Від артилерії до волонтерства: як ветеран після втрати ноги знайшов нову місію
Ветерани-добровольці перших днів повномасштабного вторгнення Росії більше, ніж просто воїни — вони справжні відчайдухи. Не маючи і десятої долі того забезпечення, що є у війську зараз, ці люди без страху йшли в армію, щоб захистити Україну в найтяжчі моменти. Один з них — 48-річний Станіслав Чабаненко з Запоріжжя.
Знаючи про військову техніку лише з комп'ютерних ігор, чоловік став артилеристом, та, на жаль, в першому ж бою отримав важке поранення і втратив ногу. Та Станіслав каже: йому пощастило. Своєю історією ветеран поділився з нашим виданням.
"Взяв форму брата і пішов до військкомату"
До початку повномасштабного вторгнення Станіслав Чабаненко працював у паливному бізнесі, виховував дітей та активно займався спортом. Його брат воював ще з часів АТО, то ж чоловік розумів, що росіяни здатні розпалити вогонь "великої" війни будь-якої миті.
"Я сподівався, що цього не буде, але оскільки тоді вже займався волонтерством і допомагав підрозділу брата ще з 2014 року, розумів, що реально відбувається. І коли 24 лютого 2022 року мене розбудила дружина і сказала: "Почалося!", моя перша реакція була, що не може цього бути", — пригадує ветеран.
Станіслав хотів піти служити в ЗСУ ще 2016 року, та тоді у військо його не взяли, мовляв, досить і брата військового в родині. 2022-го ситуація кардинально змінилася, то ж чоловік евакуював родину, а сам взяв військову форму, яку колись подарував йому брат (півтора року тому ця рідна людина, на жаль, загинула), та пішов до військкомату.
"Я не хотів нікого вбивати, різати, але розумів, що от у мене троє дітей, і якщо я не зупиню окупантів далеко від свого дому, то коли вони вже постукають у двері, то кожен візьме рушницю і захищатиме свою родину. Але ж це вже буде пізно", — пояснює військовий.
Ветеран хотів потрапити в територіальну оборону, щоби захищати рідне Запоріжжя, та оскільки вона була вже укомплектована, Станіславу запропонували стати артилеристом.
"Нас було 280 осіб, і тільки десятеро раніше служили в артилерії. Командир спитав, що я знаю про артилерію. Я відповів, що в танки на комп'ютері грав, знаю технологію САУ. І так я став старшим навідником САУ 2С3 "Акація", — розповідає ветеран.
"Відірвало ногу. Та мені пощастило"
Особливого навчання в ті дні не було. То ж, лише встигнувши привести до ладу радянську техніку зі складів Міноборони, Станіслав з побратимами вирушили у перший бойовий вихід. Він і став для військового останнім.
"Ми чистили техніку, готувалися до навчань, аж раптом тривога. Йшли дві колони росіян: одна 80 кілометрів в бік Кривого Рогу, інша 50 кілометрів в бік Миколаєва. Від нас повинно було виїхати три САУ, щоб зупинити ці колони. Касок тоді ми не отримували. Бронежилети мали, але вони не були розраховані під САУ, і ми в них не могли залізти в люки. Тому на завдання ми поїхали навіть без бронежилетів", — пригадує чоловік.
Та не дивлячись на відсутність досвіду, група Станіслава разом з побратимами з суміжних підрозділів змогла знищити колони техніки окупантів і виконати завдання.
"Ми вже поверталися на базу, перебували в глибокому тилу. Був ранок. Всі втомлені, змерзлі, але задоволені, що все пройшло добре. Нам залишалося лише п'ять кілометрів до розташування — і в цей момент... вибух. Потім другий, прямо біля мене. Загорілися штани. Що це? Запальничка розірвалася? Та ні, вона ж в іншій кишені. Ми не одразу зрозуміли, що нас почали обстрілювати", — зазначає чоловік.
Військові натрапили на засідку російських диверсантів. Вони "розбирали" САУ, в якій їхав Станіслав з побратимами, з протитанкових гранатометів. У броні було розлите дизпаливо, ще одна іскра — і все б вмить загорілося. Тож військові вирішили швидко евакуюватися. Не встигли... Третій вистріл з РПГ — і ветерану відірвало ногу.
Втім, ветеран запевняє, що насправді йому пощастило, адже якби він зволікав і почав виходити з САУ на кілька секунд пізніше, то поранення прийшлося б не в районі ноги, а прямо в груди.
"Виходить так, що ці кілька секунд врятували мені життя. Та, на жаль, наш командир тоді загинув", — розповідає воїн.
Евакуація захисника зайняла довгих вісім годин.
"На той момент не було ще турнікетів, то ж від крововтрати мене врятував звичайний ремінь", — каже чоловік.
"Якщо не допоможу хлопцям, мій дім заберуть"
Прокинувшись в лікарні після ампутації, Станіслав був у розпачі: ампутація вище коліна. Як так?
"Це було важко сприйняти. Я ж все життя займався спортом: сплави, футбол, плавання. Коли я отримав поранення і мені відірвало ногу, дуже сподівався, що ампутація буде нижче коліна. У мене були друзі, які на той час втратили ногу, і я добре розумів, що таке, коли є коліно і коли його немає. Тобто висока ампутація стала для мене шоком", — запевнив військовий.
Не зламатися після травми допомогла родина і власні переконання.
"Мене ж ніхто не змушував, я йшов у військо добровольцем. І все ж могло бути значно гірше, адже командир загинув того дня. І якщо Бог зберіг мені життя, значить я тут ще потрібен", — каже чоловік.
Доводити свою користь для оборони країни Станіслав почав ще навіть не завершивши лікування.
"Після місяця в госпіталі мене повинні були відправляти на захід країни на реабілітацію. Та я написав відмову від реабілітації, мене відпустили додому і я на милицях розвантажував фури з гуманітарною допомогою", — розповідає захисник.
На протезування Станіслав полетів до США, але і там став шукав варіанти, як допомогти ЗСУ.
"Я затримався в Штатах на чотири місяці — і не міг знайти собі місця. Щось треба було робити. І я вирішив відправляти посилки з хлопцями, які поверталися на протезах додому. На той момент була гостра потреба в плитоносках, турнікетах та павербанках", — каже чоловік.
Отримавши протез, ветеран почав вчитися ходити. Однак з ампутацією вище коліна це було дуже не просто. Крім того, справжньою проблемою для нього стали фантомні болі, які й досі турбують військового. Станіслав активно веде соцмережі, де демонструє, що відсутність кінцівки не є бар'єром для активного життя.
"Але це те, що бачать оточуючі. А ніхто ж насправді не знає, як важко буває вночі, коли знімаєш протез. Та я знаю хлопця, який не має ока і рук по лікті, і він чинний військовий і снайпер. Якщо він може, то можу і я", — запевняє ветеран.
Наразі чоловік живе на дві країни: Україна та Велика Британія (тут знайшла прихисток від війни родина ветерана). Свою ж волонтерську діяльність чоловік вивів практично на професійний рівень і переганяє з Туманного Альбіону сотні позашляховиків для потреб ЗСУ.
"Ця діяльність не про якісь там високі матерії. Просто якщо зараз я не допоможу хлопцям, то мій дім заберуть", — резюмував Станіслав Чабаненко.
Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.
