Від РПЦ (майже) до ПЦУ: яким був життєвий шлях останнього патріарха УПЦ КП Філарета
Доля усіх предстоятелів неіснуючої тепер Української православної церкви Київського патріархату склалася геть по-різному. Два перші померли на престолі, причому перший — патріарх Мстислав — для того, аби очолити нову українську церкву, приїхав із-за океану. Але помер небіж Симона Петлюри все-таки у Канаді, хоч і похований у Сполучених Штатах Америки. Його наступник — патріарх Володимир — народився на території тодішньої Польщі, а його смерть, точніше, похорон на Софійській площі, перед Святою Софією, став однією із головних політичних подій 90-х.
І от — патріарх Філарет. Той, хто стояв у витоків УПЦ КП. Той, хто і був рушійною силою незалежного українського церковного проєкту. Той, з ким фактично і асоціюється ця вивіска, що після 2019 року стиснулася до рамок одного Володимирського собору, але колись була одним із символів української незалежності, неповноцінної, але такої нестримної.
Московський період
А починалося усе для уродженця Донбасу, онука померлого від Голодомору, сина загиблого у Другій світовій війні Михайла Денисенка у Москві. Саме там, на другому курсі духовної академії, він був призначений виконувачем обов’язки доглядача Патріарших покоїв у Троїце-Сергієвій лаврі.
За чотири десятиліття Філарет (таким стало його чернецьке ім’я) зробив у Російській православній церкві серйозну кар’єру. Один промовистий факт — коли 1988 року у Радянському Союзі уже на фактично державному рівні відбувалося святкування тисячоліття хрещення Русі, саме українець, митрополит Київський і Галицький, Філарет був головним організатором усіх подій. Звісно, причиною стала хвороба тодішнього патріарха Пимена, але авторитет Денисенка був більш ніж вагомий.
То ж 1990 року, коли Пимен відійшов у кращий зі світів, Філарет був одним із фаворитів на виборах нового предстоятеля РПЦ. До того ж, саме Михайла Денисенка обрали місцеблюстителем патріаршого престолу, а у червні того року він очолив помісний собор Російської православної церкви. Але українець програв ті вибори естонцю (якщо бути точним — курляндському німцю) Олексію Рідігеру, майбутньому Олексію ІІ. І тут почалася зовсім інша історія — і Філарета, і православної церкви в Україні.
Спроба незалежності канонічної УПЦ
Уже в жовтні 1990-го українська частина РПЦ отримала певну автономію (ту, яку УПЦ МП має і досі), а Філарет отримав титул "Митрополит Київський і всієї України". Та цього йому виявилося мало, до того ж епоха, процеси, які розгорталися у тодішньому СРСР, вимагали більшого. Тож у листопаді 1991 року УПЦ звернулася до Москви, уже з незалежної, хоч ніким ще не визнаної України, з проханням про автокефалію (так називається церковний варіант незалежності) Української православної церкви.
Почалися політичні ігри. З Москви обіцяли розглянути це питання, вимагали від Філарета відмовитися від митрополичої кафедри — логічно намагаючись вибити в українських автокефальників їхнього лідера. А в середині 1992 року, коли Україна уже почала розбудову своєї незалежної держави — стався фактично переворот в УПЦ. Філарета позбавили усіх ступенів священства, перетворивши у православному світі на звичайного монаха.
Денисенко подав апеляцію на ім’я нещодавно інтронізованого Вселенського патріарха Варфоломія І. Та це був не єдиний крок ще учора фактично другої людини в РПЦ. Уже в червні 1992-го у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор — рішенням якого на основі громад УПЦ МП та Української автокефальної православної церкви постала нова релігійна структура. Той самий Київський патріархат — УПЦ КП. Який, як вже було сказано вище, очолив не Філарет, а патріарх УАПЦ Мстислав.
Київський патріархат
Філарет дочекався свого часу 1995-го — після раптової смерті і скандального похорону патріарха Володимира. Так УПЦ КП отримала свого предстоятеля на довгі роки, який через два роки, 1997-го, за законами РПЦ, був взагалі відлучений від світового православ’я і формально став мирянином.
Звісна річ, таке рішення канонічної і впливової РПЦ не могло не вдарити по амбіціях та прагненнях як самого Філарета, так і Української православної церкви Київського патріархату. Ця структура (як і УАПЦ, яка фактично продовжила своє існування) опинилася поза диптихом — тобто списком усіх автокефальних церков світового православ’я.
Це означало, що жодна із православних церков світу її не визнавала. УПЦ КП Філарета існувала ніби у паралельному просторі, чим усі роки користалися його, її вороги із РПЦ. Фактично саме аргумент щодо неканонічності і незаконності церкви Київського патріархату був головним — і дієвим для багатьох українських громадян, які відносили себе до православного світу.
Ґрунт для ПЦУ
Та Українська православна церква з припискою КП не зникла. Ба більше, вона навіть у тих несприятливих умовах (фактично до 2014 року і розриву з Москвою тільки короткий період президентства Віктора Ющенка вона мала хоч якусь підтримку з боку держави) намагалася розвиватися.
У цьому їй допомогла чітка проукраїнська, патріотична позиція. Завдяки цьому церква Філарета почала набирати популярність у частині регіонів (перш за все на Правобережжі та в Києві; у Галичині конкурувати із законною УГКЦ було практично нереально). Під час обох Майданів саме УПЦ КП стояла на боці протесту, тоді як УПЦ МП, хоч і намагалася лавірувати, все ж нікуди не ділася від церкви-матері — РПЦ. А історія із дзвонами Михайлівського золотоверхого у ніч розгону Євромайдану стала яскравою сторінкою сучасної історії України.
Не буде перебільшенням сказати, що увесь цей час УПЦ КП трималася перш за все на авторитеті саме Філарета (Денисенка). Принаймні, без нього, без його ініціативи ця церква не з’явилася б на світ. І, найімовірніше, 2018 року Україна не отримала б свій історичний шанс на справді помісну, канонічну вітчизняну церкву. Бо релігійну структуру, створену на базі кількох громад УПЦ МП та УАПЦ, навряд чи стали б визнавати на Фанарі. А коли Українська держава дозріла до підтримки власної церкви — саме Київський патріархат і став основою майбутньою Православної церкви України.
Фанар — це район у Стамбулі, де розташована резиденція Вселенського патріархату, найвищого центру православ'я, очолюваного патріархом Варфоломієм I. Він відіграє ключову роль у світовому православ'ї, має першість честі та надав Томос про автокефалію Православній церкві України у 2019 році.
Церква одного храму
Разом з цим почалася ще одна історія. Історія, яка, говорячи афористично, "зіпсувала некролог" колишньому вже патріарху Філарету, але, на щастя, не зашкодила ПЦУ. Хоча дехто із релігієзнавців вважає, що саме персона Денисенка відштовхнула частину ієрархів УПЦ МП від участі у об’єднавчому соборі 2018 року.
Хай там як, а Філарет не очолив Православну церкву України, яка за місяць, на початку 2019-го, отримала з рук Вселенського патріарха (він перед тим відновив свою юрисдикцію над українськими землями, не дуже законно відібраними Москвою ще кілька століть тому) томос про автокефалію. Предстоятелем нової церкви став молодий митрополит Епіфаній. З яким у престарілого патріарха Філарета дуже швидко почалися непорозуміння чи навіть і конфлікти.
І тут треба віддати належне Епіфанію, який з честю вийшов із ситуації, формально інкорпорувавши Філарета до складу ПЦУ, а фактично залишивши йому — і його УПЦ КП — Володимирський собор, де третій і останній предстоятель Київського патріархату продовжував служити до останніх днів.
Фактично саме там, на столичному бульварі Шевченка, досі і залишалася та невизнана світом церква, на ґрунті якої і виросла нинішня Православна церква України, найпопулярніша і найвпливовіша (куди тій УПЦ МП, яка вже не знає, як їй викручуватися після початку повномасштабної війни) церква в нашій державі.
А Філарет… Що ж, він усе життя був неоднозначною фігурою. І йдеться не лише про власне релігійно-політичні кроки, а і, скажімо, про історію із патріархом Володимиром (деякі джерела говорили про конфлікт Філарета, який був тоді заступником патріарха, із предстоятелем УПЦ КП через фінансові питання). Він прожив своє життя у непростих умовах, не завжди однозначних. І запам’ятається, найімовірніше, саме таким — неоднозначним. Але, попри усі мінуси — саме Філарет (Денисенко) створив передумови появи незалежної, канонічної справді української православної церкви.
І це українці йому не забудуть. А все, що було після січня 2019-го — уже нова епоха, у якій 90-річний Денисенко вже не почувався своїм. Та це і не було потрібно. Свою епоху він пройшов так, як пройшов. І зробив те, що зробив. Те, без чого не було б не тільки самої ПЦУ, а і тих, хто зараз втілює в життя прагнення мільйонів українців.
