Вибори президента Російської Федерації зі зрозумілих причин не привернули особливої уваги в Україні. По-перше, вони були відверто нудними і власне вибору на них не було. По-друге, немає значення, кого росіяни посадять на трон у Кремлі, значення має, як від них відбитися. По-третє, українцям вже давно все одно, що відбувається "на болотах", якщо це, звісно ж, не приліт наших безпілотників по їхніх військових базах або нафтопереробних заводах.
Проте кожні такі вибори — це моделювання майбутнього. TrueUA разом з політтехнологом Олегом Постернаком розбиралися, чим, все ж таки, це обрання Путіна відмінне від попередніх, які технології використовувалися для заманювання електорату на дільниці та навіщо кремлівському старцю висока явка.
Олег Постернак / inpolit.org
— Це п'ята, як я кажу, інтронізація Путіна після 2000, 2004, 2012 і 2018 років. Сама кампанія має свої особливості, і якщо говорити технологічно, то ми маємо, по-перше, найбільш беззмістовну, ненасичену і дуже некреативну виборчу кампанію у порівнянні, наприклад, з кампанією 2018-го.
Другий момент — вона здебільшого імітаційна. Всі конкуренти Путіна — Даванков, Харитонов, Слуцький — бліді, невиразні. Вони не привертали до себе уваги.
У 2024 році у Путіна було лише три "суперники":
Для порівняння, у виборах президента України у 2019 році взяли участь 39 кандидатів, ще п'ять зняли свої кандидатури.
Третя особливість — масштабна ставка на адміністративний привід лояльної маси. У Кремлі планують явку в районі 75-80%. Це надамбітне завдання. Одна з технологій, які вони використовують, — медичні огляд та консультації біля виборчих дільниць. Це приваблює електорат, який не має доступу до нормальної медицини.
Особливість четверта — ця кампанія більше схожа на плебісцит (всенародне голосування щодо державної приналежності певної території або політичної долі держави, — ред.) Путіна. Вона явно мобілізаційна. Путін у ній розв'язує проблему кризи електоральної участі, цікавості до суспільно-політичного життя в Росії. Що цікаво, насправді ж обирають не лише Путіна, а й вирішують питання легітимності війни. Путін хоче поставити знак "дорівнює" між отриманими ним відсотками та начебто великою підтримкою війни.
Також є значне розширення контролю за волевиявленням. Застосовується така технологія, як сервіс "Гео-СМС", який допомагає контролювати явку. Виборцям-членам партії "Єдина Росія" треба прийти на дільницю, потім перейти за посиланням через СМС на сайт підтвердження явки — go.er.ru. При цьому у користувача має бути включена геолокація — посилання на цей сайт працюватиме лише в межах виборчої дільниці і надається тільки тим, хто внесений в базу "Мобілізація", партійну інформаційну систему "Єдиної Росії".
— По-перше, Путін активно використовував пропаганду війни, страх ядерної війни, тези оборонної агресії, героїки війни. Сам похід Путіна на вибори стартував як відповідь на "прохання" з боку родичів загиблих у так званій "СВО" росіян. В кампанії використовувалася архаїка традиційних цінностей у православній оболонці, негативна ідентифікація, активно поширювалися пісні Шамана (російський співак, автор пропагандистського хіта "Я русскій", — ред.), використовувалася технологія медійного кілерства через "Лігу безпечного інтернету" (російська навколоурядова організація, створена для цензурування інтернету, — ред.), яка пише доноси на блогерів, зірок шоу-бізнесу, які намагаються інакше дивитись на ситуацію.
Ще одна особистість цього виборчого процесу — репродуктивне насилля у вигляді вимог до жінок щодо постійного відтворення нових солдатів. Путін ставить завдання різко збільшити народжуваність, змусити росіянок народжувати, як свиноматки, по 7-8 дітей для путінської армії.
— У листопаді він прямо говорив, що росіянки повинні народжувати по 7-8 дітей. А глава Татарстану (Рустам Мінніхнов, подія відбулася у лютому, — ред.), відкриваючи клініку разом із Путіним, сказав фразу "Мужчіни у нас крєпкіє, женщін уговорім". Це технологія тиску. І тут ми маємо сказати, що зараз відбувається в Росії.
Росія — це вже не просто електоральна автократія, де Путін все одно популярний, і це легалізується через формальні виборчі процедури. Росія стає гібридним тоталітаризмом. Держава настільки знахабніла, що вже залазить у приватне життя. Вирішує, у які нічні клуби ходити. Лізе у правила російської мови, коли бореться з фемінітивами. Намагається регулювати аборти. Вказує, скільки треба народжувати. Це типова неототалітарна практика, і ці вибори показали трансформацію Росії зі звичайної електоральної автократії, якою Росія була раніше, у напівтоталітарне, майже зразково тоталітарне суспільство.
Ці псевдовибори сформували враження, і це підтверджують їхні фокус-групи, що Росія наче живе в поточному моменті. І Путін затягує в це минуле Росію, хоча будь-яка виборча компанія моделює образи майбутнього, яким буде майбутнє. Російське населення на рівні масової свідомості розуміє, що у довготривалій перспективі політичні, економічні, демографічні ресурси путінського режиму будуть зменшуватись. І цей страх майбутнього створює намір постійно жити в якомусь терпимому теперішньому.
— Звісно ж. Очевидно, що найкраще для Путіна — це модернізоване радянське, яким ще й спекулюють на таких ретроградних почуттях.
Бо хто основний виборець Путіна? Це бідні люди — по-перше, бюджетники — по-друге, чиновники — по-третє, силовики — по-четверте. Назвемо це бюджетною масою. Це в принципі електорат Путіна, вони і так прийдуть, але це не 80% російського суспільства. І влада зараз спустила по всіх округах, всіх суб'єктах федерації рознарядки: яка має бути явка, який фінальний результат Путіна, як цього досягти. Групи політтехнологів закріплюються за певними територіями і це забезпечують. Власне, це і всі російські "вибори".
— Ціна Авдіївки змазала результат. Все ж таки, повідомлення про великі втрати — це не лише повідомлення, це реальні факти, що, до речі, прекрасно розуміють і артикулюють деякі російські воєнні кореспонденти, які ризикують сказати правду. Пишання воєнними успіхами такою ціною може досить неочікувано зрезонувати навіть в тих, хто є прихильником війни. Війна, навіть воєнний успіх, не є формою ефективного електорального піару. "Гебешники" прекрасно розуміють, що Путін не може вийти і сказати: "От ми взяли Авдіївку". Навіть рядовий росіянин це розтлумачить, що у м'ясорубку просто кинули велику кількість своїх людей. Тому вони вивели це питання поза межі масової комунікації.
До війни Росії проти українців вони використовують дещо інші підлаштування. До неї є пієтет у певних груп населення, бо вона дозволяє уникнути відчуття відповідальності за те, що відбувається в Росії. Це така форма психологічного уникання відповідальності за злочини, до яких дуже хочеться пристосуватися. І на підсвідомості вони, коли бачать дії Путіна зі знищення сусідньої держави, яка викликає роздратування через свій кращий рівень життя чи іншу ментальність, отримують психологічне задоволення — ті, хто підтримує війну або бере в ній участь. Війна дозволяє їм відчути безкарність, у ній шукають насолоду темним інстинктам. І цю технологію Путін дуже сильно використовує якраз для тої групи, яка підтримує війну чи готова на неї погодитися.
Але це невелика частина російського суспільства. Інша думає інакше. Для них війна наче не існує. Вона "десь там". Головне, що їм гарантується якийсь мінімальний рівень їхньої повсякденності, яку війна не зачіпає. Вони цим задоволені й тому готові навіть пірнути у бік підтримки воєнної авантюри Путіна.
— Слухайте, про яку опозицію ми говоримо? Гаразд, навіть якщо припустити... Є не опозиція, є настрої. Людей, які здатні ефективно користуватися цими настроями, очолити і консолідувати, немає. А от настрої — точніше, опозиційний запит — безумовно є. Він є на антивоєнну і на антипутінську ініціативу.
Феномену Катерини Дунцової чи Бориса Надєжніна ("альтернативні" кандидати, яким відмовили у реєстрації, — ред.) не з'явилося. Але цей запит пружинно стиснутий. Його вивели з гри, остерігаючись, що під час виборів ця пружина різко розпрямиться і дестабілізує результат. Великі черги під час підписної кампанії за Надєжніна — це, все ж таки, факт. Так, у підсумку його не допустили, але ця картина налякала Путіна. Точніше, не його, а виконавців.
— Абсолютно. У Росії не буває неконтрольованої, несистемної опозиції. Тобто Путін на якомусь етапі вирішив, що навіть Надєждін, навіть Дунцова можуть бути загрозою. Їх лякає кейс Світлани Тихановської у Білорусі 2020 року. Вчителька англійської мови перемогла на президентських виборах білоруського диктатора (про те, що вона набрала 60-70% голосів, Тихановська заявила сама, офіційно ЦВК визнав перемогу Лукашенка, — ред.). Вона ніхто і звати її ніяк. Просто стороння, третя особа. Але вона виграла вибори. Через оцей величезний, потужний опозиційний, протестний запит.
У Росії він теж є. Хоча він керується ефективніше, ніж в Білорусі Лукашенком на той час, але цей запит небезпечний для путінського режиму. Тому вони вирішили не гратися ні в Дунцову, а у них була така спроба, ні в Надєждіна, ні в будь-кого іншого. І забезпечили вибори цими трьома формальними статистами.
— Якби Навальний не помер, це якось вплинуло би на виборчу компанію? Ніяк. Ну, кілька закликів він написав з тюрми. Ну, якийсь проект вони реалізували. Там прихильники Навального закликали прийти в неділю, о дванадцятій нуль-нуль, щоб створити скупчення і показати свою силу. Але навряд чи це призведе до якихось наслідків. Тому цей фактор взагалі не суттєвий.
Смерть Навального Путін, навпаки, використав на свою користь. Він показав повну немічність, безсилля, неорганізованість прихильників Навального, які не змогли використати цю шокову, трансову ситуацію для налагодження великої протестної хвилі. Путін наче знущався: бачите, ви ж нічого не можете, навіть коли ваш лідер помер, ще й в переддень голосування, і це б могло б стати приводом для генерації серйозної політичної електоральної кризи. Путін виявився повністю переможцем, продемонструвавши свою силу щодо дуже кволої російської опозиції.
— Як шуткує французька преса та оглядачі, у Путіна, напевно, закінчилися гроші на Марін Ле Пен, тому треба було про себе нагадати. Але це жарт.
Насправді Марін Ле Пен ніколи не була проросійською, це величезна маніпуляція. Вона завжди була профранцузькою. Але користувалася послугами Кремля, зокрема фінансовими. Намагалася відкоригувати власну позицію, поставивши її на аутсорсинг, дозволивши Кремлю її орендувати. Це політика. Але звинуватити Ле Пен у повній проросійськості я б не ризикнув.
Її партія — це третина електорату, причому дуже міцна і дуже сильна. Ле Пен зараз висуває нового лідера, який поведе політсилу на президентські вибори наступного року. Тому вона може собі дозволити певні зміни, корекції позиції, оскільки сама особисто не планує активної участі в президентській кампанії. Також треба розуміти електоральні настрої французів, зокрема прихильників національного об'єднання. Всі медіа в Європі два роки пишуть про Росію як агресора, і це так чи інакше вплинуло на поведінку і громадську думку європейців. Тому бути проросійським, в тіні Росії чи навіть натякати на захист її інтересів просто електорально вразливо, недоречно і небезпечно. Тож для Марін Ле Пен ця заява — однозначно успіх.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
