Мріяв взяти доньку за руку і піти на прогулянку: як бойовий медик, що втратив кінцівку, повертає інших до життя
Тисячі українських ветеранів сьогодні проходять складний шлях реабілітації, намагаючись повернутися до звичного життя після важких поранень. Кожна їхня історія — це приклад надзвичайної сили духу, витривалості та незламності.
Ми поспілкувалися з одним із таких героїв. Остап Франків — бойовий медик зі Львова, який пройшов через найгарячіші точки війни. Нині він долає новий виклик: вчиться ходити на протезі після ампутації ноги.
"Готував дружину, що піду на війну"
Остап мобілізувався 2023 року, хоча думки про службу з’явилися значно раніше. До "великої" війни він працював тренером із кросфіту у Львові й мав звичайне мирне життя з дружиною Юлією та маленькою донькою.
"Вибір для мене був очевидний. Як тільки почалось повномасштабне вторгнення, я вже планував іти. Проте тоді ще не був готовий залишити дружину з маленькою дитиною", — пригадує Остап.
Донька щойно народилася і ситуація була невизначеною. Родина не знала, що буде далі, а дружина не хотіла виїжджати за кордон.
"Перший період я був з родиною вдома у Львові. Потім потроху почав готувати дружину до того, що коли дитина трохи підросте — я піду", — розповідає він.
У Остапа багато друзів, які воювали ще з 2014 року, і спілкування з ними давало йому краще розуміння ситуації.
"Вони казали, що є великі шанси, що все почнеться. Ми навіть час від часу виїжджали з хлопцями на полігон — трохи постріляти, подивитися якісь відео і щось мінімально вивчити", — зазначає ветеран.
Танковий снаряд. Дим. Попіл. Паніка
Остап почав служити бойовим медиком взводу. Ця посада вимагала не лише медичних знань, а й неабиякої мужності. Його шлях пролягав через найгарячіші точки фронту.
"Я починав свій шлях в Бахмутській кампанії, якраз тоді відбувався контрнаступ. Далі була Авдіївська кампанія, Харківщина", — розповідає він.
Поранення сталося на Харківському напрямку й було для Остапа вже другим. Це був приблизно сьомий день штурмової операції, коли він облаштовував польовий медичний пункт.
"Почався обстріл, і всі кинулися в укриття. Я зайняв позицію, але, на жаль, саме туди прилетів танковий снаряд. Він влучив у кут, і уламки посікли мене", — згадує Остап.
Снаряд перебив військовому ногу нижче коліна, а стопа була майже повністю відірвана.
"Приліт, дим, попіл, запах. Горить нога, паніка, шум у вухах..." — описує він перші секунди.
Побачивши, що кінцівка майже відірвана, чоловік почав шукати турнікет. Закричав побратиму: "Друже, допоможи!". Товариш із сусіднього окопу встиг вчасно і допоміг накласти турнікет якомога вище.
Евакуація Остапа тривала п'ять з половиною годин. Чоловікові дуже пощастило, що в цей час у небі не було ворожих дронів. Це й стало вирішальним фактором успішної евакуації.
"Ампутація неминуча"
На стабпункті лікарі намагалися врятувати кінцівку. Медики послабили турнікет, щоб перевірити, наскільки живими залишилися м’язи та що можна зберегти, однак з'явилася інша проблема — в Остапа почали відмовляти нирки.
Медикам довелося знову накласти турнікет, щоб зупинити критичний процес. А у госпіталі в Харкові, куди потім доправили Остапа, лікар чесно сказав: "Ампутація неминуча".
До останнього моменту дружина ветерана не знала, що з її чоловіком.
"Поранення сталося приблизно о десятій годині ранку. Дружині нічого не казали і повідомили вже тільки ввечері, коли мене витягнули", — розповідає Остап.
Та щойно пораненого чоловіка привезли до Харкова, він одразу попросив у лікаря телефон. Подзвонив Юлії й коротко повідомив:
"Все нормально, я вже в Харкові, в лікарні. Зранку буде операція, не хвилюйся".
І жінка одразу ж вирушила до Остапа.
"Не був з болем наодинці"
Остап переніс п’ять операцій — одну в Харкові та чотири у Львові. Його лікар прагнув зробити все максимально якісно, тому деякі процедури доводилося повторювати.
"Важко було відходити після наркозу, бо виходило так, що протягом тижня робили по дві операції, а потім через тиждень — ще одну", — згадує ветеран.
Окремим випробуванням для військового стали фантомні болі. Йому здавалося, що нога лежить на ліжку, хоча її вже не було. П’ятка боліла, колола і пекла так, ніби у неї запихають голку або ріжуть. Та кохана допомогла чоловікові пройти через усе це.
"Дружина щодня була зі мною в лікарні, і це дуже допомагало, як морально, так і у побутових речах. Вона могла допомогти помитися, піти у вбиральню або переодягнутися. Друзі також приходили щодня — підтримували та не давали залишатися наодинці з болем", — розповідає Остап Франків.
Ветеран запевняє, що його спортивне минуле стало величезним ресурсом у реабілітації.
"Спорт дуже допомагає. Я спостерігав за багатьма людьми. І ті, хто раніше займався спортом, мав спортивне минуле або просто любив тренуватися, проходили реабілітацію значно легше", — ділиться Остап.
За його словами, такі люди краще розуміли, навіщо їм це потрібно. Вони також усвідомлювали, які вправи роблять та яке навантаження дають на м’язи.
"Мені допомагає спорт"
Зараз Остап Франків займається п’ять-шість разів на тиждень, продовжує реабілітацію та навіть проводить благодійні тренування щосуботи/
"Якщо не займаюся — мені важко. Спорт мені допомагає", — просто пояснює він.
Під час благодійних тренувань збирають кошти, які потім передають на потреби військових.
Остап користується протезом трохи понад два місяці, і хоча прогрес помітний, попереду ще багато роботи. Терапевт каже, що йому варто ходити з милицею щонайменше півроку, щоб сформувати правильну ходу без перекосів.
"Чим більше ходиш на протезі та чим частіше його вдягаєш — тим легше стає. Ти звикаєш до нього і починаєш відчувати його по-іншому", — пояснює він.
Є й свої нюанси: у дощову погоду ходити важче, а на слизьких поверхнях треба бути особливо обережним. Найбільшою мотивацією жити далі для Остапа стала його донька, яка професійно займається чирлідингом.
"Отримавши поранення, ти усвідомлюєш, скільки речей стають недоступними. Мені страшенно хотілося якнайшвидше відновитися, щоб просто взяти дитину за руку й піти з нею на прогулянку", — пояснює ветеран своє прагнення.
Перші сімейні прогулянки стали для ветерана справжньою перемогою.
"Просто підняти дитину на руки, потримати її, постояти на протезі є також важливим кроком. Вона тепер часто просить: "Тату, піднімай мене", — каже чоловік.
Після остаточного відновлення Остап хоче повернутися до тренерської діяльності, але з новим фокусом — працювати з ветеранами та їхніми родинами.
"Спорт не лише фізично зміцнює тіло, але й допомагає морально. Це дає змогу переключитися і розвантажити голову. Під час фізичного навантаження ти просто ні про що не думаєш", — підсумовує Остап Франків.
Матеріал створено у співпраці з платформою для людей з інвалідністю EnableMe. Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
Читайте також:
"У міні було півкіло тротилу. Я дивом вижив": історія ветерана з Закарпаття, який став прикладом незламності
"Міна прилетіла просто в ноги, та я вірю, що ще побігаю": історія захисника з Рівного
