Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко днями зробив своєму казахстанському колезі Касим-Жомарту Токаєву пропозицію, від якої, в принципі, можна і відмовитися, але краще прислухатися і взагалі поставитися з усією увагою.
Диктатор запросив Казахстан до Союзної держави Росії та Білорусі, похизувавшись умовною "ядерною парасолькою", яка нібито накрила територію Республіки Білорусь після рішення про передислокацію частини російського ядерного арсеналу до цієї сателітній Москві країни. Токаєв відреагував стримано, назвавши цю пропозицію хорошим "жартом" і наголосивши, що Казахстану цілком вистачає нинішньої участі в економічних структурах на кшталт Євразійського економічного союзу.
Звісна річ, ця пропозиція є зовсім не тим, чим її виставляють обидва лідери пострадянських країн. Це і не пропозиція про захист, тому що навіть попри ядерну зброю Білорусь буде захищена від можливого зовнішнього вторгнення рівно настільки, наскільки цього захоче Росія. Згадаймо Вірменію, яка є членом ОДКБ, тобто на неї розповсюджуються певні зобов'язання Кремля (і Мінська, до речі, теж), але при цьому захищати її від Азербайджану ніхто не поспішає і не буде, у чому представники цього об'єднання уже зізнаються фактично вголос. Але це і не гумор, оскільки на такому рівні такими заявами не жартують.
Олександр Лукашенко, який після президентських виборів 2020 року опинився під такою опікою Кремля і Луб'янки, яких раніше не було, навряд чи може дозволити собі подібні заяви без узгодження з адміністрацією президента Росії. (Як і багато інших — скажімо, заклики до України погоджуватися на мирні переговори.) Тож варто розцінювати цей "жарт" скоріше як попередження норовливому Токаєву.
Коли на початку 2022 року в Казахстані спалахнуло народне повстання, назване тамтешньою владою "терористичними актами", Росія (та інші країни ОДКБ, але вони були більше формальністю) ввела свої війська на територію цієї країни. Тоді багато аналітиків вважали, що цим кроком недосвідчений Токаєв прирік свою країну на залежність від Кремля — бо і влада його тепер, після остаточного очищення від метастазу правління першого президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва, нібито триматиметься "на російських штиках", і війська північного сусіда нібито за давньою звичкою не поспішатимуть виходити з чужої території. Але сталося не так, як прогнозувалося.
Токаєв успішно перетягнув усю владу від попередника на себе, мстиво повернувши Астані попередню столичну назву (яку до того сам же запропонував перейменувати в Нур-Султан). Потім, ніби нічого й не сталося, заявив, що жодні "ДНР" та "ЛНР" не визнаватиме. Причому це сталося не просто в Росії, на тамтешньому економічному форумі у Санкт-Петербурзі, а у присутності Володимира Путіна. Тобто другий президент Казахстану виявився зовсім не геополітичним хлопчиком для биття, чітко окресливши межі співпраці із Росією.
Звідки ж у Касим-Жомарта Токаєва взялося стільки сміливості й навіть нахабства виступати проти російського диктатора? Відповідь на це питання — у нещодавньому сіанському саміті "Китай — Центральна Азія". Сі Цзіньпін не просто зібрав лідерів колишніх радянських середньоазійських республік на противагу саміту "Великої сімки", який у ті ж дні відбувався у японській Хіросімі, а й підписав кілька важливих угод — зокрема, саме із Казахстаном. Окресливши межі свого впливу на цей євразійський регіон. Межі, які фактично збігаються із російсько-казахстанським кордоном.
Але Росія на те й остання імперія, принаймні, імперія старого типу — щоб мати сенс свого існування у безперервному розширенні. Це колись заявив один з архітекторів путінського режиму і "донбаської весни" Владислав Сурков. Не вірити йому немає жодних підстав. А куди Росії ще розширюватися?
Білорусь уже фактично окупована російськими військами. Ядерну зброю туди завезли саме для цього, а не для захисту від міфічного нападу України. Сама Україна дала кремлівським окупантам такого відкоша, що зараз варто думати про те, як відповзти за міжнародно визнані кордони із найменшими репутаційними втратами, а не про захоплення навіть тих частин Донецької, Запорізької та Херсонської областей, які, згідно із "обнуленою" путінською Конституцією, нібито як належать Росії.
Хто ще? Грузія, як і будь-який кавказький регіон — це вічна проблема партизанщини, тут жодної вигоди не отримаєш, та й, на відміну від Білорусі й України, не випадає говорити про якусь єдність народів. Азербайджан — під геополітичним прикриттям Туреччини, та й сама по собі азербайджанська армія, яка показала Друга карабаська війна, дечого варта. Про країни Балтії нічого й говорити — це члени НАТО, тобто країни, за вторгнення на територію яких можна отримати ядерним кийком по голові так, що усі українські проблеми виявляться лише сакраментальним "ми ж іще нічого і не починали".
От і залишається лише Казахстан. У якого до того ж є проблема північних територій, де відсоток етнічних росіян є досить великим. І заклики про те, що треба б цю територію повернути до "історичної Росії" уже неодноразово лунали — на маргінальному, звісно ж, рівні, але і з Кримом та Донбасом усе починалося також на рівні нібито "фріканутих" прихильників "совка".
Тому до "жарту" Лукашенка варто поставитися найсерйознішим чином. Перш за все владі самого Казахстану. Бо навіть якщо за твоєю спиною стоїть фігура лідера Китайської комуністичної партії, може виявитися, що і це не є запобіжником для Росії, яка за останні півтора року вийшла уже за будь-які цивілізовані чи просто рамки здорового глузду. А актуальність "маленької переможної війни" для Володимира Путіна зараз тільки збільшується.
Його в останній час уже почали відверто критикувати й навіть закликати до зміни влади на виборах-2024 — а протиставити незадоволенню радикально налаштованих націоналістичних кіл йому нічого. Навіть остаточним приєднанням Білорусі не підкупиш, бо її ніхто в Росії всерйоз уже не вважає окремою країною.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
