У Російській Федерації завершився процес реєстрації кандидатів на цьогорічні перевибори Володимира Путіна. Крім кремлівського диктатора, у заздалегідь зрежисованому процесі братимуть участь усього три особи — і це є повторенням антирекорду 2008 року, коли обраному Путіним наступником Дмитру Медведєву "протистояли" також три суперники. Та в цих історіях є певна різниця.
Важливо розуміти, що хоч і 2008-го, і 2024-го на виборах своїми кандидатами були представлені головні партії, які є "офіційною опозицією", однак це різні кандидати. Так, Медведєву протистояли політичні важковаговики (нехай і їхні найкращі, найяскравіші часи залишилися позаду, в 90-х) — комуніст Геннадій Зюганов та ліберальний демократ Володимир Жириновський. Ці персони мали свою популярність й упізнаваність.
Цього ж року КПРФ та ЛДПР представлені відверто сірими персонажами. І якщо лідера умовної Ліберально-демократичної партії Леоніда Слуцького просто завдяки своїй посаді, яку він обійняв після смерті Жириновського, знає хоча б якась частина російського суспільства, то кандидат від Комуністичної партії Російської Федерації Микола Харитонов є практично еталоном політичної непомітності.
Четвертий кандидат — не менш цікава історія. 2008-го, хай і набравши офіційно усього 1,30%, був самовисуванець Андрій Богданов, якого підтримала Демократична партія Росії. Тобто, це був — для російських умов — відносно самостійний кандидат. Цього ж разу четвертим став депутат Держдуми від партії "Нові люди" Владислав Даванков. Що таке партія "Нові люди" — чудово ілюструє персона засновника цієї "опозиційної" політсили Олексій Нечаєв, який на виборах 2018 року був довіреною особою Володимира Путіна. Вже 2019-го він став членом центрального штабу путінського Загальноросійського народного фронту (цю організацію Путін створив під час свого прем’єрства у 2000-х, про всяк випадок, якби Медведєв спробував перехопити у нього партію влади "Єдина Росія"). А ще через рік, 2020-го, Нєчаєв створив партію "Нові люди", яку уже 2021-го допустили до виборів у Держдуму і навіть дозволили набрати трохи понад 5% (російського прохідного бар'єра).
У невелику фракцію "Нових людей", яка має імітувати наявність у федеральному парламенті РФ ліберальної опозиції, увійшов, зокрема, справжній путінець та Z-патріот, актор Дмитро Пєвцов, який із задоволенням виступав на різних заходах, присвячених окупації українських територій.
Словом, Даванков — це така ж підконтрольна Кремлю фігура, як і Слуцький з Харитоновим. До речі, Андрій Богданов намагався взяти участь і у виборах-2024, але, зібравши достатню кількість голосів, заявив про зняття своєї кандидатури, бо її, мовляв, все одно б не пропустили через наявність у нього рахунку в одному із закордонних банків.
Якщо із трьома псевдоопозиціонерами на російських квазівиборах нічого примітного, то історія Бориса Надєждіна виявилася до певної міри цікавою. Цей претендент від початку намагався грати у справжнього опозиціонера — настільки переконливо, що за нього закликав голосувати навіть один з останніх російських лібералів, співак Юрій Шевчук. Звісно ж, Надєждін — ніякий не ліберал і не опозиціонер, це зрозуміло хоча б із його ставлення до війни в Україні. Позиція Надєждіна відрізнялася від путінської тільки тим, що він заявив про непотрібність подальшого наступу, але віддавати уже окуповані території відмовився навідріз.
Та Центральна виборча комісія РФ не допустила Надєждіна до виборів, звинувативши у класичному для опозиціонерів порушенні — недостатній кількості верифікованих і правдивих підписів на його підтримку. Тож пафосна історія політика завершилася, навіть не почавшись. У чому ж причина такого рішення ЦВК, де формальне пояснення не має до реальної ситуації жодного відношення?
Річ у тім, що цей умовний опозиціонер розвинув надто бурхливу діяльність зі збору підписів на свою підтримку. Щоб підтримати Надєждіна, росіяни справді стояли в чергах. За Путіна, звісно ж, ніхто й ніколи цього не робив — навіть примусово, адже підписи за нього збирають традиційним адміністративно-командним способом, або взагалі не турбуються про це.
Та політик, який ще учора ніякої серйозної ролі не відігравав, виявляється, стає цікавим суспільству. Звісно, цікавість ця була пов’язана з тим, що Надєждін був фактично єдиним кандидатом, який відрізнявся і від Путіна, і від традиційної ручної парламентської опозиції. І саме її рівень налякав Кремль, зокрема Путіна.
Головний острах російського диктатора — це будь-які прояви суспільної активності, адже вона характеризується як антивладна. Саме тому черги з росіян, які були готові підписатися навіть за ще учора їм не особливо і відомого Надєждіна, стали для нього серйозною проблемою.
Якби останнього зареєстрували, й він зі своєю позицією про припинення війни отримав би офіційну трибуну і можливість легально зустрічатися із виборцями й обговорювати цю тему — це стало б іще сильнішим ударом по Путіну. Адже в Кремлі й на Луб’янці знають, що популярність "спеціальної військової операції" в російському суспільстві поступово знижується. І це — без жодних публічних заяв, без жодної антивоєнної агітації на телебаченні. А Надєждін зі своєю позицією "треба негайно зупинити війну" отримав би рекламний час на федеральних каналах.
Саме тому політика, який жодної серйозної конкуренції Путіну б не становив (його, найімовірніше, навіть не пропустили б на друге місце, навіть якби він і набрав відповідну кількість голосів — другими на усіх виборах були представники КПРФ, це фактично така мовчазна політична угода між кремлівською владою і головною дозволеною опозицією, якої ніхто ніколи не підписував), не пустили на вибори.
Та перед очима у Путіна інші вибори — мера Москви 2013 року. Тоді влада вирішила дозволити взяти у них участь опозиціонеру Олексію Навальному, який набрав, навіть за офіційними даними, 27,24%. Тобто більше, ніж усі інші опозиціонери загалом. 51,37% кандидата від Кремля Сергія Собяніна мали натягнутий вигляд його реального результату на одно турову перемогу, адже невідомо, що могло б статися у дуелі чужого для москвичів чиновника проти полум’яного опозиціонера-антикорупціонера.
Ті вибори показали Путіну, що будь-який кандидат, який не є повністю підконтрольним Кремлю — серйозна проблема, адже це — необхідність грати у справжні вибори, дискутувати, протистояти, тримати удар. А цього колишній КДБшник ніколи не умів й так не опанував за чвертьстолітню політичну кар’єру.
Саме ці два фактори — острах розігнати антивоєнні настрої та острах перетворення спектаклю навіть на вдавані вільні вибори — змусили адміністрацію президента РФ покінчити із проектом "Борис Надєждін" ще на позиції "подання документів до ЦВК". З огляду на це, результати виборів Путіна вже прогнозовані: диктатору намалюють ті відсотки, які він чи очільник його адміністрації Сергій Кирієнко вкаже...
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
