У Нью-Йорку 26 квітня сталася подія, яка, можливо, увійде в політичну історію XXI століття як одна із ключових точок глобального протистояння між Росією та глобальним світом.
Генеральна асамблея Організації Об'єднаних Націй затвердила резолюцію А/77/L.65 під назвою "Співробітництво між ООН та Радою Європи". За цією красивою загальною назвою приховуються досить жорсткі антиросійські заяви.
Зокрема, в резолюції йдеться про безпрецедентні виклики, які постали перед Європою після агресії Російської Федерації проти України (а перед тим — проти Грузії). Автори резолюції наголосили на тому, що країна-агресор має відшкодувати усі збитки завдані жертвам цієї агресії, а також закликали притягти до відповідальності усіх причетних до порушень Росією міжнародного права. Очевидно, починаючи з уже оголошеного в розшук Міжнародним кримінальним судом президента Російської Федерації Володимира Путіна.
Резолюція різка і категорична, проте нічого особливо сенсаційного в ній світ не побачив. Цивілізована частина ойкумени давно вже говорить саме про це — покарання і відшкодування (а перед тим — поразка і звільнення усіх окупованих територій України). Цікаві у цьому документі перш за ті, хто проголосував проти резолюції, тобто за Росію.
Отже, відкритих прихильників Кремля (голосували "проти") виявилося лише четверо — Білорусь, ДР Конго, Нікарагуа і Сирія.
Напівприхованих ("утрималися") — 18. І ось тут найцікавіше: перелік тих, хто натиснув "жовту" кнопку під час голосування:
Усі інші країни, хто був присутній на Генасамблеї ООН, проголосували "за".
У списку тих, хто не підтримав резолюцію, немає Китайської Народної Республіки. Так, Китай проголосував "за" цей антиросійський документ. Документ, у якому представник самої Росії — і це була офіційна заява — закликав видалити слова про агресію. Пояснюючи свою позицію тим, що це формулювання не має відношення до проблематики резолюції, а має вкрай політизований характер.
Саме за таку резолюцію проголосував Китай. Між іншим, уперше за час повномасштабної російсько-української війни. Уперше Китайська Народна Республіка визнала Росію країною-агресором. Бо до цього китайська влада завжди наголошувала на необхідності вирішення російсько-української проблеми з урахуванням вимог обох сторін. І мирний план лідера КНР Сі Цзіньпіна був побудований саме на цій формальній рівноправній відповідальності (насправді, ні — в ньому була прихована проросійська позиція) обох учасників війни, а також Заходу.
І от Китай голосує за резолюцію, яка визнає винним у війні путінський режим. Яка наголошує на необхідності покарати усіх конкретних винних у всіх російських злочинах. Яка вимагає від Росії відшкодування усіх збитків.
Чому і навіщо комуністичний, проросійський Китай підтримав цей документ, який так обурив саму Росію?
Річ у тім, що, за великим рахунком, Росія нічим особливим не ризикує. На відміну від, скажімо, санкцій Радбезу ООН проти Югославії в 90-х роках минулого століття, коли Белград через свою імперську пиху опинився у практично повній ізоляції — проголосована резолюція є лише декларацією. Так, жорсткою. Так, дошкульною для Кремля — інакше б не було протесту проти формулювання "агресія Російської Федерації". Але лише декларацією.
Тож голосування "за" носить не практичний, а символічний характер. І не тільки, точніше, навіть не стільки для Росії — як для Заходу. Китай нещодавно вляпався у великий дипломатичний скандал, коли посол КНР у Франції Лу Шає заявив, що міжнародний статус пострадянських країн (України зокрема) є досить сумнівним, а також нагадав, що анексований нині Крим колись належав Росії.
Реакція Заходу на ті слова китайського дипломата була такою жорсткою, що Пекін поспішив зробити кілька кроків, які б перекрили відверто антиукраїнські заяви посла. Зокрема, Сі Цзіньпін погодився на розмову із Володимиром Зеленським — хоча до того кілька тижнів він, за офіційною версією, був настільки заклопотаний, що не мав якоїсь години для розмови із президентом України. Після слів Лу Шає ця година швидко знайшлася.
Голосування за резолюцію, яка визнає Росію агресором — це ще один демонстративний крок назустріч Заходу. Авторитарний Китай, попри усю екзистенційну ворожість до демократичного Заходу, не може не рахуватися із його політичною та економічною силою (а також із військовою міццю США, які стоять за спиною Китайської Республіки, себто Тайваню). Пекін зробив спробу розколоти антиросійську коаліцію, витягнувши з неї традиційно найслабшу ланку, Францію — згадаймо, що саме Париж 1966 року вийшов із воєнної організації НАТО, причому аргументація тоді була дуже схожа на ту, яку зараз намагався просувати під час візиту Еммануеля Макрона Китай (боротьба із залежністю від США). Не вийшло. Довелося відіграти назад і навіть компенсувати цим голосуванням певні репутаційні збитки.
Втім, не варто думати, що це голосування не залишить жодного сліду у відносинах між Москвою і Пекіном. Володимир Путін, який ще у квітні чекав від Сі Цзіньпіна підписання важливих економічних угод, дочекався символічного, та все ж ляпаса, причому на найвищому публічному рівні. Яку б хорошу міну за поганої гри кремлівський диктатор не робив, а цей ляпас він запам'ятає. І те, що Китай в імовірній тайванській війні з США не зможе розраховувати хоча б на нічию без російської ядерної тріади, теж.
Тож цей вибір Китаю є, як і завжди у політиці Пекіна, неоднозначним та багатогранним. Задача ж Заходу й України — використати саме ті сторони, які завдадуть Росії максимальну шкоду. Перш за все, у відносинах із її головним світовим партнером.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
