершення війни. Уже не перемогу, а хоча б завершення (про що, до речі, почали говорити й на підконтрольному Кремлю телебаченні), на користь Росії.
Але, як завжди у Росії, знову "щось пішло не за планом". Шість аеробалістичних "Кинджалів", традиційно, перетворилися на уламки. Уламки вигаданої російської величі, якій — і це, мабуть, єдина зброя Кремля, про яку можна так сказати — справді немає аналогів у світі.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
