Те, що Україна за останній рік стала чи не головною світовою темою (з нею до певної міри могла позмагатися хіба що ситуація по обидва боки Тайванської протоки, і то — лише ситуативно) — це вже доконаний факт. На Заході й на Сході, навіть на далекому африканському та океанійському Півдні — всюди обговорюють тему російсько-української війни.
Світова спільнота обирає, на чий бік стати — чи України, за спиною якої поступово вибудувалася потужна коаліція на чолі із США, чи Росії, якій допомагають хіба Іран та КНДР (а ще Китай, користуючись ситуацією, обдирає загнану санкціями країну-агресора до липки, як він уміє). Усі більш-менш значущі світові політики не оминають тему військового конфлікту між двома країнами, двома світами — диким авторитарним, який уособлює Кремль і остаточно трансформований у диктатора Путін, та цивілізованим демократичним, за право належати до якого б'ється увесь український народ.
Звісна річ, оскільки тема України стала мейнстримом (причому настільки, що ніхто й не очікував — перемога на "Євробаченні", пропозиція провести в Україні частину чемпіонату світу з футболу 2030 року та багато іншого), політики у різних країнах використовують цю тему для просування власних інтересів, власних політичних меседжів. Навіть Дональд Трамп після скандального завершення своєї президентської каденції ожив як політик саме на українській темі. Але є й зовсім несподівані, щоб не сказати анекдотичні випадки. Одним із таким стало інтерв'ю колишнього прем'єр-міністра Ізраїлю Нафталі Бенета виданню "Хашадот 12".
У цьому інтерв'ю Бенет заявив, що літав до Москви на початку березня 2022 року, де мав розмову із Путіним. У діалозі, зокрема, йшлося про Володимира Зеленського. Нібито Бенет запитав у Путіна, чи не планує той убити керівника ворожої йому держави, на що кремлівський диктатор запевнив, що не робитиме цього. Після цієї розмови Бенет, як він сам розповів журналісту, подзвонив Зеленському — і той вийшов нібито з бункера, де сидів увесь час, заявивши у відеозверненні, що нічого не боїться.
Історія, розказана ізраїльським екс-прем'єром, викликає багато питань. По-перше, дивує віра Бенета у чесне слово Путіна – після того, як уже в перші дні війни були спроби убити президента України. До того ж інформація про це ніколи особливо не приховувалася.
Повідомлення про спроби замахів на Володимира Зеленського лунала за час війни неодноразово. Говорилося і про успішну протидію диверсійним групам, які отримали таке завдання. Так, ще у березні британське видання The Times повідомило про три спроби, які нібито пережив Володимир Зеленський — з боку як "вагнерівців", так і "кадировців".
Згодом американський публіцист Кріс Віппл у своїй книжці "Боротьба всього життя: усередині Білого дому Джо Байдена" зазначав, що тільки американські спецслужби запобігли двом спробам замаху на Зеленського, вчасно надавши українським партнерам відповідні розвідувальні дані.
Усього ж різні джерела на Заході говорили про 12 спроб убити українського президента. І, ймовірно, частина цих заяв точно є правдивими. Тож слова Володимира Путіна про "100 відсотків", якщо вони справді мали місце, виглядають як знущання з усього цивілізованого світу.
Так само очевидними є відверті нестикування у розповіді Бенета. По-перше, слова про те, що "я не боюсь", дійсно мали місце у вечірньому відеозверненні Володимира Зеленського. Але це було сказано у понеділок, 7 березня 2022 року, тоді як Бенет заявив, що він літав до Москви у шабат, священну для юдеїв суботу (а це було 5 число), і тоді ж, по дорозі з Кремля в аеропорт, повідомив про обіцянку кремлівського тирана Зеленському, а той нібито одразу, за якихось пару годин, записав відео.
Крім того, усім добре відомо — і на цьому наголосило у своїй реакції на резонансне інтерв'ю Нафталі Бенета українське Міністерство інформаційної політики та культури, — що уже увечері 25 лютого президент записував відео прямо на вулиці Банковій, біля Офісу президента. А взагалі відеозвернення глави держави з'явилися уже на початку першого ж дня повномасштабного вторгнення.
Тож слова Нафталі Бенета про те, що він нібито врятував Зеленського від чи то замаху у виконанні путінських диверсантів, чи то від сидіння у бункері аж до лютого 2023 року — мають, м'яко кажучи, дивний вигляд. Але навіщо колишньому прем'єр-міністру Ізраїлю грати у гру "Врятувати рядового Раяна"?
Тут є дві можливі відповіді. По-перше, це гра не Бенета, а Путіна. Таким чином, через чужі руки, російський президент намагається показати себе як адекватного, здатного тримати слово політика. Пообіцяв не убивати Зеленського — і не убив. Це може бути певним натяком на майбутні переговори про повоєнний статус України, з натяком – якщо Захід не прийме Україну до НАТО, я обіцяю (а я свої обіцянки виконую, Бенет не дасть збрехати) не нападатиме на неї більше.
Звісно, звучить усе це — після 24 лютого 2022 року — непереконливо, але у нинішній ситуації Путіну обирати не доводиться. Він і до того пустився такого берега, що використання такої примітивної двоходівки за участі ізраїльського відставного політика матиме ще й більш-менш правдоподібний вигляд. Особливо для західної аудиторії, яка не слідкує за подіями в Україні детально і не може легко спростувати усю цю історію.
По-друге, Україна, як уже було сказано, стала певним трендом. І політики намагаються використати цю тему у власних інтересах. Але як може використати українську тему відставний політик, який не має реальних важелів впливу на ситуацію (на відміну, скажімо, від Ердогана, який уперто просуває тему російсько-українських переговорів — бо може дозволити собі їх організувати)? Тільки роздачею інтерв'ю, в яких наголошуватиме на своїй колишній участі у процесі. До того ж результативній участі — Зеленський же залишився живий!
Крім того, в Ізраїлі, і це не секрет, частина електорату є традиційно прихильною до Росії, а, значить, персонально до Путіна. Візит до Москви, розмова з Путіним, обіцянка кремлівського тирана — усе це безперечно додасть популярності тому ізраїльському політику, який робить ставку на цей прошарок населення. Хтось використовує у своєму політичному піарі допомогу України, а хтось — близькі стосунки з президентом Росії. У випадку з Ізраїлем цілком можливо сумістити обидва ці напрямки. Тож слова Бенета не такі вже й божевільні, як видаються, на перший погляд.
Уся ця ситуація із "порятунком Зеленського", як медаль із класичного прикладу, має дві сторони. З одного боку, те, що Україна залишається на порядку денному у світі, навіть у такому відносно далекому (і ми зараз не про географічну відстань) Ізраїлі — не може не радувати. Деякий час тому Кремль намагався просувати тему втоми Заходу від України. Як бачимо, ніхто не втомився — зокрема, використовувати Україну для власного піару. І це добре. Значить, міжнародна підтримка нашої держави продовжуватиметься, "Рамштайни" збиратимуться, "Леопарди" і "Абрамси" летітимуть, санкції запроваджуватимуться.
З іншого — не увесь піар, як ми бачимо із казусу Бенета, однаково корисний. Теоретично Путін міг заробити на цій історії певні очки, якби йому вдалося переконати світову спільноту у здатності тримати слово. Зараз питання вступу України до НАТО не порушується з двох причин — по-перше, в країні іде війна, ніхто країну, яка воює, до Альянсу не приймає, по-друге, тут немає чого порушувати, загроза Україні очевидна навіть після можливого перемир'я чи миру. Але якби Путіну вдалося переконати Захід у тому, що Україна і без НАТО матиме спокій — отут ми б опинилися у пастці. І до наступної великої війни (а в тому, що вона буде, якщо над Україною не відкриється ядерна парасолька США чи інших членів НАТО, сумнівів принаймні в українців немає) Росія підготовилася б значно краще.
Тож із подібними заявами треба бути обережними й відповідно їм протидіяти. Піар на Україні не повинен шкодити самій Україні. Це головний висновок з усієї історії про Бенета — "рятівника" Зеленського.
