Протягом останніх днів Росія влаштувала справжні скандали на зовнішньополітичному рівні, причому опонентами виявилися зовсім не "недружні" країни.
Наприкінці минулого тижня Кремль спровокував скандал в Ормузькій протоці. Цей вузький водний простір, який має важливе стратегічне значення (з'єднує дві затоки — Оманську і Перську — і є одним із головних нафтових шляхів світу), став каменем спотикання для двох своїх берегів — іранського та ОАЕ. Власне, не стільки сама протока, скільки три острови — Абу-Муса, Великий Тумб і Малий Тумб. Ці острови, які належали двом на той момент незалежним еміратам, Іран захопив ще в часи шаха Мохаммеда Реза Пехлеві, на початку 70-х — саме після того, як Велика Британія залишила регіон.
Зараз на ці острови претендує держава Об'єднані Арабські Емірати, куди увійшли ображені Тегераном емірати. І саме цій темі було присвячене комюніке, ухвалене на шостому спільному засіданні міністрів зовнішніх справ країн Ради співробітництва арабських держав Перської затоки. Проходило засідання у Москві, і Російська Федерація також підтримала заклик у комюніке, в якому йшлося про необхідність передати питання приналежності трьох островів у Ормузькій протоці до Міжнародного суду.
Звісна річ, така "зрадницька" позиція Москви не могла не розлютити Тегеран. Реакція була традиційною для таких випадків — міністерство закордонних справ Ірану викликало "на килим" російського посла. Але, очевидно, ця розмова не завершилася тим конструктивом, який би влаштував обидві сторони дипломатичного конфлікту.
Тому Іран, який активно "нашпиговував" Росію зброєю для війни в Україні, пішов далі. Міністр закордонних справ Ірану Хосейн Амір-Абдоллахіан на прес-конференції заявив про підтримку територіальної цілісності України, а також про необхідність завершення російсько-української війни. Звісно ж, дипломатичним шляхом, що можна розцінити як жест на користь Росії, але "територіальна цілісність України" більш ніж прозоро натякнула на те, що в Ірану можуть бути свої погляди на ті чи інші геополітичні питання. Як у Росії — на спірні ірансько-еміратські острови.
Наступним партнером Російської Федерації, який постраждав від дій Кремля, стала Південно-Африканська Республіка. У цієї країни на порядку денному є одна, але дуже серйозна проблема — саміт об'єднання БРІКС. Туди мають з'їхатися лідери країн-членів, зокрема і президент Росії Володимир Путін. Для ПАР, яка є підписантом Римського статуту Міжнародного кримінального суду, це означає зобов'язання заарештувати оголошеного в розшук російського диктатора.
У Преторії уже намагалися викрутитися із цієї непростої ситуації — наприклад, провести саміт у змішаному форматі, щоб Путін зміг виступити на цьому заході онлайн, не залишаючи Москви. Але, схоже, ситуація складається у такий спосіб, що президенту ПАР Сірілу Рамафосі доведеться робити вибір між дружбою із Росією та членством у МКС.
І от на початку тижня Високий суд Південного Гаутенга в Йоганнесбурзі ухвалив рішення оприлюднити конфіденційне зізнання Рамафоси у відповідь на припис Міжнародного кримінального суду про арешт Путіна. А в цьому зізнанні, зокрема, йшлося про те, що Російська Федерація заявила — арешт їхнього диктатора стане фактичним оголошенням війни.
"Це було б несумісно з нашою Конституцією — ризикувати вступити у війну з Росією. Я маю конституційні зобов’язання захищати національний суверенітет, мир і безпеку Республіки", — зізнався Сіріл Рамафоса.
Звісно ж, виникає питання — у який спосіб Росія б вела війну з Південно-Африканською Республікою. Потужного флоту у Кремля немає, ракетні війська уже дискредитували себе під час війни в Україні, на ядерну тріаду Росія навряд чи зможе розраховувати після усіх попереджень як зі Сходу, так і з Заходу. Але ключовим моментом тут є не сам факт погроз, а те, що Путін готовий піти на конфлікт з однією з небагатьох "дружніх" країн, яка, тим паче є одним з лідерів глобального Півдня.
Якщо у випадку з Іраном позицію Кремля можна зрозуміти — Росії вигідно підтримувати дружні стосунки з арабськими нафтовидобувними країнами, а Тегеран, який і так перебуває у практично тотальній ізоляції, все одно нікуди не подінеться. То погрози на адресу ПАР нічим, крім власної пихи, не продиктовані. Приїде Путін на саміт чи виступить онлайн — це не має особливої різниці й на безнадійно зіпсовану репутацію РФ навряд чи вплине. Тож тут Росією керує лише споконвічне, ще з часів царів та імператорів, бажання продемонструвати свою "велич".
До речі, про глобальний Південь, який знову опиняється під загрозою голоду через відмову Росії продовжити "зернову угоду". Це ще один удар Росії по одному із небагатьох своїх партнерів — Туреччині, яка була гарантією цієї угоди. Втім, тут Кремль, можна сказати, відповідає ударом на удар, бо Ердоган, відпустивши українських інтернованих командирів гарнізону "Азовсталі" додому, завдав Путіну серйозної образи.
Хоча і в цій ситуації Російська Федерація навряд чи отримає якусь серйозну вигоду. А от конфлікт (можливо, навіть збройний) із Туреччиною у випадку одностороннього продовження зернової ініціативи — може й отримати.
Тож зовнішньополітична діяльність країни-агресора в останній час має, м'яко кажучи, недолугий вигляд. Хоча насправді вона не дуже відрізняється від тієї моделі поведінки, яка була базовою для Росії і раніше — однак тоді Кремль мав низку важелів впливу на партнерів і опонентів. Зараз же таких важелів не залишилося, чому свідченням, зокрема, і війна проти України — Росія, розпочавши вторгнення, визнала, що жодних інших варіантів утримання нашої держави у своїй орбіті у неї просто не залишилося.
А оскільки "ворожі" країни поступово звільняються від будь-яких зв'язків із Росією, економічних перш за все, то доводиться за старою доморощеною приказкою ("бий своїх, щоб чужі боялися") конфліктувати із "дружніми" державами. Іноді, як показує кейс Рамафоси, взагалі без жодної практичної вигоди. Втім, для застарілої шовіністичної імперії, якою є Російська Федерація, конфлікти — це чи не єдиний можливий варіант демонстрації власної геополітичної значимості. Зважаючи на обвалення російської нафтогазової галузі — взагалі єдиний.
Але є партнери, яких Росія не може зачепити — навіть якби дуже і хотілося. Це, наприклад, Китай, залежність Кремля від якого після початку повномасштабної війни прогнозовано виросла до катастрофічних з точки зору геополітичної суб'єктності масштабів.
Та тут Російська Федерація не може піти всупереч позиції "старшого брата" — скажімо, у питанні ядерної зброї чи ядерного шантажу з використанням Запорізької АЕС. Є, звісно ж, попередження і з боку США, але вплив Сі Цзіньпіна на Володимира Путіна все ж вагоміший, з однієї простої причини — без КНР Росія втратить практично усі свої можливості для обходу західних санкцій.
Тож сказати, що Кремль готовий пересваритися з усіма своїми "друзями", яких на планеті залишилося не так вже й багато — не можна. Здоровий глузд де-не-де зберігається у коридорах адміністрації президента РФ. Але це не заважає рубати інші гілки, оминаючи центральну, головну, яка ризикує з часом залишитися взагалі єдиною. І тоді про незалежну Російську Федерацію можна буде забути. Можливо, і назавжди. Навіть якщо формально вона такою і залишиться — як Білорусь для самої неї. Але, як це не дивно, Кремль уперто рухається у напрямку "Білорусі на 1/9 частині суші". Іншого пояснення цьому глобальному бажанню Росії розсваритися навіть із тими, хто продовжує її підтримувати, навряд чи можна знайти.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
