Верховна Рада 19 жовтня таки підійшла до заборони діяльності філії Російської православної церкви, відомої як Українська православна церква Московського патріархату. У першому читанні за законопроект №8371 проголосували 278 народних обранців. Не обійшлося й без тих, хто виступив проти — таких знайшлося 15.
Керівництво парламенту після довгого процесу таки дослухалося до вимог опозиції й винесло щонайменше один із законодавчих актів на цю тему — хоч і, як заявляли опозиціонери, найслабший — на розгляд депутатів. Але ще до процесу обговорення цієї теми у залі засідань вона викликала бурхливі емоції після скандальної заяви далеко не останнього народного обранця.
Давид Арахамія не просто "не останній", а зовсім навпаки — перший, адже є лідером монокоаліційної фракції "Слуга народу". Ще кілька днів тому він заявляв, що питання про функціонування на території воюючої країни потужної пропагандистської структури, яка підпорядкована РПЦ, є, мовляв, не таким важливим, як інші законопроекти.
За словами голови фракції "Слуга народу", Держбюджет-2024 та інші законодавчі акти — важливіші, тож спочатку треба вирішити їх, а вже потім можна буде зайнятися і релігійним питанням. Яке, як зазначав Арахамія, є "політичними позиціями різних партій". Але обурило українців не тільки таке ставлення очільника президентської фракції до стратегічно важливого законопроекту, а те, як він аргументував свою інертність у цьому питанні.
"Я перебуваю над сутичкою. Я ні в ту, ні в іншу церкву не ходжу, тому можу дозволити собі розкіш спостерігати над змагальним процесом", — заявив Давид Арахамія. І про таку позицію варто поговорити окремо.
Народні депутати не мають не тільки права на помилку, а і права на "какую разніцу". Адже їх обирали зовсім не для того, щоб вони комфортно перебували над сутичкою і дозволяли собі розкіш спостерігати. Спостерігати за тим, як представники УПЦ МП активно і, можна вже відверто говорити про це, масово поширюють наративи країни-агресорки. Скажімо, після чергової трагедії в Запоріжжі, де російська ракета убила чотирьох людей прямо на центральному проспекті міста, очільник місцевої філії УПЦ МП, так званий "митрополит Лука", на своїй сторінці в Telegram звинувачує у цьому та інших воєнних злочинах "усі сторони конфлікту" та заявляє, що родичі загиблих, мовляв, проклинають усіх "учасників конфлікту".
Але Давид Арахамія заявляє на всю країну, що "у церкву не ходить", а тому лише спостерігає. Цікаво, що п'ятий президент Петро Порошенко 2009 року, будучи головою спостережної ради Національного банку, став дияконом у церкві Московського патріархату. Це йому неодноразово згадувала частина українського суспільства, та все ж у другій половині своєї каденції він активно зайнявся — і під кінець президентства досяг не тільки створення об’єднаної Православної церкви України, а й надав їй офіційного Томоса про автокефалію — себто визнання цієї української (не тільки за назвою, а й по суті) церковною структурою церквою-матір’ю, Вселенським патріархатом.
Та є ще один приклад, значно показовіший — хоча б тому, що його учасники, на відміну від Порошенка, не мали жодної власної вигоди (все-таки п’ятий президент свою виборчу кампанію будував, зокрема, і на проекті "Томос", згадаймо гасло "Армія, мова, віра"). Цей приклад стався у Швейцарії.
У цій країні є дуже розвинений інститут референдумів — місцевих, федеральних. Щороку там проводяться кілька різноманітних народних зібрань. От і 4 березня 2018-го відбулося одразу два. Один з них був присвячений питанню податку на додану вартість, а другий стосувався громадського телебачення.
Суть другого референдуму була наступна: у Швейцарії громадське телебачення платне. Причому в обов’язковому порядку для усіх громадян (на той час вартість становила 450 франків на рік), незалежно від того, користується ним швейцарець чи ні. Тому ініціативна група громадян Конфедерації зібрала підписи за закриття громадського телебачення, аргументуючи нецільовим використанням на нього коштів.
Ініціатори програли, набравши усього 28,4%. Тоді як майже три чверті швейцарців, які дійшли до виборчих дільниць (а загальна явка склала 54,4%, тобто понад половина дорослого населення Швейцарської Конфедерації вирішила витратити свій час на таку річ, як референдум), проголосували за збереження громадського телебачення. Найголовніше в цій історії — аргументи тих, хто проголосував проти закриття громадського. Однією із причин було те, що люди хотіли зберегти незалежний від медіахолдингів погляд на ситуацію в країні, адже громадське у Швейцарії це телебачення, яке справді обслуговує інтереси громади, тобто суспільства.
Інший аргумент і є тим, що важливо розуміти українським парламентаріям: швейцарці вирішили зберегти громадське телебачення, бо це був єдиний медіамайданчик, який давав можливість почути свою рідну мову в телеефірі ретороманцям чи романшам.
Романші — це одна із чотирьох етнічних спільнот Швейцарської Конфедерації. Найменша і найбеззахисніша. Тому що, по-перше, у всіх інших — німців, французів та італійців — є свої приватні медіа, зокрема, телевізійні канали. І їхня потреба у телеефірі рідною мовою так чи інакше буде забезпечена, існуватиме громадське телебачення чи ні. А по-друге — поруч є відповідні країни із відповідними мовами. Навіть якщо завтра зникне усе швейцарське телебачення — залишиться німецьке, французьке, італійське.
У романців немає "запасних" країн. І приватного телебачення теж немає. Бо цього народу у Швейцарії — 0,5% від загальної кількості. 36 неповних тисяч станом на 2018 рік. Для розуміння масштабів — в Конфедерації арабомовних мігрантів більше, ніж корінних мешканців романшів. А албанців — більше ушестеро.
І от заради того, аби ці 36 тисяч романшів не втратили свій єдиний телевізійний канал — велика кількість їхніх співгромадян проголосувала проти ліквідації громадського телебачення. А могла б, за "принципом Арахамії", заявити — "Я романшську мову не розумію, тому можу дозволити собі розкіш проігнорувати бажання тієї невеличкої громади". Могла. Але не заявила.
Саме тому у Швейцарії — громадське телебачення. І відповідальне суспільство... А в Україні?
Керівництво країни все ж дослухалося до свідомої частини суспільства та зрозуміло, що далі тягнути нікуди. У країні, населення якої щодня вбивають окупанти, просто не може існувати церкви, пов'язаної із країною-агресоркою. Як би Давид Арахамія не запевняв, що перебуває "над сутичкою", і зараз є законопроекти нагальніші, питання внутрішньої стабільності у воюючій країні все ж отримало перевагу над відмовками деяких представників влади. Ухвалений документ дає юридичні підстави для заборони Української православної церкви Московського патріархату в нашій країні, але й тут, наймовірніше, не обійдеться без ще більшої боротьби. Адже, як бачимо, під час голосування за документ у першому читанні вже знайшлося 15 його противників і навіть відбулися перші сутички...
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
