В України й Польщі виникли розбіжності. Позов до Світової організації торгівлі, скасування зустрічі Дуди й Зеленського у США, заява Моравецького про припинення військової допомоги — і це ще не все у нинішній історії — перш за все тому, що вона триває, і ми, на жаль, матимемо попереду ще не один привід обговорити польсько-українську кризу. Але от що важливо у цій ситуації...
Звісно, емоційну нерозважливість української влади з порядку денного ніхто не знімав. Не встигли оговтатися від заяви радника голови ОП Подоляка про Китай та Індію — як тут нова історія. Але повернімось у липень — і згадаймо саміт НАТО у Вільнюсі, перед яким заява українського політичного керівництва про "домовленості без України" обурила Захід настільки, що, як писали ЗМІ, представники США навіть хотіли змінити текст підсумкової резолюції, викресливши звідти слова про обов’язкове запрошення України до НАТО у майбутньому.
Хотіли, але не викреслили. Чому? У Білому домі працюють дорослі, відповідальні політики. Які чудово розуміють ціну подібним крокам і публічним заявам. Однак у конфлікті з Польщею ситуація дещо інакша, адже там керують популісти, хоча питання національної ідентичності в країні остаточно врегульоване (однак далеко не завжди демократичними методами) було ще в середині минулого століття. Зате в країні є свої критичні для суспільства моменти, скажімо, заборона абортів.
"Право і справедливість" — партія популістського характеру, це ні для кого не секрет. Український письменник і один із найкращих експертів з польської тематики Андрій Бондар зробив іще цікавіше зауваження: "ПіС — це колективний польський Орбан". Якщо придивитися, то справді — між "Правом і справедливістю" та орбанівським "Фідесом" є багато спільного. І взаємини між цими двома європейськими політсилами (одна з яких не входить до головної правоцентристської європартії, ЄНП, а інша кілька років тому звідти вийшла) є досить тісними й дружніми.
Тут, до речі, варто згадати, що і взаємини між Польщею та Угорщиною були такими ж. Йдеться не про нинішні часи, а про міжвоєнний період. Тоді, коли ці обидві країни були авторитарними — на відміну від сусідньої Чехословаччини. І, між іншим, обидві вони мали до Праги територіальні претензії, які згодом, за допомогою іншого авторитарного режиму, німецького, задовільнили. Тому тут діє ще й певна "генетична пам’ять", причому не тільки про ХХ століття, а і про попередні епохи, коли й поляки, і угорці (при усій неоднозначності й дуалістичності Австро-Угорщини) були домінуючими, по суті імперськими народами. А от румуни чи чехи — ні. І у них авторитаризм не прослідковується. Україна теж не була — тому коли до влади в нашій державі приходять проукраїнські сили, а не ставленики Кремля, то вони спокійно собі йдуть з Банкової та Грушевського. Навіть Кравчук і Кучма, не кажучи уже про Ющенка і Порошенка.
Але повернімося до Польщі. Де варто відзначити ще одну, на жаль, неприємну річ. Риторика "Або ви робите так, як вигідно нам — або ми вас покараємо" (припиненням постачання зброї, проблемами із біженцями тощо) для України не нова, подібні заяви у бік Києва досі мають кровопролитні наслідки, перш за все, для нашого суспільства.
Може видатися, що однією із першопричин нинішнього польсько-українського скандалу є парламентські вибори у наших сусідів. Вибори, на яких "Право і справедливість" ризикує втратити владу, навіть створивши після голосування коаліцію з ультраправою "Конфедерацією" (яка і є головним рушієм антиукраїнських заяв та вчинків; днями представник саме цієї політсили зажадав від України грошей за надану допомогу, виставивши багатомільярдний рахунок). Але вибори рано чи пізно пройдуть, а історія про непорозуміння з Україною залишиться.
До речі, про коаліцію. І про імперськість. Як вже було сказано, і у поляків, і в угорців (не у всіх, але, як показує практика, у більшості) ці фантомні болі минулої величі так досі й не пройшли. У одних "свербить" Тріанон, в інших "Львів — польське місто". Так, позбавитися привидів минулого непросто. У нашому з Польщею регіоні цього досягла фактично лише одна країна — Німеччина. (Звісно, якою ціною, але ми говоримо про те, що є зараз.) І саме в Німеччині, в тамтешній політиці неодноразово відбувалися такі речі, які у Польщі — та й Україні, чесно кажучи, також — важко навіть уявити.
Мова про коаліції. Ми говоримо про вибори в Польщі, про поствиборчі варіанти — і вони, прямо скажімо, не дуже хороші. Бо як не "ПіС" доведеться об’єднуватися із "Конфедерацією", так "Громадянській коаліції" Туска із "Лівицею". Тут невідомо ще, що краще — для самої Польщі, для України, для Європи...
У Німеччині ж, одній із найстабільніших і найрозважливіших країн Європи, дві великі партії уже кілька разів створювали "широку коаліцію". Навіщо? Щоби не тягнути до влади ні ультраправих із "Альтернативи для Німеччини", ні ультралівих із "Ді Лінке". Бо і в ХДС/ХСС, і в СДПН розуміють свою відповідальність за країну. І готові поступитися частиною своїх амбіцій — але не принципами! — саме заради країни, заради німців.
А тепер спробуймо уявити — ті, хто цікавиться польською політикою і знає про тамтешні перипетії — "широку коаліцію" у складі партій Качинського і Туска. Дуже складно це зробити, м’яко кажучи. Саме тому, що такі союзи — це здатність, скілл, а то й навіть привілей відповідальних політиків.
Звісно ж, ця історія рано чи пізно завершиться. І взаємини Варшави та Києва покращаться — просто тому, що ми все одно пов’язані між собою. Однак в результаті матимемо і згаяний час, і не уникнемо агресивно налаштованої частини суспільства — що там, що тут. І то тільки тому, що частина політиків досі живе популістичними вимірами.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
