На третьому році повномасштабної війни ринок праці в Україні помітно оживився, а кількість вакансій сьогодні вже перевищує довоєнні показники. Однак не всі професії мають такий попит, як до лютого 2022. Серед роботодавців значно скоротилися запити на працівників ІТ-сфери, водночас більшу затребуваність мають менеджери, аграрії та люди робітничих професій.
Однією з ключових відмінностей довоєнного ринку праці та сьогодення є ситуація з віддаленою роботою, адже, за даними порталу robota.ua, кількість вакансій з дистанційною роботою збільшилася на 39%, а найбільше ці зміни торкнулися столиці — там віддалених пропозицій про роботу в березні 2024 року стало на 96% більше порівняно з лютим 2022 року.
Щодо бізнесу, то ця сфера переживає відновлення, водночас не усім підприємствам вдається адаптуватися на новому місці після релокації у більш безпечні регіони. Й цьому є низка причин.
Про ситуацію на ринку праці, як держава переживає відтік кадрів за кордон, дефіцит працівників у різних сферах, працевлаштування ветеранів та професії для післявоєнного відновлення країни — у інтерв'ю з HR-експерткою і карʼєрною консультанткою Тетяною Пашкіною.
— З одного боку, є такий певний рекорд кількості вакансій на загальних сайтах з працевлаштування. У квітні два великі сайти заявили, що вони отримують найбільшу кількість пропозицій за військовий період, а дехто вже навіть намагався порівняти цю тенденцію з 2021 роком. Якщо врахувати, що за тією ж самою статистикою ринок праці скоротився десь на чверть, то виходить, що конкуренція між роботодавцями за фахівців зростає щороку.
Відповіддю стало підвищення заробітної платні у вакансіях у 2023-му, і у декілька разів вже цього року. І, знов-таки, мені здається, важливо мати помірний погляд на те, як залучати людей й мотивувати власних працівників, щоб поєднувати якісь інші ролі. Що стосується ринку праці, то нікого нічим не здивуєш. Найбільш популярні професії — це продавці-консультанти, менеджери з продажів, оператори контакт-центрів. Цих вакансій завжди багато, є велика кількість пропозицій від різних робітників у різних професійних сферах і, відповідно, за різні гроші. Якщо кажемо про дефіцит, то нікого не буду дивувати — це наше улюблене виробництво, це наші улюблені аграрії. І тепер це не тільки про те, що люди не хочуть туди йти, але й про те, що вакансій більшає через мобілізацію.
Коли ми кажемо про ситуацію, яка є наразі, ми знаємо, що в нас є географічний перехил: активний Захід і не дуже активний Схід. І проблема в тому, що там є дефіцит робочої сили. Багато підприємств переїхали у західні області, тому є конкуренція між компаніями за фахівців й проблема з тим, що людей там не вистачає. Навіть якщо серед тих, хто переїхав, переважно ВПО, то це велика кількість безробітних, адже йдеться про жінок з дітьми або тих, хто доглядає за старенькими, і, відповідно, на повний робочий день або не на віддалену роботу їм погодитись вкрай важко.
До того ж на ринку IT ситуація, як на мене, погіршилась — і поки що не буде покращуватись. Якщо ми кажемо про кількість вакансій, про кількість іноземних замовлень, то страждають найбільше аутсорсери, адже пропозиції просіли втричі.
Починається бум продуктових компаній — фірми намагаються вижити й, відповідно, наймають тих працівників, які були аутсорсерами, або розробляли свій продукт. Як не дивно, тренд останнього року — це лідерство нетехнічних вакансій. Маркетологи, продавці, бухгалтери, логісти, юристи й навіть офісні працівники. Відповідно, якщо раніше IT-рекрутери полювали на розробників, то тепер все навпаки.
Тому тут все трохи шкереберть. І поки що, можливо, до кінця року точно, а можливо, до кінця воєнного стану так і залишиться — допоки західні клієнти аутсорсерів не здогадаються, що ми працюємо під обстрілами, у сховищах тощо. І знову ж обмеження щодо виїзду чоловіків за кордон приводить до того, що немає кому створювати "продукт", і західні клієнти не завжди розуміють, навіщо вони мають отримувати фідбек від людей, які десь далеко і навіть не можуть нормально скомунікуватися. Тому, загалом такими великими мазками, то десь це має такий вигляд.
— Мені здається, всюди немає стовідсоткової заповненості вакансій. Якщо почати тикати в перші п'ять тих, які є лідерами, то виробництво — дефіцит, ритейл або продажі — дефіцит, логістика — дефіцит, аграрії — дефіцит. Ну, хіба що IT-тівці, але врешті-решт ми кажемо про те, що спочатку в нас був відтік жінок з дітьми, то тепер в нас є наступна зона ризику — чоловіки, мобілізація...
До того ж є ситуація, коли дійсно в людини є можливість на дистанційну роботу, або часткову зайнятість, щоб хоч якось вирішити цю проблему. Іноді я від своїх західних колежанок чула декілька відгуків, що, якщо це, наприклад, мама з кількома дітьми, то вона отримує таку кількість допомоги, що працювати їй, в принципі, не дуже цікаво. Тому що вона отримує ті самі гроші.
Якщо ми кажемо, що люди переїхали, наприклад, до Львова, де є садочки, яселка, якісь зони проживання тощо, то це одне. А якщо громадянин переїхав у сільську місцевість й не може працювати віддалено, то варіант лише йти на роботу в місцевий магазин, відділення пошти тощо.
— Мені здається, що значний стрибок був тоді, коли почався COVID-19. І навіть ті сфери, які категорично заявляли умовно в 2019 році, що вони ніколи не зможуть працювати віддалено, то виявилося, що чудово працюють у такий спосіб.
І через це, мені здається, єдиний позитивний урок від "ковіду", що він навчив нас працювати віддалено, самоорганізації. І це мало свій відбиток, коли почалася повномасштабна війна, і народ почав переміщатися, є навіть варіанти, коли люди зараз за кордоном, працюють дистанційно на Україну, тому що не можуть знайти роботу у Франції, Ірландії, Шотландії тощо.
Відповідно, є багато праць, які виконуються віддалено, роботодавці розуміють: якщо людина в Харкові, або десь в Сумах, або в Запоріжжі тощо, то її переводять на гнучний графік, коли є світло, коли не стріляють... Коли людина не працює з укриття тощо. І, відповідно, ситуація, коли це віддалена робота. Іноді в роботодавців буває "зашквар", тому важливо розуміти: якщо людина працює віддалено, то це не означає, що з графіком з 9 до 18 їй треба менші гроші платити. Але такого небагато. Врешті-решт, люди намагаються якось уладнати цю ситуацію, особливо у випадках, коли лунає повітряна тривога, а дитину потрібно вести до садочка/школи тощо.
Тому роботодавці входять в положення працівника, і є певна гнучкість, але одночасно виникає ситуація, коли роботодавці вже ладні налаштовувати людей на повернення в офіс, хоча б з питань безпеки. Особливо це актуально зараз, коли на підприємствах, у бізнес-центрах є укриття, паркінги, генератори тощо. І мені здається, що після повернення відключень світла народ почне переміщуватися в офіс.
З огляду на це, можна сказати, що все залежить від гнучкості роботодавця, упереджень в його голові. Бо якщо працедавець впевнений, що людина, яка не відсиджується в офісі з 9 до 18, взагалі не працює, ну з цим ніяк не будеш боротися.
Насправді є великий відсоток українців за кордоном, які працюють на фрілансі, і вони ніяк не можуть бути враховані. І знов-таки є ситуація, коли люди офіційно працюють, умовно кажучи, повний робочий день, або не повний робочий день, тому що роботодавець не може виплачувати певну зарплату, і підпрацьовують як фрілансери.
— У нас є проблема з тим, що людей в західних областях значущо більше не стало. Якщо ми кажемо про декілька десятків тисяч, я бачила десь фантастичну цифру в 14 тисяч підприємств, які кудись переїжджали, то лише 800 точно зафіксовані.
Не всі могли перевезти увесь персонал, певну частину треба шукати серед місцевих. Дехто намагався отримати гранти, дотації і пропонувати більшу зарплатню, чим викликали, м'яко кажучи, нелюбов місцевого роботодавця. Я чула серед львівських колег, що вони потерпають від того, що тим, хто переїхав, пропонують зарплатню більшу, ніж вони можуть платити зі своїх прибутків. Але, врешті-решт, люди зараз дуже цінують стабільність. Й нерідко виникає ситуація, коли підприємці повертаються у свої регіони, бо у них немає працівників, попри великі зарплати...
До того ж у західних областях, як і всюди переважно, працевлаштування часто відбувається через кумівство. А іноді знайомих не вистачало для такого, як я кажу, місцевого рекрутингу. Через те є ситуація, коли люди поверталися на Полтавщину, Миколаївщину, Київщину, тому що розуміли, що вести бізнес важко і де шукати людей, умовно кажучи... Знову-таки — на Заході достатньо жорстка мобілізація. Тому проблема була і вона залишається.
— Насправді є варіант, коли люди, можливо, повертаються не на ту територію, а десь посередині, там, де більш-менш спокійніше… Або туди, де краща захищеність ППО, умовно кажучи, в Київській області. Щоб можна було більш-менш безпечно далі працювати.
— Спочатку було і таке. Наші львівські ейчари дуже кидалися допомагати, потім зрозуміли, що допомагати треба не всім. Знов-таки, є парадокс психологічний: люди хочуть додому, вони не хочуть працевлаштовуватись. "Може, з 1 червня, а може, з 15, а може, легше, а може, не будуть бомбити, а може, там щось налагодиться". Люди сидять на валізах вже другий рік і не хочуть, як-то кажуть, категорично працевлаштовуватись, стабільно. Тому що їм здається, що їм тут треба швиденько пережити, перебитися, а от далі вони поїдуть додому жити життя. І через це виникає ситуація, коли ті пропозиції, які вони ладні розглядати, дуже обмежені, або не хочуть їх розглядати: мовляв: "Ну чого я піду в прибиральниці, в продавчині, якщо все життя у своєму місті пропрацював інженером-технологом".
Ну і коли ми кажемо про ВПО — якщо це мами з дітьми там в невеличких містечках, де або нема садочків, або нема вільних місць у садочках, то для них підходить виключно або віддалена робота, або якась перекваліфікація в ремісничі спеціальності, які можна виконувати в гнучкому режимі.
Багато людей роздумують не логічно, а емоційно, перебуваючи думками у минулому, у своєму місті. Ці люди, наприклад, сидять у тих чатах своїх міст, вони там переймаються, переживають. Вони сподіваються, що їхнє підприємство, навіть якщо й розбомбили, то відновиться, й вони повернуться туди працювати. І тут та ситуація, коли іноді логіка не працює, адже люди намагаються зачепитися за щось стабільне, що було в їхньому житті.
— Як і раніше Київ — найбагатше місто України. Раніше друге місце займало Одеса, тепер ми розуміємо, що зараз це Львів, а остання трійка, зі зрозумілих причин, — це Одеса, Дніпро і Харків. Якщо ми кажемо про зарплатню, то, звісно, у нас тепер три лідери серед професій — це програмісти, топ-менеджери і військові професії. Зарплати на нулі становлять 120-200 тисяч гривень — і, відповідно, коли починаєш сортувати по максимуму, то першими у переліку випадають наші героїчні профілі.
У більшості випадків — це 16-20 тисяч середня заробітна платня по місту. Може бути 20-25 тисяч, якщо ми кажемо про більш професійні роботи. Але в більшості випадків це не окладова частина, а виплата загалом. Якщо ми кажемо про оклад, це не завжди такі гламурні речі. Якщо ми кажемо про продажі, це може бути ставка за добу відпрацьованого, або ставка/відсоток, або "чисті" відсотки, чим наші великі ритейлери грішать вже давненько.
І те саме ми кажемо про виробництво, про підрядну форму оплати за якусь кількість виконаного. І, відповідно, роботодавці намагаються мінімізувати власні ризики через ситуацію з постійними обстрілами.
— Як не парадоксально і не прикро, попри дефіцит фахівців, ейджизм у нас залишається. Загалом це стосується людей старше 45 років. Для них, на жаль, серед вимог — спочатку дата народження, потім — працевлаштування.
Стосовно сексизму — так, є, і це нікуди не поділося. Можливо, як я кажу, фемінізація ринку праці, те, що жінки опановують чоловічі професії, вплине позитивно. Хоча жінкам на місцях доведеться долати упередження про всю цю бро-культуру тощо. І, відповідно, коли ми кажемо про ситуацію, яка є, упередження і шаблони сприйняття вкрай важко подолати от так одним рухом за 15 хвилин. Іноді на це потрібно покоління. Тим роботодавцям, які були щиро впевнені, що громадяни, яким за 50 — це передпенсійні особи, а жінка — не програміст, не водій, не оператор тощо, змінюють свою позицію, змушені переадаптовуватись.
— Згідно зі статистикою, у нас збільшилася кількість безробітних ветеранів, у нас є упередження від роботодавців стосовно їхнього психологічного стану та агресивності, це з 2014 року за нами тягнеться. У нас є проблема з тим, що самі військові після військових зарплат не дуже хочуть йти на цивільні 20 тисяч та ще і корячитись. Є певне неспівпадіння бачення світу військового і цивільного, тому велика кількість ветеранів хоче бути підприємцями і разом зі своїми побратимами робити бізнес. Окрім служби зайнятості, є велика кількість роботодавців, які, по-перше, повертають своїх ветеранів, по-друге, активно налаштовані на співпрацю з ветеранами, які готові повертатися і адаптуватися під ті умови праці, що є наразі в бізнесі. І тому, з одного боку, в нас є роботодавці, як кажуть, "упороті", які хочуть, щоб всі прийшли і по струночці ходили, і є роботодавці, які розуміють, що в людей тепер є певний життєвий досвід, виходячи з якого вони не завжди комфортні в спілкуванні.
І тому я знаю, що навіть у великих керівничих компаніях є вже курси для працівників, до котрих повертаються ветерани, курси з адаптації ветеранів, методички тощо. Я не можу сказати, що це рівномірно, але врешті-решт ми кажемо про те, що воно є. До того ж є значна кількість суспільних організацій, які намагаються цьому сприяти. Але в нас немає ще тієї кількості ветеранів.
— Зараз це важко сказати, тому із законом про мобілізацію воно тихесенько сповзло й не зрозуміло, взагалі воно працює, чи ні. Звісно, в нас є якісь пільги, але у більшості випадків це ситуація, коли ті роботодавці, які є свідомими, вони роблять це не заради пільг, це громадський суспільний обов'язок і можливість віддячити, віддати борги, і це не про гроші. І знов-таки, мені здається, ветерани, які б розуміли, що їх прийняли з ласки або з пільги, мали б трохи іншу мотивацію. Хоча, мені здається, вони теж присутні і, якщо ми кажемо про обладнані місця для людей з інвалідністю, то держава компенсує певні речі.
— Держслужба зайнятості на це не впливає геть ніяк. Вона просто отримує вакансію від роботодавців, консультує фахівців, в них є система кар'єрних радників, є курси, на які можна пройти перекваліфікацію, себто вона робить метч.
Якщо роботодавець відмовляється від фахівця і мотивується наявністю у нього військового досвіду або не наявністю, то тут виникає проблема в роботодавця перед Держслужбою зайнятості — йому треба надати якусь коректну відмову. В такому випадку на це Держслужба ніяк не може впливати, вона просто може намагатися надати ветерану максимальну кількість вакансій, аби він міг обрати і відмовитися, або йому відмовляють.
У більшості випадків це виробничі професії, це професії держсектору, це медицина, педагогіка. У сенсі того, що в них є своя специфіка, своя планета. Це в більшості випадків багато вакансій по маленьких містечках — Тячів, Коростень тощо.
Знов-таки, коли ми кажемо про сезонні варіанти працевлаштування, то там вже свої нюанси. І, відповідно, ті самі аграрії раніше ходили на облік взимку, коли в них немає роботи, аби там перебитися, перекваліфікуватися, отримати довідку на пільги, на газ тощо. Це не завжди про працевлаштування, це про соціальну підтримку безробітних. І, відповідно, роботодавці досить часто мають проблему теж з тим, що вони вивішують вакансію маркетолога, а на неї приходить чарівне "що-попало", тому що вони десь щось побачили в цьому переліку, в центрі зайнятості, хочуть піти і подивитися, що це буде. Або просто отримати відмову, щоб далі продовжувати отримувати допомогу.
Тому, взагалі, в центрах зайнятості, мені здається, така позиція: якщо вони не можуть запропонувати людині роботу за профілем, вони пропонують підробіток, щоб людина могла просто заробити собі хоч якісь гроші і не перейматися тим, що їй немає чого їсти. Тому це може бути і робота прибиральниці, і діловода, або якась паперова зайнятість, яка хоч трохи схожа на те, ким людина працювала раніше.
— Сама Держслужба зайнятості каже, що в них 77% безробітних — це жінки. Якщо піти на сайти з працевлаштування, то буде десь навпіл чоловіків і жінок. Один з народних депутатів сказав, що існує три мільйона чоловіків, про яких держава знає лише їхній податковий номер й гадки не має, що з ними відбувається. У цьому трикутнику нам треба десь й працювати. Звичайно, існує велика кількість чоловіків, які перейшли на чорний ринок роботи, на неофіційне працевлаштування. І так, тепер порядні роботодавці страждають від того, що в них до пакета документів входить військовий квиток, або приписне свідоцтво. І отримують відмови від фахівців, які не готові так працювати. Знов-таки, багато хто підтримав віддалений формат співпраці й просто перераховує на картку гроші — й на цьому все закінчиться. Дехто переходить на цивільно-правовий договір, а це, як-то кажуть, ризиковано.
Різне буває. Відповідно, як на мене, якби наша військова служба мала б більш системний вигляд, то було б зрозуміліше. Умовно кажучи, як в Ізраїлі: кожна людина, яка є дотична до військової служби, знає своє чітке місце в ієрархії. Я сумніваюся, що в Ізраїлі працівники військкоматів бігають там по вулицях Ешкелона й хапають когось за барки, домагаючись працевлаштувати в армію.
І через це, через отой мес, що виходить, люди бояться потрапити на фронт. І, відповідно, оця невизначеність, вона формує упередженість "проти".
— Іноді вони просто змушені підкорятися волі роботодавця, який не хоче сплачувати податки і взагалі якимось чином все це реєструвати. Та, коли ми кажемо про варіант вікових людей, то всі наші бабці, які зараз полуницею на вулицях торгують, не нададуть трудову книжку, або запис того ФОПу, на кого вони працюють. Знов-таки, ми кажемо про ситуацію, коли жінки іноді підпрацьовують, і мають посаду, інвалідність, або інші причини, які не дозволяють їй працювати офіційно.
А є роботодавці, які намагаються вас "нагріти" на те, що ви будете працювати, а грошей вам не дадуть.
— Ні. Коли ми бачимо результати опитувань людей там, вони чекають на завершення війни або хоча б активних дій. Ви знаєте, коли закінчиться війна? Я — ні. Тому й виходить ситуація, якщо зараз пішли блекаути, то народ знову поїде за кордон. І ми вже маємо 150 тисяч осіб, які виїхали, і нам НБУ прогнозував, що їх буде 200 тисяч. З блекаутами — давайте множити на два. Ситуація постійно реагує на якісь додаткові чинники, коефіцієнти. Я не вірю, що в нас повернуться всі сто відсотків, дай Боже, щоби половина. Я не вірю, що всі повернуться одразу і назавжди. Знову будуть — "приїхали, не сподобалось, поїхали, там теж не сподобалося, повернулися".
Якщо війна закінчиться, люди почнуть повертатись, остаточну кількість повернутих біженців нам треба рахувати років через 3-5, не менше. Знов-таки те, що бачила, й що мене засмутило: найбільша кількість біженців, які ладні залишитися, це діти 15-17 років. Для нас це означає, що залишаються й їхні мами. І діти, які там вчаться, знаходять за кордоном першу роботу. Ось так громадяни з біженців, мігрантів стають діаспорою.
— Десь відсотків 20-25 дійсно залежні від виплат, від оплати там житла і всього іншого, якщо воно буде скорочуватися, то вони почнуть думати. Але, мені здається, що вони будуть думати не про повернення до України, а про можливість переїхати, умовно кажучи, з Швеції — в Грецію, з Греції — в Німеччину, туди, де будуть пільги. Тому що в більшості випадків люди, мені здається, які виїжджали в лютому 2022-го, поїхали з тим початком жаху війни в голові. І багато хто, навіть повертаючись зараз, шукає ті прояви, підтвердження. Попри те, що картинка дещо змінилася.
Тому така штука є, і відповідно до прийняття, коли люди тиждень добиралися до кордону, не їли, не пили, не спали... Цей травмуючий спогад, який не пропрацьований з психологом, він виливається в те, що людина потім з цією війною в голові буде бігати від того, що її переслідуватиме весь залишок життя.
— У нас уже намагалися сказати, що робототехніка всіх виробничників повиганяє з підприємства. Цього не сталося, тому що у нас вагон фахівців коштує дешевше, ніж одна рука робота. Через те, що ми маємо дешеву робочу силу, ми поки що автоматизацію трохи оминаємо. Стосовно штучного інтелекту, я більш ніж впевнена, що її можна використовувати обмежено для рутинних операцій. Ці наші дані, які в нас зараз трохи шкереберть, пропрацьовувати через штучний інтелект простіше. Тоді в людини буде вибір: або бути на крок вище — як фахівець, який керує штучним інтелектом, робить запити, перевіряє роботу, ставить контролюючі питання. Або, якщо їй хочеться продовжувати борсатися в папірцях, то йому треба шукати іншого роботодавця, який не такий прогресивний.
Так, існують вже вакансії, де активно залучають штучний інтелект. І, відповідно, до працівників у вимогах до них прописані інші речі. Знов-таки ми кажемо про те, що іноді є варіанти, коли якісь базові роботи можна зробити простіше. Тому я не проти штучного інтелекту як такого, але я за те, щоб його використовувати для здихання від тієї рутини, від якої ми всі потерпаємо.
І, відповідно, коли ми кажемо про те, як його застосовувати, я б розмірковувала дуже обережно, тому що в нас виходить ситуація, коли люди намагаються відключити власний мозок, підключити штучний інтелект. І якщо в нас не буде критичного сприйняття і не буде власного інтелекту, ми не зможемо ставити завдання, перевіряти якість й контролювати виконання певної роботи.
— Я щиро впевнена, що будівельники, і реставратори, і люди, які будуть відновлювати, матимуть попит хвилеподібно. 5-10 років все це відновили — і далі почнемо жити своїм життям. Знов-таки, нам потрібна буде велика кількість військових людей, саперів тощо, аби поновити цей шмат територій, що був замінований, зробити рекультивацію. До того ж нам знадобиться сила-силенна людей, до яких ми поки що не готові — це психологи і реабілітологи. Тому що і військові, і невійськові — будьмо відвертими, наш нью нормал не збігається геть з тим нормалом, що був у 2018-2019 році. Десь наша "зозулька" вже спакувала валізки, що просто не вивозиш. І це нормально в тих умовах, які є. Відповідно, наразі вже не вистачає психологів. Тепер в нас є велика кількість людей, які намагаються долучитися до психологів хоча б через перекваліфікацію, а це кілька років, тому що ті всі двомісячні курси ні про що.
Ми говоримо про реабілітацію, це теж або декілька років навчання, потім інтервізія тощо. І коли повернуться наші хлопці, нам знову знадобляться десятки, сотні тисяч таких людей. У нас немає у вишах такої кількості місць, у нас немає освітніх організацій, які б це запропонували робити прямо зараз. У нас немає людей, які готові були б цим зайнятися... У В'єтнамі загинуло, здається, 60 американських вояк. І вдвічі чи втричі кінчили життя самогубством після того, як повернулися до мирної Америки. І дуже великий відсоток був серед ветеранів як людей, які скоїли важкі злочини із застосуванням вогнепальної зброї, бо вони намагалися налагодити там, де закон трошки підволокував ноги.
Якщо це відбувається в Америці, де психологи — must have, то розумієте, що може коїтися у наших людей... Буде розшарування суспільства. До того ж потрібно ж буде змінювати освітню програму, адаптувати її під ті виклики, які виникли й виникатимуть.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
