На полях Всесвітнього економічного форуму в Давосі було зроблено багато цікавих і важливих для України заяв. Чого варті одні слова патріарха американської та світової політики, екс-держсекретаря США Генрі Кіссінджера про те, що тепер, після початку повномасштабної війни, Україна точно має стати членом НАТО...
Але була ще одна заява, яку більшість сприйняла як комплімент. Віце-прем'єрка канадського уряду, міністерка фінансів Канади, етнічна українка Христя Фріланд у своєму виступі заявила, що не тільки Україна має дякувати західним партнерам за допомогу, а і Захід повинен подякувати Україні.
Фото: Христя Фріланд / Instagram
Фріланд мала на увазі цілком конкретні, прагматичні речі — якби російські війська взяли Київ, пройшли далі на захід, як би зараз почувалися країни східного флангу НАТО і ЄС, Польща і держави Балтії? Можна розцінювати ці слова як комплімент відчайдушному українському народу і героїчним Силам оборони України, можна поставитися до цього як до констатації очевидного факту. Але є в цій історії іще один аспект, який зовсім інакше розкриває вплив нинішньої України, України, яка вижила і бореться за своє існування, на увесь світовий порядок денний. Для розуміння цього аспекту нам доведеться повернутися на кілька десятиліть назад, у часи, коли закладалися передумови розпаду попередника нинішньої путінської Росії, Радянського Союзу.
В кінці 70-х — на початку 80-х у західному світі відбулася серйозна зміна загальнополітичного вектора, так званий "великий правий поворот". У ключових країнах Заходу до влади прийшли консервативні сили правоцентристського спрямування. У травні 1979 року уряд Великої Британії сформувала Консервативна партія на чолі із Маргарет Тетчер. У жовтні 1980-го розгромну перемогу на президентських виборах у Сполучених Штатах Америки отримав і у січні наступного року очолив головну країну Заходу представник Республіканської партії Рональд Рейган. А у жовтні 1982-го до влади у Федеративній Республіці Німеччина повернувся блок ХДС/ХСС, а федеральним канцлером став Гельмут Коль.
Цю трійцю згодом радянська політологія назве "євроатлантичною віссю Рейган-Тетчер-Коль", натякаючи на легендарний союз часів Другої світової — тоді союз нацистської Німеччини, фашистської Італії та імперської Японії. Те тріо увійшло в історію як "вісь Рим-Берлін-Токіо". Залишилася в історії ХХ століття і трійка вищезгаданих політиків. Усі троє доклалися до зменшення зовнішньополітичного впливу СРСР, а згодом і до розпаду Радянського Союзу, чим переможно завершили так звану Холодну війну. Усі троє вважаються гігантами не тільки національної, а й світової політики й заслужено займають чинні місця у будь-яких політичних рейтингах минулого століття.
Усі вони, як вже було сказано, представляли політичні сили правої частини політичного спектра. Звісно, це були не яскраво виражені праві на кшталт нинішніх польської "Права і справедливості" чи угорської "Фідес" (не кажучи уже про "Альтернативу для Німеччини" чи черговий проєкт Марін Ле Пен, як би він не називався). Але загальний вектор усіх трьох ключових західних сил десятиліття був спрямований в одному й тому ж напрямку. Особливо це стосувалося ставлення до "імперії зла", як назвав у своїй легендарній промові Радянський Союз Рональд Рейган.
При цьому усі троє контактували із Москвою, відвідували столицю СРСР з візитом, Рейган навіть виступав із новорічним привітанням на радянському телебаченні. Але при цьому вони зробили усе, щоб червона загроза Кремля зникла з політичного порядку денного. І дочекалися, тільки після цього поступившись владою новому, ліберальнішому і поблажливішому до нової Росії політичному поколінню. (Звісно, Рональд Рейган через об'єктивні причини не міг залишатися президентом до 1991 року, його другий термін збіг на початку 89-го, але на чолі Сполучених Штатів став його віце-президент Джордж Буш-старший, який і дізнався першим, від Бориса Єльцина з Біловезької пущі, про смерть СРСР.)
Це було у буремних 80-х, у тому десятилітті, яке починалося із нападу Радянського Союзу на сусідній Афганістан, а завершилося крахом самого агресора. Крахом, в який ще за кілька місяців до — мало кому вірилося.
Змінилися часи, політичні еліти, змінилася сама держава із центром у Москві. На місце умовно ліберальної єльцинської Росії прийшла умовно, а з 2014-го — уже без усіляких умов і обмовок людожерська Росія Володимира Путіна. А західний світ зустрів її зовсім не таким мобілізованим, як зустрів перебудову у СРСР. Сполученими Штатами керував без-п'яти-хвилин-соціаліст Барак Обама, який ще отримає гідну оцінку нащадків (і титул одного із найгірших американських президентів ХХІ століття). В Німеччині уже засиділася в кріслі Ангела Меркель, дуже контраверсійна особа, причому не тільки через своє НДРівське походження, а тому, що зробила усе, аби уможливити агресію Росії проти України — одна її атака на бажання України і Грузії отримати ПДЧ в НАТО на бухарестському саміті в НАТО 2008 року перекреслюють усі можливі проукраїнські дії у майбутньому.
Фото: aa.com.tr
Тільки у Великій Британії при владі були усе ті ж консерватори, але саму Британію штормило через Brexit так, що було не до України. Тож тоді, під час донбаської війни, чи не найбільш проукраїнську позицію займав лівий, соціалістичний президент Франції Франсуа Олланд. Як-то кажуть — це було б навіть смішно, якби не було так сумно.
Період правління представника республіканців Дональда Трампа пішов не на краще, а чи й не на гірше позиції Сполучених Штатів як світового захисника демократії. В Німеччині Християнсько-демократичний союз уперше з минулого століття програв вибори соціал-демократам. У Великій Британії посаду прем'єр-міністра отримав мер Лондона Борис Джонсон. Здавалося — гірше не може бути, хіба б у Франції, де правоцентристи провалилися практично у політичне підземелля, вибори виграв не лівоцентрист Макрон, а ультраправа прихильниця Путіна Марін Ле Пен (з якою по черзі фотографувалися то лідер "Свободи" Олег Тягнибок, то один із лідерів ОПЗЖ Вадим Рабінович).
Але — почалася велика війна. Точніше, почався вирішальний етап підготовки Росії до цієї війни. І світові лідери почали змінюватися буквально на очах. За якісь кілька місяців Борис Джонсон із веселого блондина, що в'їхав у резиденцію на Даунінг-стріт, 10 на Brexit-коні — став одним із лідерів світового опору новій нацистській державі, новому "рейху". Джо Байден, представник нехай і не ультралівого крила, та все ж Демократичної партії — увімкнув риторику, а головне, почав діяти, як справжній правий політик, гідний називатися послідовником Рональда Рейгана. Його заяви часів першого року російсько-української війни ще знайдуть своє місце у списку великих цитат ХХІ століття.
Фото: ТАСС
Найгіршою була ситуація у Німеччині — і це цілком логічно, зважаючи на той вплив, який мала Росія на німецькі політичний та бізнесовий істеблішмент. "Північний потік-2", якщо хтось уже встигнув забути, вів до узбережжя саме ФРН, а не Британії чи Сполучених Штатів. І в той час, коли Байден і Джонсон у переддень війни уже постачали зброю для ЗСУ, Олаф Шольц і його частина "світлофорної" коаліції — якщо вірити колишньому послу України у Німеччині Андрію Мельнику — фактично готувалися налагоджувати стосунки із новим, маріонетковим урядом проросійської України (і відкривати "Північний потік-2").
Та героїчний опір України, її армії, добровольців та звичайних громадян — змінив навіть цю, завжди прихильну до будь-якої кремлівської влади політичну силу. Німеччина поступово дійшла і до постачання Збройним силам України летальної зброї, хоча спочатку йшлося про якісь кілька тисяч касок і все. А на початку нового року Шольц порушив священний для нинішніх західних лібералів принцип гендерної рівності — і замість недолугої міністерки оборони Крістіне Ламбрехт призначив одного із найконсервативніших і найантиросійськіших політиків із СДПН, Бориса Пісторіуса. Який ще 24 лютого — тоді, коли сам Шольц сидів і мовчав, вичікуючи — розставив усі крапки над Ї у питанні війни. А тепер Пісторіус став фактично мотором нової коаліції — і, якщо Шольц і надалі буде гальмувати очевидні та неминучі процеси підтримки України, цілком може статися так, що Німеччина отримає нового канцлера. Канцлера-соціал-демократа, який діятиме зовсім не як представник лівого руху. Точнісінько як Джозеф Байден-молодший, який став чудовим постфактум-прикладом і докором своїм демократичним попередникам — Біллу Клінтону і Бараку Обамі.
Отак Україна, яка вважалася околицею Європи без шансів на будь-який серйозний вплив навіть на Східну Європу, не кажучи уже про увесь цивілізований світ — своїми діями почала впливати на політичну реальність у великих країнах Заходу. Якщо у 80-х роках велику "євроатлантичну вісь" створили самі західні політики — то у 2022-му західну коаліцію створила своїми руками Україна. Саме Україна розбудила, оживила західний світ — навіть там, де, здавалося, на це не було жодних шансів.
І коли через багато років підручники історії та рейтинги політичних легенд ХХІ століття вшановуватимуть нинішніх лідерів західного світу за те, що вони доклалися до знищення ФСБшної кремлівської загрози (і, можливо, самої Росії як імперського явища) — хтось обов'язково нагадає, що тим цементом, який скріпив ці цеглинки світового демократичного муру, цим каталізатором світових процесів, який змінив порядок денний у всьому західному світі, стала скромна Україна.
