Повалення венесуельського диктатора Мадуро: висновки для світу та України
Віце-президентка Венесуели Делсі Родрігес, призначена виконувачкою обов’язків президента після викрадення американцями президента-диктатора Ніколаса Мадуро, вирішила співпрацювати зі США. Її підтримала армія, яку десятиліттями готували чинити опір Америці. Чому Трампу вдалося скинути диктатуру, яка трималася 26 років?
"Президенте Дональд Трамп: наші народи та наш регіон заслуговують на мир і діалог, а не на війну. Це завжди було посланням президента Ніколаса Мадуро, і це послання всієї Венесуели зараз", — цитує Родрігес CNN.
За її словами, Венесуела "надасть пріоритет" руху до "збалансованих та шанобливих міжнародних відносин" зі США та регіоном. Перші заяви віце-президентки були гнівними, вона вимагала від США повернути Мадуро та його дружину, викрадених під час військової спецоперації.
Чотири причини, чому Делсі Родрігес передумала воювати з Трампом
Перша причина — реакція венесуельської армії на події, пов’язані із викраденням Мадуро. Міністр оборони Владімір Падріно назвав операцію США "боягузливим викраденням", але при цьому підтримав рішення верховного суду про передачу влади Родрігес та закликав венесуельців відновити роботу і навчання. З’ясувалася ще й цікава деталь: Мадуро охороняли не військові Венесуели, а кубинські найманці, які загинули під час зіткнення з американськими спецпризначенцями. Звідси слідує, що диктатор не довіряв охорону власного життя своїм військовим, що дивує. Тож якщо армія відмовилася чинити опір американцям, який сенс віце-президентці сперечатися з генералами?
Друга причина — після викрадення Мадуро США поставили на паузу військову операцію, тим самим продемонструвавши готовність до дипломатії, якщо венесуельська влада не вдаватиметься до військової відповіді американцям. Вибір у Родрігес був обмежений — або глибокий прогин перед Трампом, або війна. Вона обрала перший варіант. Чому не другий? Є проста і складна відповідь. Проста — війну б Венесуела програла, причому швидко. Складна відповідь полягає у тому, що корумпований режим Мадуро продовжить існувати у Венесуелі без Мадуро. Сполучені Штати не вимагали від офіційного Каракаса складення повноважень ні віце-президенткою, ні парламентом, де сидять прихильники диктатора, вони чітко заявили про свій інтерес — видобуток нафти.
Коли відбудуться демократичні вибори у Венесуелі, чи випустять із тюрем політичних в’язнів — ці теми американцями озвучені не були. Вони казали про "перехідний період", а перехід влади від Мадуро до Родрігес уже відбувся. Причому з нею США, видається, працювати буде комфортніше, аніж з опозицією, бо заради посади й свободи пані віце-президент піде на значні поступки.
Третя причина — після викрадення Мадуро венесуельці не повстали. Склалося враження, що переважна більшість жителів країни задоволені, що їх позбавили диктатора. Люди втомилися від багаторічної брехні. Якби прихильники Мадуро сотнями тисяч вийшли на протест, інакше себе поводили б військові й Родрігес. Пасивність венесуельців — не страх перед загрозою вторгнення, а підтвердження прогнилості диктаторського режиму, який довів людей до злиденності. Венесуельці не хочуть панування у себе американців, але на тлі того, що вони мають нині, навіть воно виглядає не гіршим варіантом.
Четверта причина — млява реакція друзів Мадуро. Зробила заяву Росія, також висловився Китай, про порушення міжнародного права заявили в Колумбії та ще у кількох країнах. Проте було зрозуміло, що ніхто із жалісливих захисників Мадуро не надасть військову допомогу Каракасу, якщо той вв’яжеться у війну зі США. Союзники венесуельського режиму його просто кинули.
Які висновки варто зробити із венесуельської драми
Перший висновок — світ отримав черговий доказ того, що міжнародне право замінене правом сили. Мадуро програв президентські вибори у 2024 році опозиціонеру Едуардо Гонсалесу Уррутія, але президентом визнали саме його. Він вкрав собі чин президента, тепер американці вкрали самого Мадуро. Іронія долі. Але викрадення очільника іноземної країни та ще й військова операція проти неї — це нехтування міжнародним правом.
На думку багатьох аналітиків, дії Трампа розв’язують руки іншим державам, які захочуть у такий же спосіб розв'язати власні проблеми. Наприклад, Китаю з Тайванем. Такий ризик справді існує. Але у випадку з вчинком Трампа у Венесуелі доречно вжити латинський крилатий вислів "Що можна Юпітеру, не можна бику", — якщо геополітичний фінт Америки повторить недружня їй країна, Вашингтон це назве агресією, запровадить мита або санкції чи навіть завдасть військового удару, коли ж дружня, може похвалити. Враховуючи, що дружні країни так не розв'язують свої проблеми, бо це демократії, "биками" виявляються авторитарні країни — Росія, Китай, Іран та їм подібні. Хтось це назве подвійними стандартами, хтось — покаранням "поганців". Трамп прикриває операцію у Венесуелі "високою метою" — боротьбою з наркоторгівлею та визволенням венесуельців від диктатури. Якщо Каракас і Вашингтон співпрацюватимуть, "Юпітер" підтвердить свою правоту.
Другий висновок: із Венесуели Трамп почав наводити порядки на "задньому дворі" США, звідси погрози Колумбії, Мексиці, Кубі. Тут при владі політичні сили, які не влаштовують нинішнього главу Білого дому, він вважає їх антиамериканськими. Кубою багато років правлять комуністи, президентка Мексики Клаудія Шейнбаум має ліві політичні погляди, до того ж вона ще й екозахисниця, яка пропагує "зелені" технології. Президент Колумбії Густаво Петро — соціаліст. Трампа дратують не лише їхні ідеологічні погляди, а й політична лояльність до Китаю, співпраця з ним в економічній сфері. Власне, зазіхання на Гренландію він пояснює потребою навести лад на північних океанічних рубежах США, де хазяйнують російські й китайські криголами. А китайські компанії допущені до видобутку корисних копалин на найбільшому острові світу.
Тобто Трамп повертає США до "доктрини Монро" — геополітичні інтереси Сполучених Штатів мають домінувати в обох Америках. Після зміни влади у Венесуелі звідти виженуть китайські й російські компанії, корисні копалини видобуватимуться американцями. Стосовно інших Трамп може діяти митами, посиленням внутрішньої нестабільності у недружніх, як він вважає, державах двох американських континентів. А от чи діятиме так само проти Росії, Ірану, Китаю — питання риторичне. З того, що каже Трамп, за межами визначеної ним сфери геополітичного впливу, США допомагатимуть тим, хто зацікавить їх використанням власних ресурсів. Процитуємо його вчорашню заяву про Україну:
"Байден роздав 350 мільярдів доларів. Тепер я отримав значну частину цих грошей назад, тому що ми уклали угоду про рідкісноземельні метали... Можливо, всі гроші, можливо, навіть більше, але нам зараз платять. Кожен раз, коли ми щось відправляємо, вони платять".
Звучить цинічно, але такою є нинішня політика Штатів.
Третій висновок: Європа та інші союзники США погодилися з тим, що Мадуро не був легітимним президентом, тобто фактично визнали правоту дій Трампа. Не аплодували, але й не засудили небезпечний прецедент порушення державного суверенітету. Очевидно, інакше вчинити Європа не могла з огляду на політичну еквілібристику у стосунках із Трампом, — дратувати його не захотіли. Проте вимушена підтримка авантюр головного світового бешкетника втягує Європу у чужу гру. Як слушно зауважують деякі експерти, "сліпота" Євросоюзу щодо правових підстав дій США у Венесуелі ставить перед ним виклик — яким чином реагувати на зазіхання Трампа на Гренландію.
Четвертий висновок Учора розпочався суд над Мадуро та його дружиною Сілією Флорес, у суді вони не визнали висунутих проти них звинувачень.
Венесуельський президент також наголосив, що є легітимним керівником своєї країни й на цей час військовополоненим. Суд над ним і дружиною надалі відбуватиметься публічно, тож вибір тактики "найкращий захист — напад" може принести Мадуро армію симпатиків як у Венесуелі, так і за її межами. У тих же Штатах опоненти Трампа не підтримали його дії. Тож Мадуро із диктатора здатний перетворитися на "в’язня сумління" та стати великою іміджевою проблемою для американської адміністрації.
