Вибори у Сполучених Штатах завершилися переконливою перемогою не тільки Дональда Трампа персонально, а і Республіканської партії загалом. І від цього факту неможливо відмахнутися, з цим США й усьому світу доведеться жити принаймні два роки — до наступних виборів у верхній палаті Конгресу. Хоча правильніше говорити — до закінчення повноважень 47-го президента США.
Для України головним питанням у контексті будь-яких результатів будь-яких виборів є підтримка у війні з Російською Федерацією, бо самостійно ми не зможемо протистояти російській м’ясній армії, що, попри величезні втрати на фронті (4 листопада статистика, яку публікує Генштаб ЗСУ, просигналізувала про 700-тисячну втрату особового складу армії РФ — і від попереднього ювілею, 600 тисяч, на той момент пройшло лише 78 днів, що означає майже 1300 виведених з ладу окупантів щодня), продовжує наступати принаймні на території Донецької та Луганської областей.
Про те, яке майбутнє чекає на Україну після тріумфу республіканців та персонально Дональда Трампа, як зміниться — якщо зміниться — підтримка США, чого чекати у найближчому майбутньому — зради чи перемоги, і якими є євроатлантичні перспективи Києва надалі — у нашому матеріалі.
Головним питанням для України після перемоги кандидата від Республіканської партії стало завершення війни, про що неодноразово заявляв у період передвиборчих перегонів сам Дональд Трамп. Реакція українців коливається від напіванекдотичних вимог завершити війну за 24 години (у що, звісно ж, не вірять ні сам Трамп, і його вірні прихильники-трампісти, уже пояснюючи, що це, мовляв, така "фігура мови") до серйозних припущень — коли, й головне — як, завершиться ця війна.
Тож у цій історії в перші дні після виборів резонансом прозвучала фраза старшого радника старого-нового американського президента Браяна Ланзи про те, що Україні доведеться забути про Крим, якщо вона хоче припинити війну.
Фраза "у нас є новина для президента Зеленського: Криму більше немає" викликала таку бурхливу реакцію в українському суспільстві та вітчизняному політикумі, що команда Трампа була змушена трохи понизити градус напруги — мовляв, Ланза був лише підрядником під час кампанії обраного президента, він не працює на Дональда Трампа і не говорить від його імені. Хоча, звісно, усі зрозуміли, чого варто чекати від 47-го глави Сполучених Штатів.
Це, по-перше, втілення у життя фрази "не перемога, але мир". Перемогти Росію на полі бою після того, як Путін чітко продемонстрував, що йому не шкода ні своїх солдатів, ні своєї території, навряд чи можливо. Принаймні, конвенційними заходами, а не конвенційні (ядерну зброю) використовувати не хоче ніхто. Тому доведеться йти на певні компроміси, зокрема територіальні. І Крим, "сакральна територія", буде останнім, що віддасть путінська чи радше постпутінська Росія.
Звісно, це не означає, що Україна має відмовитися від своєї території офіційно — на такий крок Банкову не примусить навіть Трамп. Але і Південна Корея теж офіційно не відмовилася від північних територій, та вже сім десятиліть живе в умовах розділеного півострова. Про Корею у цій статті згадано невипадково — саме натяки на подібний варіант стали одними із ключових у контексті перемоги колишнього президента на цих виборах.
Втім, усе це не має жодного смислу з однієї простої причини — ніхто не знає, як відреагує на ідею припинення війни на нинішніх рубежах Володимир Путін. І тут варто відзначити, що нинішня ситуація на фронті не є релевантною. Донбаський наступ російської армії жодним чином не пов’язаний із ситуацією в Росії — значно показовішою є поява в Курській області підрозділів армії КНДР, без яких, очевидно, з окупованою ЗСУ частиною Курщини росіяни нічого не можуть вдіяти.
Цілком імовірно, що нинішній наступ є останньою чи однією з останніх спроб Путіна щось змінити на театрі воєнних дій. Можливо, і для того, аби потім, після зупинки гарячої фази війни, тримати під контролем своєї армії максимально можливу територію України. Тоді така активність за відсутності реальних технічних потужностей — чим далі, тим більше ми бачимо лише м’ясні штурми піхоти, яка стала головним складником ситуативного успіху ЗС РФ на Донбасі — стає цілком зрозумілою.
Власне кажучи, якщо не Путін, то його оточення уже зрозуміло, що взяти під контроль усю Україну російська армія не зможе. Вона банально закінчиться ще до виходу на береги Дніпра десь в районі Кременчука — і далі просто не буде ким вести війну (а корейців теж не вистачить). Тому варіант припинення війни є і в інтересах самого кремлівського диктатора — він зможе оголосити ситуацію на кінець гарячої фази перемогою Росії й завдяки цьому, укріпивши власні позиції, продовжити царювати аж до логічного завершення у вигляді поховання у Кремлівській стіні.
Тож можемо припустити, що — за відсутності якихось серйозних формальних домовленостей — Кремль цілком може піти на цю пропозицію Білого дому, озвучену "людиною, яка не працює на Трампа". А це означатиме втрату для України близько 20% територій. Не формальну, але фактичну втрату — разом із вуглевидобувним басейном, Запорізькою АЕС (хоча тут в перспективі можуть бути варіанти) та іншими об’єктами вітчизняної економіки.
Але є й гірші варіанти, ніж втрата Донбасу. Це перспектива залишитися сірою зоною, де час від часу будуть відбуватися воєнні дії — як мінімум на кшталт донбаської війни 2014-15 років. І єдиним реальним запобіжником від такого розвитку подій, що розуміють усі сторони конфлікту, є вступ України до НАТО. (Миротворці на лінії розмежування — ідея красива, але безглузда, бо не треба навіть заглиблюватися в історію югославських воєн, варто подивитися, на що "Хезболла" перетворила південний Ліван, який нібито такі ж миротворці мали контролювати.)
Тут для України є дві новини — погана і хороша. Перша стосується того, що за президентства Трампа нашу державу до складу країн-членів НАТО не приймуть, на такий крок "миротворець" Дональд не піде з багатьох причин. Але хороша новина в тому, що Трамп не вічний — принаймні, на посаді президента. А також що після зупинки війни жодних реальних, об’єктивних причин для відмови Україні для прийняття до Альянсу (на особливих умовах використання статті п’ятої — простіше кажучи, вона буде розповсюджуватися тільки на ту територію, яку контролюватимуть ЗСУ на момент зупинки війни) не залишиться.
Тож уже за президентства трампового наступника, хто б він не був — Україна, ймовірно, доєднається до Північноатлантичного альянсу. Втім, поки що ми не знаємо, з якою саме територією. І така стратегічна невизначеність стане фірмовим стилем другого президентства Дональда Трампа. Причому не тільки для України.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
