Чотири роки великої війни: з чим Україна підійшла до річниці вторгнення і що буде далі
Російсько-українська війна підійшла до межі, коли воювати агресору буде уже навіть не невигідно, а практично неможливо з фінансового та кадрового погляду
24 лютого для України й українців назавжди залишиться найголовнішим днем у сучасній історії. Повномасштабне вторгнення змінило долю суспільства, кожного з її членів, де б він не перебував — на фронті, в тиловій частині, у прифронтовому місті, на Заході країни, в еміграції….
Та щороку у цей день ми мусимо констатувати, що ситуація в Україні змінюється. Якщо тоді, в день вторгнення, велику частину українців охопила паніка, то уже за рік, 24 лютого 2023 року у вітчизняному суспільстві після успішних контрнаступальних дій на Харківщині та Херсонщині панував стриманий оптимізм, підживлений розмовами про майбутній великий контрнаступ. У наступні роки ситуація змінилася, Сили оборони України в основному оборонялися і відступали.
З чим же ми підійшли до чергових, четвертих уже роковин повномасштабної війни? Які настрої панують в суспільстві, що відбувається на фронті й в тилу — і головне, чого чекати далі, у перспективі напівювілейних, п’ятих роковин?
Російські втрати у м’ясному наступі
Для початку відзначимо два важливі моменти. По-перше, Збройні сили України, якщо говорити глобально, продовжують відступати. Відступають дуже повільно, зовсім не так, як розраховують у ворожій столиці — чому свідченням є відсутність російського контролю навіть за усією територією Донецької області, що вже казати про Запорізьку. Саме тому, до речі, у Кремлі на тлі перемовин вимагають здати їм увесь Донбас без бою — бо з боєм вони цього зробити не можуть.
Тобто можуть, але, як-то кажуть, все розбивається об ціну питання. І це другий важливий момент. Точніше, це два окремі підмоменти, які тісно між собою пов’язані. Звучать вони наступним чином — "російські війська в останній час зазнають просто божевільних втрат" (за деякими даними українських військових, на частині ділянок фронту пропорції доходять до катастрофічних для агресора цифр 50:1) та "темпи поповнення ЗС РФ за гроші, на контракт, уже не можуть покрити втрати".
Тобто внаслідок постійних і за великим рахунком безглуздих атак російська армія почала зменшуватися. Про це заявляв і новий міністр оборони України Михайло Федоров. За його словами, метою його відомства є збільшення знищених окупантів до 50 тисяч на місяць, що підштовхне агресора або до зупинки бойових дій — просто воювати не буде ким, або до загальної мобілізації, бо іншого способу поповнення армії, але це може обернутися серйозною соціальною кризою, аж до можливої (малоймовірної, але Кремль, судячи із заяв про блокування останнього вільного месенджера, Telegram, цього реально бояться — надивившись, скажімо, на Іран).
Контрнаступ України
Крім того, одним із моментів, який приніс Україні несподівану, хоч і очікувану перевагу принаймні на частині ділянок лінії фронту, стало відключення неофіційних терміналів Starlink (одночасно чи майже одночасно із верифікацією офіційних, тобто тих, які можна верифікувати українськими державними структурами).
Внаслідок такого кроку компанії Ілона Маска російські війська принаймні на деякий час залишилися без нормального зв’язку. Це дозволило Збройним силам України здійснити кілька контратак, які обернулися не просто несподіваним, а відверто ганебним для агресора результатом. За п’ять днів ЗСУ звільнили більше території, ніж окупанти захопили за місяць.
Звісно, тут можна сперечатися про точність цих даних, про методику підрахунку підконтрольних територій, але якщо говорити не про точні цифри, а про суть, то вона справді катастрофічна для керівництва Російської Федерації. І річ тут не тільки й не стільки у виключно військовому питанні, бо уже очевидно, що російська армія за найзручніших для неї варіантів розвитку подій не дійде далі берегів Дніпра, тобто більша частина України все одно залишиться під контролем своєї влади, а не окупаційної, із відповідними наслідками. Річ у процесі, який розпочався на початку 2026 року.
Фактор переговорів
Йдеться про переговори, але не ті, в яких брав і подекуди ще бере (як у швейцарській їх частині) участь Мединський, потрібний Путіну тільки для затягування самих по собі переговорів і зриванні можливих домовленостей. На Близькому Сході пройшла серія зустрічей уже на зовсім іншому рівні — тому, про який можна говорити як про більш-менш реальний з погляду наближення до миру чи принаймні перемир’я.
Перемир’я, яке уже потрібно і Росії теж. Бо початок 2026 року став справжньою катастрофою для російської економіки. Про "проблеми" почали говорити уже навіть провладні, прокремлівські пропагандисти, та навіть не говорити, а практично кричати. Звісна річ, Володимир Путін не бажає зупиняти війну, тому вона триває і триватиме далі принаймні ще якийсь час, але вартість її для бюджету країни-агресора стає усе дорожчою і дорожчою, наближаючись до позначки "непідйомна".
Саме тому певні успіхи на фронті, реальні, показушні (як у випадку із псевдоокупацією Тернуватого на Запоріжжі, де мала місце звичайна спроба малої групи встановити прапор і використати це як демонстрацію успіху) чи взагалі вигадані (історія із Куп’янськом, який особисто Путін називав "звільненим", а насправді усе обернулося оточенням російських військ, а у Куп’янську-Вузловому, про який російські генерали теж заявляли, взагалі росіян ніхто не бачив) — потрібні Кремлю для того, аби тиснути на Україну руками Дональда Трампа чи Стіва Віткоффа.
За що триває війна
Тож боротьба на фронті зараз іде, на нашу думку, не стільки за території (вони Росії у такому обсязі й такому стані, як вона здобуває, не потрібні в принципі), не стільки за капітуляцію України (у військовому сенсі вона уже неможлива, погляньмо, наприклад, на ситуацію в Херсонській області, там і близько не стоїть питання повернення окупантів на правобережжя), скільки за створення переваги для переговорів, точніше, для блефу перед Трампом.
І лютневі контрнаступальні дії на Запоріжжі зіграли проти Володимира Путіна. За великим рахунком, похвалитися йому нічим — хіба тими кількома десятками сіл, чи радше залишками сіл, захопленими незрозуміло навіщо. Тож війна хоч і триватиме — та очевидно, що вона уже зайшла в серйозний глухий кут. Так, зайшла для обох учасників конфлікту. Але поки за Україною стоїть Захід, який так чи інакше забезпечує і військові, і фінансові потреби (а наш бюджет також переживає далеко не найкращі часи, з об’єктивних і суб’єктивних причин) — за Росією уже фактично не стоїть навіть останній союзник, тіньовий танкерний флот.
Тож далі, з кожним днем, грошей у Кремля буде все менше і менше. Причому тут маємо не арифметичну, а геометричну прогресію, тобто дефіцит бюджету буде зростати з прискоренням. Що означатиме одне — ціна війни для агресора у грудні 2026-го буде уже зовсім іншою, ніж у грудні 2025-го. Якщо він зможе провоювати до того часу.
