20 лютого 2023 року увійде в історію російсько-української війни й світової політики 20-х років ХХІ століття. Саме цього дня президент Сполучених Штатів Джозеф Байден-молодший відвідав столицю воюючої України.
Подія ця з усіх боків є непересічною. Це і підготовка до візиту, яка трималася в секреті до останнього (аж до перекриття вулиць у Києві й появи стратегічної авіації США на польсько-українському кордоні). І смілива прогулянка двох президентів, Байдена і Зеленського, під час повітряної тривоги центром Києва, Михайлівською площею. І заяви американського президента — як про нову партію допомоги українській армії, так і меседж Володимиру Путіну про те, що коаліція "від Атлантики до Тихого океану" буде підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно. Потрібно для перемоги, звісна річ. Але навіть сам факт київського візиту Байдена є дуже болючим для російського політичного керівництва. І йдеться не тільки про нинішню, а й про колишню кремлівську еліту.
У Росії 1996 року відбувалося одразу дві ключові для існування держави події. Це війна в Ічкерії, так звана Перша чеченська, і президентські вибори. Війна, за великим рахунком, була російською армією програна, і це не могло не відобразитися на президентських перспективах тодішнього президента РФ Бориса Єльцина. У Кремлі вирішили використати чеченський фактор для перелому у передвиборчій кампанії, яку Єльцин на той момент програвав лідеру комуністів Геннадію Зюганову.
Було оголошено про переговори із представниками Чеченської республіки Ічкерія, які прибули до Москви. Після зустрічі, яка мало не зірвалася через упертість Єльцина — він не хотів визнати чеченців рівними собі переговірниками, а намагався бути "третьою стороною" (як Путін в донбаській історії, коли він намагався змусити Україну вести переговори зі своїми міньйонами з "Л-ДНР"), переговори мали продовжитися наступного дня. Але це виявилося лише пасткою.
Чеченці на чолі із президентом Ічкерії Зелімханом Яндарбієвим залишилися на ніч у Москві, а Борис Єльцин тим часом полетів до Чечні — фактично взявши чеченських переговірників у заручники. Там, на території Чечні, він виконав блискучий популістичний номер, заявивши, що "війна завершена", і підписавши прямо на броні танка указ про демобілізацію тих військових, які прослужили у "гарячих точках" шість місяців.
Чеченський візит, з одного боку, розізлив частину патріотично налаштованої російської спільноти, яка вимагала перемоги над Чечнею. Але, з іншого, продемонстрував впливовість Бориса Єльцина як глави держави — і таким чином підвищив шанси першого російського президента на перемогу (яка врешті-решт відбулася навіть без його участі, бо Єльцин між першим і другим турами лежав у лікарні з інфарктом).
Але мало хто знав, що цей чеченський візит був лише імітацією. Єльцин прилетів на гелікоптері у село Правобережне, яке розташоване у рівнинній Чечні на березі річки Терек. Тобто у ту частину Чечні, де війни взагалі не було. Тож російське суспільство фактично надурили, згодом взагалі капітулювавши перед ічкерійськими збройними силами — і відклавши "остаточне вирішення чеченського питання" на кілька років, до завершення другої президентської каденції Борис Єльцина. (По факту Друга чеченська почалася ще за єльцинського президентства, але це була уже війна Володимира Путіна, і в історію цієї війни увійшов саме він, своєю легендарною фразою про "мочить в сортире").
Але був іще один візит керівника Російської Федерації у гарячу точку. Це історія із приїздом Володимира Путіна в "зону спеціальної військової операції" у грудні минулого року. Ця ситуація, як і уся путінська Росія, стала не просто імітацією, як дії єльцинської влади. Росія Єльцина, попри усі нюанси й проблеми, все-таки спиралася на певні реальні дії. І Єльцин, який міг би підписати свій указ про демобілізацію на території сусіднього Ставропілля, все-таки прилетів до Чечні, нехай і в одну із найбезпечніших її точок.
Путін же, уся діяльність якого є навіть не імітацією реальності, а імітацією імітації — попри усі заяви власної прес-служби, приїжджав навіть не у якесь прикордонне українське місто на кшталт Довжанська чи Ізвариного. Ні, Путін, який, на відміну від Єльцина, боїться навіть вийти в народ — прилетів до російського Ростова-на-Дону, звідки до найближчої точки української землі, контрольованої Силами оборони України, не менше 170 кілометрів.
А Джо Байден приїхав не у сусідній з Україною Перемишль. Не в український Ужгород чи Рахів. Він приїхав у столицю воюючої країни, у місто, яке зазнавало і продовжує зазнавати ракетних і дронових атак з боку російського агресора. І не просто приїхав, а й пройшовся вулицями неодноразово обстріляної окупантами української столиці. У той час, коли Володимир Путін своєю маніакальною боягузливістю уже встиг заслужити прізвисько "Бункерний дід".
У цьому і є основоположна відмінність США від Росії. І вільного світу від диктатур. У той час, коли Сполучені Штати реально допомагають Україні боротися з агресором, Вірменія, яка є членом ОДКБ і реально розраховувала на допомогу російської армії у Другій карабаській війні — виявилася просто кинутою напризволяще перед значно потужнішим і підготовленішим (не кажучи вже про сучасну зброю) Азербайджаном, за спиною якого до того ж стояла Туреччина.
Візит Джо Байдена до Києва, як і допомога Україні — це вияв реальної підтримки, військової й геополітичної. Дії будь-якої російської влади, а особливо путінської мафіозної квазіеліти — це лише імітація будь-якої діяльності. Тож усі зацікавлені гравці на світовій шахівниці безперечно зрозуміли сигнал, який послав своїм неанонсованим, але таким яскравим приїздом до України президент Сполучених Штатів Америки. І Володимир Путін, якому завтра виступати перед власним кишеньковим парламентом, також.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
