Інтерв'ю

Нещодавно Київський міжнародний інститут соціології провів дослідження динаміки ставлення до статусу російської мови в Україні протягом 1997-2026 років.Від початку 1990-х років частка українців, які послуговуються українською мовою, значно зросла. Близько 90% як україномовних, так і російськомовних громадян підтримують позицію, що українська має бути єдиною державною та офіційною мовою на всій території країни й основною у сфері освіти. Водночас у побуті люди можуть спілкуватися зручною для себе мовою.Про зміни у ставленні українців до мовного питання, поширення української мови та ризики стигматизації російськомовних громадян TrueUA поговорив з виконавчим директором Київського міжнародного інституту соціології Антоном Грушецьким."Перехід на іншу — рідну! — мову — це повільний процес"— Антоне Миколайовичу, нині в соціальних мережах, зокрема у Facebook, багато пишуть про російську мову. Наприклад, поширюють фото дівчини з картонкою, на якій написано: "Я маю право не чути мову окупанта". Один із волонтерів пише: "Після обстрілів ще хтось у Києві розмовляє російською? Люблю киян — ненавиджу "кієвлян"". Про що свідчать такі настрої в соціальних мережах?— По-перше, я маю зазначити як соціолог, що настрої в соціальних медіа значно більш поляризовані і більш безкомпромісні, ніж те, що ми бачимо серед пересічних українських громадян. Частина громадян з активною соціальною позицією в соціальних медіа щиро дотримується своїх переконань, але багато таких конфліктних ситуацій "роздмухуються" і як конфронтаційна риторика використовуються навмисно третіми сторонами. Це можуть бути всередині країни певні суб’єкти, і, насправді, наш російський ворог дійсно хапається за будь-які спірні питання. Але можна сказати, що якраз у випадку мови ми бачимо, що зміни йдуть з початку 90-х.Прекрасна ілюстрація, як за останнє поза одне покоління, кінця 90-х — початку 2000-х і донині, значно зросла частка тих, хто використовує саме українську мову. Російська мова все одно широко вживається у Києві, але, наприклад, у наших опитуваннях у Києві, коли ми просимо респондентів обрати мову інтерв’ю, близько 90% обирають українську мову, зокрема і російськомовні кияни.Часто батьки можуть між собою розмовляти російською мовою, але з дитиною — українською, дитина потрапляє у зовсім інше мовне середовище, ніж це було одне покоління назад. Але це питання, що багатьом не вистачає терпіння. Тобто те, що ми досягли за останнє покоління, щодо мови потребує тривалого часу і поступової роботи.Діти, які ростуть зараз, вже будуть більш україномовні, через покоління — ще більше, але є проблема, що якщо ми створимо штучний розкол зараз і будемо стигматизувати тих, хто в побуті спілкується російською мовою, це насправді більше призведе до проблем в суспільстві, ніж стимулюватиме використання української мови.— У 2022 році з бібліотек вилучали російські книжки та здавали їх на макулатуру. Багато людей після початку російсько-української війни у 2014-му перейшли виключно на українську мову. Ще більше українців зробили це після початку повномасштабного вторгнення. Водночас частина громадян продовжує спілкуватися російською. Що показують дослідження щодо їхніх настроїв?— Так, але серед тих, хто не перейшов, домінують проукраїнські настрої. Ми ставимо запитання: "Якою мовою ви переважно спілкуєтесь вдома?" — і на національному рівні на підконтрольних територіях 60-65% відповідають, що переважно українською мовою, 20-25% відповідають, що однаковою мірою і українською, і російською мовами, і тільки 10-15%, що переважно російською мовою. Причому, треба взяти до уваги, що ті, хто відповідає "обома мовами", це якраз частка тих, хто насправді часто користується російською, але більше став використовувати українську мову. У 2022-2023 році ми ставили запитання про використання української мови, і серед тих, хто переважно користувався російською мовою, більше 60% сказали, що в їх житті української мови стало більше.Звісно, у 2022 році емоційний настрій був інший і внутрішній відгук сильний, але треба розуміти, що процес переходу на іншу мову — це повільний процес. У нас є регіони, де компактно проживають громади, які спілкуються російською мовою, і питання в тому, на чому ми будуємо нашу політику: намагаємося змусити людей старшого віку перейти на українську мову? Це зазнає невдачі, для багатьох це буде складно. Якщо ми говоримо про молодь, то вона найменшою мірою хоче вчити російську мову в школах. Але це питання більше від емоцій 2022 року, ніж така прагматична, довгострокова політика.Тому що знову ж таки, у нас в опитуванні цього року 17% українців відповіли, що в Україні є систематичні переслідування людей, які розмовляють російською. Це меншість, але все одно це доволі багато людей, і навіть якщо вони говорять про фіктивні ситуації переслідування, а цього немає насправді, але вони в це вірять, це все одно створюватиме нам проблеми.Ми проводили спеціальний експеримент і ми бачимо цей консенсусний погляд для всіх мовних груп, який підтримується близько 90% і україномовними, і російськомовними людьми, що українська мова — це єдина державна і офіційна на всій території, українська мова основна в сфері освіти, держава стимулює споживання українського контенту, скажімо, книговиробництва, відео українською мовою, перекладів. А водночас на побутовому рівні люди можуть спілкуватися тією мовою, яка їм зручна. І така програма насправді була би в основі поступових змін для поширення саме української мови.— Чи можна сказати, що 17% опитаних, які вважають, що в Україні переслідують за використання російської мови, перебувають під впливом російської пропаганди?— Так і є значною мірою. Якщо брати серед тих, хто спілкується вдома переважно російською мовою, у них 34% вважають, що в Україні систематично переслідуються російськомовні громадяни. Серед них значна частина залишається під впливом російської дезінформації та пропаганди або українських безвідповідальних сил, які роздмухують локалізовані проблеми. У соціальних науках є декілька схожих за змістом теорем, одна з них: якщо вірити, що щось є реальним, то воно буде реальним за наслідками. Тобто якщо ці люди суб’єктивно відчувають, що є переслідування, в їхніх очах делегітимізується українська держава, знижується відчуття належності до української нації, у частини громадян це буде переходити в небажання приєднуватися до Сил оборони з подібних міркувань ("якщо мене виштовхують з української нації, чому я мушу бути її частиною?"), або посилювати бажання емігрувати з України.Є частина громадян, які не люблять Україну, їх декілька відсотків, це питання до наших спецслужб, щоб ці громадяни не вдавалися до протиправних дій. Але значна частина потребує підтримки, підтримки в плані розвіювання міфів, а не в плані стигматизації. Якщо цих людей якимось чином стигматизувати, намагатися їх ображати за мову, яку вони використовують, це зробить ситуацію гіршою.— Водночас серед тих, хто вважає, що російськомовних громадян утискають і переслідують, 55% хочуть, щоб російську мову усунули з офіційного спілкування на всій території країни або принаймні в їхньому регіоні. Лише 30% представників цієї групи підтримують надання російській статусу офіційної у своєму регіоні чи другої державної в Україні.— Саме так. Тобто серед тих, хто вважає, що в Україні систематичні утиски російськомовних, третина вважає, що в Україні російська мова повинна мати статус другої державної або офіційної в окремих областях.Це ми бачимо певний сегмент громадян з відчуттям переслідувань, але це не означає, що він зараз кристалізований, мобілізований, але це поки що він такий, доки у нас не налагодяться, не відновляться політичні процеси, тому треба ці ризики продумувати зараз, ще раз не стигматизувати громадян, там є великий сегмент, з яким можна працювати, пояснювати, роз’яснювати ситуацію, доводити, що ніяких утисків немає."У нас є майже 80% українців, які вважають, що або на всій території України має бути офіційно усунена російська мова, або у їхньому регіоні"— У 1997 році усунення російської мови з офіційного спілкування на всій території України підтримували 18% опитаних, зараз — 65%. Надання їй статусу офіційної в тих регіонах, де більшість населення цього бажає, у 1997 році підтримували 36%, зараз — 22%. Зробити російську другою державною мовою у 1997 році хотіли 39% респондентів, а у 2026-му — 5%. Які процеси відбувалися у свідомості громадян протягом цих майже тридцяти років?— Є певний методологічний коментар: якщо у 1997 році наші опитування охоплювали всю територію України, то зараз ми охоплюємо тільки підконтрольні уряду України території, тобто ми не можемо опитувати громадян в Криму та на Донеччині й Луганщині, і відповідно частина динаміки пов’язана з тим, що ми опитуємо вужчу територію, ніж раніше. Але навіть без цього є однозначна тенденція, що якщо тридцять років тому серед українців російська мова мала легітимність, часто порівнювану з українською, з високою готовністю надати їй або офіційний, або навіть державний статус, то далі ми плавно йшли до того, що офіційною має бути тільки українська державна мова, але ще навіть до 2022 року багато хто розглядав за російською мовою статус офіційної в окремих регіонах. Після 2022 року ми бачимо цей фактично консенсус, що українська мова має бути єдиною державною і офіційною на всій території України.Цікавий момент, що ми ставимо з 90-х років запитання, чи потрібно вивчати російську мову в школах, і тоді практично ніхто не відповів, що її взагалі не треба вивчати, і навпаки в 1998 році 46% відповідали, що російську мову в школах треба вивчати навіть в тому ж обсязі, що й українську. Навіть у 2019 році 30% вважали, що російську мову треба вивчати на тому ж рівні, що й українську в школах. Уже в 2023-2025 роках таких стало лише 3%. Але все одно, загалом 38% українців вважають, що російську мову можна вивчати в школах. Ми ставили запитання, чому, і причини доволі різні і доволі очікувані. Вони не такі ідеологічні, наприклад, що це знання іноземних мов, легше читати певні книжки для розвитку. Або що в Україні є багато російськомовних громадян. Або що треба знати мову ворога, тому її варто вивчати.Насправді у нас є значні зміни у суспільній свідомості за останні тридцять років, за останнє покоління, але ми все одно не дійшли до того, що всі українці стали україномовними. Водночас ці зміни не означають і повної стигматизації російської мови. Для багатьох громадян російська мова все одно залишається в їхньому житті, хоча і самі громадяни щиро не люблять Росію і щиро люблять Україну, багато зі зброєю в руках за Україну воюють в Силах оборони. Є така небезпека у спрощенні, просто говорити, що всі, хто говорить російською мовою, це вороги України, це хибний підхід, і він створює розкол і глибоку несправедливість щодо великої верстви громадян.А тих громадян, які наполягають на державному статусі російської мови, стало значно менше. 22% вважають, що російська мова має бути хоча би офіційною в окремих регіонах, де більшість населення цього бажає. І цим респондентам ми поставили додаткове запитання: "А в своєму регіоні ви хочете бачити її офіційною?" З тих 22% опитаних 12% відповіли: "ні", і тільки 10% — "так".Тобто насправді у нас є майже 80% українців, які вважають, що або на всій території має бути офіційно усунена російська мова, або в моєму регіоні. Але тут ми саме говоримо про офіційне спілкування, а не про побутовий вимір, тому що якщо ми намагаємося регулювати побутове спілкування, то тут у багатьох громадян відповідно виникає інша аргументація, і тут питання недоречності.Ставлення до російськомовних українців і росіян— Що показує шкала Богардуса*, або шкала соціальної дистанції, щодо ставлення українців до російськомовних громадян України та росіян?— Це, до речі, дуже непросте питання. Ми більше тридцяти років ставимо запитання за шкалою Богардуса, це шкала соціальної дистанції, щодо різних лінгво-етнічних категорій. Зокрема ми окремо ставимо запитання, як ви ставитесь до україномовних і російськомовних українців. І тут такий момент, що у нас ставлення до україномовних українців краще, ніж до російськомовних українців, але все одно ставлення до останніх залишається доволі непоганим. Більшість українців вважають, що російськомовні українці можуть бути членами їхніх родин, друзями, сусідами.Коли ми ставимо запитання про росіян-мешканців Росії, до них ставлення значно гірше, тому що коли українці чують слово "росіянин", вони мають такий негативний політичний образ. До речі, коли ми ставимо запитання про росіян-громадян України, ставлення трохи краще, тому що люди бачать певну громадянську ідентичність, і не росіянина, а українця російського походження. До речі, ставлення до українців, які живуть в Росії, майже таке саме дуже критичне, як і до росіян-мешканців Росії.Взагалі коли ми ставимо запитання, якщо російськомовний українець або росіянин не любить Росію і є патріотом України, то більшість українців вважають їх членами української нації, це інклюзивний громадянський погляд, але до тих людей, яким все одно треба докласти більше зусиль, щоб довести свою належність до української нації. Тобто є така гарна новина, що є громадянське інклюзивне сприйняття української нації, де незалежно від етнічного чи мовного походження ми всі є українцями, якщо ми любимо Україну і хочемо брати участь у відсічі російській агресії. З іншого боку, коли люди чують слова "росіянин", "російська мова", у багатьох є певна настороженість.*Шкала Богардуса (або Богардусова шкала соціальної віддаленості) — це соціологічна та психологічна методика, створена Еморі Богардусом у 1924 році для вимірювання ступеня готовності людини вступати в соціальні контакти з представниками інших соціальних чи етнічних груп.— Російську мову хочуть усунути з офіційного спілкування на всій території України 65% опитаних. Водночас 5% хотіли б, щоб вона стала другою державною. Чим можна пояснити позицію цих 5% громадян?— Так. У нас є ще 2-3% тих, хто вважає, що Україна має бути членом Митного Союзу з Росією та Білоруссю. Тому, на жаль, на підконтрольній території все одно залишаються декілька відсотків громадян, які щиро поділяють антиукраїнські, проросійські настрої і щиро є патріотами Росії, а не України. І тому вони відповідно висловлюють подібні міркування щодо мовної політики та інших культурних або політичних моментів.Але це абсолютна меншість, це теж гарна новина, але радше погана новина, що навіть 5% — це насправді більше мільйона громадян на підконтрольній території, і абсолютна більшість з них інертні, пасивні, вони можуть принаймні висловлювати таку думку, але не вдаватися до антидержавних, антиукраїнських дій. Але навіть якщо з цього мільйона 10% будуть активними, це означатиме масу проблем. Ми ж часто бачимо новини, що в Києві, Одесі, Харкові Служба безпеки та інші спецслужби виявляють громадян, які працюють на ворога.— Лише 13% хотіли б, щоб російська мова була офіційною в їхньому регіоні або другою державною на всій території України. Чи можна вважати цих громадян проросійськими?— Так, відчутною мірою. Серед цих 13% дійсно більше представлені люди, які мають настрої, які ми називаємо проросійськими, але, по-перше, частина з них зберігають проукраїнські настрої — це може здаватися дивовижним, але частина людей в мовних питаннях може дотримуватися думок, що "я, скажімо, етнічний росіянин, російська мова моя рідна, але при цьому я люблю Україну, ненавиджу Росію", і намагаються знаходити конструкції для співіснування таких думок. Частина з них буде тими, хто ідеологічно тяжіє до Росії.А другий момент, що важливо, не всі вони активні, значна частина з них веде пасивне життя, і тут до речі, часто питання демографічної зміни, — ці люди можуть мати дітей, які, коли перебувають в оточенні на вулиці, переймають певні проукраїнські погляди.— Яким є ставлення до статусу російської мови на Півдні, Сході та в Нижньому Подніпров’ї — у Дніпропетровській і Запорізькій областях?— Південь, Схід — там ситуація доволі неоднорідна. На Півдні близько 31% готові, щоб російська мова була або офіційною у їхньому регіоні, або другою державною. У Нижньому Подніпров’ї таких 17%, а на Сході, це переважно Харківська область, — 29%. Тобто умовно, грубо кажучи, на Півдні і Сході від чверті до третини бачать російську мову або другою державною, або більше офіційною на території регіону. Проте більшість громадян проти цього.Регіональні відмінності зберігаються, ми бачимо різницю між наполегливо проукраїнським підходом в Центрі і на Заході, але на Півдні і Сході ми теж бачимо ці колосальні зміни в суспільних настроях на рахунок того, що українська має бути єдиною державною і офіційною мовою на території країни.— Чому твердження про переслідування російської мови в Україні знаходить відгук серед іноземців, зокрема американців і європейців?— На жаль, у багатьох експертів і освічених людей на Заході є таке враження, що використання російської мови є ознакою національної ідентичності. А наші опитування показують, що російськомовні громадяни, етнічні росіяни в Україні на запитання, ким вони себе бачать в першу чергу, здебільшого відповідають, що вони бачать себе громадянами України. Серед них більшість поділяє проукраїнські орієнтації, вони мають українську національну ідентичність."М’яка довгострокова українізація дає свої плоди"— Як, на вашу думку, надалі змінюватиметься мовна ситуація в Україні?— Є така думка, що події 2014, а потім 2022 років спричинили тектонічні зміни в українському суспільстві. Але насправді сам факт, що Україна вистояла і в 2014 році, а потім і в 2022 році, це був наслідок позитивних тенденцій ще до 2014 року: зростання національної самосвідомості, усвідомлення, що українська мова є важливою частиною нашої ідентичності, — ми ще були не настільки готові у 2014 році, але певна база у нас була, вона далі зміцнилася до 2022 року, і зараз ми змогли перейти до більш якісних дій. Тому треба розуміти, що є позитивні зміни і продовжувати їх далі.Процес на майбутнє зі зростанням україномовного контенту, якість україномовної освіти, — враховуючи легітимність української мови серед громадян молодого та середнього віку і громадян, які виховують дітей, показує, що цей процес буде для української мови поширюватися. Але тут важливо не зробити помилок, тому що якщо буде бажання пришвидшити ці процеси, і розбудовувати конфронтаційну риторику, і вдаватися до заходів примусової українізації, що передбачатиме стигматизацію російськомовних громадян, певні образи чи намагання їх принизити, це матиме зворотній ефект, це може сповільнити процес і у мирний період створити протистояння між різними мовними групами українців.Тобто поки що ми бачимо підхід м’якої довгострокової українізації, він дає свої плоди, але треба, щоб громадяни запаслися терпінням і орієнтувалися на довгострокові перспективи.— Тобто більшість українців підтримує подальшу українізацію?— Так, насправді абсолютна більшість. Але якщо це відбувається у м’якому комфортному режимі, це доволі спокійно. Багато людей старшого віку також розуміють, що вони виросли в радянський період, вчилися в радянській школі, яка змушувала більшу їх частину перейти на російську мову, але вони бачать своїх внуків, які вже відходили в садок, ходять до україномовної школи і дуже добре щебечуть українською мовою. І це буде демографічне заміщення поколінь.Немає сенсу людей старшого віку примушувати до чогось, вони самі прекрасно бачать, як змінюється ситуація. Водночас треба підтримати наше молоде покоління. Нашій молоді потрібен якісний контент, це і навчальний, і розважальний контент українською мовою, і підтримка легітимності української мови, тоді дійсно у нас довгостроково буде база для поширення і відтворення української мови..

Збереження власного виробництва в Україні, інвестиції у технології та розширення експорту є головними чинниками стійкості AXOR INDUSTRY в умовах воєнних викликів. Підприємство вже зараз розвиває міжгалузеву кооперацію та оновлює лінійку енергоефективної фурнітури для майбутньої масштабної відбудови країни.Про це в інтерв'ю розповів директор з продажів AXOR INDUSTRY Роман Петренко.— Попри воєнні та економічні ризики, ваша компанія продовжує працювати та розвиватися. Завдяки яким рішенням вдається утримувати стійкість бізнесу та залишатися на ринку?— Стійкість бізнесу сьогодні — це насамперед здатність швидко адаптуватися, приймати рішення та не зупиняти розвиток навіть у найскладніших умовах. Для AXOR INDUSTRY ключовим рішенням стало збереження виробництва в Україні та продовження інвестицій у власні виробничі потужності.Ми переконані, що українське виробництво має працювати не лише сьогодні — воно має формувати основу економіки після нашої Перемоги та під час масштабної відбудови країни. Ми постійно працюємо над підвищенням ефективності виробничих процесів, оптимізацією витрат, розвитком технологій та розширенням продуктового портфеля. Водночас не відмовляємося від інвестицій у якість, автоматизацію та нові технологічні рішення.Важливим фактором стійкості є й диверсифікація ринків. AXOR працює не лише з українськими партнерами, а й розвиває експортну присутність, що дозволяє компенсувати частину ризиків та підтримувати валютну стійкість компанії.— Яка роль команди та людського ресурсу в збереженні виробництва під час кризи?— Але, мабуть, найважливіший ресурс — це люди. Нам вдалося зберегти професійну команду, експертизу та корпоративну культуру. Саме завдяки людям компанія може швидко реагувати на зміни, підтримувати партнерів і одночасно дивитися вперед.Для нас стійкість — це не просто можливість продовжувати роботу. Це здатність розвиватися навіть у кризу і бути готовими до того величезного попиту на якісний український продукт, який сформується в процесі відбудови країни.— Сьогодні надзвичайно важливо, щоб гроші "працювали" всередині країни. Наскільки вдається будувати ланцюги з українськими контрагентами?— Для нас принцип "гроші мають працювати всередині країни" — це не просто економічний лозунг, а реальна бізнес-модель. AXOR INDUSTRY є українським виробником, тому навколо нашого підприємства формується ціла екосистема компаній та фахівців: постачальники, логістичні оператори, сервісні компанії, виробники комплектуючих, дистриб’ютори, віконні та дверні підприємства, будівельні компанії.Кожна гривня, яка залишається в цьому ланцюгу, створює додану вартість в Україні: забезпечує робочі місця, податки, замовлення для інших підприємств і розвиток суміжних галузей. Особливо важливо це для будівельного сектору.— Які суміжні галузі української економіки залучені до створення вашого кінцевого продукту?— Віконна та дверна фурнітура — лише одна ланка великого виробничого ланцюга. За кінцевим продуктом стоять металургія, машинобудування, хімічна промисловість, пакування, логістика, енергетика, сервіс і велика кількість професій.Тому ми зацікавлені у максимально широкій співпраці з українськими компаніями там, де це можливо з погляду якості, технологій та економічної доцільності. Водночас український бізнес сьогодні має дивитися ширше, ніж просто на внутрішній ринок. Нам важливо не лише заміщувати імпорт, а й створювати український продукт, конкурентний на міжнародному рівні.Саме тому розвиток виробництва AXOR має дві складові: підтримувати українську економіку через локалізацію та водночас виходити з українським продуктом на зовнішні ринки. Міжгалузева кооперація сьогодні — один із ключів до економічної стійкості України. Чим більше українських компаній буде пов’язаних між собою виробничими та збутовими ланцюгами, тим більша частина створеної в країні доданої вартості залишатиметься в Україні.— Як війна змінила виробничі процеси на заводі?— Війна змінила практично всі складові виробничого процесу — від планування запасів до логістики та організації робочих процесів. Одним із найбільших викликів стала енергетична нестабільність. Для сучасного виробництва стабільне електропостачання — це критично важлива умова.Тому ми працюємо над підвищенням енергонезалежності та резервуванням критичних процесів, щоб мінімізувати вплив можливих перебоїв на виробництво. Змінилися й підходи до роботи із сировиною та комплектуючими.Сьогодні набагато важливіше мати не лише оптимальну ціну, а й надійність постачання. Ми диверсифікуємо ланцюги, плануємо запаси та шукаємо альтернативні рішення, щоб зменшувати залежність від одного постачальника або одного логістичного маршруту.— Як підприємство долає дефіцит кваліфікованих спеціалістів на ринку праці?— Окремий виклик — кадри. Війна суттєво змінила український ринок праці, і виробничі підприємства відчувають дефіцит кваліфікованих спеціалістів. Тому для нас важливими напрямами є збереження команди, навчання, підвищення кваліфікації та створення умов, у яких люди хочуть працювати й професійно розвиватися.— Які нові технологічні вимоги до продукції висуває сучасний ринок відбудови?— Щодо продукту — війна, навпаки, прискорила появу нових потреб ринку. Українське будівництво вже сьогодні має враховувати питання безпеки, енергоефективності, довговічності та швидкості монтажу.Саме тому AXOR продовжує розвивати лінійку фурнітури, зокрема рішення для підвищення безпеки вікон і дверей, енергоефективних та сучасних конструкцій, а також продукти, які дозволяють виробникам швидше та технологічніше виготовляти готові вироби.Ми бачимо великий потенціал у сегменті відбудови. Україні доведеться не просто відновлювати зруйноване — нам потрібно буде будувати сучасніше, енергоефективніше та безпечніше. І тут українські виробники мають унікальну можливість. Ми знаходимося безпосередньо всередині цього процесу, розуміємо потреби українського ринку та можемо швидко адаптувати продукт під нові вимоги.Тому наше завдання сьогодні — не чекати завершення війни, щоб почати готуватися до відбудови. Ми готуємося до неї вже зараз: інвестуємо у виробництво, технології, людей і продукти, які будуть потрібні Україні завтра..

Поки Західна та Південна Європа потерпали від тривалих хвиль екстремальної спеки, для України літо 2026 року минуло за іншим сценарієм. Масштабних періодів аномального тепла не було, однак сезон запам’ятався значними температурними контрастами та дефіцитом опадів.Коли очікувати стабільного зниження температури, чи триватиме посуха восени, якою буде погода у вересні та чи прийде цього року "бабине літо"? Про це в інтерв’ю TrueUA розповів керівник Черкаського обласного гідрометцентру Віталій Постригань.Літо 2026 року: температурні контрасти та дефіцит опадів— Яким було літо 2026 року з метеорологічної точки зору? Чи можна назвати його аномальним?— Літо 2026 року, до прикладу, на Черкащині видалося одним із найбільш прохолодних за останні 10 років та одним із найпосушливіших за 100-річний період метеорологічних спостережень. Його характерною особливістю стали значні температурні контрасти — чергування хвиль спеки з періодами прохолодної погоди, а також дуже нерівномірний розподіл опадів як у часі, так і по території області.Для порівняння, літо 2010 року мало зовсім інший характер і стало одним із найбільш екстремальних за всю історію метеорологічних спостережень в Україні. Його визначальною рисою була тривала та інтенсивна хвиля аномальної спеки. 12 серпня 2010 року на метеостанції "Луганськ" було зафіксовано +42,0°С — абсолютний максимум температури повітря за весь період спостережень в Україні. На Черкащині того літа також реєструвалися екстремально високі температури: зокрема, 8 серпня у Каневі температура повітря сягнула +40,1°С.Водночас літо 2026 року в Європі характеризувалося дуже контрастними погодними умовами. Західна та Південна Європа потерпали від потужних і тривалих хвиль спеки, коли температура повітря неодноразово перевищувала +40°С. Тривала спека сприяла посиленню посухи, дефіциту водних ресурсів та виникненню масштабних природних пожеж.Україна на цьому тлі опинилася у значно сприятливішій температурній зоні. Хоча окремі періоди спеки спостерігалися і в нашій країні, тривалих та настільки масштабних хвиль екстремального тепла, як у Західній та Південній Європі, не було. Натомість для багатьох регіонів України, як і для Черкащини, більш характерною проблемою став дефіцит опадів та недостатнє зволоження ґрунту.— Чому наприкінці серпня знову був період високих температур і наскільки така спека типова для кінця літа?— Основною причиною хвиль спеки є особливості атмосферної циркуляції. Коли над Східною або Південно-Східною Європою формується потужний антициклон чи так званий блокуючий антициклон, він перешкоджає переміщенню атмосферних фронтів і надходженню прохолоднішого повітря. За таких умов в Україну надходить гаряче субтропічне повітря з районів Південної Європи, Балкан, Середземномор’я, Каспію, Північної Африки. Водночас малохмарне небо, слабкий вітер і тривалий сонячний прогрів забезпечують інтенсивне нагрівання приземного шару повітря. У результаті температура повітря протягом кількох днів або навіть тижнів утримується значно вищою за кліматичну норму.Спека наприкінці календарного літа 2026 року, наприклад для Черкащини, не є рідкісним явищем. За останнє десятиліття такі епізоди стали більш повторюваними, а окремими роками досягали критеріїв сильної спеки. Зокрема, наприкінці серпня 2020 року максимальна температура повітря в області підвищувалася до +35°С.Метеорологічне літо, до прикладу в центральній частині країни, в середньому триває до середини вересня, тобто середньодобова температура повітря залишається вищою за +15°С. Саме тому навіть після завершення календарного літа зберігається ймовірність надходження спекотних повітряних мас і формування короткочасних хвиль тепла.Подібна тенденція характерна й для більшості території України: на тлі сучасних кліматичних змін хвилі спеки стають частішими, інтенсивнішими та тривалішими, нерідко зберігаючись до останніх днів календарного літа, а інколи й переходячи на початок вересня.Дефіцит опадів і ґрунтова посуха— Чи можна говорити, що цього літа Україна зіткнулася з дефіцитом опадів? Наскільки він є суттєвим?— Так. На більшості площ України дефіцит опадів значний і становить від 30 до 80%. Найменше опадів за літній сезон випало на Миколаївщині, зокрема в Очакові: лише 38 мм опадів при нормі 115 мм.Водночас опади розподілялися вкрай нерівномірно: локально спостерігалися сильні зливи, коли за одну добу випадало до 102 мм. Це майже 70% сезонної норми (148 мм), тобто кількість опадів, співмірна з більшою частиною літньої норми, випадала фактично за одну добу.— Чи можна нинішню ситуацію вже називати посухою? За якими метеорологічними показниками це визначають?— Звичайно, тільки ґрунтовою посухою. Для повітряної не вистачає низької вологості повітря у денні години. Умовно вважається, що запаси продуктивної вологи у метровому шарі ґрунту, менші за 50 мм, свідчать про жорстку ґрунтову посуху.Для сівби озимих культур оцінюються запаси вологи в орному шарі ґрунту. Якщо вони становлять менше 10 мм, умови для сівби та проростання насіння є несприятливими.— Чи може посуха продовжитися і на початку осені?— Так, посуха може продовжитися і на початку осені. За умови збереження дефіциту опадів та високих температур вона може тривати й надалі. За статистикою, найчастіше посуха завершується лише у другій половині жовтня.Коли в Україну прийде метеорологічна осінь— Коли температура почне стабільно знижуватися? Чи буде перехід від літа до осені поступовим, чи можливе різке похолодання?— Більш стабільне зниження температурного фону та поступовий перехід до осіннього характеру погоди цього року можливі після 20-24 вересня. При цьому різкі похолодання найбільш імовірні вже у другій половині жовтня.— Коли в Україну фактично прийде метеорологічна осінь? Чи можна вже назвати конкретні орієнтовні дати?— Метеорологічна осінь не починається автоматично 1 вересня. Її прихід пов’язаний зі стійким переходом середньодобової температури повітря через позначку +15°С у бік зниження. Зазвичай це відбувається у вересні, однак конкретна дата щороку різна й залежить від характеру синоптичних процесів.За багаторічними спостереженнями, для Києва найраніший перехід середньодобової температури через +15°С у бік зниження припадав на 1 вересня 2003 року, тоді як найпізніший — на 12 жовтня 2020 року. На Черкащині найраніший перехід також відбувся 1 вересня 2003 року, а найпізніший — 15 жовтня 2020 року. Цьогоріч на Черкащині, за результатами статистичного аналізу, стійкий перехід середньодобової температури через +15°С у бік зниження очікується орієнтовно в період 24-26 вересня, при кліматичній нормі 13 вересня.— Якою очікується погода на початку вересня? Чи можливі у вересні тривалі періоди літньої спеки? Які погодні сюрпризи можуть чекати на українців до кінця місяця?— Початок вересня очікується літнім, із помірно теплою погодою. Тривалих періодів спеки чекати не варто, хоча 1-2 спекотні дні цілком можливі. Особливих погодних сюрпризів до кінця вересня не очікуємо, за винятком локальних зливових дощів і гроз, які можуть супроводжуватися шквалистим посиленням вітру. Заморозки наприкінці вересня наразі малоймовірні.Для прикладу, в історії метеорологічних спостережень на території України у вересні фіксувалися такі небезпечні та стихійні явища погоди. Зокрема, у Жашкові в 1991 році за одну годину випало 110 мм опадів — це еквівалентно приблизно 110 літрам води, або 11 десятилітровим відрам на кожен квадратний метр.У Вознесенську в 1971 році зафіксовано сильний шквал зі швидкістю вітру 34 м/с — це близько 122 км/год, тобто швидкість, за якої вітер уже здатен ламати гілки та дерева, пошкоджувати дахи й створювати значну небезпеку.Чи буде "бабине літо"— Чи варто цього року очікувати "бабиного літа" і коли воно потенційно може настати?— "Бабине літо" — це не просто тепла погода у вересні. З метеорологічної точки зору так називають період повернення теплої, сухої та переважно сонячної погоди після першого відчутного осіннього похолодання. Тобто важлива саме послідовність погодних змін: спочатку має відбутися осіннє похолодання, а вже потім — нова хвиля тепла. Якщо ж після літа у вересні одразу встановлюється тепла погода і похолодання ще не було, це правильніше називати продовженням теплої погоди, а не "бабиним літом".Зазвичай такі періоди пов’язані з встановленням антициклону: опадів мало, багато сонця, вдень повітря добре прогрівається, хоча ночі вже стають прохолодними. Для Черкащини найбільш характерний час для "бабиного літа" — друга половина вересня та початок жовтня.Чи буде такий період саме цієї осені — наразі достовірно сказати неможливо. Осінь може розвиватися за різними сценаріями. Наприклад, восени 2025 року після різкого похолодання наприкінці вересня стійкого класичного "бабиного літа" не сформувалося, а жовтень загалом виявився прохолодним і дощовим.Цьогоріч метеорологічне літо, за попередніми оцінками, може завершитися у третій декаді вересня. Після цього, у першій половині жовтня, цілком можливий період "бабиного літа" — короткочасне повернення літнього тепла на тлі сухої та переважно сонячної погоди. Водночас його тривалість та температурні показники залежатимуть від подальшого розвитку атмосферної циркуляції..

Тридцять п’ять років тому Україна відновила незалежність. Сьогодні країна знову змушена доводити, що має право на власну державу, історію та майбутнє. Проте нинішній спротив виник не раптово: за ним стоять століття боротьби, пережиті колективні травми та пам’ять про попередні спроби позбавити українців свободи.Як цей досвід сформував психологічну стійкість нації, чому втрата державності стала однією з найсильніших історичних травм і звідки українці беруть сили протистояти екзистенційним загрозам? Про це TrueUA поговорив із доктором психологічних наук, професором Павлом Горностаєм."Найсильнішою історичною травмою я вважаю втрату державності"— Павле Петровичу, як можна визначити психологічну стійкість і як вона пов’язана з національною ідеєю українців — прагненням до волі?— Я розглядаю ідею стійкості як суспільно-політичне, історичне явище. Стійкість — це здатність витримувати високий рівень травмування, високий рівень зовнішньої загрози, високий рівень руйнівних чинників, які здатні зруйнувати людину, суспільство. Це більш високий поріг витривалості перед цими загрозами. А що стосується прагнення до волі, то це пов’язано зі стійкістю.Варто розглянути величезну кількість історичних травм, яких зазнала Україна за свою історію. Володимир Винниченко говорив ще на початку ХХ століття, до епохи більшовизму, до речі, що історію України не можна читати без брому. Якщо говорити про найчутливіші колективні травми, то найстрашнішою була травма геноциду Голодомору. Але найсильнішою історичною травмою, яка змінила хід історії нашого народу, я вважаю втрату державності.Україна-Русь була однією з найвеличніших, найпотужніших держав Середньовічної Європи. Потім вона втратила державність, на відміну від країн Західної Європи, які хоч і втрачали свою державність, але потім відновлювали. Упродовж тривалого часу відбувалося поневіряння нашого народу у складі інших імперій, інших держав. Найменше травмування було у складі Великого князівства Литовського і Руського, де Київське князівство мало досить високий рівень поваги, але далі були Річ Посполита, Московське царство, а потім Всеросійська імперія… Тобто була втрата державності, неодноразові спроби її відновлення, які трагічно закінчувалися. Пам’ять про дуже потужну державу і втрата державності — це дуже сильна травма.Я висуваю таке припущення, що саме це поєднання значущості суб’єкта і втрата цієї значущості якраз і призвели до того, що прагнення до волі — це головна національна ідея українців. Тут йдеться про волю нації, народу, прагнення до відновлення державності. Недарма слово "Воля" закарбовано в нашому Малому національному гербі. І, до речі, цей герб — єдиний із національних державних гербів — розташований в Соборі Святого Петра у Ватикані, і він належав ще Володимиру Святославичу, київському князю, який хрестив Русь. Тому воля — це те, що зараз додає нам сил.— Зараз триває війна. Як має виявлятися наша національна ідея для тих, хто перебуває на фронті, й тих, хто залишається в тилу?— Це відчуття повного неприйняття тих ворожих "цінностей", які нам несе "русскій мір". Ми є антиподами в розумінні суспільної побудови. І, до речі, були антиподами завжди. Десь перед початком незалежності 1991 року ця різниця була певним чином нівельована. Це був період, коли спроба асиміляції набула найбільшого успіху, але так і не отримала завершення. Наші дороги розійшлися понад вісімсот років тому, ще до монгольської навали. Фактично ми були суспільством із високим рівнем демократії ще за часів Княжої доби, коли ми були суверенною державою, потім — у складі Великого князівства Литовського і Руського, Речі Посполитої, де традиції демократії, шляхетських вольностей були досить високими. А з іншого боку, Московське царство — це зразок найстрашнішої тиранії. Уже тоді, пів тисячоліття тому, ми фактично були антиподами суспільного устрою. Тому міф про "один народ" — це казка.Ще у дев’яностих роках, навіть на початку "нульових", дехто говорив, що українці й росіяни дуже схожі. Це були пережитки радянського спадку, ми були носіями цих рудиментів, але це дуже швидко "злетіло", коли почалася війна, особливо повномасштабне вторгнення. І відродилися традиції козацтва, відродилася пам’ять про величну державу Княжої доби — і тут прагнення до волі відіграє величезну роль. Воно з надзвичайною силою прозвучало, на такому ж рівні, на якому було притаманне славетним воїнам УПА. Ці герої боролися за незалежність України в найнесприятливіші періоди, коли шансів на перемогу фактично не було, але прагнення до волі було величезним. І зараз це демонструє передова частина нашого суспільства, яка воює на фронті і яка допомагає армії."Якщо група втрачає історичну пам’ять і національну ідентичність, то вона перестає існувати як історико-культурна спільнота"— У вас є ґрунтовне дослідження "Історико-культурні передумови психологічної стійкості українців". Про що йдеться в цій роботі?— Це про те, як історичні події минулих поколінь, зокрема історичні травми, впливають на стійкість нації, на ресурси стійкості. Кожне нове випробування так чи інакше активізує ці ресурси, які вже були до того — і людина, група, велика група, глобальна група, нація, суспільство на них спираються.— Першою передумовою ви називаєте історичні травми, майже несумісні з життям, які, попри величезне травмування, не призвели до зникнення групи як історико-культурної спільноти, а натомість сприяли підвищеній здатності витримувати травмування. Як це працює?— Це лише один аспект у концепції колективних травм. Можна розглядати травми, які мають настільки сильну дію, значущість, що можуть змінювати хід історії групи, впливати на історичну пам’ять і закріплюватися в ній. Найстрашніша травма — це така травма, яка фактично знищує групу як таку. Таких випадків в історії, на жаль, немало. Не обов’язково група винищується фізично засобами геноциду, хоча й такі випадки бували також. Але якщо група втрачає дві найсуттєвіші свої ознаки — історичну пам’ять і національну чи групову ідентичність, — то така група перестає існувати як історико-культурна спільнота. Тобто йдеться про травми, несумісні з життям. Їх можна ще називати екзистенційними травмами — такими, які загрожують існуванню групи.Якщо екзистенційна травма занадто сильна, група припиняє своє існування як окремий суверенний суб’єкт. Ті люди, які були її членами, не пам’ятають, хто вони є. Група, як правило, розчиняється в іншій групі і фактично переймає її історію, ідентичність, втрачає свою мову.Класичний приклад — це цивілізації Центральної та Південної Америки, які існували до відкриття Америки Колумбом і завоювання іспано-португальськими конкістадорами. Перед цим існували потужні імперії з дуже високим рівнем культури, хоча це були тоталітарні утворення. Власне, є ідея, що саме тоталітарність їх і згубила. Після завоювання були знищені бібліотеки майя, було зруйновано багато культурних пам’ятників. Нащадки майя, ацтеків, інків, жителів цих цивілізацій не зникли, вони не були знищені повністю, хоча багато дійсно загинуло від геноциду та від хвороб.Велика частина цих народів збереглася, і вони злилися з іспанцями та португальцями, які заселили ці землі. Фактично жителі сучасної Латинської Америки не є прямими в історико-культурному розумінні спадкоємцями цих цивілізацій. І пам’ять про ці цивілізації міститься хіба що в підручниках історії, у музеях. Ті групи, які були на той момент, були фактично знищені як соціальні суб’єкти, як історичні суб’єкти, як історико-культурні спільноти.Наша історія також має, на жаль, таку сумну подію — це Новгородська республіка, яка була захоплена іншою державою — Московією — наприкінці ХV століття і фактично ліквідована у ХVI столітті, за царювання Івана Грозного. Був вчинений геноцид, 95% жителів Новгорода було знищено фізично. Така ж доля спіткала Псковську державу, яка була супутником новгородців.Новгородська республіка — це зразок середньовічної демократії і ранньої середньовічної буржуазії. На той час у Європі також були середньовічні республіки — Флоренція, Генуя, Венеція. Перші зразки буржуазії з’явилися десь у ХІV–ХV століттях у Північній Європі, у Нідерландах, а на теренах Київської держави це була Новгородська республіка. Київ теж мав, до речі, демократичні елементи, там теж певну роль відігравало віче, і київський князь не мав абсолютної влади. Новгородська держава фактично була стерта як суб’єкт, і зараз сучасна Російська Федерація не містить у собі історичну пам’ять про новгородську ідентичність.Якщо група витримує екзистенційну травму, яка загрожує самому її існуванню, проте зберігає свою ідентичність та історичну пам’ять, то вона залишається як історичний суб’єкт, і при цьому тут виникає дуже цікаве явище. Група, яка все це пережила, отримує більш високий рівень стійкості й витривалості перед майбутніми випробуваннями, ніж до того, як цю травму вона пережила.Є дослідження в такій галузі сучасних природничих наук, яка називається епігенетика, які робилися на ізраїльській вибірці. До речі, Ізраїль — це одна з таких груп, яка не раз переживала травми, майже несумісні з життям. І багато разів за три тисячі років існування були ризики зникнення ізраїльтян як історико-культурної спільноти. У цій спільноті спостерігається підвищений рівень психологічної стійкості, що яскраво проявляється зараз, коли ведуться війни на Близькому Сході. Загроза існуванню Ізраїлю існує постійно, Іран навіть у своїх програмних документах поставив завдання знищити Ізраїль. Ізраїльтяни витримують ці атаки й залишаються досі стійкою і певною мірою процвітаючою нацією.Ці дослідження робилися на ізраїльській вибірці нащадків людей, які пережили Голокост. Було доведено, що утворювалося певне молекулярне покриття на хромосомах цих людей, яке може активізувати або пригнічувати активність певних генів. Є подвійний полюс: може бути або підсилення стійкості людей, або підвищення чутливості. Ізраїльтяни, з одного боку, більш чутливі до травмування, до зовнішньої агресії, але з іншого боку, коли постає екзистенційна загроза, активізується властивість стійкості, і група здатна витримувати набагато більші випробування, ніж інші групи у порівнянні з нею.— Чи можна припустити, що у наших людей після Голодомору теж спостерігається таке явище?— Абсолютно правильно. Але у нас не робили такі паралельні дослідження, на жаль. На мою думку, висока ймовірність, що те ж саме відбулося з українським народом після травми Голодомору: нація вижила, зберегла мову, зберегла культуру, хоча декому здавалося, що ці речі майже вмерли. І до початку незалежності пізня епоха застою показала, що були дуже великі проблеми з ідентичністю, мова вже почала втрачатися, почалися процеси, які дехто вважав незворотними.На щастя, вони не виявилися такими, але початок незалежності не одразу призвів до сплеску національної свідомості, до відродження мови та культури. Натомість травма, яка настала пізніше, — це російсько-українська війна, — якраз до цих речей і призвела, і все це відроджується повною мірою."Чим більші скарби — ціннісні, історичні, — тим більше завзяття нації, яка хоче їх утримати"— Зараз повертається інтерес до історії, до автентичності української історико-культурної картини світу. Розкажіть, будь ласка, про другу історико-культурну передумову стійкості — багатий історичний досвід, пов’язаний із видатними постатями.— Тут йдеться про те, що сама історія може бути також чинником стійкості. Ідентичність пов’язана з історією. Ідентичність — це відчуття єдності з якоюсь великою групою, з нацією. Зрозуміло, що чим більш значуща група, чим більш велична її історія, досягнення видатних діячів, тим більш високим буде рівень ідентифікації і більш високою — національна ідентичність. Хочеться бути представником такої групи, пишатися нею, тими здобутками, позитивними надбаннями. І загроза тим цінностям, з якими ми себе ідентифікуємо, викликає реакцію їх захищати. Чим більше цінностей ми маємо і чим більш значущою є для нас наша група, тим більша мотивація захистити це багатство від знищення, від захоплення іншою групою — і це пов’язано зі стійкістю. Це соціально-психологічний чинник.Але справа в тому, що наша історія має багато "білих плям", і ми дуже мало її знаємо. Мало того, десь починаючи із ХVІІ століття, коли Україна отримала колоніальний статус, наша історична спадщина була фактично забрана в нас. Московія оголосила спадщину Русі своєю власною спадщиною, а Україну почала вважати якоюсь "окраїною", яка не має своєї історії. Певним чином це закріпилося в колективній психіці. Але в глибинах історичної пам’яті завжди існувала згадка про тисячолітню історію Русі, яка була однією з наймогутніших та найкультурніших держав середньовічної Європи.Є дані, що Київ був найбільшою столицею серед інших королівств Середньовічної Європи. Кияни, руси, були більш освіченими, ніж жителі Західної Європи. Яскравим прикладом є шлюб доньки Ярослава Мудрого Анни, яка вийшла заміж за Генріха І, короля Франції, а той, як не дивно, був неграмотний. Фактично вона туди принесла культуру, яка була в Києві і якої не було там.У глибинах пам’яті ці речі зберігаються, навіть якщо вони не усвідомлюються. І саме ці глибини історичної пам’яті, де йдеться про могутність величної держави, також є ресурсом тієї стійкості, яку пізніші покоління демонструють, коли виникає загроза існуванню як спільноті, як народу, як нації. А з іншого боку, це підняло інтерес до історії, і зараз ці процеси відбуваються на різних рівнях. Є дуже багато інформаційних джерел, є чудові матеріали про важливі історичні події. Цей процес дуже потужний, і він теж пов’язаний зі стійкістю. Нам є чим пишатися і є що захищати, є що відвойовувати, відстоювати. Чим більші скарби — інформаційні, ціннісні, історичні, — тим більше завзяття тієї нації, яка хоче їх утримати і не дати остаточно знищити.Сучасна війна — це також екзистенційна війна, і загроза існуванню України як держави досить реальна. Якби у Російської Федерації, сучасної Московії, була можливість знищити нас як суб’єкт, вони б це обов’язково зробили, вони таке завдання ставили перед так званою "СВО". Зараз склалося таке співвідношення сил, що це завдання для них є нездійсненним. У нас є всі шанси зберегтися, і я сподіваюся, що результат цих трагічних процесів, які зараз відбуваються, буде позитивним."Україна чи не єдина країна у світі, яка тримає форпост міжнародного права"— Одним із чинників тяжкості травми є порушення принципу справедливості. Як це впливає на суспільство?— Порушення справедливості — це один із найчутливіших принципів. Я виділяю чотири принципи тяжкості травми. Це, по-перше, принцип значущості. Зрозуміло, що чим більший масштаб, тим більш травмівна подія. По-друге, принцип активності: чим активніше група захищається, чим активніше вона може боронити себе, тим менше травмування. Під час Голодомору, до речі, була заблокована активність спротиву, і це підсилило травмування. По-третє, принцип переживання: чим більше група переживає найрізноманітніші емоції та почуття, починаючи від емоцій гніву й закінчуючи гумором, тим менше вона травмується.Пригадайте, на початку повномасштабного вторгнення скільки політичних карикатур було проти росіян-московитів. Під Києвом стояли танки і була загроза захоплення міста, а ми сміялися над агресором, можете собі уявити?Націю, яка сміється над ворогом, перемогти не можна, знищити таку націю неможливо. Чим більше переживання, тим легше переноситься травма, і навпаки. Повертаючись до нашого прикладу травми Голодомору, там не тільки не було активності — після цієї події було заборонено навіть згадувати, що був Голодомор, тобто фактично нації заборонили оплакати цю трагедію.Чинник справедливості, четвертий чинник, є одним із найчутливіших. І, до речі, під час Голодомору справедливість також була порушена з надзвичайною силою, тому що вмирали абсолютно ні в чому не винні люди.Так от, те, що зараз нас хочуть позбавити нашої державності, на яку ми маємо абсолютні права, нашого історичного спадку, і нас знищити як суб’єкт — історико-культурний, політичний, суспільний, — це теж дуже високий рівень несправедливості. Але ми все робимо для того, щоб принцип справедливості не був порушений.Зараз відбувається величезна криза міжнародного права, фактично діє право сили, яке панувало чотириста років тому, коли сильна держава мала право диктувати слабкій, підкорювати її, захоплювати, і це вважалося прийнятним. Зараз міжнародне право це не приймає, і злочин агресії вважається одним із найтяжчих колективних злочинів, поряд зі злочином геноциду. Але зараз міжнародне право не працює. І, до речі, політика сучасного президента Сполучених Штатів також багато чого доклала до того, щоб "право сили" переважило "силу права". Криза сучасної системи міжнародного права полягає в тому, що справедливість опинилась під дуже великою загрозою. А справедливість — це синонім слова "правосуддя", бо в перекладі з латинської "юстиція" — це і є справедливість.Зараз Україна чи не єдина країна у світі, яка тримає цей форпост міжнародного права, форпост справедливості. Уявіть собі, якби, скажімо, Київ був захоплений за три дні, якби Україна на початку 2022 року впала під натиском нової навали, нової орди, що було б із міжнародним правом? Ми не маємо права робити такі висновки, але, найімовірніше, світ прийняв би це як факт, і міжнародне право фактично перестало б існувати на тому рівні, як це було раніше, після Другої світової війни. І, можливо, настав би зовсім інший світовий порядок, почалися б жахливі часи.Є дослідники, які вивчали європейський тоталітаризм, зокрема тоталітаризм нацистської Німеччини, і вони вважають, що якби Гітлер переміг і настав "Новий порядок", про який він говорив, зовсім іншою була б система права і міжнародних відносин. Такі висновки робить, зокрема, Ханна Арендт, відома своєю працею "Джерела тоталітаризму". Вона стверджувала, що якби нацизм переміг, то ми стали б свідками міжнародної організації терору під керівництвом Німеччини. Але перемогли антигітлерівські сили і відбулося відновлення міжнародного права на більш високому рівні, ніж воно було перед Другою світовою війною.Те саме має статися зараз: сили демократії мають перемогти тоталітарні сили, уособленням яких є Російська Федерація та Іран. Це не тільки врятує міжнародне право, це підніме його на більш високий рівень, який врахує ризики й недоліки, що, власне, призвели до сучасної кризи. Це буде початок нової епохи, як я вважаю, де справедливість — це і є правосуддя.— Чи можна спрогнозувати, якою буде ця нова епоха?— Можна. Якщо розглядати всі глобальні конфлікти, після яких переглядалося міжнародне право, то їх було п’ять, якщо брати "холодну війну". Це Тридцятилітня війна в Європі, яка була в першій половині ХVІІ століття і фактично після якої виникло міжнародне право. Вперше в історії. Далі — наполеонівські війни, це теж глобальний конфлікт, до якого була втягнута вся Європа. Наступне — це Перша світова війна, початок ХХ століття, Друга світова війна, середина ХХ століття. І "холодна війна" — це 70–80-ті роки ХХ століття. Усі глобальні конфлікти, усі п’ять, завершувалися перемогою демократичних або прогресивних сил.Зараз відбувається щось на кшталт шостого. Це ще не стало глобальною світовою війною, але може розглядатися як початок або вже як процес цього глобального конфлікту. Якщо попередні п’ять завершилися перемогою прогресивних сил, то з великою ймовірністю ми можемо прогнозувати, що цей конфлікт також завершиться перемогою прогресивних сил. Питання лише в тому, якою ціною і за який час. Але я переконаний, що це відбудеться саме за позитивним для нас сценарієм..

Опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведене після резонансних кадрових рішень і на тлі протестів, зафіксувало незначне зниження рівня довіри до президента Володимира Зеленського. За результатами дослідження, проведеного з 20 липня до 3 серпня 2026 року, главі держави довіряють 55% опитаних, не довіряють — 40%. У квітні ці показники становили 58% і 36% відповідно.Водночас більшість українців не підтримують проведення виборів найближчим часом. Так, 57% вважають, що вони мають відбутися лише після остаточної мирної угоди та повного завершення війни. Ще 23% допускають вибори після припинення вогню й отримання надійних гарантій безпеки, а 15% наполягають на їх проведенні ще до завершення бойових дій.Що стоїть за цими показниками, як останні політичні події позначилися на суспільних настроях і кого українці хочуть бачити при владі після війни — в інтерв’ю TrueUA пояснив виконавчий директор КМІС Антон Грушецький.Довіра до президента: нестабільна, знизилася, але зберігається до завершення війни— Антоне Миколайовичу, ваше опитування було проведено після резонансних кадрових рішень і під час протестів. Як змінилася довіра до Зеленського за останні кілька місяців і про що це свідчить?— Опитування ми провели з 20 липня до 3 серпня 2026 року, тобто вже після початку протестів, у період, коли Володимир Зеленський частково задовольнив вимоги протестувальників і активної громадськості, наприклад, призначив головнокомандувачем Збройних сил України Михайла Драпатого, а виконувачем обов’язків міністра оборони України — Євгенія Хмару.Треба розуміти, що попереднього разу ми ставили це запитання саме в такому формулюванні у квітні. Тоді 58% українців довіряли президенту, а 36% — не довіряли. Зараз, після протестів, довіряють 55% опитаних, не довіряють — 40%. Тобто рівень довіри знизився, але зовсім трохи. Більшість українців і далі відповідають, що довіряють президенту, хоча з тих 55% лише 20% довіряють повністю, а решта — скоріше довіряють. У нас усе одно зберігається консенсус, що Володимир Зеленський має бути президентом до завершення війни: більшість проти виборів. А ось після війни бажано, щоб країну очолили нові лідери.— 55% опитаних довіряють президенту, а 40% — не довіряють. 40% — це досить багато.— Насправді це досить багато, але потрібно розуміти, з чим ми порівнюємо. Якщо порівнювати з рівнем довіри до багатьох лідерів у демократичних країнах, то 55% після семи років президентства та в умовах повномасштабної війни — це дуже високий показник. Дональду Трампу у Сполучених Штатах довіряють близько 35-40% американців. В Еммануеля Макрона у Франції та Фрідріха Мерца в Німеччині показники довіри також нижчі, ніж у Володимира Зеленського в Україні.Ми бачимо, що в Україні медіа доволі вільно критикують президента, відбуваються критичні обговорення, навіть протести. Ми довіряємо президенту, бо повинні єднатися перед російською загрозою. Це така "технічна домовленість": триває війна, тому ми стримуємо певне невдоволення і критику — поки з війною не буде покінчено.— Але все ж таки з квітня довіра до президента знизилася.— Так, безумовно. Але зниження могло б бути сильнішим, якби, скажімо, не було виконано частину вимог протестувальників. Погіршення також могло б бути значнішим, якби не було певної компенсації: цього літа ми бачимо яскраві удари по російському тилу, російських військах та інфраструктурі на окупованій українській території. Тобто це все дещо збалансовує. Люди бачать, що Україна, попри всі складнощі, вистоює, дає росіянам по зубах.За інших обставин — якби ситуація на фронті погіршилася, а українці ще більше переживали за майбутнє — такі кадрові зміни та відсутність реакції на протести могли б значно знизити довіру до президента. Все ж таки одна з його рис полягає в тому, що певна реакція на громадську думку є.— А чи насправді зниження довіри до президента пов’язане з кадровими рішеннями та протестами, чи ці процеси глибші й почалися раніше?— Довіра до президента зовсім нестабільна з моменту російського вторгнення. Напередодні нього лише третина українців довіряла президенту, половина — не довіряла. Різке зростання довіри майже до 90% одразу після вторгнення пояснювалося не його здібностями як верховного головнокомандувача, а тим, що почалася повномасштабна війна, президент залишився в країні й ми повинні були бути разом. Тобто це був емоційний і прагматичний вибір — зберігати єдність. Але далі довіра весь час знижувалася — до обрання Трампа президентом США.Торік ми бачили ці "гойдалки" довіри до президента: коли українці спостерігали атаки на президента Зеленського, вони відчували, що це атаки на Україну. І знову з’являлося державницьке єднання, яке спонукало довіряти президенту.Тому довіра до нього доволі нестабільна, але в нас є дві іпостасі Володимира Зеленського. Як діяч на міжнародному рівні у питаннях війни й миру, дипломатії, спілкування з партнерами та відстоювання інтересів України він сприймається краще. Але коли іпостась змінюється на внутрішньополітичну — українська економіка, корупція, — питань виникає значно більше. І якщо такий порядок денний переважає, ставлення до нього значно погіршується.Загалом у довгостроковій перспективі люди втомлюються від Володимира Зеленського. В Україні люди не звикли, щоб хтось довго був президентом. І цей запит на нові обличчя, але компетентні, які зарекомендували себе під час великої війни, — стає дедалі очевиднішим.— 20% повністю довіряють президенту, а решта 35% — скоріше довіряють. Це ж немало — 20% довіряють повністю?— В умовах демократичного суспільства ці показники доволі непогані, тому що під час аналізу в сукупності враховують усіх, хто обрав відповідь у спектрі "довіряю". Але є важливий момент: між ними існує концептуальна різниця.На запитання, де вони бачать Володимира Зеленського після війни, у мирний період, серед тих, хто повністю довіряє, 36% відповіли, що хотіли б, щоб він залишався президентом. Тобто це його щирі прихильники. А серед тих, хто скоріше довіряє, навпаки, більшість вважає, що Володимир Зеленський після війни має відійти від політичних справ і вже не бути президентом країни. Вони хотіли б бачити на чолі держави когось іншого.Тобто загалом ці показники з погляду демократичної держави доволі непогані, але люди "розділяють" Володимира Зеленського: до кінця війни — добре, нехай буде президентом, а після війни ми хочемо когось нового.Вибори: українці хочуть "нульовий варіант"— 19% українців зовсім не довіряють Зеленському, а 20% — скоріше не довіряють. Чи вже час робити прогноз щодо майбутніх виборів з огляду на ці дані, чи ще зарано?— Ще зарано. По-перше, ми не знаємо, чи вирішив сам Зеленський знову балотуватися в президенти. Звісно, один із варіантів, який схвалила б більшість населення, — компроміс: він залишається президентом до завершення війни, після війни очолює Україну в період підготовки до виборів, скажімо, пів року, але сам у них не бере участі й дає дорогу новим лідерам.Але проблема в тому, що, якщо він зараз публічно скаже, що не балотуватиметься на виборах, це зруйнує і без того дуже крихку більшість у парламенті. Бо якщо лідер не планує балотуватися, то навіщо залишатися в його команді? Без парламенту він нічого не зможе ухвалювати в країні. Але якщо він захоче піти на вибори й цей варіант справді розглядають, постане питання, за яких умов відбуватимуться вибори та хто буде його конкурентом.Якщо вибори відбуватимуться в умовах війни, ми ставимо запитання, але не знаємо складу учасників, і це може використовуватися для маніпуляцій. Зрозуміло, що за такої високої недовіри, якщо проти нього виступатимуть кілька авторитетних осіб, Володимир Зеленський із високою ймовірністю може програти лише тому, що люди мають запит на щось нове. Але якщо, скажімо, авторитетні особи, яких ми маємо зараз, — Валерій Залужний, Михайло Федоров, Кирило Буданов — не братимуть участі у виборах, а Зеленський змагатиметься з умовно старими політиками, він має шанси перемогти. Водночас будь-хто з нових лідерів може кинути йому виклик і перемогти на виборах.— Зберігається стабільна тенденція: більшість українців проти проведення виборів найближчим часом — до завершення бойових дій. Лише 15% (у березні — 12%) вважають, що вибори треба проводити навіть до завершення бойових дій. Ще 23% вважають, що вибори можна провести після припинення вогню й отримання гарантій безпеки. Порівняно з березнем частка таких людей зросла з 13% до 23%. Натомість частка тих, хто вважає, що вибори мають відбутися лише після укладення остаточної мирної угоди та повного завершення війни, зменшилася з 69% у березні до 57% зараз.— Є консенсус, що більшість проти проведення виборів навіть за умови перемир’я. І тут є різні причини. Люди вважають, що перемир’я все одно буде нестабільним, і побоюються втручання Росії, зокрема в питання безпеки. Також вони хочуть, щоб у виборах як кандидати брали участь військовослужбовці, волонтери й громадські діячі, які зараз залучені до оборони, а за таких умов вони просто не зможуть балотуватися. До того ж багато хто не хоче голосувати за старі партії та старих політиків. Тому є консенсус, що більшість проти виборів зараз.Цікаво, що ці 15% опитаних, які наполягають на проведенні виборів до завершення війни, навіть до завершення бойових дій, прямо зараз, не є однорідною групою. Близько половини з них хочуть виборів зараз, щоб умовно отримати владу, яка ефективніше даватиме відсіч Росії. Інша половина, навпаки, хоче якнайшвидших виборів, щоб у такий спосіб усунути перешкоду для капітуляції України. Це зламані люди: вони хочуть капітулювати й вважають, що президент Зеленський їм у цьому заважає.Щодо 23% — частки, яка зросла з 13%, — це люди, які вважають, що вибори можна провести після припинення вогню й отримання гарантій безпеки. І це, найімовірніше, один із наслідків протестів, тому що така позиція є компромісною: люди незадоволені кадровими змінами й вважають, що безпосередньо під час війни вибори неможливі, але їх можна провести принаймні під час перемир’я, щоб Володимир Зеленський поніс політичну відповідальність, отримав політичне покарання.— Який запит на вибори в тих, хто довіряє або не довіряє Зеленському?— Саме серед тих, хто скоріше або повністю довіряє Зеленському, переважна більшість виступає проти проведення виборів зараз і загалом підтримує вибори лише після остаточного завершення війни. Вони відповідають: "Ми сприймаємо його як легітимного главу держави, а вибори — це завжди розхитування ситуації, дестабілізація, тому ми готові чекати до повного завершення війни".Серед тих, хто не довіряє президенту, звісно, більше людей, які хотіли б провести вибори принаймні після перемир’я. А якщо разом узяти тих, хто вимагає виборів зараз або після перемир’я, то таких уже 52% серед тих, хто скоріше не довіряє президенту, і 73% — серед тих, хто зовсім не довіряє.Але цікаво, що навіть серед тих, хто зовсім не довіряє президенту, на проведенні виборів прямо зараз, під час бойових дій, наполягають 44%, тобто менше половини. Це ще раз показує, що навіть серед тих, хто йому не довіряє, значна частина усвідомлює ризики виборів під час бойових дій і тому підходить до цього прагматично.— Ви поставили запитання: "Які вибори треба провести першочергово для позитивного впливу на розвиток країни?"— 44% опитаних відповіли, що першочергово потрібно провести президентські вибори, 32% — парламентські, а 11% — місцеві. Переважає думка про президентські вибори. Це, до речі, відображає певне хибне розуміння українцями того, як функціонує українська держава, тому що в нас насправді парламентсько-президентська республіка: парламент призначає уряд. І навіть якщо ми зараз оберемо нового президента, то без коаліції в парламенті він матиме дуже обмежені повноваження.Насправді для кращого представництва різних груп населення у владі потрібне переобрання Верховної Ради. Але відносна більшість людей наполягає на президентських виборах — коли це буде можливо.— Чи на період "після війни" сильніше актуалізується думка про потребу в нових лідерах?— Вона вже актуалізована. Люди зараз найбільше довіряють представникам Сил оборони. Загалом Сили оборони мають найвищий рівень довіри в Україні — понад 90%. На другому місці з показником близько 80% — волонтери, трохи нижче — громадські активісти. Також люди бачать багатьох представників місцевого самоврядування, які чудово себе зарекомендували.Тому люди хочуть бачити у владі нові обличчя й тих громадян, які, по-перше, продемонстрували компетентність під час великої війни, а по-друге, справді проливали кров за нашу державу, тож мають право бути представленими у владі. Саме тому, коли ми обговорюємо політичні кризи, як зараз, українці не кажуть: "Ми критикуємо партію “Слуга народу”, президента, але хочемо привести нинішню опозицію до парламенту".Нинішній опозиції — наприклад, "Європейській Солідарності", "Батьківщині" та "Голосу" — люди так само не довіряють і не хочуть бачити її у владі. Люди хочуть "нульовий варіант": мають піти і партія "Слуга народу", і нинішня опозиція, а ми хочемо саме нових лідерів..

Українська економіка вже понад чотири роки працює в умовах повномасштабної війни. Попри це держава продовжує фінансувати оборону, соціальні виплати та інші бюджетні видатки, а гривня залишається відносно стабільною. Водночас за цією стійкістю стоїть безпрецедентна міжнародна фінансова підтримка, без якої нинішня модель функціонування економіки була б неможливою.Наскільки Україна сьогодні залежить від допомоги партнерів? Де проходить межа між необхідною соціальною підтримкою та економічним популізмом? Чому найважчі випробування для української економіки можуть чекати вже після завершення активної фази бойових дій?Про це — в інтерв'ю TrueUA з виконавчим директором Економічного дискусійного клубу Олегом Пендзиним.— Попри зростання номінальних зарплат і соціальних виплат, чи можна говорити, що українці вже компенсували втрати у рівні життя, яких зазнали після лютого 2022 року? За якими показниками це варто оцінювати?— Показник реальних доходів населення — це макроекономічний показник. Україна у 2022 році втратила 25% реальних доходів населення. Це офіційна цифра Держкомстату.На сьогодні зростання соціальних виплат і покращення соціальних стандартів, а до них належать прожитковий мінімум і мінімальна заробітна плата, на які впливає держава та які закладаються у державний бюджет, об'єктивно ще не компенсували рівень життя 2021 року. Тому все залежить від того, з чим порівнювати.Наприклад, якщо у 2021 році курс становив приблизно 21 гривню за долар, то сьогодні ми маємо курс близько 45 гривень за долар. Тому навіть за умови зростання заробітної плати в доларовому еквіваленті ми все одно певною мірою програватимемо.Ще один момент. Теоретично ми лише наприкінці 2025 року, наскільки мені відомо, досягли рівня заробітної плати 2021 року в доларовому еквіваленті. Але за цей час сам долар також став дешевшим. Ми часто прирівнюємо все до долара, вважаючи, що це абсолютно стабільна величина. Насправді це не так.Коли говоримо про реальні доходи населення, треба розуміти, що цей показник значною мірою залежить від бази порівняння. Водночас саме він відображає реальні процеси, які відбуваються в економіці. Якщо говорити про рівень реальних доходів населення, то з 2021 року ми всі стали значно біднішими. Тому зростання середньої заробітної плати, прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати ще не компенсувало тих втрат, яких українці зазнали після початку повномасштабних бойових дій.— Український бюджет уже кілька років значною мірою залежить від міжнародної фінансової допомоги. Наскільки життєздатною є така модель і чи можна сказати, що сьогодні Україна фактично воює в борг?— Називаймо речі своїми іменами — ми живемо в борг. Ми не просто живемо в борг, а дійсно воюємо в борг. Кирило Буданов у 2023 році, ще перебуваючи на посаді начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України, в одному з інтерв'ю заявив, що ми воюємо в борг. До 2026 року нічого принципово не змінилося.Якщо ми беремо український бюджет за кожен рік після початку повномасштабної війни, то абсолютно чітко бачимо: рівень видатків приблизно на 40% більший, ніж рівень доходів. Ця різниця покривається шляхом запозичень.Чи є така модель стійкою? Ні. Тому що вона залежить від зовнішніх запозичень, яких теоретично можуть і не надати. Але, з іншого боку, треба враховувати політичний контекст. Наші європейські партнери дають нам гроші не тому, що люблять Україну, а тому, що бояться Росію. І чим більший рівень цього страху, тим більше гарантій, що гроші ми отримаємо.На сьогодні сума допомоги, яку нам надали, є максимально комфортною для України. Ті 90 мільярдів євро*, які виділили на два роки, ми, найімовірніше, взагалі не повертатимемо. Якщо й повертатимемо, то за рахунок репарацій, які має сплатити Росія. Якщо ж цього не станеться, кошти будуть погашені за рахунок платників податків європейських країн. Це найімовірніший варіант.Якщо ж ми повертаємося до питання стійкості української економіки, то потрібно розуміти кілька речей. Перше: наскільки змінилося податкове законодавство України після початку повномасштабної війни? Правильно — практично ніяк.Будь-яка демократична країна, яка воює, а ми маємо яскраві приклади США та Великої Британії (під час Другої світової війни, — ред.), запроваджувала достатньо жорсткі механізми обмеження споживання ресурсів. Вводилися карткова система, трудові армії, обов'язкове працевлаштування у промисловості. Тобто застосовувалися досить жорсткі економічні заходи — те, що називають "переведенням економіки на воєнні рейки".Україна ж сьогодні, завдяки зовнішнім запозиченням, фактично живе за законами мирного часу. У нас немає обмежень на споживання ресурсів, немає обмежень на купівлю предметів розкоші, нерухомості чи дорогих автомобілів. Так само немає суттєвого посилення податкового навантаження.Тому треба розуміти: сьогоднішня модель функціонування української економіки та соціальної сфери побудована на невідворотності фінансової допомоги від наших партнерів. До того ж, погляньте, як суспільство реагує на питання підвищення податків. Лише спробували порушити питання щодо запровадження 20% ПДВ для фізичних осіб-підприємців або оподаткування закордонних відправлень вартістю до 150 євро — і скільки це викликало хейту.Суспільство сьогодні живе за умов мирного часу й не хоче змінювати ситуацію. Тому це питання навіть радше не до влади, а до суспільства — до його готовності змінювати підходи до сприйняття війни, яка триває в Україні.*11 лютого 2026 року Європейський парламент ухвалив пакет пропозицій, спрямованих на підтримку України шляхом надання їй позики з боку ЄС у розмірі 90 млрд євро на 2026 і 2027 роки.Так звана позика на підтримку України допоможе покрити нагальні фінансові потреби України в умовах вже невдовзі п’ятого року безперервної загарбницької війни Росії.— Який найбільший ризик сьогодні ви бачите для української економіки?— Тут ми з вами фактично вже відповіли на це запитання. Йдеться про те, що фінансового ресурсу, який генерує економіка України, недостатньо, щоб одночасно покривати всі напрями державних видатків. Тому найбільший ризик нинішньої української моделі полягає в тому, що вона існує виключно завдяки зовнішнім запозиченням.Сьогодні ми не в змозі одночасно вести війну й фінансувати соціальні видатки лише коштом української економіки. Саме тому залежимо від зовнішньої допомоги. І ця залежність зберігається ще й тому, що ми не хочемо нічого змінювати у власному житті.Згадаймо приклад Великої Британії. Під час Другої світової війни у Гайд-парку викорчували дерева й засіяли територію картоплею, у Лондоні діяла карткова система, були запроваджені дуже жорсткі обмеження щодо постачання продуктів харчування та використання ресурсів.Тобто суспільство саме визначає, як воно готове жити під час війни. Якщо ми хочемо жити так, як у мирний час, достатньо подивитися, як працюють ресторани в Києві, заміські клуби, скільки дорогих автомобілів стоїть поруч. Це що, війна?Хто в цьому винен? Наші партнери чи суспільство? Партнери в цій ситуації дають нам гроші. І, ще раз повторюю, не через велику любов до України — у них є свої мотиви. Але Україна побудувала систему свого існування у такий спосіб, що сама ввела себе в залежність від зовнішнього фінансування, бо не хоче змінювати внутрішній порядок денний.— Останнім часом дедалі частіше лунають пропозиції щодо підвищення мінімальної зарплати, прожиткового мінімуму та пенсій. Де проходить межа між необхідною соціальною підтримкою населення та економічним популізмом в умовах війни?— Межа проходить у визначенні джерела фінансування цієї соціальної підтримки. Якщо є гроші в бюджеті, які можна витратити, і це не запозичення, то ніхто не заважає спрямувати їх на підвищення рівня життя населення.Але якщо всі ці видатки здійснюються за рахунок запозичень, треба чітко визначити соціальну необхідність таких рішень і логіку, навіщо це робиться. Якщо ви продовжуєте дедалі більше запозичувати коштів і водночас підвищувати рівень соціальної допомоги, значить, свідомо йдете на такий крок.Тому, ще раз повторюю: межа між необхідною соціальною підтримкою населення та економічним популізмом в умовах війни проходить саме там, де визначається джерело фінансування таких виплат.Якщо Велика Британія під час Другої світової війни могла перейти до жорсткої економії ресурсів і запровадити карткову систему, а Україна вважає, що в нинішній ситуації потрібно запозичувати кошти, аби підвищувати рівень соціальних виплат, значить — такий вибір робить суспільство. Значить — психологічно ми до іншого поки що не готові.От вийдіть зараз до українського суспільства і скажіть: "Потрібно обмежити споживання ресурсів". Вам одразу ж скажуть: "Беріть приклад з Міндіча". Тому, ще раз повторюю, усе визначається джерелом фінансування.— Наскільки сьогодні курс гривні визначається внутрішніми економічними чинниками, а наскільки — обсягами міжнародної фінансової допомоги? Чи бачите ви ризики для валютного ринку до кінця року?— Ні, не бачу. Ми отримали величезну суму коштів. У цій ситуації питання щодо наявності валютних резервів для підтримання валютного стану сьогодні не стоїть.Але, ще раз повторюю: є величезна залежність. В Україні єдиний продавець валюти — це Національний банк. Не експорт, а Національний банк України формує внутрішній валютний ринок. А звідки він бере ці гроші? Звідки він бере долари? З макрофінансової допомоги. Якщо не буде макрофінансової допомоги, то не буде і доларів. А не буде доларів — не буде й обмінного курсу. Подібні речі жорстко пов'язані одна з одною.Ми на сьогодні себе не утримуємо. Та модель, що побудована, орієнтована на зовнішню допомогу. Щоб далеко не ходити: Україна ніколи в житті не отримувала стільки зовнішньої допомоги. Тільки цього року в межах однієї програми фінансової підтримки Україна має отримати 45 мільярдів євро. Крім того, є програми МВФ, є програма Ukraine Facility, є окрема міжурядова програма з Японією, Канадою, є окремі двосторонні домовленості з європейськими партнерами.Ми щороку тільки на соціальні видатки від наших партнерів отримуємо 40 мільярдів доларів. Тому, ще раз повторюю, цей фестиваль нечуваної щедрості від наших партнерів миттєво припиниться, щойно закінчиться активна фаза бойових дій.Я б сказав так: для економіки України найбільші виклики почнуться саме тоді, коли реально почне скорочуватися макрофінансова допомога. Тому що, поки триває війна, попри всі заяви про складність існування економіки у воєнний період, про мобілізаційний ресурс та інші речі, усе це, в усякому разі, вирішується за рахунок грошей.Як тільки грошей почне меншати, а об'єктивно їх стане менше, бо Європа не буде утримувати Україну найближчі роки, тоді постане питання: як жити далі і за рахунок чого жити. Бо Україна звикла до подібної допомоги.До речі, ще один маленький нюанс. Треба розуміти, що після закінчення активної фази бойових дій Росія нікуди не зникне. Тобто Україні в будь-якому разі доведеться зберігати достатньо великі воєнні видатки. Тому найскладніше в нас ще попереду.— Які структурні проблеми, на вашу думку, стануть найбільшим викликом для української економіки після завершення активної фази бойових дій? Чи готова держава до такого сценарію вже зараз?— Точно не боргове навантаження. Якщо війна триватиме, гроші нам даватимуть, тому що наші партнери бояться росіян більше, ніж ми. Демографічна криза сьогодні справді є величезною проблемою. Але це не лише демографічна криза — це також криза мобілізаційного потенціалу, відтік кадрів і молоді.Поки триватиме активна фаза бойових дій, стан української економіки навряд чи суттєво змінюватиметься, тому що нинішня структура запозичень і допомоги, яку ми отримуємо, зберігатиметься. Найбільші проблеми почнуться тоді, коли формально завершиться активна фаза бойових дій і Україні почнуть зменшувати загальний обсяг допомоги.— А який прогноз ви можете зробити? Що на нас чекає?— Ситуація буде дещо іншою. Сьогодні основним видом підтримки є макрофінансова допомога Україні як суверенній державі. Наші партнери говорять, що після завершення активної фази бойових дій пріоритет надаватиметься інвестиційній допомозі.Тобто сюди має надходити вже не пряме фінансування від наших партнерів. Вони вважають, що в Україну мають заходити інвестиції європейського бізнесу, щоб відновлювати українську економіку й отримувати від цього прибутки.Найбільша проблема в цей момент полягатиме в тому, що просто так інвестор сюди не прийде. Ми почнемо говорити про інвестиційний клімат, правила гри на українському ринку, боротьбу з корупцією, роботу правоохоронної та судової систем. Саме ці проблеми завжди стримували прихід інвесторів в Україну.Від того, справедливий суддя чи ні, макрофінансова допомога наших партнерів суттєво не залежить. Вона надійде в будь-якому разі, хоча партнери, безперечно, висувають певні умови. Однак інвестор просто так не прийде — він повинен мати гарантії..

Донорська кров щодня рятує життя тисяч українців. В умовах повномасштабної війни її значення стало ще більшим, адже компоненти крові потрібні не лише цивільним пацієнтам, а й пораненим військовослужбовцям.Цього місяця у світі відзначали День донора крові, що покликаний нагадати про важливість донорства та людей, які щодня допомагають рятувати життя. До цієї дати TrueUA публікував спецпроєкт "Одна кров на всіх", де зібрав історії українців різних професій і доль, яких об'єднує готовність допомагати іншим через донорство.Та чи вистачає сьогодні донорської крові для потреб Сил оборони України? Які групи крові є найбільш затребуваними? Чому регулярні донори залишаються основою стабільної роботи системи крові та які міфи про донорство досі доводиться спростовувати? Про це TrueUA поговорив із заступником командувача Медичних сил Збройних мил України, підполковником медичної служби Юрієм Подоляном.Донорська кров потрібна щодня— Пане Юрію, якою нині є потреба у донорській крові для потреб Сил оборони України?— Потреба у донорській крові для Сил безпеки і Сил оборони України є постійною. На фронті та в медичних закладах, які надають допомогу пораненим військовослужбовцям, компоненти крові потрібні щодня.Йдеться не лише про кров як таку, а про її компоненти: еритроцити, плазму, тромбоцити, які застосовуються залежно від стану пацієнта, характеру поранення та медичних показань.У бойових умовах ситуація може змінюватися дуже швидко. Масивні крововтрати, мінно-вибухові травми, складні оперативні втручання та евакуація поранених створюють високе навантаження на систему крові. Саме тому для військової медицини важливі не разові сплески донорської активності, а стабільні донації протягом усього року.— Які групи крові сьогодні є найбільш затребуваними?— Потрібні всі групи крові. Потреба залежить від конкретних пацієнтів, поточних запасів і медичних завдань у певний момент.Водночас особливо важливими є групи з негативним резус-фактором, оскільки таких донорів менше. У невідкладних ситуаціях велике значення можуть мати компоненти крові першої групи, однак це не означає, що донори з іншими групами менш потрібні.Кожна донація має значення, адже компоненти крові підбираються за сумісністю для конкретного пацієнта. Тому наше головне повідомлення просте: якщо людина може бути донором — варто приходити незалежно від групи крові.— Як змінилася ситуація з донорством порівняно з довоєнним періодом?— Після початку повномасштабної війни донорство стало питанням не лише медицини, а й національної стійкості. Багато українців уперше стали донорами саме після 2022 року, тому що відчули особисту відповідальність і бажання допомогти пораненим військовослужбовцям.Водночас змінилося і навантаження на систему крові. Якщо у довоєнний період потреба була більш прогнозованою, то зараз вона залежить від інтенсивності бойових дій, кількості поранених, логістики та можливості швидко поповнювати запаси.Тому сьогодні ключове завдання — не просто залучити людей до одноразової донації, а формувати і підтримувати культуру регулярного донорства.Чи вистачає крові для військових— Скільки донацій або літрів крові отримав Центр крові ЗСУ з початку 2026 року?— В умовах воєнного стану точні кількісні показники щодо обсягів заготівлі крові, кількості донацій та напрямів забезпечення потреб військової медицини не підлягають публічному розголошенню.Водночас можемо зазначити, що Центр крові Збройних сил України працює безперервно, а донорська кров та її компоненти щоденно використовуються для забезпечення потреб військової медицини. Для нас важливий не лише сам обсяг заготовленої крові, а передусім стабільність і безперервність цього процесу.— Чи вистачає донорської крові для забезпечення потреб військових?— Система працює, однак потреба у донорській крові є постійною. У воєнний час некоректно говорити, що крові "вже достатньо", і можна зупинитися.Запаси потрібно регулярно поповнювати, оскільки компоненти крові мають обмежений термін зберігання, а потреба в них може різко зростати залежно від ситуації на фронті та кількості поранених.Саме тому ми закликаємо людей не чекати екстрених повідомлень чи кризових ситуацій. Найкраща допомога системі крові — це регулярні, планові донації.— Наскільки важливими є регулярні донори для стабільної роботи Центру?— Регулярні донори — це основа стабільної роботи Центру крові Збройних сил України. Разова донація також є важливою, однак саме регулярні донори дозволяють планувати роботу, підтримувати запаси та швидше реагувати на потреби військової медицини.Для Центру крові Збройних сил України важливо мати людей, які приходять не лише після емоційного заклику в соціальних мережах, а системно — кілька разів на рік, коли це безпечно для їхнього здоров’я.Регулярне донорство створює передбачуваність. А у військовій медицині передбачуваність часто означає врятований час і врятовані життя.Коли донорська кров рятує життя— Чи можете поділитися прикладами, коли донорська кров відігравала критично важливу роль у порятунку поранених військових?— Ми не розкриваємо персональні дані пацієнтів і деталі лікування. Однак можемо сказати загально: донорська кров критично важлива при масивних крововтратах, складних пораненнях, мінно-вибухових травмах, ампутаціях і великих оперативних втручаннях.У таких випадках компоненти крові можуть знадобитися дуже швидко — зокрема в перші години після поранення. Для пораненого військовослужбовця це може бути різницею між життям і смертю.Кожна донація проходить шлях від донора до конкретного пацієнта. І за кожним пакетом крові стоїть людина, яка в потрібний момент дала іншій людині шанс вижити.Міфи, які досі заважають людям ставати донорами— Які найпоширеніші міфи про донорство доводиться спростовувати?— Один із найпоширеніших міфів — що донорство шкодить здоров’ю. Насправді до донації допускають лише тих людей, для кого це безпечно на момент огляду. Донор проходить анкетування, перевірку основних показників і медичний огляд.Другий міф — що "моя група крові не потрібна". Це неправда. Потрібні всі групи крові, тому що пацієнти мають різні групи, а компоненти крові підбираються за сумісністю.Ще один міф — що донором може бути лише людина з ідеальним здоров’ям. Насправді існують чіткі медичні критерії допуску. Якщо людина почувається добре, не має тимчасових чи постійних протипоказань і відповідає вимогам, вона може бути донором.Також люди часто бояться самого процесу. Але донація — це контрольована медична процедура, яка займає небагато часу, а її результат може мати вирішальне значення для життя пораненого.Що варто зробити кожному українцю вже сьогодні— Що б ви хотіли сказати людям, які ще жодного разу не здавали кров?— Якщо людина давно думає про донорство, але відкладає, варто зробити перший крок. Донорство — це дуже конкретна допомога. Не абстрактна підтримка і не просто слова, а реальний внесок у порятунок життя.Багато людей після першої донації кажуть, що боялися більше, ніж було насправді. Тому наш заклик простий: не відкладайте. Можливо, саме ваша донація стане для когось критично важливою.— Як українці можуть допомогти системі крові вже сьогодні?— Найперше — стати донором, якщо немає протипоказань. Друге — зробити донорство регулярною звичкою, а не одноразовою реакцією на заклик. Третє — поширювати перевірену інформацію про донорство і допомагати руйнувати міфи.Також дуже важливо, щоб до донорського руху долучалися колективи, організації, бізнеси, університети, культурні та громадські інституції. Організоване донорство допомагає системі крові працювати стабільніше.Сьогодні кожен українець може зробити внесок у порятунок життів. Для цього не завжди потрібні спеціальні навички чи великі ресурси. Іноді достатньо просто поділитися своєю кров’ю.Донорство як особистий вибірУ Центрі крові Збройних сил України донорство є не лише професійною сферою діяльності, а й особистою справою багатьох співробітників.Так, Галина Джамбо вперше здала кров у вересні 1966 року, ще під час навчання в медичному університеті. Відтоді донорство стало для неї сталою практикою. З 1987 року вона має звання Почесного донора. Загалом на її рахунку — понад 50 донацій.Олександр Лисак став донором у жовтні 1977 року. Після першої донації продовжив здавати кров регулярно — по двічі-тричі на рік. У червні 2003 року отримав звання Почесного донора України. Загальна кількість його донацій крові та плазми — понад 100.Володимир Гайдай уперше здав кров у 2016 році, коли через колег дізнався про потребу в допомозі для незнайомих йому людей. Його першою донацією були тромбоцити методом аферезу. Станом на червень 2026 року він має 13 донацій крові та її компонентів і продовжує долучатися до донорства.Ірина Бражник працює в Центрі крові Збройних сил України з 2005 року. Вперше здала кров у вересні 2006 року — це були тромбоцити для онкохворої дитини, яких терміново потребувала лікарня. Саме цей випадок став для неї усвідомленим початком донорства. До 2022 року вона мала 25 донацій крові та її компонентів, а після початку повномасштабної війни стала ще активнішою доноркою. Нині на її рахунку — 35 донацій."Ці приклади показують, що співробітники Центру крові ЗСУ не лише щоденно забезпечують роботу системи крові, а й особисто долучаються до донорства. Для них це частина професійної відповідальності й конкретний спосіб допомагати тим, хто потребує крові та її компонентів", — наголосив заступник командувача Медичних сил Збройних сил України, підполковник медичної служби Юрій Подолян..

Після аномально теплого березня, холодного квітня та прохолодного травня погода в Україні продовжує дивувати контрастами. Водночас синоптики попереджають, що найближчі роки можуть принести нові температурні рекорди.Чи стане літо 2026 року одним із найспекотніших за останні роки, яких погодних явищ варто очікувати та як змінюється клімат України — у бліцінтерв'ю TrueUA розповів начальник Черкаського гідрометцентру Віталій Постригань.— Яким нині бачиться літо 2026 року в Україні? Чи можна говорити про тенденцію до аномальної спеки?— Атмосфера вже готується до повернення літнього тепла, але є нюанси. Більша частина України занурилася у справжню скандинавську прохолоду — з рвучким вітром, невеликими дощами та грозами. Організував це все масштабний малорухомий циклон з північного сходу, сформувавши у атмосфері потужний меридіональний перенос, який забезпечує надходження холодних повітряних мас із північних широт.Літо 2026 дебютує у нашому регіоні з перебудови процесів. Поступово холодний циклон зміститься на схід — і наш регіон потрапить під опіку антициклону з півночі. Атмосферний тиск зростатиме розмиваючи хмарність — погода стабілізується. Температура вночі 8-13°С, вдень 17-22°С.За попередніми розрахунками, цього робочого тижня вітри зміняться на південні і транспортуватимуть тепліше повітря з південних широт. Нарешті відновляться комфортні літні градуси, проте, про "пекельну" спеку, як у Парижі чи Лондоні, говорити зарано.— Чи може Україна цього літа зіткнутися з тривалими хвилями спеки, подібними до тих, які останніми роками спостерігалися у країнах Європи?— Так, це один з можливих сценаріїв цілком можливий. За чисельним прогнозом Українського гідрометцентру, літо в Україні очікується теплішим за кліматичну норму: середня сезонна температура прогнозується в межах 19-23°С, що на 1,5°С вище за норму. Кількість опадів — у межах або дещо вище норми, але це не виключає тривалих спекотних періодів.Світові кліматичні моделі також дедалі чіткіше вказують на посилення потепління. Науковці World Meteorological Organization попереджають, що найближчі роки можуть принести нову хвилю глобальних температурних рекордів і Україна — не виключення.Водночас спека не означає повністю сухе літо. Через накопичену вологу й енергію в атмосфері спекотні періоди можуть чергуватися з короткочасними зливами, грозами, шквалами та локальним градом.— Які погодні явища можуть бути найхарактернішими цього літа — хвилі спеки, посухи, сильні зливи чи буревії?— Усі ці явища — хвилі спеки, посухи, сильні зливи — вже неодноразово спостерігалися в Україні, і цього літа також можуть проявлятися. Кількість спекотних днів, до прикладу, на Черкащині уже збільшилася майже вдвічі: з 11 до 21. Зросла і кількість гроз, смерчів та граду.— Чому останніми роками українці дедалі частіше стикаються з різкими погодними перепадами та аномаліями?— Якщо говорити про глобальне потепління, то це не за рік два чи двадцять. Такі тенденції прослідковуються мінімум за останні 100 років. Кліматичні зміни відбуваються скрізь. Неможливо виділити одну вулицю чи якусь область.Разом із потеплінням над Україною змінюється й атмосферна циркуляція. Останнім часом переважають меридіональні процеси: з півночі на південь чи навпаки — з півдня на північ. Класичний західно-східний процес поки що не фіксуємо.За таких умов гаряче повітря з півдня частіше заходить у наш регіон і довше не відступає. Це призводить до триваліших хвиль спеки, посух, пилових явищ та зростання пожежної небезпеки в літній сезон.Якщо говорити про нинішню весну, то якраз домінування меридіонального типу циркуляції призвело до того, що березень аномально теплий і сухий, квітень холодний, а травень контрастний. В цілому, попри погодні "гойдалки", весна за температурою в межах кліматичної норми, але з недобором опадів..

Самолікування в Україні давно перестало бути поодиноким явищем і дедалі частіше сприймається як норма — особливо в умовах війни, коли доступ до лікарів ускладнений, а рівень стресу зростає.Люди шукають відповіді в Інтернеті, радяться на форумах і самостійно призначають собі ліки, не завжди усвідомлюючи ризики.Де проходить межа між допустимим і небезпечним самолікуванням, чим це може загрожувати і які помилки українці роблять найчастіше — про це ми поговорили з лікаркою-інфекціоністкою приймального відділення КП "Обласний клінічний медичний центр соціально небезпечних захворювань Полтавської обласної ради" Діаною Власовою.Самолікування як нова норма— 7 квітня у світі відзначали Всесвітній день здоров’я, тож символічно, що саме у квітні ми говоримо на тему. Попри те, що лікарі постійно наголошують на важливості професійної медичної допомоги, багато українців все ж намагаються лікуватися самостійно — часто навіть без консультації лікаря. Наскільки сьогодні поширене самолікування? Чи справді люди стали рідше звертатися до лікарів і частіше покладаються на себе?— На жаль, самолікування зараз дуже поширене явище, і на це є багато причин. На мою думку, основних проблем дві: фінансова та логістична.З фінансовою, в принципі, все зрозуміло, адже зараз ціни на все стрімко зростають, заробітні плати та пенсії не підвищуються, і люди намагаються хоч якось зарадити своєму стану з мінімальними витратами. Хоч державна програма "Доступні ліки" й налічує понад 600 препаратів, вона все одно не покриває більшість захворювань, особливо гострих.Щодо логістичної проблеми — тут усе дуже складно. Якщо згадати років 10 тому: коли людина умовно захворіла на респіраторну інфекцію, прийшла до терапевта, їй призначили ліки — і все. Або ж, якщо, наприклад, почали боліти суглоби, то вона одразу могла звернутися до ревматолога практично в той самий день.А зараз — це просто жах. Спочатку потрібно взяти в реєстратурі талон до сімейного лікаря, потім відстояти чергу, отримати рекомендації та направлення до того ж ревматолога. Потім знову записатися в реєстратурі й чекати своєї черги щонайменше кілька тижнів. Тобто витратити, як мінімум, два дні, щоби потрапити до вузького спеціаліста.І це дійсно складно, особливо якщо людина працює. І це ще добре, якщо за цей час не буде тривог та відключень світла, і працюватиме система, в якій лікарі створюють електронні направлення. Адже, враховуючи ситуацію в країні, може статися все, що завгодно.Я працювала в поліклініці майже два роки і знаю, як працює вся ця система. Найбільш образливо, що багато людей звинувачують у цьому лікарів. Мовляв, не хочуть приймати, понавигадували зайвих паперів. Але через "чудові" нововведення НСЗУ ми зовсім не маємо можливості надати людині допомогу без цього направлення.Бо людина має пройти систему, отримати SMS-підтвердження про внесення її даних та інші процедури. І нам, лікарям, теж не подобається, що 70% часу ми витрачаємо не на пацієнта та його скарги, а на комп’ютер. Але є певний алгоритм дій під час консультації пацієнта, і ми юридично не можемо його обійти.Також не варто забувати, що багато лікарів або виїхали за кордон у зв’язку з війною, або ж просто вигоріли й звільнилися. А замість того, щоб найняти нових лікарів, поліклініки та лікарні просто розподіляють пацієнтів між іншими лікарями, підвищуючи навантаження і збільшуючи черги.У приватні клініки потрапити значно простіше, але для більшості населення 500-700 гривень за консультацію — це дорого. Але це вже окрема тема для дискусії.Тому людині дійсно простіше погуглити або поспілкуватися з чатом GPT, обрати один із варіантів — таблетки чи народну медицину — і далі вже як пощастить: або допоможе, або стане гірше.— Самолікування може мати різні причини — від економії часу і грошей до недовіри до медицини. Що сьогодні переважає: страх перед лікарями чи все ж фінансовий фактор?— Я б сказала, що це як кава 3 в 1 — тут усе й одразу. Враховуючи все вищесказане, це дійсно економія часу, а от щодо економії грошей — доволі спірне питання. Адже іноді в аптеках пропонують більш дорогий препарат із тією ж діючою речовиною. Або ж можна взяти взагалі не той препарат, який ніяк не допоможе, і доведеться купувати інший.Страх перед лікарями також досі присутній у багатьох людей — навіть я сама боюся стоматологів. І недовіра до медицини теж є, бо коли у людини щось болить, її можуть ганяти з одного кабінету в інший через відсутність направлення або тому, що пацієнт звернувся не до того спеціаліста.Тобто, наприклад, якщо у людини є якесь почервоніння на шкірі, її можуть оглянути дерматолог, інфекціоніст і, за потреби, хірург. І кожен із лікарів має виключити або підтвердити свою патологію, щоб призначити правильне лікування. І, звісно, коли лікар каже: "це не моє", бо захворювання дійсно не за його спеціалізацією, пацієнт може відчувати розчарування.Або коли якесь хронічне захворювання постійно рецидивує — наприклад, герпес або бешиха (рожа), — і людина начебто виконує всі рекомендації, але краще не стає. Людина лікується місяцями, і ніби мало б бути краще, але чомусь не стає. І чому так трапляється — не завжди зрозуміло. Можливо, через імунодефіцит, через інші порушення в організмі, через антибіотикорезистентність або навіть через недостатню гігієну.Як тут не зневіритися пацієнту в медицині, хоча лікар у цьому не винен?Google замість лікаря— Окрема тема — це Інтернет. Саме там люди шукають поради, читають форуми і нерідко починають "лікуватися" самостійно. Чи можна довіряти такій самодіагностиці — коли людина вводить симптоми в пошуку і ставить собі "діагноз"? І до чого може призвести таке онлайн-лікування?— Так, дійсно, це поширена проблема. Лікарі навчаються шість років у виші, потім 2-3 роки інтернатури, далі — щорічні курси, підвищення кваліфікації, лекції, конференції, наукові статті, нові накази, клінічні рекомендації, оновлення стандартів лікування. Усе це для того, аби розуміти, як правильно поставити діагноз, які методи обстеження призначити та які аналізи потрібно здати пацієнту, щоб підтвердити захворювання.Для дуже багатьох захворювань одних симптомів недостатньо. Тобто якщо у людини, умовно, є біль у животі, це може бути будь-що — від банальної кишкової інфекції до апендициту, перитоніту або навіть інфаркту.І якщо людина, наприклад, поспілкується з чатом GPT, їй можуть порадити якісь знеболювальні, і це спрацює, але не так, як потрібно. Тобто біль може пройти, бо ми його заглушили таблетками, але саму проблему — наприклад, запалення кишківника чи інфаркт — це не усуне.Натомість це лише "змаже" клінічну картину, і коли людина вирішить звернутися до лікаря, лікар може неправильно встановити діагноз, бо вже немає тих симптомів, які мали б бути.Тому самолікування може бути дійсно небезпечним для життя і мати серйозні наслідки.Головні помилки, які шкодять— Які найтиповіші помилки роблять люди, коли намагаються лікуватися самостійно?— Займатися самолікуванням — це вже помилка, бо далеко не завжди лікування підібране правильно.Дві найбільш поширені помилки: перша — сподіватися, що стане краще, коли стан лише погіршується під час самолікування. А друга — приймати ліки безконтрольно, не враховуючи мінімальну дозу препарату або максимальну добову дозу, що не тільки погіршує стан, а й додає нових проблем.— У яких випадках самолікування може призвести до серйозних ускладнень або погіршення стану?— Зазвичай це ті випадки, коли симптоми виникають раптово — наприклад, з’являється сильний біль будь-де: чи то головний, чи в животі, чи в грудній клітці. У таких ситуаціях у жодному разі не можна займатися самолікуванням, адже під час прийому знеболювальних симптоми "змазуються", і це часто є проблемою для лікарів.Також це підвищення температури, яке погано збивається. Наприклад, при грипі у невакцинованих людей температура може підніматися до 40 градусів, знижуватися на кілька годин і знову підвищуватися.І людина хоче якось собі зарадити, тому починає приймати все разом: ібупрофен, парацетамол, німесил (який взагалі при температурі заборонений — це навіть в інструкції написано), диклофенак. І таким чином може перевищити добову дозу в кілька разів, що неодмінно негативно впливатиме на печінку.Тобто людина начебто хотіла зробити краще і збити температуру, а "в бонус" отримала токсичний гепатит.І особливо небезпечно займатися самолікуванням, коли нізвідки різко з’являється задишка або кровотеча — це може бути блювання кров’ю, випорожнення чорного або яскраво-червоного кольору чи маткова кровотеча у жінок.У таких випадках потрібно одразу викликати швидку, бо час іде на хвилини.— Чи були у вашій практиці ситуації, коли людина фактично ризикувала життям, відкладаючи візит до лікаря і намагаючись лікуватися самостійно?— Так, це трапляється. Зазвичай так виходить, коли людина знає (або ж не знає) про діагноз гепатиту В або С і роками лікує печінку — то травами, то БАДами — аж поки не з’являються ознаки тяжкого, запущеного цирозу. І тоді допомогти вже дуже і дуже важко.Якщо брати короткотривалі історії, то, наприклад, людина щось не те з’їла, отримала харчову інфекцію з типовими проявами — нудотою, блюванням, проносом та температурою — і замість того, аби звернутися до лікаря, вона йде в аптеку, купує дуже відомий препарат під назвою "Лоперамід".В інструкції до нього вказано: "Початкова доза — дві таблетки, у подальшому — одна таблетка після кожного наступного рідкого випорожнення". І якщо у людини пронос 10-15 разів на добу, то вона й далі приймає його після кожного випорожнення, навіть не дочитавши, що максимальна добова доза не повинна перевищувати шість таблеток.А потім розвивається кишкова непрохідність, і замість п’яти днів лікування людина опиняється в хірургічному відділенні на кілька тижнів.— Чи часто пацієнти звертаються вже із запущеними станами саме через те, що спочатку лікувалися самі?— Як би не хотілося це визнавати, такі випадки трапляються, і доволі часто. Доводиться стикатися з ситуаціями, коли пацієнти звертаються вже на пізніх стадіях захворювання саме через попереднє самолікування або банальне ігнорування симптомів. Коли люди списують усе на вік, хронічний стрес, постійну втому та інше. Особливо це стосується таких інфекцій, як вірусні гепатити, ВІЛ-інфекція та туберкульоз.Я дуже рада, що на багатьох роботах є щорічні огляди, під час яких раз на рік роблять рентген або флюорографію та обстеження на гепатити. Так ми можемо виявляти захворювання на ранній стадії, що є важливим для адекватної діагностики, обстеження контактних осіб і своєчасного призначення лікування.Варто розуміти, що спроби самостійно впоратися з симптомами за порадами з Інтернету, чату GPT, сусідки чи знайомих нерідко призводять до тимчасового полегшення, але не усувають причину хвороби.Як наслідок — прогресує, ускладнюється, і лікування потребує більше часу, зусиль і ресурсів. Саме тому я завжди наголошую, що своєчасне звернення до лікаря — це запорука вчасної діагностики та лікування.— Чи можна довіряти самодіагностиці — наприклад, коли люди вводять симптоми в пошуку і ставлять собі "діагноз"?— Насправді це дуже поширена й абсолютно неправильна тактика. Я вже говорила про те, що лікарі навчаються понад вісім років і протягом усього свого професійного життя проходять різні навчальні курси, дивляться лекції та читають нову літературу не тільки тому, що так треба, а й для того, щоб правильно вміти діагностувати захворювання та лікувати їх згідно з новими рекомендаціями.Симптоми — це лише верхівка айсберга хвороби. Звісно, іноді бувають типові симптоми — наприклад, та сама кільцеподібна еритема після укусу кліща. Коли людина гуглить "почервоніння після укусу кліща", бачить у мережі фото з такою ж плямою і розуміє хоча б, що з нею і куди звертатися з цією проблемою.Але коли людина гуглить, наприклад, "симптоми наявності гельмінтів", там буде кілька десятків абсолютно різних симптомів, які можуть підходити під величезну кількість захворювань. Людина обирає ті, які їй найбільше підходять, і переконує себе, що в неї дійсно є гельмінти.Бо іноді люди більше довіряють Інтернету, ніж лікарю. Тому навіть якщо ви вже провели "консиліум" щодо своїх симптомів разом із Google і чатом GPT, не полінуйтеся проконсультуватися з реальним лікарем.Чи буває "безпечне" самолікування— Чи існує взагалі поняття безпечного самолікування? Якщо так, то в яких випадках людина дійсно може допомогти собі сама без шкоди для здоров’я?— Поняття безпечного самолікування дуже умовне. Я б віднесла до цієї групи дві категорії станів: легкі захворювання та знайомі симптоми.Легкі захворювання — це, наприклад, легка застуда або симптоми ГРВІ без вираженої лихоманки та інтоксикації, незначні травми (ніхто ж у здоровому глузді не буде викликати швидку через порізаний палець чи синець), головний або менструальний біль — усі ці стани не потребують втручання лікаря, адже є нескладними. Звісно, якщо з’являється погіршення стану, без лікаря вже не обійтися.До так званих знайомих станів належать хронічні захворювання, наприклад різкі коливання тиску, напад болю в грудній клітці (так звана "грудна жаба") при стенокардії, який з’являється періодично, зміна рівня цукру у людини з діабетом тощо.Тобто людина розуміє, що її головний біль є наслідком підвищення тиску, приймає таблетку від тиску, а не від голови, і головний біль минає. Вона запам’ятовує цю схему і надалі діє так само.Це теж частина самолікування, яка дійсно працює. Тобто коли пацієнт уже звертався до лікаря з цього приводу, має певні препарати, які лікар призначив приймати за потреби, і надалі використовує їх самостійно — у цьому випадку самолікування може бути корисним.Або ж коли людина має часті носові кровотечі — не сильні (наголошую), але періодичні — і вже знає, як із ними справлятися, то в такій ситуації теж можна обійтися без лікаря.— Часто буває складно відчути межу між "ще можна полікуватися самому" і "вже потрібно звернутися до лікаря". Як її не пропустити?— Самолікування допустиме, якщо після його початку стан покращується, перебіг захворювання легкий, не з’являється нових симптомів, і людина впевнена, що такі скарги вже колись були. Вона приймала певні ліки (і точно знає, які саме — це дуже важливо), і їй ставало краще. Ну і, звісно, немає "червоних прапорців".Це такі симптоми, які потребують термінової консультації лікаря або виклику швидкої. Наприклад: раптове різке погіршення стану, втрата свідомості, оніміння та різка слабкість у м’язах будь-якої частини тіла, судоми, будь-які кровотечі, випорожнення чорного чи яскраво-червоного кольору, раптова задишка, кашель із кров’ю, температура вище 38,5, що не збивається, незрозумілий біль за грудиною тощо. Насправді їх більше, але для кожної системи організму характерні свої симптоми, і всі їх перераховувати довго.І якщо стан хворого під час самолікування погіршується, не варто чекати, що ось-ось стане краще. Як показує практика, чим довше людина відкладає похід до лікаря, тим гіршими можуть бути наслідки для здоров’я та життя загалом.Хвороби без симптомів— Деякі захворювання можуть розвиватися майже без симптомів. Які інфекції або стани можуть протікати непомітно, але залишатися небезпечними? І як їх вчасно виявити?— Так, до таких інфекцій належать гепатити В та С, ВІЛ-інфекція та туберкульоз. Ці інфекції є дуже небезпечними не лише через те, що не мають (або практично не мають) симптомів, а й через те, що хворий може заражати інших, навіть не знаючи про це.Ці інфекції можуть роками прогресувати, руйнуючи печінку, легені, імунну систему та інші органи. А оскільки симптоми зазвичай невиражені — наприклад, слабкість, незначне підвищення температури до 37,2-37,5 градуса, періодичний кашель, болі в суглобах — люди не звертають на це уваги.Усі звикли списувати це на що завгодно: хронічний стрес, поганий сон, нестачу вітамінів, вік, зрештою, — і не роблять найголовнішого: не звертаються до лікаря.Як гадаєте, з якою скаргою найчастіше звертаються до лікаря будь-якої спеціальності? Так, це біль. До стоматолога йдуть, коли є зубний біль, до невролога — коли є біль у спині, до ревматолога — при болях у суглобах. А ці інфекції — вони не болять дуже довго. Наприклад, біль при гепатитах може з’являтися лише тоді, коли печінка вже не витримує (а вона може витримати багато чого). Сама по собі вона не має больових нервових закінчень, на відміну від багатьох інших органів. Лише в її оболонці, тобто капсулі, є больові рецептори, які реагують, коли ця капсула розтягується.Тобто коли печінка збільшується в розмірах або в ній з’являється новоутворення, лише тоді вона сигналізує нам болем. До речі, вірусні гепатити В та С без лікування часто призводять до онкології печінки (карциноми).Туберкульоз — так само. Легені не болять, цей симптом з’являється, коли вже є ураження плеври — це така мембрана, яка огортає легені. Біль може виникати, якщо вогнище не в легенях, а в інших органах. Ми всі прекрасно знаємо, що Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток і мала сильні болі в суглобах.З ВІЛ-інфекцією все складніше, адже вона уражає імунну систему, тобто вірус не має чіткої локалізації. І в більшості випадків люди звертаються вже на пізніх стадіях, коли є виражене схуднення, збільшення лімфовузлів та інші тяжкі симптоми.Тому я закликаю кожного хоча б раз на рік здавати аналізи на ВІЛ та гепатити. Їх можна здати у сімейного лікаря або інфекціоніста, у центрах СНІДу, які є в багатьох містах. Або ж придбати швидкі тести в аптеці чи звернутися до приватної лабораторії. Варіантів безліч, тому обирайте будь-який.Щодо туберкульозу — щороку робіть рентген грудної клітки або флюорографію і будьте спокійні за своє здоров’я.Ліки "про всяк випадок": антибіотики й противірусні препарати— Багато хто звик приймати ліки "про всяк випадок". Зокрема, при перших симптомах люди п’ють противірусні препарати або антибіотики. Чому цього не варто робити? І чи правда, що через неправильне використання антибіотики можуть втрачати ефективність?— У своїй практиці я досить часто стикаюся з такими ситуаціями, і це створює велику кількість проблем. Наприклад, коли людина відчуває, що підвищилася температура або почало боліти горло, чомусь у багатьох вибір падає на прийом антибіотика замість того, щоб просто приймати адекватну дозу жарознижувальних препаратів.Перш за все, важливо розуміти, що більшість гострих респіраторних захворювань мають вірусну природу. Антибіотики ж діють виключно на бактерії і є абсолютно неефективними проти вірусів. Тобто при звичайній застуді або грипі їх прийом не лише не приносить користі, а й створює зайве навантаження на організм, зокрема на печінку та кишківник. Крім того, антибіотики можуть викликати побічні ефекти — від алергічних реакцій до серйозних порушень мікрофлори.Також не варто забувати, що деякі люди, як тільки відчувають покращення, одразу припиняють прийом антибіотиків, щоб не "шкодити" організму зайвими ліками. І це ще гірше, адже щороку зростає кількість випадків антибіотикорезистентності, тобто коли бактерії поступово "навчаються" протистояти дії антибіотиків.І головна причина цього — саме неправильне та надмірне використання цих препаратів. Коли антибіотики приймають без потреби, у неправильних дозах або не завершують повний курс лікування, виживають найстійкіші бактерії. З часом вони розмножуються, і звичні ліки перестають працювати.І тоді вже скільки б ми не лікували бактеріальне захворювання, бактерії будуть сприймати ліки як "вітамінку". Уже зараз антибіотикорезистентність спричиняє понад 1 мільйон смертей щороку, адже у нас просто немає нових антибіотиків, бо їх виробництво не встигає за швидкістю розвитку резистентності.У результаті через те, що хворі приймають антибіотики без показань, світ ризикує опинитися в ситуації, коли навіть прості бактеріальні інфекції буде складно або неможливо лікувати.— А як щодо противірусних препаратів?— Тут теж ситуація не така проста. Переважна більшість "противірусних препаратів є неефективними". На сьогодні ми маємо противірусні ліки з доведеною ефективністю: від герпесу (ацикловір, валацикловір), від грипу (озельтамівір), від COVID-19 (ремдесивір, паксловід, молнупіравір), від гепатитів (тенофовір, софосбувір, велпатасвір), від ВІЛ-інфекції (антиретровірусні препарати). Все.Ніякі новірини, гроприназини, аміксини, анаферони не мають жодної адекватної доказової бази. Якщо противірусний препарат позиціонують як "одну таблетку від усіх вірусів", це вкрай хибна інформація.Вірус — це не якесь абстрактне мікроскопічне утворення, а надзвичайно складний з еволюційної точки зору набір ДНК або РНК, який, потрапляючи в клітину, "перепрограмовує" її на вироблення нових вірусних частинок. Тобто вірус буквально з будь-якої клітини робить "колиску" для свого потомства. І кожен вірус має унікальний набір генетичної інформації, яку неможливо знищити універсальною таблеткою.Тому головне правило, яке я як лікар хочу донести: не займайтеся самолікуванням. При появі симптомів краще звернутися до спеціаліста, який визначить природу захворювання і призначить адекватне лікування. У більшості випадків організм самостійно справляється з вірусною інфекцією за підтримки симптоматичних засобів, відпочинку та достатнього пиття.Раціональне використання антибіотиків — це відповідальність не лише лікарів, а й кожного пацієнта. Від цього залежить ефективність лікування сьогодні і можливість лікувати інфекції в майбутньому.— Наскільки серйозною є проблема антибіотикорезистентності сьогодні? Чи відчувається вона вже в Україні?— Антибіотикорезистентність сьогодні — це одна з головних загроз глобальному здоров’ю людства. За даними ВООЗ, приблизно одна з шести бактеріальних інфекцій уже є стійкою до антибіотиків. За останні роки резистентність зросла більш ніж на 40%, і, як я вже казала, вона вже спричиняє понад мільйон смертей щороку. І це лише офіційна статистика.Тобто ми фактично повертаємося в середньовічну епоху, коли звичайні інфекції знову можуть ставати смертельно небезпечними. І дуже страшно усвідомлювати, що коли пацієнт має певну бактеріальну інфекцію, ти застосовуєш два-три різні курси антибіотиків, а йому не стає краще.І коли приходять результати бакпосіву, в якому ця бактерія, що викликала захворювання, стійка до 15 видів антибіотиків, просто не знаєш, що робити.Як би це не було гірко визнавати, значною мірою цю проблему створили ми самі. Коли антибіотики приймають "про всяк випадок", без призначення лікаря, п’ють як-небудь, самостійно переривають лікування, люди фактично "тренують" бактерії і вчать їх ставати сильнішими. Ці бактерії адаптуються, змінюються і вчаться виживати там, де раніше гинули.В Україні ця проблема відчувається особливо гостро. Через навантаження на медичну систему, через війну, через велику кількість складних інфекцій ми все частіше бачимо бактерії, які стійкі одразу до кількох антибіотиків.Зрозумійте: антибіотики — це наш ресурс, який може закінчитися. І якщо ми не змінимо ставлення до нього вже зараз, ми ризикуємо повернутися в ті часи, коли навіть звичайна інфекція могла коштувати людині життя.Температура: коли це небезпечно— Буває, що температура тримається кілька днів, і люди починають діяти інтуїтивно. Які помилки у таких ситуаціях допускають найчастіше? І чи нормально самостійно "збивати" температуру — та в яких випадках це вже небезпечно?— Найчастіша помилка, яку роблять люди, — це паніка і самолікування. Багато хто одразу починає з "важкої артилерії" — антибіотики, противірусні, знеболювальні, жарознижувальні — усе й одразу. Такий "коктейль" не лише не допомагає, а й може викликати токсичний гепатит, алергії та інші несприятливі стани.Потрібно розуміти, що температура — це не самостійна хвороба, а лише сигнал організму, який вказує на те, що він бореться з чимось. Це може бути вірус, бактерія, грибок, паразити, онкологія — будь-що. Організм включає цей захисний механізм, щоб за допомогою температури знищити частину патогенних збудників і допомогти собі.Саме тому ми намагаємося не збивати температуру до 38,5 градуса, даючи шанс організму впоратися самостійно. Але іноді процеси терморегуляції порушуються, і температура піднімається до 40 і вище. І, звісно, це вже небезпечно для організму, тому таку температуру обов’язково потрібно знижувати.Також не забуваймо, що кожен організм індивідуальний: хтось при температурі 37,8 вже почувається дуже погано, а хтось при 38,7 навіть її не помічає. Тому в таких ситуаціях ми орієнтуємося не лише на цифри на термометрі, а й на самопочуття людини.— Багато хто може кілька днів ходити з температурою і не звертатися до лікаря. Наскільки це небезпечно і про що може свідчити тривала температура?— Це ще одна небезпечна помилка. Якщо температура тримається понад три дні і погано збивається, це вже сигнал, що потрібна консультація лікаря. Особливо якщо з’являються додаткові симптоми: задишка, висип, сильний головний біль або порушення свідомості.Кашель, нежить, біль у горлі — найчастіше це прояви звичайного ГРВІ, але іноді за цими симптомами може ховатися грип або COVID-19. Так, коронавірус після початку повномасштабного вторгнення нікуди не зник. На щастя, немає того рівня захворюваності, що був у 2019-2021 роках, але ми повинні пам’ятати про нього.Якщо це звичайна гостра респіраторна інфекція, вона проявляється поступово: спочатку слабкість, потім підвищується температура до 38-38,2 градуса, з’являється біль у горлі та нежить — і це минає через п'ять-сім днів.Грип же починається раптово: буквально о 10-й ранку людина ще здорова, а вже об 11-й з’являється сильна слабкість, температура може підніматися до 40 градусів і погано збивається, нежитю майже немає, натомість є виражений головний біль і біль у горлі.— І все ж — коли варто звернутися до лікаря?— По-перше, тривалість симптомів. Якщо стан не покращується або навіть погіршується після трьох-п'яти днів — це вже не типова картина для легкого ГРВІ, імовірно, приєдналася пневмонія або інша бактеріальна інфекція.По-друге, висока температура, яка тримається довше трьох днів або перевищує 39°C і погано збивається.По-третє, задишка або утруднене дихання. Це один із найнебезпечніших симптомів, який може вказувати, наприклад, на пневмонію або наявність рідини в легенях.Також мають насторожити:сильний біль у горлі, особливо з утрудненим ковтанням (може бути ангіна);гнійні виділення з носа або мокротиння;біль у грудях;виражена слабкість, запаморочення, втрата свідомості.У таких випадках точно не можна займатися самолікуванням — необхідно звернутися до лікаря.Міфи про лікування: народна медицина й "сильніші" ліки— Люди часто зупиняють лікування після перших ознак покращення. Чи виправдано це? І чим може загрожувати?— Це абсолютно хибна думка, адже курс лікування потрібно завершувати, особливо коли йдеться про антибіотики. Знову ж таки, проблема антибіотикорезистентності у світі набагато більша, ніж ми можемо уявити.Так само і з іншими препаратами: якщо лікар призначив або ви самостійно прочитали в інструкції, що препарат потрібно приймати 10 днів — приймайте 10 днів. Не сім, не 12, а чітко 10. Тоді це буде ефективно.— Народні методи лікування залишаються популярними. Чи дійсно вони можуть допомогти, чи все ж більше шкодять?— Дивлячись, які це методи. Я в жодному разі не маю нічого проти народної медицини, але все потрібно робити з розумом. З того, чим можна допомогти: гарячий чай, теплі ванни для ніг, промивання носа сольовим розчином — це непогані поради.Натомість не можна дихати над картоплею, бо можна отримати опік слизової бронхів. Не можна використовувати гірчичники, бо є ймовірність отримати хімічний опік. У жодному разі не можна закапувати в ніс сік будь-чого, молоко, сечу чи спирт.Так само, в жодному разі, не можна розтирати ні себе, ні тим більше дітей спиртом чи оцтом — це ризик хімічного опіку.І не потрібно кутатися при температурі, щоб "пропотіти", адже так, навпаки, можна отримати перегрів і створити додаткове навантаження на серцево-судинну систему.Тому все потрібно робити з розумом, а не жити за принципом "нам так робили — і все було добре". Знайте, вам просто пощастило, що все обійшлося.— Існує поширена думка, що чим сильніші ліки — тим швидше одужання. Чи відповідає це дійсності, чи це більше міф?— Я дуже "люблю" такі ситуації, коли пацієнти просять призначити лікування "посильніше", щоб точно допомогло. Іноді хочеться сказати: "А як ліки вирішують, хто з них сильніший? На дуелі чи грають у камінь-ножиці-папір?"Насправді поняття "сильних" і "слабких" ліків є дуже умовним. Візьмемо, наприклад, лікування грипу. Є специфічний препарат озельтамівір (це діюча речовина), він добре справляється з вірусом і не має аналогів. А є ремантадин — років 20 тому він був умовно найкращим, бо інших варіантів не було. А зараз жоден адекватний лікар не призначить ремантадин, адже є новий, доказовий і ефективний препарат.— А як щодо одвічної "боротьби" між таблетованими та ін’єкційними препаратами?— Теж поширене явище. Адже багатьом здається, що ліки, які приймають перорально, набагато слабші, ніж ті, що вводяться ін’єкційно. Можливо, це пов’язано з підсвідомою потребою страждати під час лікування — не знаю.Існує дуже велика кількість міжнародних досліджень, які показують, що використання таблетованих препаратів там, де це можливо, є більш гуманним і менш травматичним.Не забуваймо також про ймовірність утворення запальних процесів у місці введення, абсцесів, флегмон, тих самих болісних "гуль" на сідницях — чи варті вони того, щоб просто мати відчуття, що вас лікують, бо "уколи — то святе"?Так само і з внутрішньовенними ін’єкціями та крапельницями. Дійсно, є певні стани, коли цей метод введення є обов’язковим — наприклад, коли стан хворого тяжкий або коли препарат існує лише в ін’єкційній формі. Але це точно не для всіх поспіль.Якщо стан пацієнта дозволяє, ми завжди намагаємося лікувати таблетками. Головне — щоб їх приймали вчасно і не пропускали..

Щороку 4 квітня у світі відзначають Міжнародний день просвіти з питань мінної небезпеки та допомоги в розмінуванні. Для України це не просто дата — це щоденна реальність.Країна вже понад чотири роки живе в умовах повномасштабної війни — і вона залишає по собі не лише руйнування, а й тисячі небезпечних пасток. Міни, нерозірвані боєприпаси, уламки дронів і ракет становлять загрозу навіть там, де здається безпечно.Попри це, багато людей досі недооцінюють ризики: підходять до підозрілих предметів із цікавості, ігнорують повітряні тривоги або покладаються на правило “двох стін”.Чому це небезпечно, з чим сьогодні найчастіше стикаються цивільні та що насправді може врятувати життя — в інтерв’ю TrueUA розповів віцепрезидент Всеукраїнської асоціації вибухотехніків, викладач Національної академії внутрішніх справ Юрій Приходько.Заміновані території і розмінування— Яка частина території України сьогодні залишається потенційно небезпечною через міни та інші вибухонебезпечні предмети? І скільки часу, за вашими оцінками, може тривати повне розмінування деокупованих територій?— Відповідаючи на ваше запитання, я готувався до цієї розмови й переглядав актуальні статистичні дані з відкритих джерел. Останній профільний захід відбувся у Хорватії — це конференція Mine Action 2026. Там була присутня українська делегація, і під час обговорень озвучувалися актуальні цифри.За цими даними, наразі вже повернуто до безпечного використання понад 40 тисяч квадратних кілометрів території. Водночас забрудненими залишаються близько 133,3 тисячі квадратних кілометрів. Ще близько 14 тисяч квадратних кілометрів — це водні акваторії. Відповідно, ці території залишаються потенційно небезпечними для життя і здоров’я людей, які там перебувають або перебувають поблизу.Що стосується розмінування, ситуація залишається складною. Війна триває, бойові дії не припиняються, а отже — продовжується і забруднення територій. У таких умовах прогнозувати строки повного очищення наразі некоректно.Більш-менш точні оцінки можна буде робити вже після завершення активної фази бойових дій — коли буде перемир’я або повне припинення війни. Тоді стане зрозумілим масштаб забруднення, а також можна буде оцінити наявні ресурси, сили та кількість фахівців.Втім, уже зараз очевидно: цей процес триватиме десятки років. Для прикладу, навіть сьогодні фахівці — піротехніки, вибухотехніки, сапери — регулярно виявляють і знищують боєприпаси часів Другої світової війни. Їх знаходять під час будівництва або за інших обставин.— Після звільнення Київської області парки й ліси певний час залишалися закритими через мінну небезпеку. А яка ситуація зараз? Чи можемо ми почуватися безпечно, наприклад, гуляючи з собакою у міському парку? І наскільки ризикованими сьогодні залишаються ліси та місця збору грибів?— Ми живемо в умовах війни, і про це не варто забувати. Потрібно постійно бути готовими до того, що будь-що може статися. Не можна розслаблятися або думати, що якщо окупанти вийшли з території Київської області, то війна вже закінчилася. Вона триває і може розвиватися по-різному. Ті ж повітряні тривоги, які лунають фактично щодня, постійно нагадують про це.Що стосується парків і зон відпочинку на відносно мирних територіях, ситуація там контролюється правоохоронними органами — Національною поліцією та Державною службою з надзвичайних ситуацій. Уся територія перебуває під контролем.Втім, не варто виключати можливість провокацій. Йдеться, зокрема, про діяльність диверсійно-розвідувальних груп або осіб, які можуть діяти за вказівками кураторів. Вони здатні встановлювати небезпечні предмети, які становлять загрозу для цивільних. Тому обачними потрібно бути завжди і всюди.Якщо говорити про загрози, які виникли після повномасштабного вторгнення, то такі зони вже визначені. Вони позначені на інтерактивній карті забруднених територій. Це зони обмеженого доступу, де встановлені попереджувальні знаки про потенційну небезпеку або мінування.Ідеться не лише про Київську область, а й про інші регіони — Сумську, Чернігівську, Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку. Перед тим як вирушати на відпочинок, риболовлю чи в ліс, люди мають перевіряти ці місця онлайн і переконуватися, що вони безпечні.На мою думку, також потрібно більше інформаційної роботи. Зокрема, через засоби масової інформації — ті ж радіостанції, які часто слухають водії та пасажири. Важливо, щоб поряд із розважальним контентом звучали нагадування про небезпеку і правила безпеки.Тому головне — не розслаблятися і бути готовими до викликів, які існують сьогодні.— Розмінування — складний і тривалий процес, який постійно змінюється разом із розвитком технологій. Як сьогодні розміновують українські території: це переважно ручна робота чи вже активно застосовуються сучасні технології?— Як віцепрезидент Всеукраїнської асоціації вибухотехніків, я постійно моніторю ситуацію у сфері гуманітарного розмінування. Підготовка персоналу триває як у державних структурах, так і в неурядових організаціях. Ба більше, це питання постійно залишається на порядку денному — процес не зупиняється ні на хвилину.Зокрема, сьогодні відбувається профільна зустріч у форматі кластера, де обговорюються ключові проблеми гуманітарного розмінування за участі представників галузевих служб і відомств. Під час таких обговорень фахівці обмінюються досвідом, визначають пріоритети та шукають ефективні рішення для очищення територій.Щодо технічних можливостей — за останні роки їх суттєво побільшало. Україна активно використовує міжнародний досвід, зокрема країн Балканського регіону. Після воєн у колишній Югославії значні території там були заміновані, однак їх вдалося очистити, і сьогодні ми враховуємо цей досвід. Водночас, якими б сучасними не були технології, повністю замінити людину вони не можуть.Роботи, спеціалізована техніка та інші інженерні комплекси — це лише інструменти в руках сапера. Вони підвищують безпеку, пришвидшують роботу, але остаточне рішення завжди залишається за фахівцем. Саме людина перевіряє територію і приймає рішення про її безпечність для подальшого використання. Тому ключове значення сьогодні мають підготовка фахівців і ефективне застосування технічних засобів.У цій сфері працюють як державні служби — піротехнічні підрозділи ДСНС, вибухотехнічні підрозділи Національної поліції, саперні підрозділи Збройних сил України, — так і інші оператори протимінної діяльності.З чим насправді стикаються цивільні: міни, боєприпаси чи уламки— Війна залишає по собі не лише руйнування, а й тисячі небезпечних пасток. Сьогодні на міни й боєприпаси можна натрапити не лише на полі бою, а й у цивільному житті. З чим найчастіше стикаються цивільні — міни, боєприпаси чи уламки? І що з цього становить найбільшу загрозу?— Ситуація така: офіційної деталізованої статистики щодо того, з якими саме вибухонебезпечними предметами найчастіше стикаються люди, наразі немає. Є деокуповані території, є райони поблизу лінії фронту, де тривають бойові дії, а є території, які формально перебувають під контролем України, але також залишаються потенційно небезпечними. Тому сказати, яких саме боєприпасів сьогодні більше, було б некоректно.Умовно всі вибухонебезпечні предмети можна поділити на кілька основних категорій:Перша — це боєприпаси, які залишилися після переміщення військових підрозділів.Друга — це ті, що були застосовані, але не вибухнули. Таких, за оцінками, близько третини від загальної кількості. Йдеться про мінометні міни, артилерійські снаряди, боєприпаси реактивних систем залпового вогню.Те саме стосується і "шахедів": їх збивають, вони падають, але можуть залишатися готовими до вибуху. І такі випадки трапляються доволі часто.Наступна категорія — мінні поля. Це протипіхотні, протитанкові та інші типи мін. У зоні бойових дій їх, як правило, не розміновують повністю — лише створюють проходи для військових або техніки. Усе інше залишається до моменту повного очищення території.Ще одна серйозна загроза — саморобні вибухові пристрої, які можуть встановлюватися з диверсійною метою. Вони можуть маскуватися під звичайні предмети. Наприклад, на дитячому майданчику раптом з’являється іграшка, якої там раніше не було — і вона вже може становити небезпеку.Саме тому важливо звертати увагу на будь-які підозрілі речі, особливо якщо вони з’явилися там, де їх не повинно бути. Загалом спектр боєприпасів, які застосовуються у цій війні, дуже широкий — від зразків часів Другої світової війни до сучасних розробок.Окрему загрозу становлять касетні боєприпаси та суббоєприпаси, які розповсюджуються дистанційно і можуть залишати після себе великі небезпечні території.Також використовуються сучасні міни, які реагують на рух людини. Наприклад, міна ПОМ-3 із сейсмічним датчиком — вона спрацьовує саме на крок людини в межах ураження приблизно 5-8 метрів. При цьому на техніку чи тварин вона може не реагувати.Тому говорити про якийсь один тип загрози неможливо — їх дуже багато, і всі вони залишаються небезпечними.Як змінилася тактика ворога: дистанційне мінування і нові загрози— За час повномасштабної війни Росія неодноразово змінювала тактику атак. Чи змінилися за цей період підходи до мінування? Чи з’явилися нові типи мін або способи їх застосування?— Як я вже зазначав, підходи до мінування загалом залишаються такими ж, як і на початку повномасштабної війни.У більшості випадків застосовується дистанційне мінування — з використанням гелікоптерів, авіації та реактивних систем залпового вогню. Тобто території заміновуються на відстані, без безпосереднього заходу на місцевість.Сучасні міни можуть мати функцію самоліквідації, але це залежить від конкретної моделі. Якщо такий механізм не передбачений або не спрацьовує, міна може залишатися активною дуже тривалий час. Фактично вона "чекає" на жертву. Після встановлення вона переходить у бойовий стан і може залишатися небезпечною до моменту спрацювання.Наприклад, міна ПФМ-1 — у пластиковому корпусі з підривником. Після розкидання з касети вона стає на бойовий взвод і може тривалий час залишатися активною. Такі міни добре захищені від впливу зовнішнього середовища: вода чи сонце практично не впливають на їхню роботу. Крім того, вони маскуються під місцевість — можуть бути зеленими, щоб зливатися з травою, або коричневими, щоб бути менш помітними серед листя чи ґрунту. Через це людина може їх просто не помітити.Подібних типів мін існує багато, і для їх виявлення та знищення фахівці застосовують різні методи.Якщо говорити про підходи противника, то вони суттєво не змінилися. Водночас через неможливість зайти на певні території активно використовуються саме дистанційні способи мінування.— Останнім часом з’являється все більше загроз, пов’язаних із використанням дронів. Зокрема, нещодавно з’явилася інформація, що російські війська можуть скидати вибухонебезпечні предмети з "шахедів". Наскільки це небезпечно для цивільних і як потрібно діяти в такій ситуації?— Як я вже зазначав, на першому місці має бути безпека. Люди повинні усвідомлювати: некоректне поводження з підозрілими предметами може становити серйозну загрозу.Особливо це стосується об’єктів, які на перший погляд не виглядають як боєприпаси. Наприклад, касетні суббоєприпаси можуть мати форму металевих циліндрів і зовні нагадувати запчастини від автомобіля, фрагменти техніки або навіть звичайні побутові предмети, зокрема консервні банки.Якщо людина не може чітко ідентифікувати предмет і зрозуміти, що це таке, — це вже сигнал небезпеки. У такому випадку торкатися його категорично не можна.Що стосується "шахедів", вони складаються з кількох частин: корпусу, двигуна, паливного бака та бойової частини, яка безпосередньо несе загрозу. Якщо збитий "шахед" лежить у полі чи посадці і не вибухнув, це не означає, що він безпечний. Навпаки — він залишається вкрай небезпечним. Те саме стосується інших дронів або будь-яких літальних апаратів, які впали. Вони можуть містити вибухові елементи і становити загрозу для життя.Такі предмети категорично заборонено чіпати. Працювати з ними можуть лише фахівці — працівники ДСНС або вибухотехнічних підрозділів Національної поліції, які оцінюють рівень небезпеки.Для цивільних це має бути чітке правило: "червоне світло" — не підходити, не чіпати, відійти на безпечну відстань і повідомити компетентні служби.Побачив підозрілий предмет: що можна і заборонено робити— То ж як має діяти людина, якщо побачила підозрілий предмет? Який чіткий алгоритм дій у такій ситуації? І яку найнебезпечнішу помилку найчастіше допускають люди?— Цей алгоритм уже чітко визначений і постійно озвучується фахівцями та службами, які займаються протимінною діяльністю.Перше правило — не підходити і не наближатися до підозрілого предмета.Друге — жодним чином на нього не впливати.Третє — повідомити відповідні служби.Зателефонувати можна за номерами 101 або 102. Також працює єдиний номер 112.Ці три правила потрібно виконувати саме в такій послідовності: не підходь, не чіпай, зателефонуй.Якщо людина помітила підозрілий предмет, потрібно одразу зупинитися. Не піддаватися паніці, але й не ігнорувати небезпеку. Важливо зафіксувати місце, де ви перебуваєте, оцінити ситуацію, подивитися під ноги і повільно відійти назад тим самим шляхом, яким рухалися. Це може бути будь-що: уламок від "шахеда", невибухнувший боєприпас або розтяжка.Вийшовши на безпечну територію — наприклад, на дорогу з твердим покриттям — потрібно відійти на відстань не менше 100 метрів і вже звідти телефонувати у відповідні служби.Важливо чітко повідомити, де саме був виявлений предмет, як він виглядає і що саме викликало підозру. Якщо немає можливості чекати на місці прибуття фахівців, потрібно позначити небезпечну зону підручними засобами. Наприклад, це можуть бути схрещені гілки, яскрава тканина або інші помітні маркери, які вкажуть на місце небезпеки.Також сьогодні можна передати геолокацію — це значно полегшує роботу фахівців.Що стосується саморобних вибухових пристроїв, ситуація ще складніша. Вони можуть бути оснащені радіокерованими датчиками і спрацьовувати від сигналів. Тому в таких випадках важливо відійти на безпечну відстань — не менше 100 метрів — і лише після цього користуватися мобільним телефоном.Без спеціальних технічних засобів оцінити, що це за предмет, неможливо. Саме тому працювати з такими об’єктами можуть лише фахівці — вибухотехніки, підрозділи поліції та ДСНС.Тому цей алгоритм має бути доведений до автоматизму. Як звичні щоденні дії — так само і тут. Золоте правило: не підходь, не чіпай, зателефонуй."Звичайні речі", які можуть вбити— Ви вже згадували про саморобні вибухові пристрої. Які з них найчастіше трапляються? І під які предмети ворог найчастіше маскує вибухівку?— Тут ситуація дійсно складна. Саморобний вибуховий пристрій — це заряд вибухової речовини, засіб підриву і механізм, який приводить його в дію. І цю конструкцію можна вмонтувати практично в будь-який побутовий предмет. Обмежень тут фактично немає.Були випадки, зокрема на Харківщині, коли підкидали ліхтарики китайського виробництва. Усередині було приблизно 20-30 грамів пластиду. Коли людина намагалася його увімкнути — відбувався вибух, унаслідок якого травмувало кисть. Такі випадки фіксувалися і висвітлювалися в ЗМІ.Чим більший предмет, тим більше вибухівки в нього можна закласти — і тим серйозніші наслідки.Для розуміння: у гранаті Ф-1 заряд вибухової речовини становить близько 60 грамів, але радіус розльоту уламків може сягати до 200 метрів. У гранати РГД-5 — близько 110 грамів, а зона ураження становить приблизно 30-40 метрів. Тобто навіть відносно невелика кількість вибухової речовини може призвести до тяжких наслідків.Такі пристрої можуть бути замасковані під будь-що: коробки, сумки, валізи, павербанки, мобільні телефони, ноутбуки чи навіть дитячі іграшки. Особливо це небезпечно у місцях скупчення людей — у парках, на дитячих майданчиках або в зонах відпочинку.Важливо розуміти: вибухівка може мати різні характеристики — за потужністю, чутливістю, способом спрацювання. Але для цивільної людини це не має значення, адже без спеціальних знань і технічних засобів визначити рівень небезпеки неможливо. Саме тому будь-який незрозумілий предмет потрібно розглядати як потенційно небезпечний.Окупанти не нехтують жодними способами маскування — використовують предмети, які можуть викликати інтерес у людини і спонукати її взяти їх у руки або використати. І саме в цьому головна небезпека."Дві стіни" не завжди рятують: що важливо знати під час обстрілів— Під час масованих атак люди часто нехтують правилами безпеки й не спускаються в укриття, покладаючись на правило "двох стін". У яких випадках воно справді може допомогти, а коли лише створює хибне відчуття безпеки?— У нашій практиці був показовий випадок. Ми спілкувалися з громадянином Туреччини, який приїжджав в Україну у відрядження. Коли йшлося про повітряні тривоги і те, як на них реагують українці, він був щиро здивований. У нього склалося враження, що наші люди просто безстрашні.Насправді ж ми просто звикли до цієї реальності: тривоги, прильоти, постійна загроза. Але саме ця "звичка" може бути небезпечною, адже притуплює відчуття ризику. І це може обернутися трагедією — як для самої людини, так і для її родини. Тому нехтувати сигналами тривоги не можна.Сьогодні люди часто орієнтуються на додаткову інформацію — зокрема з гаджетів: дивляться, що летить, куди летить. Але це лише орієнтир, а не гарантія безпеки.Якщо людина перебуває на вулиці — потрібно рухатися до найближчого укриття. Якщо в установі, на роботі чи в навчальному закладі — для цього передбачені спеціальні місця, і керівництво зазвичай контролює спуск людей в укриття.Найскладніша ситуація — коли людина вдома. Наприклад, на високому поверсі. Вночі, під час тривоги, люди часто не знають, що робити: вставати чи ні, бігти чи залишатися. При цьому важливо пам’ятати, що і "шахеди", і крилаті ракети можуть змінювати напрямок польоту.Якщо є можливість — потрібно обов’язково спускатися в укриття. Якщо ж часу немає і загроза вже поруч, тоді можна використати правило "двох стін".Його суть у тому, що між вами і джерелом вибуху має бути щонайменше дві стіни. Це може частково захистити від уламків або вибухової хвилі. Але важливо розуміти: це не гарантія безпеки.У разі прямого влучання жодні "дві стіни" не врятують. Сучасні боєприпаси можуть містити десятки кілограмів вибухівки, а також термобаричні заряди, які мають надзвичайно потужну дію.Тому головне правило залишається незмінним: якщо є можливість — потрібно йти в укриття. Якщо такої можливості немає — використовувати хоча б ті засоби захисту, які доступні, зокрема правило "двох стін".— Часто, особливо вночі, обстріли застають людей удома, і звичні місця можуть ставати небезпечними — зокрема кімнати з вікнами. А як щодо перебування під час атак у ліфті або на верхніх поверхах будинків — які тут основні ризики?— Загроза під час обстрілів однакова незалежно від поверху — чи це перший, чи середній, чи верхній. Вона нікуди не зникає. Хоча за статистикою прильотів часто уражаються саме верхні поверхи, це не означає, що інші рівні є безпечними.Що стосується ліфтів — користуватися ними під час тривоги небезпечно. Є ризик знеструмлення або пошкодження інфраструктури, і людина може просто застрягти. Тому в таких ситуаціях варто користуватися сходами. Спускатися ними швидше і безпечніше.Також важливо мати вдома так звану "тривожну валізу". У ній має бути мінімальний набір речей на перший час: вода, базові продукти, необхідні медикаменти, документи та найважливіші особисті речі. Під час масованих обстрілів це особливо актуально. Фактично йдеться про звичку до безпеки — дисципліну і готовність діяти правильно у критичній ситуації. І цю готовність потрібно формувати заздалегідь.— Росіяни застосовують різні типи озброєння. Як це впливає на ефективність укриття? Якщо правило "двох стін" не завжди працює, то що тоді дійсно може захистити, окрім спеціально обладнаних укриттів?— Якщо під час обстрілу немає можливості швидко дістатися до укриття — наприклад, метро чи підземного переходу — потрібно діяти одразу. Якщо є загроза вибуху поруч, необхідно лягти на землю. Бажано — у найнижче заглиблення, яке є поруч.Це важливо, тому що під час вибуху ударна хвиля та осколки розповсюджуються в усі боки — по принципу найменшого опору. Як вода або електричний струм.Якщо людина стоїть — вона потрапляє під дію ударної хвилі та уламків. Якщо лежить — значна частина цих факторів проходить над нею.Тому правильна дія — лягти на землю, прикрити голову руками, закрити очі та, за можливості, вуха. Це може не повністю убезпечити, але значно підвищує шанси вижити.Важливо також розуміти: обстріли не тривають безперервно. Вони мають певну тривалість — це можуть бути години, після чого атака припиняється. Тому головне завдання — пережити цей період і використати всі доступні способи захисту.Якщо є можливість — потрібно якнайшвидше переміститися в укриття: підвал, підземний перехід або станцію метро.Після завершення загрози можна виходити, але все одно залишатися обережними. Адже після обстрілів можуть залишатися нерозірвані боєприпаси, які становлять додаткову небезпеку.Якщо обстріл застав зненацька: як діяти— Якщо обстріл застав людину в транспорті — у заторі, в автівці чи громадському транспорті — чи залишається алгоритм дій таким самим? Як правильно діяти в такій ситуації?— Алгоритм дій у транспорті фактично той самий. Ми пам’ятаємо період, коли під час повітряної тривоги транспорт зупинявся, пасажири виходили й прямували до укриттів. Зараз рух транспорту в більшості випадків дозволений, але ситуацію все одно потрібно постійно контролювати.Люди орієнтуються на інформацію з офіційних джерел, Telegram-каналів, повідомлень про те, що і куди летить. Але це лише допоміжний фактор.Якщо є потенційна загроза, водій або самі пасажири можуть ініціювати зупинку транспорту. У такому випадку потрібно якнайшвидше залишити транспорт і перейти до найближчого укриття.Це вже питання особистої відповідальності — уважності до ситуації, самодисципліни і готовності реагувати на ризики як вдень, так і вночі.Помилки, які коштують життя під час атак— Але у стресових умовах люди часто можуть діяти просто інтуїтивно і не завжди правильно. Які найпоширеніші помилки роблять люди під час масованих обстрілів?— Це одна з типових помилок — нехтування загрозами. Більш дисципліновані люди шукають укриття під час тривоги. Інші — навпаки поводяться зухвало: мовляв, "мене це не торкнеться". Але на це дивляться діти, молодь — і копіюють таку поведінку. Саме тому дорослі мають бути прикладом.Психологічно суспільству зараз складно — кожен по-своєму реагує на війну і по-різному оцінює ризики. Але ми живемо разом, і відповідальність — теж спільна.Важливо пояснювати одне одному, як діяти правильно. Якщо підказати людині, що краще спуститися в укриття — хтось послухає одразу, хтось — згодом. Але ця взаємодія працює.Не можна залишати людей сам на сам із небезпекою. Позиція "це його справа" — небезпечна. Навпаки — варто допомогти, підказати, звернути увагу. Можливо, саме це змусить людину замислитися і прийняти правильне рішення.І з часом вона сама буде так само допомагати іншим. Турбота одне про одного — це теж елемент безпеки. Адже ми всі перебуваємо в однакових умовах. І саме взаємна підтримка допомагає зменшити ризики для кожного."Зі мною цього не станеться": чому люди ігнорують небезпеку— Робота вибухотехніка, вона часто пов'язана з історіями, які складно забути. Чи були у вашій практиці випадки, які особисто вас найбільше вразили? Коли люди, можливо, через необережність опинялися в небезпеці?— У своїй практиці мені доводилося неодноразово виїжджати на подібні виклики. Я працював заступником, а згодом керівником вибухотехнічної служби при Головному управлінні внутрішніх справ у Київській області.Ситуації були різні. Але для фахівця завжди є чіткий алгоритм дій — це інструкції і, передусім, заходи безпеки. Бо вибухівка не "дивиться", хто перед нею — вибухотехнік чи пересічна людина, дорослий чи дитина. Це зброя, і її призначення — знищувати. Саме тому людина має бути готовою — і психологічно, і з точки зору базових знань.Було багато випадків, коли люди виживали лише через те, що вибуховий пристрій не спрацював.Пам’ятаю ситуацію: чоловік підійшов до свого автомобіля і помітив, що від дверей тягнеться мотузка. Він заглянув під авто — і побачив саморобний вибуховий пристрій. У нього була можливість втрутитися, перевірити, що це таке. Але він зупинився, оцінив ризик і зателефонував до поліції. На місце виїхали фахівці, пристрій знешкодили — і людина залишилася живою.Та були й інші випадки — коли через необережність люди гинули.Раніше, ще до 2014 року, загрози були іншими. Часто це були експерименти — коли молодь намагалася щось зробити самостійно після прочитаного чи побаченого. І це нерідко закінчувалося тяжкими травмами або навіть смертю.Сьогодні ситуація інша — значно небезпечніша. Тому головне — бути максимально уважними до того, що відбувається навколо. Якщо є підозрілий предмет — це вже питання життя. І діяти потрібно чітко за інструкцією. Будь-яке порушення може призвести до трагедії.Як пояснити дітям про мінну небезпеку і не налякати— Ваша асоціація проводить заняття з мінної безпеки для дітей. Як правильно говорити з ними про ці ризики, щоб вони розуміли небезпеку, але не боялися?— Мені доволі часто доводиться проводити заняття з вибухобезпеки — як для школярів і студентів, так і для дорослих.Зокрема, ми працювали разом із громадською організацією Alpha Self-Defense у межах проєктів Міністерства молоді та спорту — так званих "активних парків", де готували молодь до дій у нестандартних ситуаціях.Пам’ятаю показовий випадок. Серед слухачів був лікар, який працював на передовій і надавав допомогу пораненим військовим. Він уважно слухав лекцію, а під час перерви підійшов і сказав:"Я бачу наслідки — мінно-вибухові травми, ампутації. Але я не розумів, як саме працює вибухівка".І додав, що після заняття йому стало зрозуміліше, чому виникають ті чи інші травми і які шанси мала людина уникнути їх.Але якщо говорити про дітей — це окрема, найбільш вразлива категорія. У них ще формується психіка, вони по-іншому сприймають інформацію. Тому дітям приблизно до 14 років матеріал потрібно подавати у формі гри.Є важливий нюанс: навіть навчальні боєприпаси з реальними корпусами дітям не демонструють. Це рекомендація міжнародних організацій, зокрема ООН. Чому? Бо дитина може перенести цей досвід у реальне життя: якщо на занятті "граната" була безпечною, вона може вирішити, що й знайдений предмет — теж.Саме тому використовують муляжі — наприклад, надруковані на 3D-принтері. Вони схожі за формою, але безпечні.Також застосовують презентації, комікси, візуальні матеріали — усе в ігровій формі. Але ключове, що має засвоїти дитина: це небезпечно, це може вибухнути і це може коштувати життя.Важливо, щоб під час таких занять були присутні вчителі або батьки — ті, кому дитина довіряє. Бо інформація краще засвоюється через знайомих дорослих. Ми завжди перевіряємо, як діти зрозуміли матеріал. Просимо пояснити своїми словами.Бо часто буває: хтось каже, що зрозумів, але не може повторити. І лише коли дитина пояснює іншим, стає зрозуміло, що знання справді засвоєні.Найпростіше правило — "не підходь, не чіпай, зателефонуй". Здавалося б, елементарно, але навіть це діти не завжди можуть відтворити одразу.Тому з ними потрібно працювати довго і системно. Це складно і потребує багато зусиль, але це критично важливо..

Повітряні тривоги, стрес і нічні пробудження — усе це суттєво вплинуло на сон українців під час війни. Безсоння та порушений режим дедалі частіше стають причиною втоми й проблем із самопочуттям.До Міжнародного дня сну, який цього року відзначають 13 березня, TrueUA поговорив із сомнологом, лікарем-терапевтом, членом Європейської асоціації медицини сну й нейрофізіології (ESMANA) Іриною Підчехою.Які звички погіршують сон, коли варто звернутися до лікаря та як налагодити режим навіть у складних умовах — про це TrueUA поговорив з фахівцем, яка має 12 років лікарського досвіду та п’ять років працює з порушеннями сну.Сон як базова потреба: норма і наслідки недосипання—  13 березня у світі відзначають Міжнародний день сну. Попри те, що сон є базовою потребою організму, багато людей недосипають або мають хибні уявлення про здоровий режим відпочинку. Скільки годин сну насправді потрібно дорослій людині для повноцінного відновлення?— За офіційними доказовими даними станом на сьогодні, дорослій людині потрібно від семи до дев’яти годин сну. Це середній показник. Але є люди, яким потрібно 10 годин, а є ті, кому достатньо шести, хоча в середньому норма становить 7-9 годин.— Але часто багато людей звикають спати 4-5 годин, менше шести, і вважають це абсолютною нормою. Але як такий режим може вплинути на здоров'я? — Люди, які хронічно недосипають, відчувають це протягом дня. З’являється підвищена втомлюваність, знижується працездатність, підвищується ризик конфліктів з оточуючими, а також зростає ймовірність помилок на роботі. Якщо говорити загалом, це такі соціальні й повсякденні наслідки недосипання.Але водночас сон має багато функцій. Зокрема, він бере участь у роботі імунної системи, тому за хронічного недосипання знижується імунна відповідь організму, особливо якщо цей стан накопичується з часом. Також підвищується ризик серцево-судинних захворювань. А це ті причини, які посідають перше місце за смертністю в Україні та й загалом у світі.Крім того, може виникати гормональний дисбаланс. Протягом доби гормони виділяються циклічно: одні — вдень, інші — вночі. Під час сну виробляються мелатонін і соматотропний гормон. Якщо ж у години, коли людина має спати, вона активна, а навколо багато світла, може підвищуватися рівень кортизолу. Як наслідок — цей збій циркадних ритмів негативно впливає на здоров’я.— Чимало людей, прокидаючись рано в будні на роботу чи у справах, заспокоюють себе думкою, що на вихідних зможуть виспатися. Чи справді можна "надолужити" сон у вихідні, якщо не висипаєшся протягом тижня? Чи працює така стратегія?— Певною мірою це можливо, тому що у вихідні людина має більше часу: не потрібно нікуди поспішати, немає робочих завдань, домовленостей чи зустрічей, де потрібно бути в певну годину. Відповідно, можна дозволити собі довше залишитися в ліжку.Можна навіть поспати на одну-дві години довше, щоб трохи відпочити. Але спати пів дня, намагаючись надолужити те, що було втрачено протягом тижня, — це не дуже добре, тому що потім складніше повернутися до звичного ритму і ввійти в новий робочий тиждень. Приблизно така ж ситуація, як із харчуванням: якщо людина довго недоїдала, а потім різко переїла, це теж не корисно. Тобто недобре, коли є дефіцит, але так само недобре, коли є надлишок.Тому важливо знайти баланс і розуміти, скільки часу саме вам потрібно для повноцінного сну. Дуже часто в сучасному світі люди живуть у постійному потоці інформації та обов’язків і просто не знають, скільки годин їм насправді потрібно, щоб виспатися: чи належать вони до тих, кому достатньо шести годин, чи до тих, кому потрібно десять.Порушення сну: коли це вже проблема— Ще одна поширена проблема — нічні пробудження. Багато людей прокидаються серед ночі й потім довго не можуть заснути. Коли такі пробудження є нормою, а коли — можуть свідчити про порушення сну?— Це може бути нормою, якщо таке трапляється, наприклад, один-два рази на тиждень, тобто одну-дві ночі. Може бути якесь пробудження: кіт розбудив, або людина, наприклад, випила багато рідини і хоче вночі встати до туалету.Тобто це може бути варіантом норми, коли є зрозумілий фактор і це не сильно впливає на працездатність протягом дня. Але якщо пробудження стають частими і повторюються протягом двох тижнів і більше, тоді варто розібратися, у чому причина і чому це відбувається.— Тобто вже коли ти систематично прокидаєшся вночі, без причини, то це вже ознака того, що потрібно звернутися до лікаря?— Так. Наприклад, у людини може бути стресова ситуація, і це теж може бути причиною порушення сну. Але якщо такі проблеми тривають понад два тижні, тобто безсоння виникає через підвищену тривожність — варто звернутися до спеціаліста.Сон під час війни— Повномасштабна війна суттєво змінила повсякденне життя українців. Постійний стрес, повітряні тривоги та порушений режим дня не могли не вплинути на якість сну. Отож, як війна і постійний стрес за ці роки вплинули на сон українців?— Збільшилася кількість звернень із такими запитами, тому що до причин порушення сну, які існували раніше, додався ще один фактор — стрес. Унаслідок цього підвищується рівень кортизолу та інших гормонів стресу, що призводить до гормонального дисбалансу і впливає на роботу інших систем організму.Другий момент — з’явилися зовнішні фактори, через які люди змушені прокидатися вночі: наприклад, через повітряні тривоги потрібно йти в укриття. Хтось справляється з цим по-різному, а хтось просто лежить у ліжку і стресує.Тобто з’явилися додаткові фактори, які впливають на сон: як внутрішні — через підвищену тривожність, так і зовнішні — пов’язані з нічними тривогами та іншими обставинами.— Що можна зробити для покращення сну в умовах постійної тривоги та стресу?— Напевно, перше — зробити місце проживання максимально безпечним, наскільки це можливо. Адже багато людей змушені були переїхати, тому що жити там, де вони були раніше, стало небезпечно або просто неможливо.Другий момент — ознайомитися з релаксаційними техніками. Наприклад, із техніками дихання, зокрема "диханням по квадрату", які допомагають заспокоїтися у моменти підвищеної тривожності.Також варто звертатися до психолога. Є люди, які менш емоційно реагують на стресові ситуації, але є ті, хто має більш тривожний характер. Якщо до цього додається сильний стрес, пов’язаний із війною, мозку дуже складно "відключитися" від усього, що відбувається навколо.Крім того, варто скористатися можливістю поспати вдень, якщо ніч була перерваною. Можна відкласти справи і виділити пів години або годину для відпочинку.Водночас не варто спати пів дня, адже це може ще більше порушити режим. Натомість короткий денний сон може бути корисним, щоб частково відновитися, якщо вночі не вдалося повноцінно виспатися.Причини безсоння— Сучасні технології стали невід’ємною частиною нашого життя, але водночас можуть впливати на якість нічного відпочинку. Чи справді використання смартфонів та інших гаджетів перед сном погіршує його якість? І за скільки часу до сну їх варто відкласти?Гаджети дійсно можуть погіршувати якість відпочинку. І цьому є дві причини.Перша причина — світло від екрана. Щоб в організмі почав вироблятися гормон сну мелатонін, який викликає відчуття сонливості та бажання заснути, потрібне приглушене освітлення. Зазвичай мелатонін починає вироблятися ввечері, приблизно з дев’ятої години, коли світло стає м’якшим і темніє. Найбільше його утворюється вже в темряві.Коли ж людина дивиться в екран гаджета, навіть якщо ввімкнений режим теплого або "жовтого" світла, око все одно передає сигнал мозку, зокрема супрахіазматичному ядру гіпоталамуса, що навколо ще світло. Відповідно, сигнал до активного вироблення мелатоніну пригнічується. До того ж ми дивимося прямо в джерело світла, тоді як на лампу в кімнаті зазвичай не дивимося безпосередньо, а сприймаємо розсіяне освітлення.Другий фактор — інформаційне навантаження. Соціальні мережі — це велика кількість різної інформації. Хтось дивиться новини, хтось — фільми чи відео. Якщо людина не має проблем зі сном, це може не викликати значних труднощів. Але коли перед сном переглядати новини, особливо негативні, це може посилювати тривожність і напруження.Також багато людей "залипають" у соцмережах або TikTok, де часто трапляється емоційно збуджуючий контент. Такі відео можуть викликати сильні емоції або навіть ейфорію, що теж заважає організму перейти в спокійний стан, необхідний для засинання.Тому важливо дотримуватися гігієни сну — зокрема гігієни світла та інформаційного простору перед сном. Бажано відкласти гаджети хоча б за дві години до сну.Особливо це важливо для людей, які протягом дня працюють за комп’ютером. Якщо увесь день дивитися в монітор, а потім відпочивати з телефоном у руках, це додатково навантажує нервову систему. Зрозуміло, що хочеться перевірити соцмережі чи подивитися щось цікаве, але варто намагатися дозувати цей час і робити перерви протягом дня.— Інколи проблеми зі сном стають регулярними і починають впливати на якість життя. Як зрозуміти, що безсоння — це вже медична проблема, а не тимчасова втома?— Якщо дуже умовно поділити, то є дві основні причини скороченого або неякісного сну:Перша — коли людина сама не лягає спати тоді, коли відчуває сонливість. Тобто фактично сама порушує свій, хай навіть індивідуально сформований, режим сну.Друга категорія — це люди, які розуміють важливість сну, намагаються лягати раніше і дотримуватися режиму, але їм усе одно не вдається нормально заснути або відновити сон.— Якщо людина відкладає гаджети, дотримується рекомендацій щодо сну, але все одно не може заснути і це повторюється регулярно, чи варто в такому разі звернутися до спеціаліста?— Так, але ці дві години — це не про те, щоб намагатися заснути в ліжку. Йдеться про те, щоб поступово перейти до сну: зробити приглушене, тепле світло, прийняти розслаблюючу ванну, виписати на папір думки чи ідеї, які крутяться в голові, або, наприклад, трохи помедитувати. Тобто варто зробити спокійні підготовчі кроки перед сном, щоб організм поступово перейшов у стан відпочинку і з’явилося природне бажання заснути.Якщо людина прибирає провокуючі фактори, які, як вона знає, впливають на її сон, і робить це протягом двох тижнів, але сон усе одно не налагоджується — наприклад, не з’являється сонливість близько 11-12 години вечора або не вдається нормально спати всю ніч, — тоді варто звернутися до спеціаліста.— Які найпоширеніші причини інсомнії (безсоння), окрім недотримання гігієни сну?— Це можуть бути тривожно-депресивні розлади — зокрема тривожний розлад або депресія. Тобто це психіатричні причини, які можуть впливати на якість сну. Також причиною може бути порушення функції щитоподібної залози. Крім того, значення можуть мати дефіцитні стани — наприклад, дефіцит заліза, вітаміну B12 або вітаміну D3.І насправді, якщо чесно, за понад п’ять років практики роботи зі сном я майже не зустрічала ситуацій, коли була лише одна причина порушення сну. Як правило, їх буває кілька.Лікування безсоння— Коли сон порушується, багато людей намагаються вирішити проблему за допомогою препаратів або добавок, зокрема, приймають мелатонін. Наскільки це безпечно і чи варто робити це без консультації лікаря?— Напевно, мелатонін кращий варіант, ніж самостійно приймати снодійні, але водночас це теж не зовсім правильно робити безконтрольно. Постає питання: скільки часу його приймати?Мелатонін у таблетках — це штучний гормон, аналог того, який має вироблятися в нашому організмі природним шляхом. Чесно кажучи, я не зустрічала великих доказових досліджень, які б прямо показували, що, наприклад, після місяця прийому мелатоніну на певний відсоток знижується вироблення власного гормону. Але логічно припустити, що такий ефект теоретично можливий, адже йдеться про гормон.Можна провести аналогію з гормонами щитоподібної залози. Наприклад, часто призначають левотироксин, коли є підтверджена недостатність функції щитоподібної залози. Якщо є доведений дефіцит — ми його компенсуємо. Але якщо дефіциту немає і організм може виробляти гормон самостійно, то не завжди є сенс давати його штучно.Тому я б радила ставитися до прийому мелатоніну обережно і не приймати його без консультації лікаря. Натомість можна використовувати інші методи, які допомагають налагодити природні механізми сну. Наприклад, світлотерапію: вдень бажано мати яскраве біле світло, щоб стимулювати вироблення серотоніну, а ввечері — приглушене тепле світло, щоб почав вироблятися мелатонін.До речі, для утворення мелатоніну важливо, щоб протягом дня було достатньо серотоніну, адже мелатонін синтезується саме з нього. Тобто значення має не лише вечірній режим, а й те, як проходить день загалом.Також важливим є триптофан — амінокислота, з якої утворюються і серотонін, і мелатонін. Вона міститься переважно у білкових продуктах. Тому триптофан у продуктах і правильний режим світла — це безпечні способи підтримати сон, тоді як із мелатоніном у таблетках варто бути обережними.— Чи можуть снодійні препарати викликати залежність і чи існують природні способи покращити сон без медикаментів?— Є категорія снодійних препаратів, які можуть викликати залежність. Як правило, такі ліки продаються за рецептом лікаря. Водночас є й інша категорія снодійних, які можна застосовувати іноді, звичайно, за призначенням лікаря. Тобто не всі снодійні препарати є однаково небезпечними.Навіть серед тих препаратів, що можуть викликати залежність, наприклад бензодіазепінів, є ситуації, коли їх можна використовувати. Так, вони справді мають ризик формування залежності, але за грамотного застосування і під контролем лікаря вони теж можуть бути виправданими. Наприклад, якщо їх приймати обмежено — не більше приблизно 10 таблеток на місяць і виключно за призначенням лікаря.Тому в кожній ситуації важливо розібратися індивідуально і, за потреби, отримати консультацію спеціаліста.Хропіння та апное— Існують порушення сну, які на перший погляд здаються незначними, але насправді можуть мати серйозні наслідки для здоров’я. До прикладу, чи може звичайне хропіння бути ознакою серйозної проблеми? Чи варто турбуватися, якщо людина регулярно хропе під час сну?— Саме по собі хропіння може бути як нормою, так і ознакою проблеми. Наприклад, коли у людини закладений ніс через застуду, і вона починає хропіти, це може бути нормальним явищем. У такому випадку ніс просто не дихає або дихає гірше. Тут можуть допомогти, наприклад, спреї або промивання носа.Іноді людина може підхропувати, наприклад, після келиха вина — я не пропагую алкоголь, але маю на увазі, що алкоголь розслабляє м’язи глотки, і через це може з’явитися хропіння. Якщо у звичайному житті людина не хропе, а таке трапляється лише епізодично, це теж може бути варіантом норми.Також іноді людина може підхропувати із закритим ротом. У такому випадку зберігається носове дихання, а це дуже важливо під час сну.Але якщо хропіння гучне, людина спить із відкритим ротом і воно переривчасте — наприклад, хропе, потім раптом настає пауза, під час якої зупиняється не лише звук, а й дихання, — це вже може бути небезпечним симптомом. У таких випадках тканини глотки можуть спадатися, і виникають епізоди зупинки дихання уві сні, так зване апное. На такі симптоми обов’язково потрібно звертати увагу.— Розкажіть детальніше про апное, як воно проявляється і чим може бути небезпечним для людини? Які симптоми можуть свідчити, що людина має апное сну, але навіть не здогадується про це?— Апное — це спадання м’язів глотки під час сну, коли людина перебуває у горизонтальному положенні. Найчастіше це відбувається разом із хропінням.Зазвичай спочатку з’являється гучне хропіння і переривчасте дихання, а з часом хропіння може стихати, тоді як апное, навпаки, поглиблюється. Тобто порушення переходить у більш важку стадію. Водночас існує й таке поняття, як "тихе апное", коли вираженого хропіння може не бути.Небезпека полягає в тому, що зупинки дихання можуть відбуватися дуже часто. Інколи це трапляється майже щохвилини. Наприклад, людина може пів хвилини дихати, а потім пів хвилини не дихати.Найдовше апное, яке я бачила на практиці, тривало понад хвилину. І таких епізодів за ніч може бути дуже багато — 60, 80 або навіть понад 100 зупинок дихання за годину. Наприклад, у одного з моїх пацієнтів ми зафіксували 105 зупинок дихання за годину, тобто частіше, ніж раз на хвилину.При цьому ця людина сама прийшла на консультацію і приїхала за кермом. Тепер я завжди попереджаю пацієнтів: поки ми не почнемо лікування, краще не сідати за кермо, адже це може бути небезпечно. Дорожньо-транспортні пригоди також входять до основних причин смертності, тому такі ризики не можна ігнорувати.Загалом апное небезпечне тим, що сон стає фрагментованим, а мозок не отримує достатньо кисню. У результаті людина має неякісний сон і не відновлюється повноцінно. Через це виникає гормональний дисбаланс, адже порушуються глибокі фази сну. У недостатній кількості виробляється соматотропний гормон, який відповідає за відновлення організму, а також мелатонін. До того ж протягом дня людина відчуває ті самі симптоми, що й ті, хто просто не виспалися.Крім того, порушується баланс інших гормонів і систем організму, адже є гормони, які виробляються у головному мозку, і гормони, які синтезуються в інших органах тіла. Якщо мозок не відновлюється через нестачу кисню і якісного сну, виникає загальний дисбаланс організму. У результаті зростає ризик серцево-судинних захворювань, підвищується ймовірність дорожньо-транспортних пригод, порушується робота імунної системи, а також може прискорюватися старіння організму.Проблема також у тому, що сама людина часто не чує власного хропіння. Вона може звертатися до лікаря зі скаргами на підвищений тиск, головний біль або підвищення рівня цукру в крові. Іноді люди звертаються до отоларинголога, тому що їм важко дихати носом, адже часто порушене носове дихання. В інших випадках проблему можуть помітити ортодонти, наприклад, коли є певні порушення прикусу, які також можуть підвищувати ризик хропіння або апное.Найчастіше ж на хропіння звертають увагу партнери, тому що саме вони його чують, тоді як людина, яка спить, цього не помічає. До речі, дуже корисно записати людину на відео під час сну. Тоді вона може побачити, що насправді відбувається.Мене часто питають: "Що зробити, щоб привести чоловіка до вас на консультацію?" Я зазвичай відповідаю: почніть саме з відео. Дуже важливо виявляти апное на ранніх етапах, адже тоді його значно легше лікувати.— Як лікується апное і які методи застосовують у важких випадках?— Лікування залежить від причини виникнення апное і ступеня його тяжкості. Наприклад, інколи допомагає виправлення прикусу, якщо є відповідні ортодонтичні проблеми. Також можуть застосовуватися міофасціальні вправи — спеціальні вправи для жувальних м’язів і м’язів глотки, які допомагають підтримувати їхній тонус.Інший напрям лікування — усунення проблем із носовим диханням. Наприклад, консультація отоларинголога та відновлення нормального носового дихання вдень, що відповідно позитивно впливає і на дихання під час сну. Для цього також існують спеціальні вправи для формування правильного носового дихання.У випадках важкого апное застосовується СІПАП-терапія (CPAP). Це спеціальний апарат, який підтримує дихання під час сну і фактично одразу усуває хропіння та епізоди апное. Завдяки цьому людина починає нормально висипатися, а вже потім можна детальніше розбиратися з причинами і працювати над їх усуненням.Іноді допомагає і позиційна терапія. Наприклад, використання спеціальних подушок або підняття головного кінця ліжка. Коли змінюється кут положення тіла, зменшується спадання тканин глотки, і відповідно кількість епізодів апное може зменшуватися.Також відомо, що у деяких людей зупинки дихання частіше виникають у положенні на спині, тоді як на боці їх значно менше. Тому інколи використовують спеціальні валики або інші пристрої, які допомагають людині спати переважно на боці. Це може бути додатковим інструментом для полегшення стану.— Чи можлива профілактика хропіння та апное?— Якщо говорити про профілактику, то одним із ключових факторів є підтримання нормальної маси тіла, адже зайва вага — одна з поширених причин апное. Другий важливий момент — нормальне носове дихання, не лише вдень, а й уночі.Третій фактор — правильне положення нижньої щелепи, щоб під час сну вона не западала назад. Також важливо висипатися, адже гормон сну мелатонін пов’язаний із тонусом м’язів глотки. Якщо людина регулярно недосипає, цей тонус може знижуватися.З віком м’язовий тонус загалом зменшується, а у жінок це може бути пов’язано і зі зниженням рівня естрогенів, що також впливає на м’язову масу.Тому корисно підтримувати тонус м’язів глотки, наприклад, за допомогою міофасціальних вправ або дихальних практик. У цьому контексті часто використовують елементи йоги або спеціальні дихальні техніки, які можуть допомагати зміцнювати м’язи та покращувати контроль дихання.Практичні поради для здорового сну— Що б Ви порадили людям, які хочуть легше засинати і краще підготуватися до сну? Які прості звички можуть у цьому допомогти?— Узагальнюючи, я б сказала, що готуватися до сну потрібно ще зранку. Як це зробити? Передусім розпланувати свій день. Тобто використовувати елементи тайм-менеджменту, про які сьогодні багато говорять.Важливо, щоб протягом дня було збалансовано розподілено навантаження: робота, відпочинок і обов’язково фізична активність. М’язова втома додає загальної втоми організму, тому людині легше заснути.За моїми спостереженнями, люди, які більше працюють фізично, часто засинають легше, ніж ті, хто працює переважно інтелектуально. Коли мозок перевтомлений, йому складніше "відключитися", а для сну важливо, щоб він поступово перейшов у стан відпочинку. Тому фізична активність має бути впродовж дня. Якщо її не було, можна додати легку активність увечері — наприклад, прогулянку, йогу або пілатес, але без надмірного навантаження.Також важливо правильно розподіляти харчування протягом дня. Не варто їсти дуже мало зранку, пропускати обід, а ввечері переїдати. Краще, щоб харчування було рівномірним, а вечеря — легкою і помірною.Окрім цього, варто дотримуватися гігієни сну у вечірній час. Наприклад, використовувати приглушене тепле світло, зменшити кількість стимулюючих факторів і сформувати власні вечірні ритуали. Для когось це тепла ванна, для когось — доглядові процедури, читання або інші спокійні заняття.Тобто важливо створити плавний перехід до сну. У когось цей період може тривати з восьмої до десятої вечора, у когось — з дев’ятої до одинадцятої, у когось — з десятої до дванадцятої. Але сам цей перехід допомагає організму поступово налаштуватися на відпочинок.Організм загалом працює як годинник. Часто люди опираються, коли чують про режим дня, бо одразу порівнюють його з армійською дисципліною. Частково це дійсно схоже, але насправді кожна людина може підібрати режим, який підходить саме їй.Головне, щоб у ньому була системність і регулярність: коли сон і пробудження відбуваються приблизно в один і той самий час, організм до цього звикає, і з часом сон налагоджується значно легше.— Є певні дихальні практики, які можуть полегшити засинання. Чи могли б ви розповісти про них детальніше?— Так. Є, наприклад, техніка дихання "по квадрату", яка допомагає знизити напругу. Вона вирівнює дихання, яке при підвищеній тривожності часто стає поверхневим. Суть техніки така: потрібно на вдиху порахувати до чотирьох, потім затримати дихання на чотири секунди, далі видихати також на чотири рахунки і знову затримати дихання на чотири. Такий цикл варто повторити приблизно 10-20 разів.Також існують інші релаксаційні техніки. Наприклад, прогресивна м’язова релаксація за Джекобсоном. Її легко знайти, зокрема на YouTube. Ця техніка полягає у почерговому напруженні та розслабленні різних груп м’язів — вона допомагає, розслабитися і легше перейти до сну.Загалом важливо шукати інструменти, які підходять саме вам, або звернутися до спеціаліста, який допоможе підібрати ефективні методи.— Підсумовуючи нашу розмову, назвіть кілька найважливіших правил здорового сну, які кожна людина може застосувати у повсякденному житті.— Кожен має мати базову грамотність щодо гігієни сну. Це так само важливо, як, наприклад, інтимна гігієна чи звичка помити фрукт перед тим, як його з’їсти.Гігієна сну передбачає кілька простих речей: приглушене світло ввечері, спокійну атмосферу і поступовий перехід до сну. Це дуже важливо для того, щоб організм міг правильно налаштуватися на відпочинок.Другий момент — те, як проходить наш день. Важливо, щоб у ньому були фізична активність і збалансоване харчування. На перший погляд це не має прямого зв’язку зі сном, але насправді якість сну багато в чому залежить від того, як ми прожили день.Третій важливий фактор — дихання під час сну. Воно повинно бути носовим, а не через рот.Я нещодавно спілкувалася з отоларингологом, доцентом кафедри, який активно займається науковими дослідженнями і працює зі студентами. Він згадував про нові дослідження, у яких йдеться про те, що в носових пазухах утворюється певна речовина, яка може сприяти покращенню якості сну. Якщо людина дихає ротом, цей механізм не працює. Тому носове дихання під час сну — один із ключових факторів здорового відпочинку.Якщо підсумувати, можна виділити три основні речі:по-перше, гігієна сну ввечері;по-друге, режим і спосіб життя протягом дня — фізична активність, харчування, баланс роботи та відпочинку;по-третє, нормальне носове дихання під час сну..

1 березня на великі екрани вийшло романтичне фентезі "Мавка. Справжній міф". Головну чоловічу роль у стрічці — студента Лук’яна — зіграв молодий актор Іван Довженко. Для нього цей фільм став не просто новим етапом у кар’єрі, а справжнім випробуванням на професійну зрілість.Його герой — допитливий студент-біолог, який через кохання до міфічної істоти відкриває для себе інший вимір — не лише казковий, а й внутрішній.Глядачі вже встигли звернути увагу на Івана — за природну харизму, вроду та щирість у кадрі. Ми ж поговорили з актором про те, що означає бути представником нового покоління українських акторів, як він проживав історію свого героя — і як знімальний майданчик несподівано допоміг йому зблизитися з батьком.Про пошук себе і дух часу— Іване, якби коротко: у чому ваша головна сила як актора нового покоління? І що, навпаки, ще хочеться у собі змінити або посилити?— Наша сила — у свободі мислення, внутрішній волі та постійному пошуку себе. Ми дуже чутливі. При цьому в мені іноді прокидається глибоке шанування традицій, щось, що пов’язує зі старшими. Це проявляється навіть у музиці: мій плейлист — це суміш усього підряд.— Ви сказали, що ваше покоління — особливе. Що саме, на вашу думку, робить його таким?— Моє покоління — це про війну. Для моїх ровесників це втрачена молодість, випускні під обстрілами, університет під час ковіду. Це важкість через російську агресію. Але водночас це про те, що ми йдемо далі. Ми бачимо майбутнє України, хочемо творити тут і прагнемо свободи.— Чи відчуваєте ви різницю у мисленні або підходах до роботи між вашим поколінням акторів і старшими колегами на знімальному майданчику?— У реальному житті ми, молоді, вільні та пристосовані до нового часу, до змін і новаторства. А на знімальному майданчику я помітив, що у старшого покоління значно більше досвіду. Вони бачили більше, можуть дати влучну пораду, поки ми тільки вчимося.— Чим наповнене ваше життя поза знімальним майданчиком? Про що глядачі точно не здогадуються?— Я пишу музику, час від часу люблю складати вірші. Володію кількома музичними інструментами, а зараз освоюю ще один — поки не хочу казати який. Музика мені дуже подобається, у ній я відчуваю себе поза реальністю. Для мене кіно поки що — це суміш багатьох технічних факторів і живого мистецтва. Справжнє починається тільки після команди "камера, мотор".— Як кіно змінило ваше життя: що воно у вас забрало, а що дало взамін?Кіно забрало в мене відпочинок, а натомість дало неоціненний досвід.Лук’ян між реальністю і магією "Мавки"— Чи є у Лук’яна риси, у яких ви впізнаєте себе?— Так, це прагнення до нового, постійне навчання та бажання щось досліджувати. А головне — пошук себе. У цьому містичному всесвіті Лук’ян, як і я у своєму віці, намагається зрозуміти, чого він хоче від життя і ким він є насправді. Завдяки Мавці він занурюється у глибини власної душі.— Кохання Лук’яна до Мавки — це справжня сила почуттів чи радше юнацький бунт?— Це саме сила кохання. Це не бунтарство проти батьків, які щось забороняють. Це стик двох абсолютно різних світів: міфічного та реального. У тому, як з’єднуються реальна людина та міфічна істота, і полягає справжня міць їхніх почуттів. Свого персонажа я б описав трьома словами: свобода, вірність і кохання.Робота з батьком та руйнування міфів— Яким був досвід працювати з батьком, В’ячеславом Довженком, на одному знімальному майданчику?— Особисті стосунки на роботу не впливали, ми абсолютно сепарувалися. Ми могли жартувати, але він ніколи не давав мені порад — навіть під час навчання в університеті. Він дивився мої дублі, але принципово нічого не коментував. Я б і сам не просив, навіть образився б, бо мені важливо все зробити самому. Батько теж каже в інтерв’ю: "Хай синок сам набиває гулі". Але в особистому плані цей проєкт нас зблизив. Ми обоє багато працюємо і рідко бачимося, а тут провели час разом, і від цього повіяло чимось дуже теплим.— Ви лише починаєте свій шлях у професії. Який міф про акторські династії вам хотілося б зруйнувати?Саме той, що "генетика на дітях відпочиває". Це не завжди так. Є багато світових прикладів, і в Україні багато акторських сімей. Коли кажуть: "Зрозуміло, це діти акторів, вони нічого не вміють" — це міф. Я не готовий терпіти, коли про мене говорять лише як про "сина акторів". Дуже важко, коли люди думають, що за тебе хтось домовився. Ти сам обрав цю професію, сам нею гориш, а тобі кажуть: "Все куплено". Це стає "моторчиком" — хочеться попри все творити.Дивіться фільм  "Мавка. Справжній міф" з Іваном Довженком у ролі Лук'яна в кінотеатрах по всій Україні з 1 березня!.

Війна Росії проти України оголила не лише військові та політичні виклики, а й глибинні питання віри, ідентичності та відповідальності релігійних спільнот. У поліконфесійному українському суспільстві ці теми набувають гостроти — особливо тоді, коли релігія виходить за межі храмів і опиняється на фронті, у політиці та в особистому моральному виборі людини.Про ці виклики ми поговорили з Саїдом Ісмагіловим — ексмуфтієм Духовного управління мусульман України "Умма", кандидатом філософських наук та лейтенантом Другого окремого медичного батальйону. — Пане Саїде, розпочнімо нашу розмову з теми релігії у Збройних силах України. Попри поліконфесійність нашої держави, мусульмани залишаються невеликою, але помітною релігійною меншиною, роль якої відчутна у війську. За даними Релігійно-інформаційної служби від 1 квітня 2024 року (це найсвіжіша на сьогодні статистика), мусульмани становлять близько 0,2% населення України, тоді як у війську їх орієнтовно близько 2%. Як сьогодні забезпечуються релігійні потреби мусульман у ЗСУ? І з якими труднощами доводиться стикатися?— У Збройних силах релігійні потреби мають забезпечувати військові капелани. Нині мені відомо, що у Збройних силах офіційно на посадах є шість мусульманських військових капеланів. Декілька капеланів-волонтерів, які на волонтерських засадах допомагають, з дозволу відповідних керівних структур, проводити душпастирську опіку для мусульман-військовослужбовців.Звісно, цієї цифри недостатньо, але проблема полягає у тому, що мусульмани розпорошені по війську, тобто немає якогось окремого батальйону або бригади, де могли би зібрати мусульман. У нас, згідно з законодавством, не передбачено, щоби військові формування поєднувалися за національною або релігійною ознакою. Тому так вже природно сталося, що мусульмани перебувають майже в усіх, без виключення, бригадах і батальйонах, але по одній, по дві, по три особи. Тобто незначна кількість.І, відповідно, для такої кількості мусульман немає ніякого сенсу чи доцільності прикріплювати мусульманського військового капелана. Тому ті мусульманські капелани, які нині служать у ЗСУ, працюють у різних бригадах, батальйонах, на різних посадах.Мені більше пощастило, у мене в батальйоні близько 15 мусульман. У нас медичний батальйон — це специфічний батальйон, де переважно медичний персонал: старший медичний персонал, молодший медичний персонал, водії евакуаційних автівок. У нас якось так сталося, що є мусульманський колектив, невеликий, але є. Але з досвіду війни в інших бригадах, в яких мені довелося побувати, то іноді можна зустріти в них мусульман, іноді — ні.Але в цілому у нас законодавство передбачає, що людина має право на задоволення релігійних потреб. Задля цього до бригади або батальйону можуть викликати мусульманського капелана: того, який на посаді, або добровольця. Це має забезпечити капелан військової частини, в якій служить мусульманин.Також рекомендовано мусульман відпускати до мечеті у дні свят або у дні ключових богослужінь, які є обов’язковими у мусульманській релігії. Ну, звісно, тут уже має комунікувати зі своїм командиром кожен окремий військовослужбовець: якщо це можливо — напряму, якщо це складніше зробити — то через капелана для того, щоб отримати дозвіл на відвідування мечеті під час свят або у п’ятницю — під час п’ятничного джума-намазу. Дозволяється, наприклад, передавати, розповсюджувати затверджену і перевірену релігійну літературу.При Міністерстві оборони існує Рада душпастирської опіки, і в цю Раду входить, зокрема, і Духовне управління мусульман України "Умма", яке я очолював до повномасштабного вторгнення наших ворогів. Наше Духовне управління, воно у тому числі і у структурі Збройних сил допомагає задовольняти духовно-релігійні потреби.Духовне управління мусульман України "Умма" було офіційно зареєстроване 10 великими мусульманськими громадами у вересні 2008 року. Згідно з даними, опублікованими на сайті "Умма", станом на вересень 2018 року до складу духовного управління входили 30 мусульманських громад із 18 регіонів України.Громади "Умма" мають свої мечеті або молитовні будинки та проводять усі ісламські релігійні обряди. Більшість імамів здобули освіту в університетах, інститутах або медресе на факультетах ісламської теології; вільно володіють кількома іноземними мовами, передусім — арабською.Окремо потрібно сказати про харчування відповідно до мусульманських канонів. У мусульман є певний харчовий стандарт, що має назву халяль, тобто це та їжа, яку дозволено вживати мусульманам. І хоча вже декілька років триває дискусія про те, що ми орієнтуємося на стандарти НАТО, а у більшості країн Альянсу передбачено, що для людей за їх релігійними або ідеологічними переконаннями держава йде назустріч і забезпечує відповідним харчовим раціоном. Тому, наприклад, у країнах НАТО є халяльні сухпаї, є кошерні для тих, хто сповідує юдаїзм, для веганів є веганські тощо.У нас, попри те, що чотири роки тривала ця дискусія і запевнення стосовно того, що це розробляється, на жаль, кінцевий продукт так і не народився, і жоден із мусульман ще не тримав халяльного українського сухпаю.— Значна частина мусульман України — це кримські татари, для яких війна фактично розпочалася ще 2014 року після анексії Криму і триває досі — вже в умовах окупації. Багато кримських татар залишилися на тимчасово окупованих територіях. Чим, на вашу думку, сьогодні відрізняється становище мусульман в Україні, у Росії та на окупованих територіях?— Дуже цікаве питання насправді. У нас про це мало розповідається, адже увага до національних і релігійних меншин все ж таки трохи менша, особливо під час війни, коли усі однаково страждають. Але як релігієзнавець, як кандидат філософських наук саме із царини релігієзнавства, я досліджував усі процеси, які відбуваються в Україні й поза її межами. Україна демонструє дуже високий рівень релігійних прав і свобод.У нас не існує такої ганебної практики, як переслідування віруючих, як заборонена література, як строки ув’язнення для віруючих через те, що вони читають якусь літературу, яку потім вносять до списку забороненої, а на підставі того, що людина її має, мала чи колись читала, чи колись в Інтернеті дискутувала, їй можуть дати реальний термін, як це відбувається у Росії.Ця дивна ганебна практика Радянського Союзу, до речі, дуже підтримувана релігійними діячами не лише у Росії, але й окремими релігійними діячами в Україні, мене дуже дивує. У Радянському Союзі ж не існувало такого феномену, як Інтернет, де можна знайти будь-яку книжку, будь-яку статтю, ідею і почитати її, ознайомитися.У сучасну цифрову епоху у мережі можна знайти будь-які матеріали, і тому забороняти зараз якусь книжку — це щонайменше безглуздо. Бо той, хто бажає, може її легко знайти, навіть попри на обмеження доступу до певних ресурсів і сайтів, як це, наприклад, відбувається в Росії, де зараз усе загалом забороняють: месенджери, YouTube тощо, але люди, це я точно знаю, за допомогою VPN та інших маніпуляцій обходять ці заборони. І якщо людина хоче знайти якусь літературу, вона це зробить. То ж для мене боротьба з книжками — це вже якийсь пережиток. Як полювання на відьом, коли людей спалювали на вогнищі за єресь або за якісь неправильні погляди.У сучасній демократичній країні інформація має працювати по-іншому: якщо, наприклад, та чи інша література є небезпечною, то потрібна не заборона, а виховання. Ми маємо виховувати українців так, щоби вони не читали російську пропаганду, зокрема й релігійну. Бо Росія впливає за допомогою саме релігійної пропаганди — це і Російська православна церква, яка у нас в Україні представлена УПЦ Московського патріархату, це і певні мусульманські духовні управління та структури, які фактично ще на початку нашої незалежності були інкорпоровані саме наказом з Росії.Релігійна мережа, у тому числі в Україні, виконує пропагандистську роль на користь нашого ворога. Ті права і свободи, що є в Україні, — унікальні, бо у нас віруючі є вільними у тому, щоб сповідувати свою релігію, створювати релігійні громади, будувати культові споруди. Якщо діяльність релігійної громади не суперечить законодавству України, то люди можуть вільно сповідувати й проповідувати свої погляди.Навіть зараз Російську православну церкву, яка вже відкрито протягом усієї повномасштабної війни грає проти України, у нас досі не можуть заборонити. Бо наші американські, європейські партнери вбачають у цьому релігійні утиски. Звісно, що коли українська держава намагається заборонити ту саму Російську православну церкву в Україні, під якою б назвою вона не функціонувала, то це питання національної безпеки, питання виживання українського народу, української держави й української культури, зокрема й української церкви.У Росії з правами й свободами для мусульман набагато гірше, там становище дуже погане. У них величезний список забороненої літератури, заборонених організацій. Там абсолютно усе релігійне життя під контролем ФСБ, у тому числі й за допомогою офіційних релігійних діячів.Я вже багато разів у різних інтерв’ю казав, що вербування релігійних діячів до лав ФСБ почалося з першого дня приходу Путіна до влади. Фактично ще у навчальних закладах, я тому був свідком, вербували майбутніх священників, я спостерігав це за майбутніми імамами у мусульманському навчальному закладі. Їх вербували для того, щоб вони працювали на ФСБ. Ті діячі, які відмовилися бути під контролем та співпрацювати із російськими спецслужбами, не стали імамами у мечетях — їх не призначили. Все релігійне життя у Росії жорстко під контролем російських спецслужб.І навіть коли розпочалася повномасштабна війна, жоден російський офіційний релігійний діяч не засудив це, жодна особа не виступила на підтримку України і не закликала свою владу припинити цей геноцид та знищення українського народу. А ті, хто найбільш лояльні до влади, декілька разів збиралися на великі форуми, конференції, де усіляко підтримували дії політичної влади зі знищення України й українців.Це свідчить про те, що релігійне життя у Росії абсолютно підконтрольне російській державі, російській владі і, зокрема, російським спецслужбам. Окрім згаданих мною забороненої літератури й організацій, у Росії було багато випадків вбивств і нападів на мусульманських релігійних діячів, демонтаж мечетей.В Україні жодну мечеть, навіть побудовану без відповідних дозволів, ніколи б не демонтували. Ніколи держава не знищувала культові споруди, якщо вони вже зведені. У Росії ж це абсолютно нормально. Нелояльні, непідконтрольні мечеті під формальним приводом багато разів просто бульдозерами зносили.Також права і свободи мусульман Росії дуже обмежені. Особливо погана ситуація на тимчасово окупованих територіях, оскільки Росія вбачає в релігії дуже потужний ідеологічний чинник, і на окупованих територіях Криму, Донбасу, Запорізької області, Херсонщини люди звикли до свободи, до тих прав і можливостей, які надавала українська держава. Тому Росія в експрес-порядку намагається поставити людей на окупованих територіях у стійло. Це вилилося у масові арешти, величезні строки ув’язнення для мусульман в Криму, на інших тимчасово окупованих територіях, заборони навчальних закладів, громад, мечетей, що функціонували до окупації, примус до лояльності з боку релігійних діячів.Ще один аспект, про який дуже мало говорять, — це примусова мобілізація до лав збройних сил Росії. Мобілізують, у тому числі й тих, хто сповідує іслам — їх кидають одразу на фронт у "мʼясні" штурми проти нас, проти своїх друзів, співгромадян, мусульман, захисників України.Але з Божого погляду ми захищаємо свою Батьківщину і ми зобов’язані це робити. З погляду шаріату, на мою персональну думку, мусульмани України, які б’ються у лавах Збройних сил України й захищають Україну, перебувають на джихаді. Тобто вони ведуть джихад для захисту своєї країни від загарбника.А мусульмани, які в лавах збройних сил Росії злочинно нападають на нас і вбивають, фактично є грішниками, вбивцями і злочинцями. Тому коли на окупованих територіях наших співгромадян, які там вимушено опинилися, кидають проти нас — це для багатьох, зокрема й особиста, трагедія.Що стосується мусульман України, то ми маємо великі права і можливості, і багато мусульман, воїнів, з якими мені доводиться спілкуватися, не в останню чергу пішли добровольцями у перші дні війни, вони дуже вмотивовані й розуміють, за що вони б’ються. Адже вони не хочуть опинитися на окупованих територіях, щоб до нас, до мусульман України, були застосовані ці російські методи примусу — любові до царя, Російської імперії. Бо усі ці речі йдуть у конфлікт із совістю, гідністю, з чесними релігійними поглядами.— Дякую за розгорнуту відповідь. В умовах війни армія стає простором не лише бойової взаємодії, а й співіснування різних релігійних традицій. Більшість віруючих у ЗСУ — християни. Чи відчуваються у війську особливості служби воїнів різних конфесій? І чи виникають між мусульманами та християнами якісь релігійні непорозуміння або суперечки?— Суттєво нічим не відрізняється. Як християни, так і мусульмани, люди інших поглядів і люди, які взагалі позиціонують себе як невіруючі, — вони у війську різні. Серед цих категорій є і герої, і бійці, які дуже звитяжно захищають нашу Батьківщину. Є люди, які не дуже відповідально ставляться до виконання своїх військових обов’язків. Тобто люди різні. І сказати, що мусульмани чимось краще за немусульман, — буде несправедливо і неправильно.Дійсно, якщо мусульманин дотримується приписів ісламу, то таких військовослужбовців дуже цінують командири. Один з приписів, як ви знаєте, — це повна заборона на вживання алкоголю у будь-яких кількостях, будь-коли й будь-якого. У Збройних силах цінуються воїни, які не вживають алкоголь і завжди тверезі, бо, чесно хочу сказати, з того військового досвіду, що я маю, а це вже скоро як чотири роки у Збройних силах, — дуже багато проблем від того, що люди вживають алкоголь.Бо людина може після цього неналежним чином ставитися до виконання бойових завдань, через що може загинути як вона сама, так і побратими, можна втратити позиції, можна поставити під ризик безпеку тощо. Алкоголь на війні — це ворог. Мусульмани, які не вживають алкоголь, дійсно цінуються командирами через те, що вони завжди тверезі й, відповідно, від такого воїна ніхто не буде очікувати того, що він у якийсь день буде у невідповідному стані й не зможе виконувати бойові завдання.Також багато мусульман-добровольців високомотивовані через те, що мають певне ідеологічне підґрунтя, тобто чому саме захищають Батьківщину. Я вже казав, що, по-перше, — це наш обов’язок, і цей обов’язок чітко прописаний у священних текстах: в Корані і Сунні. По-друге, багато мусульман не хочуть опинитися в окупації під російською владою, і ми дуже добре знаємо, що сталося з тими нашими побратимами, які воювали в АТО, а потім опинилися на окупованих територіях. Їх звинуватили у тероризмі.От, наприклад, є військові, які були військовослужбовцями Збройних сил України під час 14-го, 15-го, 16-го років у зоні АТО, пізніше — в зоні ООС, захищали Батьківщину, потім вони демобілізувалися, поїхали до своїх домівок на Херсонщині, на Запоріжжі і з початком повномасштабної війни опинилися в окупації. І жоден із них не залишився непоміченим. До кожного приходили російські спецслужби, давали строки за тероризм, за війну проти Росії, ув’язнювали, деякі були вбиті, закатовані.Ми точно знаємо, що нас обов’язково вб’ють, якщо ми програємо на цій війні.— Наступне питання частково філософське, але водночас безпосередньо пов’язане з вашим особистим досвідом. Чи впливає, на вашу думку, релігійна приналежність на бойовий дух військовослужбовця? Якщо так — як саме?— Релігійна приналежність може по-різному впливати на бойовий дух… Наприклад, є люди і є релігії, що сповідують пацифізм. І є релігії, зокрема й в Україні, які забороняють своїм віруючим брати зброю і брати участь у бойових діях. Я спілкувався з такими людьми, і вони просто аргументували це своїми релігійними переконаннями, але в армії є велика кількість дуже важливих обов’язків і велика кількість посад, які не передбачають безпосереднього тримання зброї й ураження ворога.В армії потрібні медики, які рятують життя, механіки, які ремонтують техніку, люди на посадах ППО, які збивають усі ці ракети, "шахеди", кухарі, люди, які працюють на складах, будують захисні споруди: бліндажі, окопи, бункери, укриття. Для всього цього потрібні ті, хто може це робити.І дуже велика повага, зокрема й з мого боку, до тих віруючих, які через свої релігійні переконання відмовлялися безпосередньо брати зброю, але не відмовлялися захищати Батьківщину. Наприклад, працюють механіками з ремонту автівок і бронетехніки, кухарями, медиками, зв’язківцями, водіями тощо. В армії дуже багато роботи, яку потрібно виконувати.У мене був досвід: я починав свою службу в Збройних силах України в 635-му окремому батальйоні — це батальйон протиповітряної оборони, до мене привезли солдата з навчального центру, який відмовлявся брати зброю.Я був тоді командиром взводу управління, його привезли до мого взводу і сказали: "От тобі віруючий — долучай його до виконання завдань". Я запитав, чому він відмовляється. Він пояснив, що через релігійні переконання не може тримати зброю. Тоді я уточнив, чи може він працювати за комп’ютером. Він відповів, що може. У результаті я посадив його чергувати на РЛС — це радіолокаційна станція, де ми відстежували ворожі повітряні цілі, і людина не працювала зі зброєю, натомість працювала на відповідному обладнанні, на станції РЛС, яка відстежувала ворожі об’єкти, що атакували нас з повітря, для того, щоб наші засоби протиповітряної оборони їх збивали.Тобто, якщо ти не тримаєш зброю, наприклад, через свої релігійні переконання, ти можеш виконувати інші, дуже важливі для порятунку людей завдання, і вони не менш корисні, і ти при цьому не виступаєш як відмовник.Під час війни аморально бути відмовником, коли вбивають тебе, твоїх дітей, усю країну. Можливо, інші віруючі зі мною не погодяться, але я вважаю, що аморально бути ухилянтом, тому що фактично ти хочеш, щоб тебе і твоє життя захищав хтось інший. А є віруючі з іншої категорії, яким релігійні переконання не забороняють тримати зброю. Вони гідно воюють, героїчно, звитяжно, мужньо.Що стосується мусульман, то мусульманам взагалі наказано брати зброю й у разі агресії бути захисниками. Це наказ — це не дозвіл, і це обов’язково. Але цей обов’язок стосується чоловіків. Жінки — за бажанням: якщо жінка бажає, то може стати воїном, але якщо ні, то сама релігія не примушує.Коли я чую, що мусульманин відмовляється брати зброю і воювати, я кажу, що переконання цього мусульманина не відповідають нормам ісламу та не відповідають наказам Корану. В ісламі сам пророк Мухаммед, мир йому, брав у руки зброю і воював. В одному з боїв, у битві при горі Ухуд, він був достатньо важко поранений ворожим списом в обличчя, але він завжди брав до рук зброю і йшов першим у бій та вів усіх за собою. Він власним прикладом показував своїм послідовникам, яким має бути віруючий.Відповідно, у нас, у мусульман, навіть для тих людей, хто є релігійними діячами, не просто можна, а обов’язково захищати зі зброєю в руках.— Хотілося б перейти до більш широкого, але дуже актуального питання. Повномасштабна війна зробила міжнародну підтримку ключовим фактором для України, однак діалог із мусульманським світом досі залишається обмеженим. Як, на вашу думку, активніше співробітництво України з країнами ісламського культурного кола могло б вплинути на хід російсько-української війни?— Чесно кажучи, я не впевнений, що підтримка мусульманських країн — точніше, країн із мусульманським населенням — могла б нам допомогти. Річ у тім, і це не таємниця, я думаю, це відомо нашим глядачам і слухачам, що більшість мусульманських країн, навпаки, підтримують Росію.Росія давно присутня своїм пропагандистським матеріалом в арабо-мусульманських країнах. Вже понад 20 років існує російський пропагандистський канал Russia Today, який транслюється арабською мовою на арабські країни. Більш як 20 років російська пропаганда, оці всі Соловйови, Кісельови, Скабєєви й інші зливні бачки, транслюють російську пропаганду на весь мусульманський світ. Для кожної аудиторії російська пропаганда знаходить свій підхід.Коли я запитував у представників мусульманських країн, чому вони підтримують Росію, вони казали: "Тому що Росія воює зі Сходом, із НАТО, зі Сполученими Штатами". Я відповідав: "Вона воює з Україною, вона не воює зі Сполученими Штатами, не воює з Францією чи Великою Британією". На це вони заперечували: "Ви нічого не розумієте: насправді Росія воює з НАТО. Просто вам не пощастило, що Україна стала полем битви".І російська пропаганда, спрямована на мусульманські країни, транслює такий наратив: "Ваші й наші вороги — це країни Заходу. Мусульманські країни були колоніями країн Заходу, у тому числі Великої Британії, Франції, Італії, Німеччини, Іспанії. Відповідно, ми воюємо з вашими поневолювачами, з вашими ворогами. Ми воюємо з колективним НАТО і країнами Заходу, які вторглися і в Ірак, і в Афганістан, підтримують Ізраїль. Отже, воюючи з ними, ми воюємо зі Сполученими Штатами й з країнами НАТО. Тож ви маєте нас підтримувати".І якщо влада займає різну позицію — влада в мусульманських країнах частіше займає нейтральну позицію — то так звана арабська вулиця або мусульманська вулиця, бо мусульманський світ ширший, ніж арабський світ, — це й Індонезія, і Малайзія, і Бангладеш, і Пакистан, Афганістан, Туреччина, тобто велика кількість країн. Так звана мусульманська вулиця співчуває, підтримує Росію, бо російська пропаганда транслювала, що вони борються з їх поневолювачами. Натомість український погляд ніколи не був широко представлений в арабо-мусульманському світі.Ми не працювали з цими країнами й, знаєте, можна зробити певні кроки, які могли б змінити цю ситуацію, але Україна не має можливостей і достатнього фінансового забезпечення, щоб на цьому етапі перебити російську пропаганду.Проблема у тому, що Україна не звертала уваги на світ країн Глобального Півдня. Росія використовує країни Глобального Півдня для того, щоб тримати свою економіку.— Війна радикально змінює людину — її уявлення про життя, смерть і навіть про межі можливого. Часто на фронті трапляються речі, які складно пояснити раціонально. Як ви вважаєте, чи є на війні місце тому, що можна назвати дивом? І як часто, на вашу думку, таке трапляється?— Дива відбуваються щоденно. Для невіруючих — це випадковість, кожен день відбувається якась випадковість, для віруючих людей — випадковості не існує, тобто усе закономірно.Найбільше диво, про яке ми мало замислюємося, — це те, що Україна вистояла, виходячи із тих стартових позицій, із яких розпочиналася повномасштабна війна. Адже, якщо логічно подумати, то просто неможливо було встояти. У нас не було ні армії у великій кількості, ні зброї, ні ресурсів, ні економіки — нічого.Але перше і найбільше диво: як Україна вистояла? Чому, маючи перевагу в десятки, а іноді й у сотні разів, Росія не змогла нас досі здолати, і я маю надію, що ніколи не здолає?Я абсолютно впевнений, що це було Боже провидіння: Бог за нас, Бог за Україну, і, відповідно, Він не дав у ті найбільш критичні дні нам впасти й постійно Господь не дає нам впасти. Іноді наші люди, наша влада, вони вже копають собі помиральні ями й хочуть впасти, але Господь не дає, тому що у Нього на Україну інші плани. Якби ми були не потрібні Богу, ми б не вистояли навіть у ті дні.Попри те, що доводиться битися не лише проти Росії і її союзників, таких як Північна Корея, Іран, Китай, який підтримує та допомагає Росії, доводиться вже рік битися зі США, з адміністрацією Дональда Трампа й з їхнім примусом до капітуляції. Фактично, кажімо чесно, ця американська адміністрація намагається нас змусити піти на вимоги Путіна і примушує до капітуляції.І, попри те, що проти нас зараз неофіційно об’єдналися найбільш могутні держави світу — Росія, Китай, Сполучені Штати, ми тримаємося. Як? Якщо це не диво, то що це? Ми не просто тримаємося, а продовжуємо контрнаступати. Я маю надію, що не просто вистоїмо, а переможемо у війні. Попри всі труднощі, ми досі живі. Я не знаю, які ще дива потрібні, яких чудес ще не вистачає.На війні іноді здається, що неможливо вижити, коли поруч з тобою прилітає ракета, прилітає КАБ — керована авіабомба, снаряд, а людина виживає, іноді навіть не отримує поранення. Це абсолютне диво, бо за усіма законами фізики вижити неможливо!А іноді буває, що ти не розумієш, як людина померла. Був такий випадок: загинув військовослужбовець, його медики роздивляються і не можуть знайти жодного поранення, жодного проникаючого ані уламка, ані кулі. Нічого немає. А людина мертва. І зрозуміло, що загинув від поранення, а саме поранення знайти не можуть.Потім, уже при більш детальному дослідженні, з’ясувалося, що маленький уламочок залетів під язик у відкритий рот. Маленький, як насіння соняшника. Одразу ж не помітно, що людині у відкритий рот, просто коли вона, можливо, розмовляла чи позіхала або глибоко дихала, маленький уламочок влетів під язик і вбив її, бо візуально поранень немає.От це теж: якщо Господь визначив для людини, то вона від такого от маленького уламочка у роті загине. Якщо Господь не визначив, то величезна ракета або КАБ прилетить поруч, а людина залишиться живою.— Ми з вами зараз порушили питання життя і смерті. Ви стали на захист України з початку повномасштабного вторгнення й бачили смерть на власні очі. Чи змінилося ваше особисте сприйняття смерті?— Чесно кажучи, коли я опинився у зоні бойових дій, а це було у перші дні війни, коли тривали бої за Бучу, за Ірпінь, ми робили евакуацію з Ірпеня. Ми потрапляли під такі масивні, щільні обстріли, і я для себе з перших днів війни з подивом з’ясував, що мені не страшно.От знаєте, поки ви не опинитеся у кризовій ситуації, ви не можете сказати, як ви відреагуєте, як ви будете поводитися. Іноді людина, фізично сильна, ніби хоробра, ніби впевнена у собі, опиняється під обстрілом у критичній ситуації й починає панікувати. І ти бачиш величезних дядьків, які видаються мужніми, але, як діти, плачуть, ховаються, панікують, не знають, що робити.А іноді якась тендітна дівчинка поводиться абсолютно спокійно і мужньо, без страху. Тоді вона цілому полку тих дядьків може дати фору. У кожної людини є свій внутрішній стрижень, психологічна стійкість, впевненість у собі, відсутність паніки.Я не кажу про страх — він потрібен на війні, він допомагає нам прийняти правильні рішення. Не геройствувати, як-то кажуть, а чітко оцінювати небезпеку і розуміти, що робити. Паніка дуже заважає, адже коли людина починає метушитися, вона втрачає холодний розрахунок. Більше шансів, що така людина загине від того, що вона ухвалює неправильні, панічні рішення.Виявляється, що це ніяк не залежить від фізичного стану чи натренованості людини. Зрозуміти це можна лише тоді, коли ти опиняєшся безпосередньо там. Часто людині страшно навіть уявити, як вона поводитиметься на війні. Однак, опинившись у тих обставинах, вона нерідко із подивом усвідомлює, що страх відступає.Те саме я і відчув тоді, в перші дні війни, коли був чимало разів під різними обстрілами: від ракетних до кульових, — і мені не було страшно. Спершу я не розумів, чому так відбувається. Згодом, поспілкувавшись із психологами, почув пояснення: у кожної людини різний поріг стресостійкості, тобто індивідуальна реакція на стрес і небезпеку.Для себе я з’ясував, що мені абсолютно не страшно загинути, абсолютно не страшно померти. І з цим живу тепер. Коли опиняєшся в таких обставинах, саме там, у цих умовах, відкриваєш для себе щось суттєве про самого себе.— Війна ставить перед релігійними лідерами питання не лише служіння, а й особистої відповідальності та меж власної ролі. З початком повномасштабного вторгнення ви склали повноваження муфтія. Чи замислювалися Ви над цим рішенням раніше — наприклад, після анексії Криму у 2014 році?— Посада муфтія — не пожиттєва. В ісламській традиції, принаймні у тій, що існує на теренах України, посада муфтія є виборною, тобто людину обирають на певний термін: на два, на чотири, на п’ять років — відповідно до статуту релігійної організації. Людина має бути готова залишити посаду, якщо її на наступний термін не оберуть.Чесно кажучи, коли мене вперше обрали у 2009 році, для мене це була несподіванка. Я не очікував, не розраховував, що мене серйозно будуть розглядати мусульманські громади з різних регіонів України як муфтія, адже я був надто молодий, мав мало досвіду, і були люди старші, більш досвідчені, з кращою освітою.Тому, коли мене обрали муфтієм, я, звісно, погодився працювати над відродженням мусульманської громади України, але ніколи не прилипав до посади й до місця. Я цілком серйозно розраховував на те, що після першого терміну мене не переоберуть, після другого терміну я думав, що не переоберуть, і після третього терміну я також так думав. Я завжди готовий був полишити посаду, адже абсолютно до неї не приростав.Також хочу сказати, що це серйозна відповідальність. Бути релігійним лідером — великий тягар. Це дуже важко психологічно, іноді важко фізично витримати: вести за собою людей, бути певним локомотивом, бути певним прикладом. Я вже тоді думав про можливе переобрання, адже, відверто кажучи, не підтримую практику "вічних" духовних лідерів, які роками залишаються незмінними.Для мене показовий приклад, коли духовний лідер, авторитетний не лише для греко-католиків, а й для багатьох інших людей, зокрема й для мене, — Блаженніший Любомир Гузар — свідомо склав повноваження глави Церкви. Я сприйняв це як гідний і відповідальний крок: якщо людина відчуває, що вже не може повноцінно виконувати свою місію, вона має передати повноваження іншій достойній особі. До речі, він передав свої повноваження патріарху Святославу — нинішньому голові Української Греко-Католицької Церкви, зробив це дуже свідомо і правильно.Я ніколи не приростав до місця, а коли почалася повномасштабна війна, я прийняв для себе рішення, що буду на фронті у цей кризовий момент для мого народу, країни, для того, що для мене є дорогим, а духовним лідером може бути інша людина.Для мене було дуже легко і природно скласти повноваження муфтія. Духовне управління обрало іншу достойну людину на цю посаду. Я пишаюся муфтієм, шейхом Муратом Сулеймановим, який заступив на посаду муфтія Духовного управління мусульман України "Умма" після мене. До речі, на виборах голосував за нього, адже, як на мене, він найбільш підходяща кандидатура. Себе я більше на посаді муфтія, релігійного діяча, не розглядаю.Муфтій, шейх Мурат Сулейманов народився 10 жовтня 1990 року у Криму — в родині кримських татар. З дитинства вивчав іслам, а 2008 року закінчив школу Коран-хафізів, вивчивши весь Коран напам’ять.2013 року став випускником Єменського університету зі спеціальності шаріатської науки. Того ж року Мурат Сулейманов отримав сертифікат з ханафітської юриспруденції від шейха Мухаммада Ахмада Амоха, муфтія міста Ходейда (Ємен).З 2015 року — імам мусульман Львова.З 2016 року – заступник муфтія Духовного управління і представник муфтія на Заході України.З 2019 року — член Української ради з фетв і досліджень. Тоді ж обраний головою Всеукраїнської асоціації з вивчення Священного Корану.Вільно володіє українською, кримськотатарською та арабською мовами. Є хафізом Священного Корану, також є членом дослідницького відділу Європейської ради з питань фетв та досліджень.— Чи підтримуєте сьогодні стосунки з новим муфтієм "Умма" Муратом Сулеймановим?— Так, звісно, підтримую. Зараз він є моїм духовним лідером, я зобов’язаний слухати його духовні настанови, адже те, що визначає муфтій мого духовного управління, — обов’язково і для мене.Тож у мене дружні і добрі стосунки з чинним муфтієм. Я визнаю його як свого духовного лідера і дослухаюся до усіх його настанов.— Російсько-українська війна актуалізувала питання межі між вірою та політикою і відповідальності релігійних інституцій, тож виникає питання стосовно політизації релігії. Політизація релігії властива не лише християнству, а й ісламу. Чи може війна стати моментом очищення релігії від політичної облуди — і, як ви вважаєте, чи проходить іслам в Україні цей тест краще, ніж християнство?— Я зараз про загальну картину скажу. Наш ворог — Російська Федерація — дуже широко використовує усі релігії для своїх політичних інтересів. Вони це не приховують. Сама ідеологія "русского міра", яку проповідує Російська православна церква, — це, фактично, політична ідеологія.Путін, патріарх Кирило, Мединський, який є головою у російських делегаціях на цих "бутафорських" перемовинах, — ну, вибачте, я вважаю їх бутафорськими, це моя думка, як науковець, я, мабуть, маю право на свою власну думку, — то цей Мединський на перемовинах прямо каже про російську мову, російську церкву, права російськомовних і так далі.Тобто, коли політичні діячі говорять про церкву, а релігійні діячі — про політику, це, безумовно, свідчить про те, що у державі нашого ворога ці сфери фактично ототожнюються. Релігія і політика у них — це один і той самий інструмент для досягнення своїх імперіалістичних амбіцій.Іслам — релігія, яка теж не відокремлена від політики, бо політика — це певна форма існування суспільного життя: яка форма влади, як беруть громадяни участь у виборах, у затвердженні законів тощо. Іслам, чесно кажучи, — це про те, що ісламська релігія не може бути відокремлена від політики. За це іслам дуже часто критикують, бо християнство пережило секуляризацію, а іслам секуляризацію як таку не переживав.Наприклад, християнська релігія чітко відокремлена від держави. Якщо ми візьмемо держави із мусульманським населенням, то там багато релігійних ісламських законів є частиною сучасного законодавства. Є країни, які так і називаються "ісламські": принаймні ми знаємо Ісламську Республіку Пакистан, Ісламську Республіку Афганістан, Ісламську Республіку Іран — це ті держави, які відкрито декларують, що живуть за релігійними канонами. Наскільки вони живуть — інше питання, але вони саме так декларують.Є держави, у яких норми шаріату, ісламу певною мірою впроваджені у сучасне законодавство. Наприклад, Саудівська Аравія, Катар, Кувейт — там певні норми шаріату є нормами сучасного законодавства цих держав.Є країни, в яких, наприклад, шлюбно-родинні стосунки або розподіл спадку регламентуються за шаріатом. А є зовсім секулярні країни з мусульманським населенням, як, наприклад, Туреччина — це світська, секулярна країна, де навіть п’ятниця не є вихідним, а є робочим днем. Тоді як п’ятниця для чоловіків-мусульман є обов’язковим молитовним днем.Тож ми маємо різні моделі існування релігії й політики, релігії й держави у мусульманських країнах. Що стосується України, то у нас іслам ніяк не впливає ані на державу, ані на закон. У нас мусульмани — меншість, і більшість мусульман не політизовані, звичайні українці, які на виборах або на різних подіях реагують, як і більша частина нашого громадянського суспільства.— Чому, на вашу думку, релігійні інституції в Росії так легко погодилися на роль сакралізаторів насильства?— Тому що з початку приходу до влади Путіна усе релігійне життя в Росії було взято під контроль ФСБ. Непідконтрольних релігійних організацій в Росії не існує.— А чи має право віра бути "поза політикою" в умовах геноцидної війни, чи це завжди форма втечі від відповідальності?— На мою думку, я не транслюю зараз загальну спільну думку усіх мусульман, релігія не може стояти осторонь будь-яких суспільно важливих процесів. Це не означає, що релігія має нав’язувати державі або суспільству свої погляди.Але виразити свою думку — це ж демократично, бо у демократичній, здоровій державі нікому не затикають рота, якщо те, що виноситься на загал, не несе загрози національній безпеці. Якщо якісь лозунги, наприклад, Російської православної церкви, несуть загрозу національній безпеці України, тоді не можна давати вільно поширювати такі думки. Якщо не несуть загрози національній безпеці, то демократично дати слово усім, зокрема й віруючим людям або офіційним церковним, релігійним інституціям. Суспільство може дослухатися або не дослухатися. Державні діячі можуть брати до уваги або можуть не брати до уваги. Однак забороняти висловлювати свій погляд — неправильно.А коли ми говоримо про війну, геноцид, про намагання знищити український народ, то взагалі релігія не може стояти осторонь! Бо що найголовніше у релігії? Не обрядова складова. Найголовніше — це віра і моральність.Якщо вчинки когось є аморальними, то релігія і віра не мають права стояти осторонь. Вони мають сказати, що це неправда, що це злочин, що це гріх. Не можна мовчати під час таких важких випробувань.— В умовах війни особливої ваги набувають питання репутації, інституційної прозорості та інтерпретації міжнародних зв’язків релігійних діячів. Нещодавно з’явилися твердження, що ви нібито є представником ФІОЄ (Федерації ісламських організацій Європи, — ред.) — структури, яку у 2018 році Об’єднані Арабські Емірати внесли до переліку терористичних об’єднань. Як ви можете прокоментувати ці заяви?— Я був дуже здивований, коли дізнався про це. Абсолютно офіційно можу заявити, що я ніколи не був ані членом, ані представником, ані людиною, яка афілійована чи асоційована з Федерацією ісламських організацій Європи. Ніколи, ніяким чином, я не був членом чи представником Федерації ісламських організацій Європи.Якщо у когось є якісь протилежні докази, то я б хотів з ними ознайомитися. Але питання у тому, що Федерація ісламських організацій Європи — це певне об’єднання в європейських країнах. І в жодній з європейських країн ця організація не є забороненою. Ані у Франції, Німеччині, Британії — ніде вона не є забороненою.А Об’єднані Арабські Емірати, які не мають жодного стосунку до Європи і Європейського Союзу, вносять якісь організації до списку терористичних або заборонених. Це щонайменше дивно. Який ви маєте стосунок до європейських країн? Як ви можете вважати когось терористичною організацією, якщо самі ці країни так не вважають?І це ж не одна країна, а увесь Європейський Союз не вважає Федерацію ісламських організацій Європи якоюсь терористичною або забороненою, але от в Об’єднаних Арабських Еміратах вирішили по-іншом.На цьому тлі нещодавно була оприлюднена у ЗМІ така дивна інформація, що Об’єднані Арабські Емірати вважають своїм обов’язком боротися з ісламом та ісламським відродженням в інших країнах. Отака дивна політика.Мені, як науковцю, дуже цікаво за цими тенденціями спостерігати, але мене найбільше цікавить, звідки в країні з мусульманським населенням, де вже більше тисячі років існує іслам, така політика, чому вони в мусульманах вбачають якусь небезпеку і бачать ворогів.Дуже цікавий прецедент, який заслуговує на наукове дослідження. Що стосується мене, то усі ці звинувачення є абсолютно неправдивими.— Дякую за спростування цієї інформації. Війна змінює не лише теперішнє, а й формує нову ідентичність — особисту, релігійну й національну. Чи відчуваєте ви, що мусульмани в Україні сьогодні змушені бути "більш українцями", ніж самі українці?— Я ніколи не думав, що мусульмани України мають бути більше українцями, ніж самі українці. У нас ця війна ведеться за те, щоб українці, врешті-решт, усі вважали себе українцями.Бо навіть під час війни у нас люди ходять до московської церкви, не хочуть розмовляти державною мовою, захищати державний суверенітет, національні й культурні інтереси. Я взагалі цього не розумію: по вас ворог відкрито стріляє, вас знищують. Як після цього хтось в Україні слухає їхню музику, дивиться їхні фільми, розмовляє їхньою мовою, ходить до їхньої церкви? Це як? Це самогубство? Це схильність до самогубства? Стокгольмський синдром?Але ця війна підштовхнула українську націю і, першочергово, українську політичну націю. А ми маємо розрізняти етнічну націю від політичної.Українська етнічна нація — це українці за походженням, а українська політична нація — це люди, які можуть бути із національних меншин іншого походження: татари, грузини, євреї, чеченці, етнічні молдовани, румуни — хто завгодно, якщо вони себе вважають частиною України й української нації.Я вважаю, що у нас під час війни пришвидшився етногенез — формування й усвідомлення українцями себе українцями. Люди переходять на національну мову, стають на захист своєї Батьківщини, відмовляються відчувати себе частиною пострадянського світу або "русского міра", який пропагує Росія. Національні меншини, зокрема й мусульманський сегмент України, теж долучені до цих подій.Знаєте, той, хто бився на війні, втрачав побратимів, бачив смерть, я думаю, ніколи цього не забуде. Бо ці відчуття, травми, пережитий досвід будуть із людиною назавжди.Мусульмани України так само, як усі інші українці, проходять цей етногенез, стають частиною української нації. Чим більше людей долучені до захисту Батьківщини, тим більше це сприяє тому, що мусульманський сегмент українського суспільства українізується.— Підсумовуючи доволі містку нашу розмову, хотілося б поставити питання на перспективу. Якщо уявити, що через 30 років історики аналізуватимуть цю війну, яку роль, на вашу думку, вони відведуть релігії — фонову чи визначальну?— Релігія не є визначальним фактором або чинником захисту нашої Батьківщини. Кажімо чесно: релігійні організації не закликають до війни, вони не є головними ідеологами захисту Батьківщини.Релігійні організації в Україні — це допоміжний чинник. Церкви виконують капеланську місію, волонтерську роль: підтримують родини військових і родини загиблих військових, самих військових, пояснюють віруючим, за що ми маємо битися.Бо солдату, офіцеру, людині зі зброєю потрібно розуміти, задля чого вони ризикують своїм життям і здоров’ям. Для багатьох людей це зрозуміло: якщо ворог прийшов тебе вбити, які ще можуть бути компроміси?Але декому, хто не хотів захищати Батьківщину, уникали мобілізації й після примусової мобілізації, коли вони були долучені до війська, доводиться пояснювати, для чого вони тут перебувають. Зокрема й релігійні організації пояснюють, чому ми маємо захищати свою Батьківщину, родину, своє життя, врешті-решт.Однак релігія в Україні на цій війні не грає ключову роль — радше допоміжну, душпастирську, скажімо так, роль.А от в Росії — у нашого ворога — релігія грає одну з ключових ролей. Бо чим вони обґрунтовують війну проти нас? Зокрема й тим, що тут "сатаністи", "шайтани" — як кажуть мусульманські релігійні діячі Росії. Вони аргументують певними релігійними гаслами, чому росіяни мають нас вбивати.Тому злочинна роль Російської православної церкви, російських мусульманських організацій має бути досліджена. І я вважаю, що релігійні діячі, які підтримували російську агресію проти України, мають постати перед судом на одному рівні із російськими пропагандистами.— Щиро дякую за те, що виділили час для розмови, за вашу відкритість до діалогу і, найголовніше, що стоїте на захисті нашої країни.— Дякую! Перемоги нам, перемоги у цій війні, звільнення наших територій, розвалу Росії. Слава Україні!— Героям слава!.

Підробка грошей і документів залишається однією з найпоширеніших форм економічних злочинів. Фальшивомонетники вдосконалюють технології, експериментують із новими матеріалами й навіть використовують сучасні цифрові інструменти, тоді як виробники банкнот і захищених документів постійно оновлюють систему безпеки.Які номінали гривні, долара та євро підробляють найчастіше? Чим відрізняються старі та нові серії банкнот із погляду захисту? Як експерт розпізнає фальшивку, і чи може це зробити звичайна людина без спеціального обладнання?Про сучасні тенденції у підробленні грошових знаків і документів, найтиповіші маніпуляції та найцікавіші випадки з практики ми поговорили з професоркою кафедри криміналістичного забезпечення та судових експертиз навчально-наукового експертно-криміналістичного інституту Національної академії внутрішніх справ Оленою Воробей.Які гроші підробляють найчастіше: гривні, долари чи євро?— Пані Олено, почнімо з теми підробки грошей. Відомо, що фальшивомонетники обирають купюри не випадково. Які номінали гривні сьогодні підробляють найчастіше? Чи є конкретні серії або роки випуску, що найчастіше фігурують в експертизах?— Я хочу розповісти про ситуацію, яка сьогодні склалася в Україні з фальшивомонетництвом, на що варто звертати увагу та які банкноти є найбільш популярними серед фальшивомонетників. Гривня має чотири покоління випуску. Найновіше — 2015 року.Але найпопулярнішими серед фальшивомонетників є 500-гривневі банкноти старого зразка — 2005 року випуску. Підробки саме цих банкнот дуже якісні, тому поводитися з ними потрібно особливо обережно.Банкноти меншого номіналу трапляються рідше — це 200-гривневі фальшивки, але їх теж збувають. Іноді зустрічаються й підробки тисячної купюри. Менші номінали трапляються значно рідше. Наприклад, 100 чи 50 гривень важко зустріти, адже фальшивомонетникам невигідно підробляти такі номінали.Тому найпопулярніша — 500 гривень, на другому місці — 200. Зауважу, що йдеться про купюри старого зразка, адже в нових банкнотах є додаткові елементи захисту, які поки що не вміють якісно підробляти.— Фальшиві гроші — це не лише національна валюта. Нерідко трапляється і підроблена іноземна. Які номінали долара США та євро найчастіше підробляють в Україні? І які з них становлять найбільшу небезпеку для пересічних людей?— Долари США — це найпопулярніша валюта у світі. Причому в Сполучених Штатах десь третина готівки перебуває, а понад половина — в інших країнах світу.І у нас також користується попитом іноземна валюта, і так само щодо підробки у нас лідери — 100-доларові банкноти. Це тенденція багатьох років у всьому світі. 100-доларові банкноти — абсолютний лідер з підробки, але знову-таки звертаємо увагу на зразки.Старого зразка банкноти — більш старі, чорно-зелені, тут немає інших кольорів. Вони дуже популярні у злочинців, і є настільки якісні підробки, що відрізнити їх без спеціального обладнання нефахівець взагалі не зможе.Тому звертаю увагу на ці 100 доларів, і їх, до речі, поступово будуть виводити з обігу, заміняти на нові. Нові — із цією новою захисною смужкою. Тут додаткові кольори з’являються, тут також є такий новий, знову ж таки, оптично-змінний елемент.У чорнильниці з’являється дзвіночок, коли ми повертаємо банкноту. Його теж дуже важко підробити.Тобто нові зразки, так само як і в гривні, підробляти важче, тому підробка зустрічається рідше. І я б рекомендувала, звичайно, обирати новий зразок, якщо є потреба працювати з валютою або міняти гроші. Зі старими без фахівців буде дуже складно.— А що частіше підробляють євро чи долари?— Долари. Взагалі у світі така тенденція. І в нашій країні, якщо взяти іноземну валюту і підробку, понад 90% — це підробка доларів, а серед цих доларів максимально — це 100-доларові банкноти. Якщо взяти ці 90%, то це 100-доларові банкноти, і десь у 10 разів менше зустрічаються підроблені 50-доларові банкноти.Євро — це десь 7% від усієї маси підробленої іноземної валюти. Трошки там рік на рік не припадає, але в середньому так. Небагато.Номінал, на який звертають увагу найчастіше, — це, я про євро зараз, 200, 100 і 50. Це найпопулярніші банкноти Європейського центрального банку. Там також з’явилася нова серія банкнот із новими елементами, і їх важче підробити.Прозоре віконечко, яке ми бачимо на просвіт, теж є оптично-змінним елементом. Їх набагато важче підробляти, тому нова серія теж більш захищена.Старі vs нові банкноти: у чому різниця захисту— Навіть у межах одного номіналу рівень захисту може суттєво різнитися. У чому принципова відмінність між старими й новими зразками гривні з погляду захисту від підроблення? Чи можете навести конкретний приклад?— Звичайно, нові банкноти підробляти завжди важче, тому що оця боротьба між тими, хто захищає документи від підробки, й тими, хто їх підробляє, відбувається постійно. Вона була, як тільки документи придумали, є і буде доти, доки існуватимуть такі документи.Ті, хто документи виробляє, я маю на увазі гроші й найбільш важливі документи, які захищаються від підробки, постійно намагаються цей захист удосконалити. І шукають якісь засоби захисту більш сучасні, технологічні, які злочинці ще не вміють підробляти. І тому з’являються нові зразки й паспортів, документів, які посвідчують особу, і грошей, і документів, які супроводжують транспортні засоби.Нові зразки — з новими елементами захисту. Ну і знову-таки на прикладі. Порівняємо 500 гривень старої серії і нової. Що в нової є такого, чого ще не вміють підробляти?Це ось ця новенька стрічка, кінетична називається або оптично-змінна, вона переливається. Аналогічну стрічку ми бачимо на новій 100-доларовій банкноті. До речі, це фактично один і той самий елемент, що застосовується і тут, і тут. Технологія одна й та сама. Це кінетична стрічка. Коли ми рухаємо в руках банкноту, зображення на цій стрічці ніби переміщується. Так ось цей оптичний ефект ще не вміють підробляти.Також з'явився новий елемент — SPARK. Він є в гривнях номіналом від 100 і до 1000. Це елемент у вигляді зображення: розгорнута книга, або якщо це 200 гривень — квітка лотоса. Коли ми знову-таки повертаємо банкноту, у ньому зображення іскриться і переливається. Цей складний оптичний ефект підробити дуже важко.Мені колеги з Національного банку розповідали, що є нові підробки 500 гривень нової серії. Вони роздрукували цей елемент просто на принтері й лаком покрили. Тобто він просто блищить, але не може переливатися так, як оригінальний.Тому звертаємо увагу на нові елементи — поки що їх якісно підробляти не навчилися. Але, на жаль, це справа часу. Думаю, згодом і це навчаться підробляти. Доведеться вигадати щось нове.— Як ви вже зазначили, кожна купюра має захисні елементи, створені для ускладнення підробок. Які з них сьогодні залишаються найскладнішими для фальсифікації? І чому саме?— Я трошки торкалася цього питання, коли говорила про нові елементи на нашій гривні. В першу чергу, в нашій валюті — якісний папір, бавовна, і на нього звертаємо увагу. Далі — нові оптично-змінні елементи: SPARK-елемент і оптично-змінна стрічка. Ще є елементи, які ми виявляємо на просвіт.Взагалі, коли у нас немає спеціального обладнання, якихось спеціальних навичок, ми дивимося на ті елементи захисту, які відносять до категорії активних, тобто це ті, які не потребують спеціального обладнання. І серед них є ті, які ми бачимо на просвіт. Це водяний знак у вигляді портрета і номіналу. І також, окрім цієї стрічки, яка виринає й оптично змінна, тут є стрічечка, яка повністю розташована всередині. Ми на ній бачимо номінал. Це теж активний елемент захисту.Я б ще порекомендувала звертати увагу на один елемент захисту, який у нашій гривні застосовується вже давно, він є і в старих зразках. У нових банкнотах він завжди зображений на аверсі, у правій частині, такий собі прямокутничок. Тут є приховане зображення. Мало хто про нього знає, тому дуже рекомендую його перевіряти, а підробити його важко. Це називається кіноефект або приховане, чи латентне зображення.Якщо ми візьмемо з лицьової сторони банкноту, подивимося на цей прямокутничок, спрямовуючи на джерело світла, це може бути освітлювач, або просто вікно, і під гострим кутом до наших очей подивимося, то побачимо зображення номіналу. Наприклад, 500. Воно проявляється. В розсіяному світлі його не видно.Є спеціальний рельєфний глибокий друк, який застосовується для нанесення цього елементу, і він дозволяє досягти такого візуального ефекту. Підробити дуже складно, виявити легко — треба тільки знати, де він розташований.Ще раз повторюю: в новій серії він розташований на лицьовій стороні, у правій частині, на ось цьому прямокутничку. Дивіться під гострим кутом — і ви його обов’язково побачите. Рекомендую.Як експерт перевіряє банкноту: від дотику до відеокомпаратора— Криміналістична експертиза банкнот починається з базових кроків. Як саме експерт досліджує купюру і які прилади й засоби використовує? Також цікавить, які ознаки підробки можна помітити одразу — без спеціальних приладів?— Висновок судового експерта — це процесуальний документ, який дозволить встановити, чи дійсно цей документ відповідає зразку, чи не відповідає, тобто є підробленим. І експерт першочергово проводить візуальний огляд. Люди, які багато працюють з готівкою, також не тільки візуально сприймають об’єкт, а й на дотик. Тобто тактильні відчуття теж дуже важливі щодо грошей, адже грошовий папір дуже відрізняється від звичайного.Звичайний папір, як усі знають, виробляється з целюлози деревини. Сировина для виробництва грошей абсолютно інша. Навіть за складом гроші більш наближені до тканини, ніж до звичайного паперу. Наприклад, наша гривня виготовляється з бавовни. Євро — це теж майже 100% бавовна. У доларів склад композиційний — 75% бавовна і 25% — льон. Целюлоза деревини тут не застосовується. Тому цей папір абсолютно інший на дотик.І, до речі, попри те, що з’являються нові засоби, нові технології, для злочинців все одно і 50 років тому, і 20, і зараз дуже складним завданням залишається підробка саме паперу. Трапляється, що підробляють навіть голограму, а папір відрізняється. І фахівець одразу відчуває, що це не справжня банкнота.Візуальне й тактильне дослідження — на першому етапі. Потім — збільшувальне обладнання. Це, звичайно, настільний прилад експерта — мікроскоп.І також в арсеналі технічних засобів сучасного експерта-криміналіста є дуже потужна техніка — відеокомпаратор, який дозволяє дослідити банкноти та інші документи в ультрафіолетових променях, в інфрачервоних, провести абсолютно детальне дослідження в різних зонах спектра, яке дозволяє виявити будь-яку підробку.Те, що є, наприклад, у відділеннях банків, в обмінниках тощо, — це більше такі компактні пристрої з меншими можливостями, і їх називають детекторами валют. Ось ці детектори дозволяють провести таку перевірку швидко.Відеокомпаратор — це спеціалізований пристрій або програмне забезпечення для детального візуального порівняння двох або більше відеопотоків, зображень чи документів. Він використовується для аналізу автентичності паспортів, віз, банкнот.— З криміналістичною перевіркою все зрозуміло. Але є люди, які щодня працюють із готівкою й часто виявляють підробки ще до використання приладів. Чи відрізняється підхід касирів супермаркетів і працівників обмінників до розпізнавання фальшивих купюр? На що вони насамперед звертають увагу — на дотик чи на вигляд? Чи можете навести приклад із практики?— Звичайно. У касирів супермаркетів із приладів зазвичай є тільки ультрафіолетовий освітлювач. І як надійний засіб виявлення фальшивок на сьогодні цей прилад не є на 100% ефективним. Чому? Знову-таки, наприклад, у мене з’явилася в колекції банкнота 200 гривень старого зразка, вони дуже популярні. Я не можу сказати, що це якась суперпідробка — доволі середнього рівня. Але коли її проглядали на стандартному ультрафіолетовому детекторі, який є в супермаркетах, ця банкнота була "чистою". Тобто вона, як і оригінальна, — папір не мав світіння, а світилися елементи захисту. Насправді ці елементи захисту просто були наштамповані люмінофорами. Тобто придбати фарби, які світяться в ультрафіолеті, на жаль, зараз не проблема. І тому неспеціаліст, дивлячись просто в детекторі, може сплутати цю банкноту з оригінальною.Тому детектори в супермаркетах не дають 100% захисту. Там можуть навіть побачити, що світиться банкнота, яку людина просто забула в кишені одягу й випрала. Якщо на справжню банкноту потрапляє розчин прального порошку, вона починає світитися, тому що в сучасних пральних порошках є відбілювачі — вони будуть давати це світіння. І таку банкноту в супермаркеті й не візьмуть, хоча вона справжня.Що робити громадянину, який стикнувся з такою ситуацією? Іноді миюча речовина потрапляє на банкноту — це звична побутова ситуація. Людина може звернутися до банку — там банкноту перевірять і, якщо з нею все гаразд, обміняють. У супермаркеті ж можуть виникнути проблеми: інколи пропускають високоякісну підробку, а справжню купюру, яка "світиться", навпаки, не приймають.Співробітники банків та обмінників підходять до перевірки професійніше. Вони регулярно працюють із різними видами готівки, зокрема й підробками, тому мають більше досвіду — особливо ті, хто працює багато років. Одна працівниця банку, яка спеціалізувалася на іноземній валюті, розповідала, що могла помітити підозрілу купюру навіть за виглядом портрета на доларах — по рисах обличчя чи очах.Річ у тім, що навіть за наявності друкарської форми підробка все одно відрізняється від оригіналу. Це помітно і в деталях портрета. Зображення історичних постатей на банкнотах — не просто ілюстрація, а ще й елемент захисту. І на це звертають увагу під час перевірки.Крім того, у банках встановлені професійні детектори — з магнітною та інфрачервоною перевіркою. Такий захист значно надійніший: інфрачервоні елементи підробити набагато складніше, ніж ультрафіолетові. Тому у фінансових установах виявити фальшивку значно легше.Сучасні способи підроблення: як працюють фальшивомонетники— Підробка грошей давно перестала бути примітивною — ті, хто цим займається, роками вдосконалюють свої навички. Які способи підроблення банкнот сьогодні використовують найчастіше: друк, комбінування справжніх фрагментів, хімічне втручання? Чи можете описати конкретний випадок із практики?— Серед фальшивомонетників і тих, хто підробляє документи, є як аматори, так і професіонали екстракласу. Відповідно, різною буває і якість підробок. Іноді трапляються настільки майстерні фальшивки, що навіть експерти з великим досвідом без спеціального обладнання не зможуть їх відрізнити. Це рідко, але буває. Водночас є й примітивні підробки, які можуть виготовити навіть школярі на домашньому принтері та спробувати збути.У ХХ столітті злочинці не мали широкого вибору: або потрібно було володіти хоча б мінімальними поліграфічними навичками й виготовляти друкарські форми, або ж підробляти вручну. Інших варіантів фактично не існувало.Ситуація змінилася наприкінці ХХ століття, коли в країну почали масово завозити принтери, сканери та іншу копіювально-множильну техніку. Вона стала доступним інструментом навіть для людей без спеціальної освіти чи навичок. Користуватися такою технікою можуть і старшокласники, тому проблема підробок суттєво загострилася.У цей період різко зросла кількість фальшивих грошей і документів, виготовлених за допомогою доступної техніки. І нині саме цей спосіб залишається найпоширенішим. Злочинці також рахують витрати: відтворити технології, які застосовує банкнотний двір, складно й дорого. Тому вони обирають простіші й дешевші методи, намагаючись зробити підробку візуально схожою на оригінал.Найпопулярнішим інструментом уже понад 20 років залишаються струменеві принтери. Єдине, що змінюється, — це їхні технічні можливості, які постійно зростають.Ще 15-20 років тому, дивлячись на підробку, надруковану на принтері, я без мікроскопа могла визначити, що це саме принтерний друк. Якість була значно нижчою — помітна зернистість, яку видно без будь-якого збільшення.Сьогодні можливості цієї техніки — безумовно, прояв технічного прогресу. Але для нас це проблема, адже відрізняти підробку від оригінальних документів стає дедалі складніше.Можливості принтерів і копіювальної техніки настільки зросли, що їхня якість усе більше наближається до поліграфічного друку. І це справді виклик. Найпоширеніший спосіб підробки — струменеві принтери: вони недорогі й доступні, а елементи захисту на банкнотах імітують різними способами — настільки, наскільки дозволяють фантазія та професіоналізм.Показовий приклад — обшук однієї з підпільних майстерень, де підробляли долари США. Серед обладнання виявили стару стоматологічну бормашинку, лак для волосся та жіночу косметику. Спершу ці речі здалися випадковими, однак згодом з’ясувалося: бормашинкою гравіювали друкарську форму для тиснення, лаком для волосся обробляли фальшивки, щоб надати їм характерного "хрусту", адже доступний папір не має такої дзвінкості, як банкнотний. Блискучою косметикою імітували фарбу зі світловідбивним ефектом.Фантазія злочинців працює активно: вони використовують доступні матеріали й засоби та іноді справді дивують своїми знахідками.— Якщо порівнювати ситуацію сьогодні й 10-15 років тому, які підробки стали складнішими, а які — навпаки простішими для виявлення?— Я вже згадувала, що раніше способів підробки було небагато, адже не існувало доступної копіювально-множильної техніки. Сьогодні ж вона стала масовою й доступною, і це головна тенденція, яка змінила ситуацію.Способи підробки різні. Якщо злочинці намагаються повністю відтворити технологію виробника, це вже високопрофесійний рівень. Нам доводилося стикатися з дуже якісними фальшивками — зокрема, йдеться про 100-доларову банкноту певної серії. Тому з такими купюрами потрібно бути особливо обережними: трапляються справді майстерні підробки.Підробляють навіть документи з чіпом — безконтактним електронним носієм. Однак дослідженням інформації, що міститься на таких носіях, займаються експерти іншого профілю. Ми ж аналізуємо сам документ як бланк.Водночас з’являються й нові виклики. Для створення підробок, зокрема документів, уже починають застосовувати елементи штучного інтелекту. Це ще один серйозний виклик для експертів, який змушує нас також впроваджувати сучасні технології у своїй роботі.Підробка документів: що фальсифікують найчастіше— Сьогодні підробляють не лише гроші, а й документи. І часто така фальсифікація виглядає навіть "акуратніше", ніж у випадку з банкнотами. Які документи в Україні нині підробляють найчастіше? І про які саме маніпуляції йдеться?— Підробляють різні документи, і тенденції змінюються. У "ковідні" роки активно виготовляли фальшиві сертифікати про вакцинацію — нині це вже неактуально. Натомість з’явилися підробки документів, що дозволяють уникнути мобілізації або незаконно перетнути кордон, а також папери, які надають право на опіку чи виїзд. Це одна з нових тенденцій.Документи, що посвідчують особу, підробляють постійно — ця тенденція зберігається. В Україні одночасно використовуються як нові документи на полімерній основі (ID-картки), так і паспорти старого зразка — паперові. Ситуація тут подібна до банкнот: чим старіший зразок, тим простіше його підробити, а отже, й способи фальсифікації доступніші.Паспорт старого зразка має застаріліші елементи захисту, тому підробити його легше, ніж нові документи. Найчастіше йдеться про часткову підробку: беруть оригінальний паспорт і вносять зміни. Найпоширеніший варіант — заміна фотографії, адже технічно це не надто складно.У таких паспортах фотографія приклеюється, а для захисту від переклейки використовується сухорельєфна (конгревна) печатка. Вона не кольорова, а рельєфна, складається з двох частин — матриці та патриці, між якими затискається сторінка з фото. У результаті утворюється подвійний рельєф, який видно і на лицьовому боці, і на звороті.Раніше якісно підробити таку печатку було складно, але нині трапляються майстерні фальсифікації. Наприклад, фотографію можуть переклеїти з іншого документа. У такому разі рельєф печатки вже не збігається. Щоб замаскувати сліди переклейки, зловмисники можуть відпарювати сторінку над парою, розгладжуючи рельєф. Візуально печатка ніби присутня і на фото, і на сторінці, але папір може бути деформований. Саме зміни структури паперу часто й викликають підозру у криміналістів.Також змінюють записи або замінюють окремі сторінки. Якщо паспорт старий, а одна зі сторінок має занадто новий вигляд, це може свідчити про втручання. Важливим елементом є перфорація сторінкового номера: у справжньому документі вона ідеально збігається на просвіт. Будь-які розбіжності можуть вказувати на заміну сторінки.Нещодавно патрульні розповідали про випадок, коли громадянин дописав у своєму прізвищі лише одну літеру. Здавалося б, примітивний спосіб, але в базах його вже не знаходили. Лише після детальної перевірки з’ясувалося, що він мав судимості та інші правопорушення. Такий простий метод — дописка — і досі трапляється.Щодо закордонних паспортів та ID-карток на полімерній основі, підробки також переважно часткові. Можуть змінювати персональні дані, фотографію або навіть замінювати сторінку з персоналізацією. Це вже складніші схеми, які потребують більш професійного підходу, однак і такі випадки зустрічаються.— Відомо, що документи не завжди підробляють повністю — інколи змінюють лише окремі дані. Що саме найчастіше коригують під час такої часткової фальсифікації? І чи можете навести приклад із практики?— Якщо це документи, які посвідчують особу, я вже казала, це фото і персональні дані, сторінка з персональними даними. Це на першому місці.Також часткові зміни зустрічаються в техпаспортах, або, як правильно називати, це свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу. Є таке поняття, криміналісти називають і патрульні, — це, до речі, "змиті" паспорти.Тобто що злочинці роблять? Беруть оригінальний бланк, знімають захисну плівку — як виявилося, вона знімається достатньо легко при нагріванні, — а дані про автомобіль змивають з пластику, потім наносять нові й ламінують повторно. Ось таким чином вносять зміни в документи.Часткова підробка в банкнотах раніше зустрічалася доволі часто, коли у нас банкноти були всі однакового розміру — і 1 гривня, і 100 гривень, — і з 1 гривні робили 100 — це було дуже популярно. Зараз переплутати маленький номінал і великий неможливо, і замінити його теж неможливо. Тому що вони розміром значно відрізняються.Тому захист від підробки працює. І він дійсно допомагає захистити документи не тільки від повної фальсифікації й копіювання, але і від часткового внесення змін.— Навіть невеликі бланки мають захисні елементи. Які пошкодження або сліди втручання найчастіше видають підроблений документ?— Якщо документ на паперовій основі, це першочергово деформація паперу. Папір, хоча й багато років використовується як матеріал для документів, має свої плюси. Якщо на папері щось було нанесено фарбою, потім безслідно це видалити майже неможливо, тому що волокна паперу вбирають у себе барвник.Якщо я там щось написала, а потім витравлюю хімічними речовинами, змиваю, підчищаю гострим лезом, пошкоджується проклейка паперу, пошкоджуються волокна, і цю підчистку, заміну зображень, витравлення помітно — навіть без спеціального обладнання можна побачити, що щось із документом не так.У пластику є як позитивні риси, так і недоліки. І от із цими "змитими" паспортами якраз це показало, що у пластику є і недоліки, у тому числі в захисті, тому що, на відміну від паперу, пластик — абсолютно гладкий і непористий матеріал.І тому, якщо на пластику нанести просто якесь зображення фарбою, береш розчинник і просто змиваєш. І дійсно була проблема: у мене колеги робили експертизу, точно знали, що зображення змивали, але жодних слідів від старих записів не знайшли навіть на найпотужнішому обладнанні, тому що на пластику воно злилося — і все, безслідно.Тому у пластику є, звичайно, плюси, але є і такий недолік, який виробники захищених документів обов’язково повинні враховувати. Інакше злочинці обов’язково цим скористаються. Вони дуже швидко орієнтуються: бачать якусь прогалину у захисті — і моментально реагують.ID-картки, закордонні паспорти й лазерне гравіювання— Дизайн сучасних документів напряму пов’язаний із безпекою. Чому в українських ID-картках і закордонних паспортах застосовують лазерне гравіювання та чорно-біле фото? І як саме це ускладнює підробку?— Так, дійсно, на ID-картці й на закордонному паспорті, я думаю, звертали увагу власники цих документів, чому фотографія не кольорова. Я навіть на заняттях у студентів, курсантів ставлю таке питання спочатку. І є різні версії: зекономили фарбу, так розпізнавати людину легше тощо. Версій чула дуже багато, навіть їх збираю.Насправді все пояснюється якраз захистом від підробки. Ми з вами вже говорили, що документи, які посвідчують особу, найчастіше підробляються саме шляхом заміни фотографій. Тому захист фотографії паспорта — це найважливіше завдання. Треба максимально захистити фотографію, щоб її не замінювали, не переклеювали, не передруковували тощо.І тому тут виробники і наших вітчизняних ID-карток, і закордонних паспортів обрали технологію лазерного гравіювання. Вона полягає в тому, що на полікарбонаті — це спеціальний пластик, з якого якраз і виготовляється сторінка закордонного паспорта, і ID-картка, — лазерний промінь випалює зображення зовнішності власника цього документа у самому шарі полікарбонату. Тому це випалене зображення неможливо змити, витравити. Його не змиєш, як фарбу з пластику. Воно в структурі пластику, його можна тільки вишкрябати, а змити нереально. Тому ця технологія дуже гарна для захисту від підробок.Але оскільки це лазерний промінь випалює, це, по суті, процес обвуглення. Тому фотографія не може бути кольоровою. Вона тільки чорно-біла. Але це захисна технологія.Чи можна розпізнати підробку без експерта?— Чи може звичайна людина "на око" зрозуміти, що перед нею підробка? У яких випадках це реально, а коли без експертизи не обійтися?— Це залежить від якості підробки. Я вже казала: є підробки більш примітивні, є складніші, які навіть без обладнання і фахівець не одразу може відрізнити. Просту підробку можна виявити, але більшість з них розрахована на неуважність і необізнаність.До речі, як підсовують: наш студент, який у нас вчився на експерта, на молодших курсах прийшов такий похнюплений і каже: "Ви знаєте, я в таку халепу потрапив, мені соромно, тому що я майбутній експерт, і мені підсунули 50 гривень, причому такі примітивні, просто на звичайному принтері роздруковані". Був вечір, йому давали решту, пачка грошей, каже: "Я просто не подивився". Просто не подивився — і підсунули. Уже наступного дня він дивиться: "Господи, що це таке".Тому дуже часто якраз такі підробки десь на ринку тощо можуть підсунути — там, де людина не звертає уваги. Тому обов'язково перевіряйте гроші, які вам дають, особливо великі номінали.Якщо ви навіть виявили фальшивку і звернетеся з нею до підрозділу поліції, вам не компенсують її вартості. Тому це залишиться вашим фінансовим ризиком, якщо вам таку банкноту підсунуть. Тому уважно дивимося: якщо є сумніви — звертаємося до фахівців і ніколи не обмінюємо валюту на вулиці, не звертаємося до незрозумілих осіб в Інтернеті. Тому що ви постраждаєте, і ніхто вам не зможе потім це компенсувати.— Не менш важливою є реакція людини після виявлення підробки. Що потрібно зробити насамперед, якщо виникла підозра на фальшивку? І які дії можуть обернутися проблемами із законом?— Якщо у людини не було умислу, вона не знала, що в її руках підроблений документ, звичайно, тут не буде криміналу. В таку ситуацію може потрапити будь-хто. Але якщо вона знає, що в її руках підроблений документ і намагається ним скористатися, то це вже кримінальна стаття, це відповідальність.Якщо ви знаєте, що вам підсунули фальшиву банкноту і намагаєтеся її збути — це свідомо, це вже збут. Якщо ви так само стали жертвою і не знали про те, що в ваших руках підроблений документ, будь-який, звичайно, тут і наслідки інші. Але знову-таки — дивлячись, як ви скористалися цим документом.Якщо людина купує підроблені документи десь в Інтернеті, а потім каже: "Та я не знав", — тут уже, звичайно, справа поліцейських довести, що це неправда.На жаль, користуються і послугами різноманітних шахраїв. І навіть бувають кумедні ситуації: до поліції звернувся чоловік, що він хотів купити в Інтернеті підроблений документ, а його кинули — він заплатив, а йому його не прислали.Найцікавіші випадки з практики— Який найцікавіший або найнезвичніший випадок підробки з вашої практики вам запам’ятався найбільше? Про що йшлося і чому він став показовим для експертів?— Ситуацій у практиці дуже багато, навіть усіх і не пригадаєш. Якщо з кумедних, то ще така історія була: до нас звернулися представники ДАІ, тоді ще не було патрульної поліції, і їм, коли ще штрафи оплачували на місці готівкою, розрахувалися фальшивими гривнями. Ось був такий інцидент.Також у колекції нашого криміналістичного центру з’явилася банкнота, повністю намальована фарбами від руки. Її можна в рамочку і вішати на стіну, адже це просто витвір мистецтва.І особисто мені дуже шкода, що явно талановита людина, з очевидним художнім талантом, використала свій талант не в тому напрямку. Там дуже деталізована була робота. Так що робота експерта тим і цікава, що ти ніколи не знаєш, на що сьогодні натрапиш.І наші люди, які підробляють документи, теж вміють дивувати, і щоразу з’являється щось новеньке..

Війна радикально змінила не лише безпекову та політичну реальність України, а й глибші пласти суспільного життя — світогляд, культуру та релігію. У цих сферах сьогодні перетинаються питання свободи віросповідання й національної безпеки, духовної підтримки людини на війні та ролі держави у формуванні ціннісної політики.Про те, як Україна балансує між збереженням релігійної свободи та протидією гібридним загрозам, чому статистика релігійних громад не завжди відображає реальність, яку роль віра відіграє для військових і чи може психолог замінити капелана, ми поговорили з військовослужбовицею, докторкою філософських наук, професоркою, радницею заступника керівника Офісу президента України Вітою Титаренко.В інтерв’ю пані Віта також розповіла про світоглядні трансформації українського суспільства після 2014 і 2022 років, участь релігійних спільнот у допомозі військовим, розвиток мілітарного релігієзнавства, нову логіку державних культурних і релігійних проєктів під час війни й про власні ініціативи — від "Громад майбутнього" до меморіальних і книжкових проєктів пам’яті.Релігійна свобода та нацбезпека— Пані Віто, сьогодні ви, здавалось би, поєднуєте непоєднуване: докторка філософських наук, професорка, науковиця, релігієзнавиця, військова. Восени минулого року ви розпочали новий етап своєї діяльності — у складі команди Офісу президента. Які ключові виклики нині постають перед державою у сфері релігійної політики в умовах війни?— Дійсно, поєднуємо непоєднуване, але мета і завдання фактично перетинаються в усіх цих площинах. І, як на мене, найбільшим викликом є захист національних інтересів без того, щоб порушувати принципи свободи віросповідання, тому що свобода совісті, свобода віросповідання існує там, де їй нічого не загрожує. У ситуації війни ці загрози тільки зростають.І ми бачимо це сьогодні на низці таких прикладів, які інколи просто вражають уяву. Ну дивіться, що відбувається, умовно, на материковій території й на території, яка перебуває під російською окупацією, чи на території анексованого Криму?Скажімо, на окупованих територіях пригнічується, забороняється будь-яке інакомислення. Переносяться кліше із російського законодавства на ці території. Фактично заборонена діяльність Православної Церкви України, Української Греко-Католицької Церкви. Дуже переслідуваними є протестанти й католики, тому що їх сприймають як іноагентів.На сьогодні, із того, що відомо, — це понад 100 священників піддавалися катуванням фактично репресіям. Чи є це порушенням свободи совісті? Це є порушенням свободи совісті! Причому кричуще, на межі й фізичного знищення.— Якщо говорити про територію, що перебуває під контролем України, як держава сьогодні балансує між збереженням свободи віросповідання та необхідністю захисту національної безпеки, зокрема у випадку релігійних організацій, афілійованих із країною-агресором?— Тут ми бачимо ситуацію іншу: ми залишаємося поліконфесійною державою, тому що саме здорова конкуренція дозволяє паритетне існування і реалізацію цієї свободи віросповідання, свободи вибору.Ми знаємо, що у нашій країні існує загроза національній безпеці з боку певних релігійних організацій, які мають афіліацію із країною-агресором. Йдеться про Українську православну церкву, яка де-факто перебуває в єдності із Московським патріархатом.І знову ж таки, українська держава йде не шляхом ліквідації цієї церкви, зберігаючи баланс свободи, а шляхом відмежування, запускаючи складний механізм, щоб спочатку це був закон про необхідність перейменування, потім уже закон, який забороняє діяльність релігійних організацій з центром у країні-агресорі.Це розумно? Це не просто розумно. Скажу навіть так: ми з цим дещо і запізнилися. Ще, наскільки я пам’ятаю, здається, у 2022 році Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) проводив дослідження серед українського суспільства щодо ставлення до ситуації з Українською православною церквою, що в єдності з Московським патріархатом. Це початок війни, це глорифікація Кирилом війни, це освячення Росією усіх цих військових дій.Власне, релігія була одним із мотивів, який Росія використала у гібридній війні. Що ми бачимо? Близько 70% респондентів, якщо я не помиляюсь, говорили про те, що держава повинна втрутитися в ситуацію із Московською церквою. І понад 50% говорили, що потрібно взагалі заборонити.Але держава йде цим складним шляхом, балансуючи на межі, на вістрі збереження релігійної свободи, але має бути захист національних інтересів. Тому що держава відповідає за всіх своїх громадян, до якої б релігії вони не належали чи навіть якщо вони не належать до жодної з релігій.— За даними Державної служби з етнополітики та свободи совісті, станом на 1 січня 2025 року (нині це найсвіжіші дані), в Україні було 34 663 релігійні організації, найбільше з яких належать до Московського патріархату — 10 118, тоді як ПЦУ — 8 511. Чому, з огляду на нинішню політичну ситуацію в Україні, цей розрив досі зберігається?— Хороше запитання і, знаєте, теж відповідь на нього нелінійна. По-перше, існує певна історична інерція, тобто було присутнє тривале адміністративне домінування. Мало того, є специфіка обліку цих релігійних організацій, тому що облік відбувається за наявністю статутів. Самі громади можуть бути різні за кількістю, але якщо є статут, значить, уже є оця одиниця, яка рахується як релігійна організація.Ми можемо з вами прекрасно проілюструвати специфіку як релігійної статистики, так і релігійної соціології. Бо й одна, і інша не є повним відображенням реальності. Тобто це є інструменти вивчення реальності, але не повного відображення.Знову ж таки, за даними досліджень релігійної ситуації Центру Олександра Разумкова (коли досліджують конфесійну специфіку), у нас не було мусульман. Вони потрапили у соціологічну похибку. І коли був круглий стіл, я пам’ятаю, тодішній муфтій Духовного управління мусульман України "УММА" — Саїд Ісмагілов, який сьогодні виконує свій військовий обов’язок як громадянин України, захищаючи її територіальну цілісність, він тоді виступав і каже: "Ну як же ж так? Ми є, а в соціології нас немає".Тому що вони потрапили у соціологічну похибку. Так само є проблеми, специфіка із цією статистикою. Але скажу, що вона не тільки чисельна чи цифрова. Специфіка полягає у тому, що треба долати цю інерцію, а це не відбувається так швидко, як хотілося б.Переходи в Православну церкву України також ускладнені через низку причин — як внутрішніх, так і зовнішніх. По-перше, війна ускладнює ці процеси, особливо десь на місцях, і багато парафій застрягли у перехідному періоді.І ми говоримо про те, що кількісні показники не є відображенням реальності у тому вигляді, у якому вона існує. Тому процес іде, можливо, не так швидко, як нам би хотілося, але найголовніше — що він має незворотний характер.Людина на війні: віра, психологія, капеланство— В умовах постійної небезпеки люди шукають опори — у психології, вірі, спільнотах. Це породжує нові запити й нові форми духовної та емоційної підтримки. Яку роль, на вашу думку, відіграє релігія для людини в умовах постійної небезпеки?— Я думаю, релігія відіграє ту роль, яка притаманна їй історично. Це духовна опора, надія, компенсаторна функція. І в умовах загрози, в умовах небезпеки, в умовах ризику для життя ця потреба загострюється.Але скажу зі свого досвіду спілкування з нашими захисниками: навіть там, поблизу лінії розмежування, є як віруючі люди, так і невіруючі — ті, кого ми називаємо атеїстами. Але атеїстами не в тому розумінні, що вони проти релігії, адже "а" не означає "проти", "а" означає "не".Тобто у них якась своя система цінностей, відмінна від релігійної. Якщо ж ми говоримо про конфесійну специфіку, то вона трошечки розпливається, не має чітких обрисів там, де загроза життю є абсолютно реальною.Ми знаємо, що капелани, по суті своїй, мають духовно оформлювати усіх: військовослужбовців, весь особовий склад, яким вони опікуються, незалежно від конфесійної приналежності. При цьому капелани не приховують, до якої церкви належать, і водночас вони не повинні займатися прозелітизмом — залучаючи чи переманюючи у свою конфесію представників інших віросповідань.Це такі питання, знаєте, дуже делікатні, дуже непрості, і українські капелани різних конфесій напрацьовують новий досвід ось такого духовного оформлення в умовах небезпеки, в умовах війни.Прозелітизм — активне прагнення навернути інших людей до своєї віри, релігії чи системи переконань, а також сама діяльність, спрямована на залучення послідовників (прозелітів). Термін походить від грецького слова, що означає "новоприбулий" чи "навернений". Він може означати як щире місіонерство, так і небажане переманювання, а в деяких замкнених спільнотах (наприклад, друзи) заборонений. — Ми живемо в епоху масової популяризації психології, і за час війни люди почали частіше звертатися до психологів. Чи може психолог замінити капелана?— Цікаве питання. Трохи в іншому формулюванні я сама його ставила військовослужбовцям, нашим захисникам, коли була у складі групи контролю бойового стресу, тобто тим військовим психологом, але в душі я ще й релігієзнавець, дослідник і маю тісну співпрацю із капеланами.Ось питання, яке я ставила військовослужбовцям: хто вам більше потрібний — капелан чи психолог? Відповідь була, що потрібен і той, і той. Тому що те, що скажеш капелану, — не скажеш психологу, і навпаки.Для себе я зробила висновок, що все-таки у кожного є свій спектр діяльності, свій функціонал, якщо підходити інструменталізовано. Психолог працює з поведінкою, з травмами, капелан працює з духовними сенсами, але вони часто йдуть пліч-о-пліч, і інколи функції одного переносяться на іншого.Це війна, тут немає такого чіткого розмежування. Однак ще раз кажу, що й один, і інший повинні бути, виконуючи свою функцію і діючи у тандемі. У нас це виходило, тож я ще раз переконуюся, що така паритетна співпраця є більш ефективною. Тому що все це потрібно для чого? Аби допомогти нашим захисникам стояти на фронті.Світоглядні зміни та релігійна свідомість— Після 2014 року, а особливо після 2022-го, українське суспільство переживає глибокі світоглядні зміни, які відображаються і в релігійному житті. Чи можна говорити про формування нової української релігійної свідомості після 2014-го і, особливо, після 2022 року?— Ви знаєте, дуже хороше запитання, його можна навіть класти в етапи зміни релігійної свідомості українця цього періоду. Звісно, свідомість змінювалася. Після 2014 року спостерігався відхід від імперських моделей, які нам нав’язували ще з часів Радянського Союзу. Вже тоді, хоча Росія ще не була настільки агресивною у своїх духовних виявах, ідеї "русского міра" насаджувалися, вже тоді засівалися.Натомість 2022 року, мені здається, ці зміни вже набули більш стрибкоподібного характеру. Хоча треба розуміти, що всі процеси відбуваються дуже нелінійно, вони різновекторні. Так само як світ стає більш релігійним і менш релігійним, то і тут релігійна свідомість: з одного боку, вона вчить нас розрізняти проповідь і пропаганду, з іншого боку — ми бачимо, що сьогодні, коли вже чотири роки повномасштабної агресивної війни, у серці України, у Голосіївському монастирі, відбувається навчання дітей за російськими підручниками, їм насаджують російські фільми. Чим думають такі батьки? Що це таке відбувається? Яку сплячу агентуру у такий спосіб формують?Зміни відбуваються у напрямку розвитку, тому що навіть самі релігійні організації, які є україноцентричними та включені у контекст захисту національних інтересів і територіальної цілісності, набувають нових значень через свій непритаманний функціонал. Вони співпрацюють зі ЗСУ. Змінюється при цьому релігійна свідомість? Звісно, змінюється.Вони займаються волонтерством, допомогою внутрішньо переміщеним особам, адвокацією українських інтересів. Але водночас залишки отакої імперської свідомості присутні, і їх треба однозначно викорінювати, тому що це теж умова нашого виживання.— Які релігійні спільноти беруть найактивнішу участь у допомозі військовим і постраждалим від війни та в який спосіб?— Ми вже частково зачепили це питання. Дуже складно оцінювати це в якихось кількісних показниках, тому що чисельність релігійних організацій різна і спроможності їхньої діяльності різні. Але фактично всі конфесії включені у допомогу Збройним силам України.Я навіть, перебуваючи у складі 109-ї Донецької окремої бригади сил територіальної оборони Збройних сил України, співпрацювала із протестантськими церквами, які допомагали нам, завозячи продукти, медикаменти, фільтри для води, багато речей немілітарного призначення.Знову ж таки, капеланський напрям — це той напрям, у який включені майже всі конфесії. Відповідно до тих пропорцій, які існують у суспільстві, найбільша чисельність капеланів належить Православній церкві України, однак покрити всі посади вони не можуть. Тут протестанти виходять в актив і кажуть: "Давайте ми, ми можемо, ми хочемо, ми будемо, ми готові!".Я ще раз хочу зауважити, що всі християнські конфесії — православні, католики, греко-католики, протестанти, а також усі нехристиянські — іудейські, мусульманські громади — дуже активні у допомозі й адвокації українських інтересів на міжнародній арені. У цьому сенсі Україна демонструє конфесійну єдність.Подивіться на заяви Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіО) — вони єдині у своєму засудженні ідеології "русского міра", позиції Російської православної церкви тощо. Ці заяви показують єдність розуміння й підтримки держави, що є дуже важливим.Взагалі це прецедент, якого немає в Європі. Таких організацій, як ВРЦіО, більше немає — ми тут теж перебуваємо в такому європейському релігійному авангарді.— Релігійний авангард… Звучить багатообіцяюче.— На теренах України понад мільйон протестантів, і в Європі Україну називають біблійним поясом Європи. Я зустріла отакий зворот — він видався мені дуже цікавим. Думаю, треба, аби про нього теж знали.Наука під час війни— Війна породжує нові міждисциплінарні напрями досліджень. Один із них — мілітарне релігієзнавство. У чому полягає суть мілітарного релігієзнавства в Україні?— Я думаю, що багато чого в умовах війни мілітаризується, і якимось чином мілітаризується й релігієзнавство. Але це, радше, стосується методологічного набору, яким релігієзнавство як наука оперує у вивченні дійсності.Я вам скажу так: про сек’юритизацію релігії говорилося давно. І пам’ятаю нашу працю "Релігійна безпека/небезпека України", яка вийшла у відділенні релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук України ще у 2019 році. Це вже був результат досліджень, коли українці прекрасно розуміли загрозу інструменталізації релігії — те, що ми вже сповна побачили у 2022-му.Тому, звісно, релігієзнавство теж стоїть перед викликами випрацювання нового інструментарію для дослідження нової реальності. Але я вам скажу, що релігієзнавці не сплять: вони сьогодні перебувають і в лавах Збройних сил України. Я — не єдиний приклад, я знаю багатьох своїх колег і хочу, щоб й інші їх знали.Це і Жора Филипович, це і Саїд Ісмагілов, це і Руслан Халіков. Юрій Павлович Чорноморець постійно включений у мілітарний контекст, допомагаючи Збройним силам України, і водночас він працює у сфері наративів і наукових досліджень.Релігієзнавство як наука рухається, розвивається, напрацьовує й адекватно відображає ту реальність, у якій ми живемо. Розробляється навіть і нова термінологія, наприклад: "релігійна резистентність", "сек’юритизація релігії" тощо. Це теж є відпрацюванням відповідного інструментарію.Державні проєкти: логіка, критерії, ефективність— Війна змінює не лише пріоритети, а й саму логіку реалізації державних культурних і релігійних проєктів — від формату до змісту й критеріїв ефективності. Як повномасштабна війна змінила зміст і формат культурних та релігійних проєктів, які реалізує держава?— Критерії дуже прозорі. По-перше, це ті проєкти, які посилюють стійкість українського суспільства. По-друге, те, про що ми з вами говорили, — ті проєкти, які посилюють національну безпеку. Це ті проєкти, які мають реальний соціальний ефект.На сьогодні сферою моїх зацікавлень, серед іншого, є проєкт "Громади майбутнього". Це не комерційний проєкт, це соціальний проєкт, який спрямований на те, щоб поєднати українське суспільство, засіяти точки зростання на умовах формування нової свідомості українця. З одного боку — нової свідомості, а з іншого боку — продовження "традицій толоки".Дуже цікавий проєкт. Якщо буде можливість, ми про нього поговоримо окремішно, але ці критерії успішності проєкту у "Громадах майбутнього" теж застосовуються, виправдовуються і працюють.Звичайно, це проєкти, які повинні працювати на міжнародний імідж України. Навіть остання поїздка представників українського суспільства — експертів, лідерів думок — до Брюсселя для виступу у Європарламенті має велике значення, тому що Європа зацікавлена у тому унікальному досвіді, який має Україна в розрізі протистояння гібридним загрозам у сфері релігії, культури тощо.Це та м’яка сила, яку Росія, на жаль, використовує для того, щоб посіяти розбрат, підготувати ґрунт для входження "русского міра". І ми повинні самі вміти це розпізнавати, мати певні маркери для виявлення цих загроз та вчити цього Європу.Тому всі ці проєкти, які мають такий набір критеріїв, повинні бути реалізовані — не лише за підтримки держави, а й за участі всіх небайдужих, усіх, кому болить майбутнє України.— Оскільки ми вже з вами зачепили тему критеріїв, то за якими саме критеріями держава визначає пріоритетність культурних та релігійних ініціатив під час війни? Можливо, більш конкретно.— Знаєте, більш конкретно буде складніше, тому що питання полягає у тому, які саме проєкти й про що йдеться. Тому що держава і релігійні організації діють на умовах партнерства. Все-таки держава не втручається у церковні справи — держава є партнером.І як відбувається це спілкування? Представники державних органів чи навіть Офісу президента часто є присутніми на засіданнях релігійних організацій, тієї ж Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Пані Олена Ковальська там не один раз була присутня, коли обговорюються важливі питання — чи щодо капеланства, чи щодо можливостей волонтерства, чи ще щось.І те, що потрібно для вирішення релігійним організаціям, і ті точки перетину, де держава та релігійні організації можуть посилити одна одну, — усе це відбувається на паритетних основах. Це все має працювати на імідж України, на укріплення національних інтересів, на співпрацю і на збереження свободи совісті, свободи віросповідання, якої Україна дотримується, попри всі загрози й виклики.Особиста робота і конкретні проєкти— Пані Віто, а що для Вас означає "успішний" державний проєкт у сфері культури або релігії?— Успішний проєкт — це той, який має реальні цілі, який не є показушним і який має працювати на Україну. Має конкретні етапи, конкретних виконавців, орієнтований на українця."Громади майбутнього" — це той проєкт, яким я опікуюся. Він має всі ці ознаки й спрямований на те, щоб у майбутньому реінтегрувати військовослужбовців у суспільство. Це дуже важливо, тому що це наше майбутнє, це можливості уникнення стигматизації та розривів у суспільстві.Цей проєкт спрямований на соціально вразливі верстви населення — внутрішньо переміщених та малозабезпечених осіб. На те, щоб відбудовувати зруйноване на нових засадах, підіймати сільське господарство, застосовувати альтернативні джерела.Як на мене, це ефективний проєкт. Він відповідає і моїм внутрішнім запитам, і тим запитам, які для України сьогодні є важливими. Тому закликаю підключатися, цікавитися, шукати в інтернеті: "Громади майбутнього", і будемо працювати разом заради майбутнього України.Загалом питання відновлення — це не лише про інфраструктуру, а й про сенси, цінності та культурно-релігійне життя майбутньої України. Це питання неминуче постане, воно вже постає.Після війни: майбутнє— Які довгострокові зміни у сфері культури та релігії Ви вважаєте необхідними після війни?— Подумаймо разом, тому що війна по-іншому оголює проблематику. Вона показує вразливість і релігії, і культури як сфер, якими можуть маніпулювати, які країна-агресор може використовувати у своїх імперських цілях.Я думаю, що відбудеться переосмислення ролі культури, ролі релігії у державній політиці, буде посилюватися інституційна стійкість цих сфер. Можливо, будуть відпрацьовуватися механізми захисту від впливів.Йдеться і про релігійну кібербезпеку як один із механізмів, скажімо так, убезпечення цієї сфери діяльності від ворожого впливу.Крім того, українське релігієзнавство багато говорило про те, що ми повинні мати й плекати щось своє, ми повинні вибудовувати свій власний український світ. Це те, що даватиме нам наснагу й надію, це те, що потребуватиме наших зусиль, і це те, що ми зможемо залишити своїм дітям.— Які ще ключові культурні та релігійні проєкти, окрім вищезгаданого, ви нині координуєте в Офісі президента? Чи ви зосередилися саме на "Громадах майбутнього"?— Ні, "Громади майбутнього" — це неофіційний проєкт, я б так сказала, це народний проєкт, запит суспільства, і я тут, у ньому, тому що розумію його значущість.Що стосується Офісу президента, тих сфер і тих проєктів, над якими я зараз працюю, то це тандем з інституціями, з окремими людьми. Це Український інститут національної пам’яті й пан Олександр Алфьоров, це Національний воєнно-історичний музей і пан Ярослав Тинченко.Ми об’єднані зараз у проєкті "Михайлівська стіна пам’яті". Зараз вона потребує оновлення, упорядкування. Йдеться про те, щоб цей простір наповнити глибокими сенсами, вшановуючи наших захисників і захисниць.Мені дуже болить цей проєкт, тому що на цій стіні пам’яті будуть прізвища дорогих і важливих для мене людей. Але скількох ще ми не знаємо — де вони перебувають, не знаємо їхніх прізвищ. Ще один простір буде присвячений зниклим безвісти, але це буде знак, що ми їх пам’ятаємо і чекаємо.Проєкти з меморіалізації та вшанування є для мене особистою сферою зацікавлення. Буквально у січні вже має вийти "Книга пам’яті полеглих киян", де я мала честь плекати пам’ять і упорядковувати біографії наших захисників і захисниць, починаючи з 2014 року.Це лише перші 100 біографій, перші 100 українських героїв. Причому українських героїв не лише відзначених цією високою нагородою, а героїв уже тим, що вони встали на захист української держави, полишивши всі свої цивільні справи.Книга настільки була сенситивна, чутлива для мене: я ці сто біографій просто прожила. Скоро вона вийде друком, але вона лише перша. Це такий проєкт, який буде протяжним, але він продовжуватиметься доти, доки останнє ім’я героя не буде вшановане гідно на рівні держави.— Коли запланований вихід книги?— Пілотний проєкт був представлений наприкінці грудня, а у січні має бути весь наклад. Ми очікуємо на презентацію книги в КМДА.Дуже зацікавлений у презентації наш Центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ Збройних сил України, бо саме він дав можливість працювати над цією книгою, оскільки це також збігається з політикою Центру інформаційно-комунікаційної підтримки.Комунікація і партнерство— Як вибудовується комунікація між Офісом президента та релігійними організаціями у межах ваших проєктів?— Як радник заступника керівника Офісу президента України, пані Олени Ковальської, я є таким ланцюжком, зв’язківцем між представниками релігійних організацій і Офісом президента. Це лише один із форматів, тому що моя релігієзнавча специфіка, напрацьована роками, дозволяє мені виходити й напряму спілкуватися з багатьма релігійними очільниками.Крім того, є й офіційний формат — листи, запрошення, участь у різних заходах. Я як представник Офісу президента України була присутня на низці заходів, круглих столах. Формати є абсолютно різними: робочі групи, офіційні зустрічі, неформальне спілкування.Ось зараз муфтій Духовного управління мусульман України шейх Мурат Сулейманов мною передав запрошення пані Олені Ковальській зустрітися у мечеті на Дегтярівській, що у Києві, для розмови, для окреслення спільних дій.Мені дуже імпонує, коли відбувається і формальне, і неформальне спілкування, адже ці дві форми підсилюють одна одну і є більш результативними. Тримаємо руку на пульсі й, де можемо, сконтактовуємо усіх на єдиному ґрунті, у єдиних баченнях, у спільних задачах і цілях..