У вівторок, 18 квітня, зранку російське інформаційно-пропагандистське агентство "РИА Новости" повідомило "сенсаційну" новину: диктатор Володимир Путін нібито відвідав окуповані українські території, зокрема, Херсонський напрямок. А потім його ще й нібито бачили у так званій "Луганській народній республіці".
Через деякий час російські пропагандисти підкріпили свою інформацію відеозаписом візиту — на чому і погоріли. І справа навіть не в тому, що в кадр потрапила стела з написом "Генічеськ", а це, як відомо, найсхідніша точка Херсонської області, східніше — лише коса Бирючий острів.
На відео пролунала фраза про майбутній Великдень, яка і відкрила усю правду про цей "сенсаційний візит". Виявляється, Путіна привезли на Херсонщину мало того що таємно, так ще й минулого тижня. Привезли, щоб потім інсценувати блискавичний візит на "нові російські землі". Але, як завжди, пропаганда спрацювала халтурно, хоча для телевізійної картинки, споживачами якої все ще є більшість громадян Російської Федерації, усе, звісна річ, підчистять і підправлять.
Отже, російський диктатор таки відвідав окуповані території. Але так, щоб про це взагалі ніхто не здогадався. Власне, Путін завжди так працює. Скажімо, війну, себто "спеціальну військову операцію", він теж "оголошував" із записаного заздалегідь відеофайлу.
Як тут не згадати, що його попередник на президентській посаді, той, який і обрав Путіна наступником, Борис Єльцин — теж літав на окуповану територію під час війни. Йдеться про візит у Чечню перед виборами 1996 року.
Звісно, той візит також був організований так, щоб унеможливити будь-які проблеми для першої особи. Скажімо, Єльцин, як і Путін, відвідав чеченський "Генічеськ", тобто територію, максимально віддалену від зони бойових дій. Але при всьому цьому із візиту Бориса Єльцина ніхто не робив аж такої таємниці. З однієї простої причини: Єльцин був політиком. Хорошим чи поганим — не нам зараз судити, але політиком.
Єльцин вів політичну боротьбу, брав участь у виборах, причому і як опозиціонер, і як представник влади, але із дуже примарними шансами на перемогу. Тож він і діяв, як політик. А Путін — не політик. Він жодного разу не брав участі у справжніх (хоча б таких, як вибори президента Росії 1996 року) виборах, він не знає, що таке політична боротьба. Бо він не політик, він — КДБшник. І діє, як типовий КДБшник. Як типовий диктатор — виходець зі спецслужб, який перш за все боїться, що його уб'ють.
Єльцин цього не боявся. Бо його просто не треба було убивати. Якби він аж так заважав російським елітам, вони б вклалися в Зюганова, Лебедя чи когось іншого — і привели того кандидата до перемоги на виборах. Або б скинули його через імпічмент у парламенті — за бажання і фінансових можливостей в тодішній Росії це не так складно було зробити. Але думок убити президента не було ні в кого.
А Путін боїться саме того, що його уб'ють. Причому не стільки українська армія, скільки свої. Бо система, яку він вибудував за чверть століття при владі, надає усього дві можливості зміни влади — смерть правителя і його нейтралізація летальним шляхом. У цьому плані він уже переступив через радянський період, де було аж два випадки прижиттєвого припинення правління, і перетворився на російського царя. Там справді — або помирали, або убивали. Крім того, як виходець зі спецслужб Путін в принципі маніакально підозрілий — згадайте лише його довжелезний стіл і розповіді про кількатижневі карантини для усіх, хто мав наблизитися до нього на відстань, яку жодному коронавірусу було не здолати.
Та цією боязню можна пояснити лише те, чому візит Путіна на Херсонщину виявився таким засекреченим і ганебним. З самим прильотом на окуповану територію ситуація дещо інша.
Володимир Путін довгий час вважався непоганим стратегом. Ця думка в авторитарних умовах російської реальності викристалізувалася у формулу "Путін усіх переграв". Хоча це перегравання зазвичай базувалося лише на дурних нафтодоларах, завдяки яким Кремль купував або колишніх, або й чинних західних політиків. В мирний час більшого і не вимагалося. Найбільшим путінським досягненням було втручання у бухарестський саміт НАТО 2008 року, де саме через позицію Росії Ангела Меркель відмовила Україні у плані дій щодо членства в Альянсі — чим і підштовхнула врешті-решт геополітичну ситуацію до військового конфлікту.
Але — розпочалася війна. І тут головний тактичний опонент (як би від цього не відхрещувалися російські пропагандисти на чолі із самим Дмитром Пєсковим, мовляв, ми тут воюємо не з Україною, а із Заходом/НАТО/США), людина з абсолютним мінімумом політичного досвіду — почав перегравати Путіна. Згадайте те легендарне відео Зеленського на вулиці Банковій, яке розвіяло усі російські вкиди про те, що він нібито уже втік чи то до Львова, чи то взагалі у Польщу.
А потім були численні поїздки як у прифронтові зони, так і у щойно звільнені міста — Ізюм, Херсон. Звісна річ, це не були героїчні в'їзди на передовому танку, але так ніхто і не чинить, бо існують певні правила безпеки для лідерів держав. Та навіть такі візити стали болючим ударом по самолюбству Путіна. Він, великий діяч, практично "володар світу", сидить у Кремлі чи десь у бункері, а колишній комік із КВК їздить на війну, ніби насміхаючись над ним, ніби демонструючи свою перевагу. (Що насправді так і було, і від цього Путін почувався іще гірше.)
Тому через деякий час почали з'являтися ці "візити" Путіна. Організовані в кращих традиціях КДБ. Спочатку в Ростовську область, яку обізвали зоною бойових дій. Потім у нічний Маріуполь зі своїми штатними рядженими. Тепер от засекречена поїздка у Генічеськ, з опублікуванням інформації щонайменше через три дні.
Звісна річ, Путін боїться. Але боявся він завжди. Відомо ж, що після захоплення заручників у "Норд-Ості" президент Росії вважав, що російське суспільство не подарує йому і його ФСБ такого провалу (а суспільство усе проковтнуло і дозволило йому розвивати тиранію). Та у нинішній історії є іще один ганебний для Путіна висновок.
Він не може перемогти Зеленського й Україну на полі політичного бою, на полі піар-діяльності. І усе, що залишається йому і його некваліфікованій обслузі (а некваліфікована вона тому, що за роки диктатури розучилася чи взагалі не навчилася цій боротьбі; саме тому в кінці 80-х партноменклатура на перших же вільних виборах посипалася, програючи у великих містах чи таких опозиційних регіонах СРСР, як Західна Україна) — це недолуго копіювати дії української влади, демонструючи, що "і ми, мовляв, Химо, люди".
Колись давно, на самому початку правління нинішнього тирана, американська журналістка Труді Рубін поставила на Міжнародному економічному форумі в Давосі (тоді росіян ще пускали у цивілізований світ) Анатолію Чубайсу просте питання — Who is Mr. Putin? Тепер на нього можна знущально відповісти — Mr. Secondary. Містер Вторинність. Навіть на тлі Володимира Зеленського, який до 2019 року взагалі не був пов'язаний із політикою.
І як тут не згадати ту, можна вже сказати, легендарну розмову російського продюсера Йосипа Пригожина з екс-сенатором Ахмедом Закаєвим, нещодавно оприлюднену. Власне, одну лише фразу, яка повністю характеризує ситуацію із ще донедавна нібито всесильним російським правителем — "вони повністю програли "Кварталу". Точніше і не скажеш.
Причому найнеприємнішим у цій ситуації є навіть не сама поразка, а те, що шансів на реванш у Путіна уже немає. І тому, що війна складається зовсім не за його сценарієм. І тому, що ні він, ні його оточення цього просто не уміють. Вони фактично усе своє життя вважали, що такі знання та уміння їм не знадобляться, бо усе можна вирішити за допомогою грошей чи ФСБ. А коли Україна почала грати проти них у політичну гру — виявилося, що король насправді голий-голісінький. І це найстрашніша правда про увесь путінський режим.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
