Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко напередодні прилетів до Пекіна. Там він прогнозовано розсипався у компліментах перед очільником ЦК КПК Сі Цзіньпіном, похваливши й підтримавши його "мирні ініціативи", ті самі "12 пунктів", які нібито про мир, а насправді про тактичну перемогу Росії в нинішній українській війні. Але, звісна річ, головним у цій поїздці була не підтримка китайського "мирного плану". По-перше, це можна було зробити й заочно. Той же товариш Сі свій "мирний план" зовсім не персонально озвучив, але від цього увага до довгоочікуваного китайського ходу на геополітичній шахівниці не зменшилася.
По-друге, авторитет (точніше, його відсутність) Білорусі на світовій арені дозволяє зробити безпомилковий висновок, що на жодного з великих гравців, які так чи інакше беруть участь у нинішньому військовому конфлікті, ця заява не вплине. Вони її навіть не помітять. Той же Олаф Шольц, на якого китайські комуністи покладали, імовірно, найбільші надії (він, скажімо, першим з лідерів Великої сімки прилетів до Пекіна після пандемії коронавірусу; та й взагалі Німеччина довгий час проявляла у ставленні до війни найнерішучішу позицію), перебуваючи в Індії, заявив, що план Китаю не є прийнятним — для України та Заходу. Малоімовірно, що заява Лукашенка, якого уже ніхто всерйоз не вважає самостійним гравцем, матиме хоч якийсь вплив на позицію Заходу.
Для чого ж Лукашенко полетів до Китаю? Звісно, білорусько-китайські взаємини не є чимось новим, ці дві країни так чи інакше співпрацюють в економічному плані уже не перший рік. Але нині, у тій ситуації, яка склалася, економічна складова — далеко не на першому місці.
Тут варто нагадати подію, яка сталася трохи понад тиждень тому. Низка ЗМІ опублікувала документ, який має назву "Стратегічні цілі Російської Федерації на білоруському напрямку". Достовірність цього документу підтвердити неможливо, хоча незалежні експерти, вивчивши його, заявили, що має цілком правдоподібний вигляд.
В документі йшлося про те, що Росія планує до 2030 року повністю інкорпорувати Білорусь до себе. Деякі моменти, про які йшлося, уже давно виконані — скажімо, російська мова не те що домінує, вона фактично знищила білоруську. Частина втілюється у життя прямо зараз — так, Росія збільшує свою військову присутність на білоруській території та, схоже, не планує відмовлятися від цього. Тож в цілому можна сказати, що план Кремля є досить реалістичним.
Є питання хіба що до термінів. 2030-й рік має вигляд аж надто відкладеного у часі фіналу. Деякі політологи, прогнозам яких можна довіряти, вважають, що анексія Білорусі відбудеться раніше, а причиною такого кроку стане неминуча поразка Росії в Україні. Для того, аби підсолодити гіркоту невдачі, і буде проведена ця "маленька переможна війна", причому взагалі без війни. Війна ж в Україні, зважаючи на фінансові втрати РФ, навряд чи триватиме аж до 2028-2029 року. Єдиним поясненням цієї дати є хіба те, що на 2030-й рік в Росії заплановані наступні вибори Путіна — і, аби нічого не вигадувати, можна просто вкотре змінити Конституцію під приводом включення території колишньої Білорусі.
Цікавою є і дата створення віднайденого й опублікованого журналістами документа. 2021 рік — тобто фактично одразу після того, як Лукашенко кривавими виборами-2020 перекрив собі будь-які шляхи зближення із Заходом. Тому, як логічно розмірковували у Кремлі, у білоруського диктатора є тепер лише один шлях — на Москву.
Але хазяїн Мінська виявився упертим васалом. І, попри те, що його залежність від Росії серйозно посилилася, здавати свої позиції повністю не планує. Так, він надав свої військові потужності — бази, полігони, аеродроми — для російських військ. Саме з аеродрому "Мачулищі" під Мінськом регулярно злітають літаки МіГ-31К, які викликають повітряну тривогу в Україні (вони є носіями гіперзвукових ракет "Кинджал"). З території Білорусі 24 лютого 2022 року розпочався наступ на Чорнобильську зону, звідки російські війська дійшли до Бучі та Ірпеня, де вчинили відомі усьому світу звірства. Але, разом з тим, армія Білорусі досі не вступила у війну, принаймні, офіційно, хоч як би на цьому, за свідченнями джерел в Кремлі, не наполягав Володимир Путін. До речі, нещодавно він особисто прилітав до Мінська — очевидно, обговорювати не економічні питання. Та з того часу у ставленні Лукашенка до війни кардинально не змінилося.
Втім, білоруський диктатор не може не розуміти, що рано чи пізно його владі прийде кінець. І для цього дійсно не треба буде робити якихось різких рухів. У той момент, коли насиченість Білорусі російськими військами та спецслужбами досягне критичного рівня, а Путін вирішить віддати наказ про анексію сусідньої держави, чинити спротив буде уже нікому. Лукашенківські силовики з великими труднощами упоралися із "вегетаріанськими" протестувальниками восени 2020 року, а проти такого "хижака", як Росія, яка вирішила повернутися до своєї імперської сутності, протиставити буде нічого.
Але Олександр Лукашенко знайшов вихід, який його врятує. Принаймні, такою є самооцінка ситуації. Це Китай. Який, по-перше, не може мати жодних територіальних претензій до Білорусі (і який, як ми бачимо на прикладі африканських країн, має зовсім іншу стратегію впливу та підкорення інших держав). А по-друге — і це найголовніше — Китай має вплив на Росію.
І Лукашенко логічно обрав із двох лідерів авторитарного світу того, хто займає у цій негласній ієрархії перше місце. І може врятувати його країну, а радше його (і його нащадків) владу, від знищення другим.
Одним з основоположних понять в Європі у часи феодалізму було правило безпосереднього підпорядкування, яке звучало наступним чином — "васал мого васала — не мій васал". Це означало, що, скажімо, лицарі, які мали сюзеренами герцогів чи графів, не підпорядкувалися королю. Король міг наказувати лише своїм безпосереднім васалам, найвищій знаті у державі. Ця схема була запобіжником для безконтрольного панування королівської влади. І через це, до речі, у ті часи нерідко розпочиналися війни між королями й магнатами.
У нинішній авторитарній світобудові ця схема не працює. І Китай, який цілком очевидно є сюзереном Росії (з поправкою на економічний характер домінування Пекіна, якому не потрібна російська територія настільки, наскільки дешеві російські енергоресурси, корисні копалини та ліс), може взяти під своє покровительство і "васала свого васала" — Білорусь. Москва цей крок мовчки проковтне, оскільки у її ситуації краще втратити контроль над Мінськом, ніж підтримку Китаю.
Саме тому Олександр Лукашенко і полетів до Пекіна. Аби в ситуації, коли поруч немає вух ФСБ, домовитися із головним сюзереном авторитарного світу про своє перепідпорядкування — у комфортніші умови, які дозволять йому не тільки доцарювати відведений йому життєвий термін, а й передати владу котромусь із синів. Китай же такі деталі, як персона очільника Білорусі, не бентежитиме.
Цей план "останнього диктатора Європи" можна назвати навіть геніальним, якби не одне "але". Річ у тім, що є один аспект, в якому Китай залежить від Росії, а не навпаки. Це ядерна зброя. Пекін не має такої потужної ядерної тріади, якою — принаймні номінально — володіє Москва. І, можливо, у ситуації з білоруським васалітетом Путін може й нагадати про це Сі. Якщо, звісна річ, вважатиме цей хід виграшним.
Олександр Лукашенко, який виборами-2020 загнав себе у максимальну залежність від Москви, раптом знайшов варіант, який здався йому реальним виходом із ситуації, коли влада в будь-який момент може вислизнути у нього із рук. Така гра між геополітичними Сціллою і Харібдою завжди є небезпечною, а у випадку Лукашенка і поготів. Але інших варіантів, аби не просто утримати, а й передати владу своїм, у нього, схоже, не залишилося.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
