Сьогодні у світі відзначають День театру: як з роками змінювалося мистецтво сцени
Щороку 27 березня у світі відзначають День театру — мистецтва, яке народжується не лише на сцені, а й за лаштунками. У цей день вшановують усіх, хто створює вистави: від акторів до тих, кого глядач не бачить, але без кого не було б магії театру.
Свято започаткували 1961 року. І хоча історики не дають однозначної відповіді, багато поціновувачів вірять: дата обрана невипадково. За переказами, саме 27 березня у Стародавньому Римі відбулася одна з перших театральних вистав.
Як зароджувалося це мистецтво? Чому акторство колись було виключно чоловічою і доволі закритою професією? І яку роль у розвитку театру відіграє Україна — розповідаємо у цьому матеріалі.
Історія зародження театрального мистецтва
Історія театру на різних континентах розгорталася за схожим сценарієм: його початок пов’язаний з первісними обрядами та ритуальними дійствами. Саме з культових практик поступово виросло мистецтво сценічної дії.
Батьківщиною європейського театру вважають Давню Грецію. Спершу він був невіддільною частиною релігійних свят на честь богів. Майданчик для виступів мав форму кола, вкритого дерном.
Дерно — верхній, поверхневий шар ґрунту, що густо вкритий трав'янистими рослинами, переважно злаковими, та пронизаний їхнім корінням і кореневищами.
У центрі розташовувався вівтар Діоніса, бога рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства й виноробства, а навколо нього виконувалися танці та обрядові дійства. Щоб глядачам було зручно спостерігати за подіями, такі сцени облаштовували біля схилів пагорбів — природний рельєф слугував своєрідними трибунами.
Саме слово "театр" має грецьке походження і буквально означає "місце для огляду" або "видовище".
Близько 500 року до н.е. в Афінах звели великий театр круглої форми. Центральний майданчик — орхестра — слугував простором для виступів, а позаду розташовувалися спеціальні споруди, що виконували роль тла і водночас приміщень для перевдягання акторів. Сценографія була мінімальною, штучне освітлення не використовували, адже вистави відбувалися просто неба у світлу пору дня.
Цікавим фактом є те, що в давньогрецькому театрі на сцену виходили виключно чоловіки. Це було зумовлено суворими патріархальними нормами. Жінки не мали громадянських прав, їхнє життя обмежувалося переважно домом, а участь у публічних виступах вважалася неприпустимою.
Театр у Греції мав статус державного й водночас релігійного інституту, тому до акторства допускали лише вільних громадян-чоловіків. Вони виконували всі ролі без винятку — і чоловічі, і жіночі. Для перевтілення використовували маски, спеціальні костюми та характерні жести, що допомагали передати образ персонажа.
У Римі перший стаціонарний театр з’явився 52 року до н.е. За плануванням він наслідував грецькі зразки, однак споруджувався вже на рівній місцевості, а не біля пагорбів. Глядачі вперше отримали стаціонарні сидіння, а сама дія перенеслася на підняту сцену.
З поширенням християнства театральне будівництво в Римській імперії припинилося. Лише через століття традиція сценічного мистецтва відродилася у новому форматі. Першим театром сучасного типу вважають театр Фарнезе, відкритий 1618 року в італійській Пармі. Саме він започаткував нову епоху в історії європейського театру.
Важливі постаті в історії розвитку театру
Софокл
Софокл (бл. 496–406 рр. до н. е.) — давньогрецький драматург, народився в Колоні неподалік від Афін у заможній сім’ї та здобув гарну освіту. Він відзначався веселим і товариським характером, активно брав участь у громадському житті: керував хором під час свят, двічі обирався стратегом і був членом колегії, що опікувалася союзною скарбницею.
468 року до н. е. Софокл дебютував на поетичних змаганнях і одразу переміг видатного Есхіла, давньогрецького трагіка, здобувши визнання, яке трималося все його життя. Він написав близько 130 трагедій, з яких дотепер збереглося сім, серед них "Едіп", "Антігона", "Електра" та "Деяніра".
Софокл започаткував нововведення у театрі: збільшив кількість акторів до трьох і вдосконалив сценічні декорації. Його трагедії вирізнялися глибоким психологізмом і більш "людським" підходом до персонажів порівняно з Есхілом. Софокл помер у 90 років, залишивши величезний слід в історії античного театру.
Вільям Шекспір
Вільям Шекспір — англійський драматург Єлизаветинської епохи та один із найвідоміших письменників світу. Народився у Стратфорді-на-Ейвоні та був хрещений 26 квітня 1564 року. У 18 років одружився з Енн Гетевей, з якою мав трьох дітей.
Близько 23 років Шекспір переїхав до Лондона, де почав працювати в театрі. Уже до 1592 року він став відомим драматургом і актором трупи "Бербедж", яка за Якова I отримала королівський статус. У 1599 році його трупа побудувала театр "Глобус", а згодом придбала "Блекфайерс", що забезпечило Шекспіру фінансову незалежність.
На початку XVII століття через спалахи чуми театри закривалися, і Шекспір повернувся в Стратфорд. Його останні п’єси (1606-1613 рр.) частково писалися разом із Джоном Флетчером. Вільям Шекспір помер 23 квітня 1616 року, залишивши величезну спадщину у світовій літературі та театральному мистецтві.
Генрік Ібсен
Генрік Ібсен — норвезький драматург, один із засновників сучасного театру. Народився в портовому містечку Шієн у родині комерсанта, але після фінансового краху батька змушений був рано почати працювати. Спершу навчався медицині, проте захоплення театром визначило його життєвий шлях.
Ібсен став драматургом, режисером і керівником Норвезького театру, відстоюючи національну ідентичність і розвиток культури незалежно від данського впливу. 1864 року він вирушив у 27-річне добровільне вигнання, жив у Римі, Дрездені та Мюнхені, працюючи над філософсько-символічними та соціально-критичними п’єсами: "Бранд", "Пер Гюнт", "Ляльковий дім", "Привиди", "Ворог народу", "Гедда Габлер" та іншими.
Повернувшись до Норвегії 1891 року, Ібсен завершив свою кар’єру драмою "Як ми, мертві, воскреснемо" (1899 р.), де піддав власне життя і творчість суворому самоперевіренню. Помер 23 травня 1906 року в Христианії (тепер Осло).
Жан Кокто
Жан Кокто — один із найвпливовіших митців XX століття: поет, письменник, драматург, художник, режисер і композитор. Саме за ініціативи Кокто у світі з’явилося свято для всіх театралів. Народився під Парижем у творчій заможній сім’ї, а трагічна смерть батька, коли йому було дев’ять, позначилася на всій його творчості.
Кокто творив у всіх жанрах: писав поезію та прозу, малював, оформлював балети, знімав фільми й навіть грав джаз. Його дебютний фільм "Кров поета" започаткував арт-трилогію про Орфея, а пізні роботи вплинули на покоління режисерів Нової хвилі та арткіно.
Особисте життя Кокто було відкритим: він був бісексуалом, мав тривалі стосунки з французьким актором та письменником Жаном Маре та іншими чоловіками. Життя Кокто було сповнене суперечностей — релігійності, кохання та наркотичної залежності, що відображалося у його творчості.
Помер Кокто у 1963 році, залишивши по собі багатогранну спадщину і символічну епітафію: "Я залишаюся з вами".
Роль театру в культурі та суспільстві
Театр — один із найдавніших елементів людської культури, який у різноманітних своїх формах існує у більшості народах планети. Його роль змінювалася залежно від епохи. У Стародавній Греції театр виховував, морально очищав глядачів через трагедію та відтворював важливі історичні події.
Сьогодні театр виконує більш розважальну функцію. Всі інші ж (виховні, просвітницькі чи навіть пропагандистські) відбуваються через видовищність. Він допомагає людині розвивати естетичне сприйняття, відчуття ритму, навички спілкування, співпереживання та любов до літератури.
Особливе значення театр має для дітей. Так, постановка вистави формує колективну відповідальність, вчить працювати в команді, а через ігрове навчання знайомить із класичною літературою. Театральне хобі захоплює підлітків та розвиває творчість.
Історія українського театру
Українське театральне мистецтво бере свій початок із давніх обрядових дійств — весілля, релігійні свята та народні ігри вже містили театральні елементи. За часів Київської Русі театр розвивався через княжий театр та скоморохів, а з XVI-XVII століть з’являлися перші драматичні постановки у братських та лаврських школах.
У XVIII столітті популярними стають мандрівні вертепи та аматорські театри серед козацької старшини. Постійний український театр виник у Глухові (1751 р.), а перший стаціонарний — у Львові (1795 р.). Важливу роль у формуванні національної драматургії відіграли Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ’яненко, а наприкінці XIX століття театр корифеїв (Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька) закріпив українську сцену як національну культурну спадщину.
У XX столітті Лесь Курбас та Гнат Юра розвивали авангардизм і психологічну драму, створивши "Молодий театр" і Державний драматичний театр, де вперше ставили твори українських авторів — Миколи Куліша та Володимира Винниченка. Завдяки багатовіковій традиції та таланту митців український театр сьогодні є важливою частиною європейської культурної сцени, передаючи глядачеві емоції, історію та спадщину поколінь.
З початком повномасштабної війни в Україні театральне мистецтво набуло нових відтінків та форм. Ба більше, театр став одним зі способів боротьби з російською пропагандою та ворожими наративами про те, що "велике мистецтво — суто російський привілей". Так, останні роки подарували нам нові знання про таких театральних діячів як Іван Уривський, Євген Лавренчук, Наталка Ворожбит та інших.
Нагадаємо, нещодавно TrueUA підготував матеріал до Всесвітнього дня кіно, який цього року відзначали 14 лютого. У ньому ми розповіли, чому кінематограф не лише розважає, а й об’єднує людей по всьому світу, надихає на зміни та відкриває нові горизонти.
