# історії прикордонників

Кожні дві секунди хтось у світі потребує переливання компонентів крові. А кожна третя людина хоча б раз у житті може зіткнутися з необхідністю такої допомоги. За цими цифрами — тисячі історій пацієнтів, для яких донорська кров стає шансом на одужання або навіть порятунок життя.За словами завідувачки відділу комплектації та медичного обстеження донорів з рекрутингом Центру служби крові НДСЛ "Охматдит" Інни Вільшанівської, потреба у донорах існує постійно.За останні роки культура донорства в Україні суттєво змінилася. Якщо на початку повномасштабної війни українці масово приходили до центрів крові через гостру потребу допомогти, то сьогодні формується спільнота регулярних донорів, які здають кров системно і свідомо.Серед них — як звичайні українці, так і ті, хто щодня служить державі: прикордонники, слідчі, працівники державних установ, медики та волонтери тощо. Проте незалежно від професії їх об'єднує спільне бажання — допомагати іншим. У кожного з них своя історія. Хтось прийшов на першу донацію через прохання врятувати пораненого. Хтось — після історії онкохворої дитини. Для когось донорство стало способом підтримати українських військових, а для когось — життєвим принципом.До Всесвітнього дня донора крові, який щороку відзначають 14 червня, TrueUA розповідає історії українців, які регулярно діляться частинкою себе заради незнайомців і доводять: іноді кілька хвилин у донорському кріслі можуть подарувати комусь ціле життя.Коли донорство стає особистимДля когось донорство починається з випадкового оголошення, для когось — із прохання про допомогу, а для когось — із власної втрати. Героїні цього розділу прийшли до донорства різними шляхами, але кожна з них переконана: кров ніколи не буває зайвою, а кілька хвилин у донорському кріслі можуть стати для когось шансом на життя.Лікарка-інфекціоністка Діана Власова: "Страшно уявити, якби ті люди не здали тоді кров"Пані Діана з Полтави вперше стала доноркою у 2019 році. Каже, що тоді вирішила спробувати радше з цікавості.Перед першою донацією було трохи страшно, однак хвилювання швидко минуло, щойно вона опинилася в обласному центрі переливання крові та побачила, скільки людей приходять туди добровільно.Процедуру пані Діана запам'ятала у деталях: анкета, перевірка тиску, аналізи, і не тільки:"Далі був найкращий момент — обов'язково потрібно було з'їсти печиво з солодким чаєм, з чим я дуже успішно справилася".Перша донація минула легко, без запаморочення чи погіршення самопочуття."Все пройшло чудово, памʼятаю навіть вкінці дали 73 гривень", — пригадує з усмішкою лікарка.Після цього була тривала перерва через щільний графік роботи. До донорства Діана Власова повернулася лише 2023 року. Відтоді вже здала кров 17 разів і один раз — плазму.Сьогодні вона дивиться на донорство не лише як людина, яка здає кров, а й як медик. У своїй практиці неодноразово бачила, як родичі пацієнтів із важкою анемією чи іншими захворюваннями терміново шукають донорів. Втім, особистий досвід зробив для неї тему донорства ще ближчою.Улітку 2022 року її молодший брат отримав тяжке поранення на Харківському напрямку. До лікарні його доставили з гемоглобіном 74 при нормі 140-160."Тоді йому декілька разів переливали кров і страшно уявити, якби ті люди не здали тоді кров", — розповідає пані Діана.Згодом її брат загинув на позиції. Саме тому сьогодні вона особливо добре розуміє, наскільки важливими є донори."Завдяки технологіям люди вміють створювати нові частини органів, пересаджувати органи від людей та тварин, але досі немає такої технології, яка може створити повноцінну штучну кров", — наголошує вона.Пані Діана переконана: особливо зараз, під час війни, потреба у крові є постійною — як для військових, так і для цивільних, онкохворих, породіль та пацієнтів після операцій."Не варто боятися донорства, адже ваша кров може врятувати чиєсь життя", — каже лікарка.Студентка Анна Нехай: "На досвіді своєї сімʼї знаю, що кров зайвою не буває"Пані Анна нині живе у Польщі, навчається на біолога та працює репетиторкою з біології й хімії. Серед її захоплень — книжки та вишивка. Свою першу донацію вона зробила у 19 років, тоді її мотивувала цікавість.У клініці, де здавала плазму, працювали біотехнологи — фахівці за її першою спеціальністю. Тож це була нагода не лише допомогти, а й ближче познайомитися з майбутньою професією. На відміну від багатьох інших донорів, Анна не боялася уколів. Більше хвилювалася через вагу."Я тільки переживала, що можу за вагою не пройти, бо тоді важила в межах недостатньої ваги для допуску", — згадує вона.Згодом донорство набуло для неї зовсім іншого значення… У 2022 році її чоловік під час контрнаступу на Харківському напрямку отримав важке поранення і ледь не загинув через втрату крові."Я на досвіді своєї сімʼї знаю, що кров зайвою не буває", — говорить Анна.Тоді лікарям вдалося врятувати його життя. Проте згодом чоловік загинув на війні. Саме тому тема донорства для Анни Нехай сьогодні має особистий вимір. Вона добре знає, що в критичний момент наявність донорської крові може стати вирішальною.Сьогодні вона тимчасово не є доноркою через проживання за кордоном. Крім того, певний час лікарі відмовляли їй у донаціях через низький гемоглобін. Проте після приїзду в Україну пані Анна планує знову повернутися до донації.Керівниця групи з медіабаїнгу Катерина Лутаєва: "Моя кров може буквально воювати"Катерина Лутаєва працює у медійній агенції, багато подорожує Україною, займається спортом і волонтерством. До донорства її привела історія благодійного фонду "Таблеточки". Пригадує, що якось натрапила на матеріали про допомогу онкохворим дітям і настільки зацікавилася темою, що почала більше читати про роботу фонду. Згодом друзі запропонували разом долучитися до донорської акції."Для них це вже не вперше, тож вийшов такий собі win-win: і потусити разом, і зробити щось реально хороше", — розповідає вона й додає: перед першою донацією хвилювалася.Боялася, що не допустить медична комісія, переживала, як почуватиметься після процедури, уважно вивчала всі рекомендації для донорів. Втім, уже після першого досвіду зрозуміла, що її організм добре переносить здачу крові.Згодом почала регулярно долучатися до акцій "Таблеточок", ДонорUA та інших організацій. Особливим моментом став перший візит до "Охматдиту", після чого вона вирішила, що хоче підтримувати саме маленьких пацієнтів кардіологічного відділення: "Мене це дуже зачепило: такі маленькі люди, які ще навіть не встигли пожити, побачити світ, щось в ньому зробити — ні хорошого, ні поганого — а вже стикаються з такими випробуваннями".Після початку повномасштабної війни її мотивація змінилася. Тепер вона регулярно здає кров для військових госпіталів."Зараз для мене важливо бути надійним тилом для ЗСУ", — каже вона.Донорство стало для неї не лише способом допомагати, а й своєрідною внутрішньою опорою:"Це був спосіб триматись, слідкувати за своїм здоров’ям, не розсипатись і залишатись тут, в Україні".Вона зізнається, що особливо зворушують випадкові зустрічі зі знайомими на донаціях або історії людей, які перетворюють здачу крові на особливу подію:"Наприклад, коли знайома одного разу замість класичного святкування Дня народження запросила всіх у Госпіталь — здати кров. І це, мабуть, один із найсильніших форматів "свята", який я бачила".Сьогодні вона намагається дотримуватися власного графіка — приблизно чотири донації на рік. А тим, хто досі не наважується зробити перший крок, радить не боятися та більше дізнаватися про донорство:"Для вас це умовна година часу. А для когось — це шанс, що поруч залишиться мама чи тато. Брат чи сестра. Дочка чи син. Бабуся чи дідусь. Друг чи побратим". "Всі мої донації йдуть для ЗСУ. І коли думаєш про це, усвідомлюєш: частина цієї крові могла допомогти комусь відновитись і повернутись у стрій. І в цьому є дуже сильне відчуття — що твоя кров може буквально… воювати".Чому донорська кров потрібна щодняЗа словами завідувачки відділу комплектації та медичного обстеження донорів з рекрутингом Центру служби крові НДСЛ "Охматдит" Інни Вільшанівської, потреба у донорах залишається постійною.Донорська кров необхідна пацієнтам онкологічних та гематологічних відділень, дітям після трансплантації кісткового мозку, людям із важкими травмами, опіками та масивними кровотечами. При цьому деякі компоненти крові мають дуже короткий термін придатності. Наприклад, тромбоконцентрат зберігається лише п'ять днів. Саме тому центри крові не можуть створити запас "на роки вперед" і постійно потребують нових донорів.Інна Вільшанівська зазначає, що після початку повномасштабної війни українці стали значно активніше долучатися до донорського руху. Багато хто прийшов на донацію вперше саме через бажання допомогти військовим і цивільним, які постраждали від війни. Втім, потреба в крові не зникає навіть тоді, коли новини перестають повідомляти про чергові масові акції.Саме тому найціннішими для системи є регулярні донори — люди, які повертаються знову і знову."Якщо ви вже є донором — дякую, що продовжуєте цей шлях. Якщо лише замислюєтеся про донацію — можливо, саме ваші 450 мл крові стануть для когось найціннішим подарунком. Без перебільшень, бути донором — це бути героєм, що допомагає рятувати життя, оскільки є багато тяжких станів у пацієнтів, при яких неможливо обійтися без компонентів крові", — наголошує Інна Вільшанівська.Кров для тих, хто боронить країнуВійна зробила донорство ще важливішим для України. Щодня кров потрібна не лише пацієнтам лікарень, а й пораненим військовим, які отримують допомогу на стабілізаційних пунктах, у шпиталях та медичних центрах по всій країні. Саме тому серед тих, хто регулярно приходить до центрів крові, дедалі більше військовослужбовців та ветеранів.Показовим став рекорд України, який цьогоріч встановили прикордонники Західного регіонального управління ДПСУ. До масштабної донорської акції одночасно долучилися понад 400 військовослужбовців у кількох містах країни, здавши майже 200 літрів крові. Втім, за кожною такою донацією стоїть особиста історія людини, яка добре знає ціну людського життя.Військовослужбовець "Сталевого кордону" Іван: "На війні найбільше гине людей саме через втрату крові"Іван служить у 15-му мобільному прикордонному загоні "Сталевий кордон" і вже 27 років працює у прикордонному відомстві. Серед його захоплень — йога, психологія, туризм, археологія та здоровий спосіб життя.Донором став ще у 18 років під час навчання в Національній академії прикордонних військ України імені Богдана Хмельницького. Тоді курсантам повідомили, що один із їхніх товаришів потрапив у ДТП і терміново потребує донорської крові."Тоді я ще нічого не знав про донорство, але став одним з небагатьох добровольців, які зголосились здати кров", — пригадує він.Попри те, що минуло понад два десятиліття, Іван добре пам'ятає свої відчуття. Каже, що страху майже не було, адже думка про можливість врятувати людину перекривала будь-які сумніви.За роки служби його ставлення до донорства лише зміцнилося. Особливо після початку повномасштабної війни. Прикордонник неодноразово перебував у районах бойових дій та на власні очі бачив наслідки важких поранень."На війні найбільше гине людей саме через втрату крові після отриманого поранення", — говорить він.Особливо його вразив випадок, коли медики на стабілізаційному пункті були змушені самі ставати донорами, щоб урятувати пораненого:"Особисто знаю випадки, коли наші медики під час проведення надскладних операцій в стабілізаційному пункті під постійними обстрілами через брак донорської крові призупиняли операцію, самі здавали кров, здійснювали переливання і продовжували робити операцію".Сьогодні Іван називає донорство проявом людяності. Займатися донацією його мотивує ідея про те, що, "можливо, саме твоя крапля крові врятує комусь життя". Також він переконаний, що для України донорство має особливе значення саме через війну."Кров вкрай необхідна як для порятунку бійців на передовій, так і для порятунку цивільних, які щоденно страждають від ворожих обстрілів".Прикордонник Карпатського загону Павло Піковець: "Якщо твоя кров допоможе людині вижити, ти повинен допомогти"Майор 7-го прикордонного Карпатського загону Павло Піковець добре знає ціну людського життя. Оборона Маріуполя, важке поранення, полон в Оленівці та тривала реабілітація — усе це він пережив особисто. Сьогодні пан Павло продовжує службу, займається спортом та регулярно здає кров.Він не пам'ятає своєї першої донації, адже донором став багато років тому. Кров здавав як для незнайомих людей, так і для друзів, які потребували допомоги. Особливого значення донорство набуло для нього під час оборони Маріуполя. Після поранення руки під час прориву до "Азовсталі" Павло опинився у польовому шпиталі "Залізяка" — саме там й став свідком історії, яку пам'ятає досі."Після чергового артобстрілу до шпиталю доставили важкопораненого прикордонника. Він перебував у критичному стані, тричі зупинялося серце. Лікарі боролися за його життя і в якийсь момент сказали: "Потрібна кров", — пригадує він.Інформацію передали по радіостанції."Майже одразу прийшли хлопці, які погодилися здати кров. Завдяки лікарям і донорам його вдалося врятувати. Він вижив, пройшов полон, повернувся додому та продовжує службу", — зазначає Павло Піковець.Саме ця історія остаточно переконала його, що донорство — це не просто добра справа. Прикордонник радіє, що дедалі більше українців усвідомлюють важливість донорства. Його підтримує і дружина, яка також неодноразово ставала доноркою. Для себе ж він сформулював простий принцип:"Живеш сам — допомагай жити іншим. Будь донором, здавай кров. Якщо твоя кров допоможе людині перемогти хворобу або вижити, ти повинен допомогти".Офіцер Волинського прикордонного загону Олег Франчук: "Твоя кров — це чиєсь завтра"54-річний лучанин Олег Франчук понад три десятиліття служить державі. Нині він очолює групу вогневої підтримки Волинського прикордонного загону, а у вільний від служби час допомагає рятувати життя інших людей. Донором він став ще 1990 року — під час навчання у військовому училищі."На відміну від багатьох однокурсників, я ніколи не боявся крові. Не було й страху ставати донором, адже розумів, що це може врятувати чиєсь життя", — розповідає він.Одним із найяскравіших спогадів став випадок, коли під час занять із бойової підготовки курсант випадково прострілив собі стегнову артерію. Тоді Олег був серед тих, хто здавав кров для пораненого побратима. Через багато років саме цей випадок підштовхнув його повернутися до регулярного донорства.Після виходу на пенсію він приєднався до донорської спільноти "Краплина життя", яка допомагає онкохворим дітям. Відтоді регулярно здає тромбоконцентрат — компонент крові, який особливо потрібен пацієнтам із тяжкими гематологічними захворюваннями.Однією з найважливіших історій у його житті стала допомога дівчинці, яка боролася з лейкемією. Для її порятунку прикордонник протягом кількох місяців здавав тромбомасу кожні два тижні.Найбільшою нагородою для себе він називає не відзнаки, а слова вдячності від батьків дітей, які отримали шанс на життя. Сьогодні Олег Франчук має звання "Почесний донор України"."Бути донором — це те, що може зробити практично кожен. Це можливість допомогти іншим і водночас виконати свій громадянський обов'язок", — переконаний він.Його життєве гасло давно стало відомим серед колег і друзів: "Твоя кров — це чиєсь завтра".Полковник ДПСУ Григорій Кухнюк: "Кров — це найцінніший дар"Для полковника ДПСУ Григорія Кухнюка донорство стало одним зі способів служити країні з перших днів повномасштабної війни. 24 лютого 2022 року офіцер запасу, щойно почувши про вторгнення Росії, вирушив до військкомату. Однак через величезні черги потрапити туди було майже неможливо. Тоді він ухвалив інше рішення: 26 лютого прийшов до Закарпатського обласного центру переливання крові."Я не вагався. Рішення сформувалося миттєво і само по собі. Сумнівів чи страхів не було. Я знав, що маю допомогти і що кров, певно, потрібна вже", — згадує прикордонник.За кілька днів його все ж мобілізували до Чопського прикордонного загону. Відтоді пан Григорій намагається здавати кров регулярно — настільки часто, наскільки дозволяють служба та стан здоров'я. Перерви траплялися лише під час виконання бойових завдань.За роки служби він неодноразово переконувався, наскільки важливою є донорська кров під час війни:"Бути донором — це допомагати людям. Час такий, що ми маємо допомагати один одному усім, чим можемо. Кров — це найцінніший дар. Вона дає надію на життя — сьогодні, коли його у нас так ретельно намагаються відібрати".Нині полковник проживає в Ужгороді та очолює один із відділів прикордонної служби Чопського загону. У вільний час грає в шахи, а родина повністю підтримує його донорство. Для себе він ухвалив рішення ще у 2022 році: здаватиме кров стільки, скільки дозволятиме здоров'я.Прикордонник Андрій із Сумщини: "Донація — це сенс мого життя"Серед тих, хто регулярно здає кров, — і військовослужбовець 5-го прикордонного загону ДПСУ Андрій із Сумщини. Він називає донорство не разовою акцією, а частиною власної життєвої філософії."До донорства я ставлюся дуже відповідально, як і до інших справ у своєму житті, адже це не одноразова акція, а сенс мого життя", — говорить прикордонник.Сьогодні Андрій регулярно здає кров і переконаний, що допомога іншим має бути свідомим вибором кожної людини.Донорство як громадянська відповідальністьДля одних донорство починається з особистої історії, для інших — стає частиною життєвих принципів. Серед героїв цього матеріалу є працівники державних установ, які регулярно здають кров і переконані: допомагати тим, хто цього потребує, — обов'язок кожного, хто має таку можливість.Заступник начальника слідчого відділу ДБР Руслан Гега: "Зберегти життя і дати надію на порятунок"Руслан Гега працює заступником начальника слідчого відділу Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань. Разом із дружиною та дітьми живе у Києві. У вільний час намагається якомога більше уваги приділяти родині, займається розвитком дітей та прищеплює їм любов до природи, спорту й України.Свою першу донацію він пам'ятає до найменших деталей — це сталося ще у студентські роки, коли йому було 18 років. Одного дня до аудиторії разом із деканом факультету зайшли двоє хлопців. Вони шукали донорів із другою позитивною групою крові для свого товариша, який потрапив у ДТП і терміново потребував допомоги."Я одразу погодився здати її, так як розумів, що йдеться про можливий порятунок життя і цей факт затьмарив всі страхи", — згадує Руслан Гега.Разом із ним допомогти погодилися ще четверо студентів. Для більшості це була перша донація, тому хвилювалися всі. Після обстеження лікарі допустили до здачі крові лише трьох донорів. За словами медиків, цього було достатньо. Після процедури хлопці, які шукали донорів для свого друга, запросили студентів до кафе. Грошей за здачу крові ніхто не взяв.Приблизно через місяць Руслан Гега випадково зустрів у місті одного з тих хлопців і дізнався, що їхній товариш одужує:"Мені після цих слів стало дуже приємно, так як я розумів, що я із своїми одногрупниками до цього причетні".Згодом у його житті була ще одна історія, яка лише підтвердила важливість донорства. До Руслана звернулися батьки маленької дівчинки, яку сильно покусала власна собака. Дитині терміново була потрібна кров."Я також одразу згодився так як і в перший раз розумів важливість цього, тим паче на той час у мене вже також була донька і мені було б дуже прикро бачити людей які відмовлялися б допомогти моїй дитині в аналогічній ситуації", — пригадує він.До 30 років пан Руслан здавав кров лише кілька разів. Проте після початку повномасштабної війни його ставлення до донорства змінилося. Тепер він намагається долучатися до донацій щоразу, коли дозволяє здоров'я та є потреба."Якщо говорити про здачу крові для військових, то я розцінюю це як мій обов’язок перед воїнами, які захищають мою батьківщину, мою сім’ю та рідних", — наголошує він.Водночас Руслан Гега здає кров і для дітей в "Охматдиті": "Я також ходжу в "Охматдит" здавати кров для діток, так як розумію, що діти — наше майбутнє і так як вони наразі проживають в часи війни, то мають бачити і знати, що їх ніхто у будь-який час не залишить наодинці із хворобами або травмами".Найбільше ж йому запам'ятався випадок, який не був пов'язаний із самою донацією:"Прикро говорити, але випадок який мені запам’ятався найбільше, він не стосується самої здачі крові, а відмови у її здачі із словами: "Бо я не хочу, це моя справа". Я до цього моменту був хорошої думки про цю людину, але після цього все змінилось".Руслан Гега зізнається, що після цих слів його ставлення до людини змінилося. Водночас його надихають інші приклади — колеги та підлеглі, які регулярно стають донорами."Мені дуже приємно дивитись на своїх колег та підлеглих дівчат, які невеличкого зросту, тендітні, але не бояться здавати кров та як і я та мій керівник постійно здають кров за можливості та при наявній необхідності", — зазначає слідчий ДБР.Вражає й історія пана Руслана щодо підтримки донорства його родиною:"Дружина постійно купує мені гранатовий сік у день здачі та готує святкову вечерю за якою пропонує випити келих червоного вина", — усміхається Руслан Гега.На його переконання, сьогодні донорство особливо важливе для України. Він згадує розмови зі знайомими військовими, які розповідали про випадки загибелі побратимів через значну втрату крові:"Тому як я і вже говорив раніше здача крові, це обов’язок кожного громадянина, який має таку змогу, не хворіє і яким лікарями не заборонено здавати кров".Для себе ж сенс донорства він сформулював так:"Зберегти життя і дати надію на порятунок, бо без надії не буде боротьби за це життя. Допомагай тим хто дійсного цього потребує і така допомога обов’язково тобі повернеться навіть у той час коли ти цього не очікуватимеш і від тих людей яких ти можеш і не знати".Старший слідчий ДБР Ігор Гончарук: донорство як особиста місіяДля старшого слідчого Головного слідчого управління ДБР Ігоря Гончарука донорство стало відповіддю на виклик, який війна кинула всій країні. Його історія почалася у перші дні повномасштабного вторгнення."Той страшний лютий 2022 року назавжди змінив моє сприйняття світу, обов'язку та того, що насправді означає бути українцем", — говорить він.Саме тоді пан Ігор вирішив, що має робити все можливе для допомоги військовим та цивільним, які постраждали від війни. Відтоді донорство стало його особистою місією. На сьогодні він уже здійснив 17 донацій — і не планує зупинятися.Ігор Гончарук переконаний: донорство — це не випадковий візит до центру крові, а дисципліна та постійна робота над собою. Щоб кров була максимально якісною та могла допомогти пораненим захисникам і хворим дітям, він повністю змінив свій спосіб життя."Чистий організм — це гарантія того, що моя кров буде спрямована виключно на користь людині, яка перебуває на межі життя та смерті", — пояснює він.За кілька днів до кожної донації переходить на спеціальний раціон, відмовляючись від жирної, смаженої та молочної їжі. Регулярно займається спортом, підтримує фізичну форму та принципово не вживає алкоголь.Під час кожної донації Ігор Гончарук думає про тих, кому ця кров може допомогти."Ти сидиш у кріслі й чітко розумієш: кожна хвилина цього процесу наближає чиєсь одужання та нашу спільну Перемогу", — зауважує він й додає, що для нього донорство давно стало не окремою акцією, а частиною особистої відповідальності перед країною та людьми, які потребують допомоги.Комунікаційниця сервісного центру МВС Яна Ревенко: повідомлення, яке вона перечитувала кілька разівКомунікаційниця регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Київській та Чернігівській областях Яна Ревенко стала доноркою не так давно. Свою першу донацію вона зробила в "Охматдиті". Як і багато людей, спочатку хвилювалася."Були звичні запитання: як усе відбуватиметься, чи не стане зле, чи зможу я це зробити", — пригадує вона.Однак про своє рішення вона навіть не попередила родину. Рідні дізналися про все вже після процедури — з фотографії, яку Яна надіслала їм. Після цього телефон буквально розривався від дзвінків і повідомлень."Але коли вони побачили, що все минуло легко й без жодних проблем, їхні переживання змінилися гордістю", — каже жінка.Найбільше ж їй запам'яталося повідомлення від "Охматдиту":"Я була на роботі й отримала повідомлення від "Охматдиту": "Яно, сьогодні ваша кров врятувала життя".Яна зізнається, що перечитала ці слова кілька разів — саме тоді вона по-справжньому зрозуміла цінність донорства."У той момент усвідомлюєш, що десь є людина, яку ти навіть не знаєш, але якій змогла допомогти", — пригадує вона. Головний спеціаліст сервісного центру МВС Євген Возняк: "Одна донація може врятувати кілька життів"Головний спеціаліст регіонального сервісного центру МВС у Київській та Чернігівській областях Євген Возняк став донором у 2014 році. Тоді його мотивувало усвідомлення того, що лікарні постійно потребують крові, а за роки донорства він переконався: навіть одна донація може змінити чиєсь життя.Найбільше, каже Євген, запам'ятовується атмосфера єдності серед донорів — особливо у складні для країни часи, коли люди масово приходять допомагати пораненим та хворим. З часом донорство стало для нього не разовою акцією, а громадянською відповідальністю. Його життєвий принцип звучить просто:"Добро не завжди потребує великих зусиль — іноді достатньо простягнути руку, щоб врятувати чиєсь життя". Начальник відділу сервісного центру МВС Олег Лупіч: приклад батька на все життяНачальник відділу регіонального сервісного центру МВС у Київській та Чернігівській областях Олег Лупіч уперше здав кров ще під час строкової служби. Втім, головним прикладом для нього став батько — почесний донор СРСР, який за життя здійснив понад 40 донацій."Мій батько мав статус "Почесного донора СРСР", зробив за життя понад 40 донацій. Пригадую випадок, коли він розповідав про це мені, ще дитині, і в розмову втрутилася мама — начебто, зараз цей статус немає вже ніякого змісту і при Незалежній Україні будь-які пільги за донорство часів СРСР вже не є актуальними. Тато тоді відповів, що він все життя ходив на донацію не за пільги і не за надбавки до пенсії, а тому що вважав, що це важливо для людей", — пригадує з гордістю він.Сам Олег переконаний:"Якщо я можу це робити — вважаю, я зобов'язаний це робити".Коли добро стає системоюСеред героїв нашого матеріалу є люди, які приходять до центрів крові самостійно, а є ті, хто зміг перетворити особисте рішення на масштабний рух допомоги. Саме такою є історія речниці Державного бюро розслідувань Ольги Чеканової.Від однієї донації до сотень врятованих життівІсторія Ольги Чеканової почалася 2019 року на порозі школи. Тоді вчителька зі сльозами на очах попросила допомогти старшокласниці, яка боролася з важкою хворобою і терміново потребувала донорської крові.Вже наступного дня Ольга проходила обстеження та здавала кров для дівчини — й саме тоді вперше побачила, яким насправді є донорський рух.Під кабінетами центру крові сиділи люди, які щиро переживали, чи допустять їх до донації. Когось відправляли додому через низький гемоглобін або проблеми з тиском, і це засмучувало їх значно більше, ніж можна було очікувати."В їхніх очах читалося, наскільки важливо врятувати чиєсь життя", — згадує пані Ольга. Через кілька місяців їй знову зателефонували з центру крові — тоді потрібна була допомога іншому пацієнту, й Ольга без вагань погодилася. Пізніше лікарі повідомили, що ця кров допомогла врятувати людину.Саме так, від донації до донації, почався шлях, який згодом привів до створення одного з найбільших донорських рухів серед державних органів України. Сьогодні працівники Бюро по всій країні регулярно здають кров. За словами речниці ДБР, починаючи з 2020 року, вони здали вже понад 800 літрів крові. Майже кожен третій працівник має посвідчення донора.У відомстві навіть з'явився власний принцип — "рятівні 60 днів". Саме стільки часу потрібно організму для відновлення після донації цільної крові. Щоб банки крові не залишалися порожніми, підрозділи ДБР по черзі відвідують центри крові протягом усього року. Ця система працювала навіть під час пандемії COVID-19, коли донорів критично бракувало."Мої колеги не просто виконують свої щоденні професійні обов'язки, вони за покликом серця регулярно йдуть і здають кров. Їхня мовчазна, щомісячна готовність віддати частинку себе, свій власний життєвий ресурс заради порятунку абсолютно незнайомої людини — пораненого на передовій бійця чи маленької дитини в палаті — це і є справжній патріотизм у дії", — зазначає речниця ДБР.На особистому рахунку Ольги Чеканової вже 16 донацій крові та її компонентів. Але найважливішим досягненням вона вважає не власні показники, а людей, яких вдалося об'єднати навколо цієї справи."Ми не знаємо імен тих поранених бійців, які після важких боїв приходять до тями у госпіталях, не знаємо імен тих маленьких діток в "Охматдиті", у чиїх жилах зараз тече наша кров. Але ми точно знаємо одне: поки б'ються наші серця, ми не зупинимося", — зазначає вона.Що заважає людям ставати донорами: найпоширеніші міфиЗа словами Інни Вільшанівської, багато людей досі відмовляються від донорства через поширені міфи та хибні уявлення. Часто люди думають, що не можуть стати донорами через вік, харчування чи татуювання. Проте законодавство чітко визначає: донором може бути дієздатна особа від 18 до 65 років із масою тіла від 50 кг.Також дехто вважає, що їхня група крові не потрібна або що донорська кров завжди є в достатній кількості. Але потреба в крові та її компонентах існує щодня, незалежно від пори року чи обставин. Саме тому регулярні донори є надзвичайно важливими.Фахівчиня зазначає, що нерідко стикається і з іншими поширеними міфами. Наприклад, що донорство шкодить здоров’ю, що після здачі крові людина довго відновлюється або що під час донації можна чимось заразитися."Насправді донорство є безпечним, якщо людина не має протипоказань, а всі процедури проводяться одноразовими стерильними матеріалами. Лікар, який допускає донора до донації, також перевіряє, чи здача крові буде безпечною для донора, чи немає протипоказів, наприклад, серйозні серцево-судинні захворювання (інфаркти, інсульти), коли не можна здавати кров", — пояснює завідувачка відділу комплектації та медичного обстеження донорів Центру служби крові "Охматдиту".Інна Вільшанівська наголошує, що бути донором крові навіть корисно, і наводить декілька наукових фактів:У донорів значно менший ризик серцево-судинних захворювань.Американська медична асоціація стверджує, що люди, які здавали кров щопівроку, мали менше інфарктів та інсультів.Масштабне дослідження фінських донорів показало, що здавання крові хоча б раз на рік знизило ризик хвороб серця на 88%.У донорів кращий баланс холестерину і нижчий його загальний рівень — отже, менша ймовірність серцево-судинних хвороб.І ще один плюс: донору регулярно (і безоплатно) роблять аналізи на гемоглобін, ВІЛ, гепатити B та C і сифіліс."Отже, донорство є навіть корисним і надзвичайно важливим для тих, хто чекає на вашу допомогу", — наголошує вона.Серед тимчасових протипоказань:татуювання та пірсинг — відсторонення від донорства на шість місяців;прийом анальгетиків або аспірину — утримання від донації протягом трьох днів;паління — достатньо не палити за дві години до процедури.Водночас існують й абсолютні протипоказання, серед яких серйозні серцево-судинні захворювання, ВІЛ, гепатити B і C та онкологічні захворювання.Одна кров — одне прагнення до життяГерої нашого матеріалу ніколи не зустрічалися між собою, у них різні професії, різні долі й різні причини приходити до центрів крові. Вони не знають, кому саме допомогли їхні донації. Не знають імен людей, які отримали їхню кров. Не бачили більшості тих, чиє життя, можливо, вдалося врятувати.Хтось уперше став донором, почувши прохання врятувати пораненого. Хтось — після історії онкохворої дитини. Хтось — тому що на власні очі бачив, як донорська кров повертає людей до життя після важких поранень. Та їх об'єднує одна спільна риса — вони не проходять повз чужий біль.Бо донорство — це не про статистику, а про дитину, яка продовжує боротьбу з хворобою, про військового, на якого вдома чекають рідні, про людину, яка після складної операції отримує шанс на одужання.І, можливо, найкраще сенс донорства пояснюють слова однієї з героїнь нашого матеріалу Катерини Лутаєвої:"Для вас це умовна година часу. А для когось — це шанс, що поруч залишиться мама чи тато. Брат чи сестра. Дочка чи син. Бабуся чи дідусь. Друг чи побратим…" .

У четвер, 11 червня, у Посольстві України в Латвії представили фотовиставку "Обличчя кордону", присвячену військовослужбовцям Державної прикордонної служби України (ДПСУ). Експозиція розповідає про прикордонників, які охороняють державний кордон і воюють проти російських окупантів у складі Сил оборони України.Про це повідомило Посольство України в Латвійській Республіці. Презентацію організували для української молоді, яка живе та навчається в Латвії. Представник ДПСУ ознайомив учасників з історіями українських захисників і розповів про особливості їхньої служби.Відвідувачі також дізналися про бойовий шлях прикордонників та їхню роль у захисті незалежності й територіальної цілісності України."Захід у Посольстві став продовженням представлення фотовиставки в Латвії після її експонування в межах міжнародної конференції Riga StratCom Dialogue 2026. Висвітлення проєкту в Латвії є ще однією можливістю ознайомити міжнародну аудиторію з історіями українських прикордонників, які з перших днів повномасштабного вторгнення беруть участь у захисті України, а також привернути увагу до їхнього внеску у зміцнення безпеки та захист демократичних цінностей у Європі", — зазначено в дописі.. Світлини та особисті історії військовослужбовців показують їхню стійкість, професіоналізм і самовідданість. Проєкт також нагадує про внесок українських захисників у безпеку Європи та необхідність подальшої міжнародної підтримки України.Фотовиставку "Обличчя кордону" започаткували в Україні. Її міжнародна частина покликана поширювати правдиву інформацію про боротьбу українського народу та ціну, яку військові платять за свободу й незалежність держави.Нагадаємо, що у Вашингтоні, в приміщенні посольства України в США, до Дня прикордонника, який відзначали 30 квітня, було представлено фотовиставку "Обличчя кордону". Експозицію відвідала надзвичайний і повноважний посол України в США Ольга Стефанішина.Читайте також опубліковані історії учасників проєкту:Герой України "Мурчик": шлях військового, який обрав небо і відповідальністьВід операційної до передової: як хірург став частиною "Сталевого кордону"Після важкого поранення — знову в строю: як прикордонник "Вікінг" повернувся до службиСпочатку піхота, потім дрони: бойовий шлях прикордонника "Спартанця"Поранений у бою, але не зламаний: як прикордонник "Джедай" повернувся на службу попри ампутаціюПісля окупації — на фронт: шлях прикордонниці з КиївщиниБез права на помилку: як працює оператор РСЗВ на фронтіКоли рішення — це більше, ніж алгоритм: як аналітик даних став командиром БпЛА на фронтіВодій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

У столиці Латвії під час міжнародної конференції Riga StratCom Dialogue 2026 презентували фотовиставку Державної прикордонної служби України "Обличчя кордону". TrueUA є інформаційним партнером фотопроєкту. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Це один із найбільших європейських майданчиків у сфері стратегічних комунікацій, який щороку об'єднує представників урядів, сектору безпеки та оборони, міжнародних організацій, експертної й наукової спільноти для обговорення актуальних викликів інформаційного простору, протидії дезінформації та зміцнення демократичної стійкості. Цьогоріч конференція проходить під гаслом "Life is a Miracle. Strategic Communications in an Age of Rupture" ("Життя — це диво. Стратегічні комунікації в епоху розломів") та присвячена ролі стратегічних комунікацій в умовах сучасних глобальних викликів.Експозиція знайомить міжнародну аудиторію з українськими прикордонниками, які з перших днів повномасштабного вторгнення беруть участь у відсічі російської агресії, виконують бойові завдання на найскладніших напрямках та щодня захищають державний кордон України.До виставки увійшли фотографії та особисті історії військовослужбовців Державної прикордонної служби України. Через світлини, свідчення учасників подій і цифрові матеріали проєкт розкриває мужність, професіоналізм, відданість обов’язку та людські долі, що стоять за щоденною службою з охорони кордону.Представлення "Облич кордону" під час Riga StratCom Dialogue 2026 стало ще однією можливістю донести до міжнародної спільноти правду про боротьбу України за свободу та незалежність, а також продемонструвати внесок українських прикордонників у захист безпеки не лише України, а й усієї Європи.Проєкт уже демонстрували в різних містах України та за кордоном. Фотовиставку показували у Києві, Львові, Хмельницькому, а також у Сполучених Штатах Америки, де вона викликала значний інтерес міжнародної аудиторії. Представлення експозиції в Ризі продовжує її головну місію — розповідати світові про людей, які стали символом стійкості, мужності та незламності України.Нагадаємо, що у Вашингтоні, в приміщенні посольства України в США, до Дня прикордонника, який відзначали 30 квітня, було представлено фотовиставку "Обличчя кордону". Експозицію відвідала надзвичайний і повноважний посол України в США Ольга Стефанішина.Читайте також опубліковані історії учасників проєкту:Герой України "Мурчик": шлях військового, який обрав небо і відповідальністьВід операційної до передової: як хірург став частиною "Сталевого кордону"Після важкого поранення — знову в строю: як прикордонник "Вікінг" повернувся до службиСпочатку піхота, потім дрони: бойовий шлях прикордонника "Спартанця"Поранений у бою, але не зламаний: як прикордонник "Джедай" повернувся на службу попри ампутаціюПісля окупації — на фронт: шлях прикордонниці з КиївщиниБез права на помилку: як працює оператор РСЗВ на фронтіКоли рішення — це більше, ніж алгоритм: як аналітик даних став командиром БпЛА на фронтіВодій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Цей матеріал продовжує цикл публікацій у межах проєкту фотовиставки "Обличчя кордону", який об’єднує історії військовослужбовців Державної прикордонної служби України — людей різного віку, професій і життєвого досвіду, яких війна поставила перед вибором і визначила їхню роль у захисті держави. Історія прикордонника Владислава Замури із позивним "Мурчик" — одна з них.TrueUA є інформаційним партнером фотопроєкту. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Той, хто бачить у темряві: історія Героя України "Мурчика"Він працює тоді, коли інші не бачать нічого. У повній темряві, під тиском радіоелектронної боротьби та постійною загрозою втратити керування Владислав "Мурчик" підіймає в небо важкий бомбер "Вампір". Його місія — знаходити і знищувати ворога там, де рахунок іде на секунди, а помилка може коштувати життя.Владислав із позивним "Мурчик" народився 16 листопада 2000 року у Львові. Ще змалку він чітко знав, ким хоче бути — військовим. Це було не просто дитяче захоплення, а усвідомлений вибір, до якого він ішов крок за кроком. У 18 років, у 2019-му, він прийшов на строкову службу і після демобілізації без вагань підписав контракт, остаточно пов’язавши своє життя зі службою.Сьогодні "Мурчик" — оператор важкого ударного безпілотника "Вампір". Його робота ­— це точність і відповідальність, де кожне рішення має наслідки. З неба він уражає ворожу піхоту, техніку, транспорт і позиції противника, який прийшов на українську землю. І в цій роботі — вже не мрія дитинства, а щоденна реальність війни.За одну ніч екіпаж "Вампіра" може виконати одразу кілька завдань: завдати точкових ударів, провести дистанційне мінування, а також доставити побратимам на позиції боєприпаси, воду, обладнання. Усе це — під постійною загрозою ворожих дронів і засобів радіоелектронної боротьби.Нічна робота під ворожим тиском"Найскладніше — це робота під РЕБ. Коли починають глушити сигнал, ти можеш втратити дрон у будь-який момент. І тоді все вирішують секунди — треба швидко реагувати, перемикати режими, виводити борт", — пояснює Владислав.За час повномасштабної війни Владислав працював на різних напрямках — у Кремінній та Бахмуті, на Курдюмівському й Покровському напрямках. Кожен із них мав свої виклики: складний рельєф, інтенсивний вогонь противника, важкі умови роботи.На його рахунку — тисячі уражених цілей. Його робота — це не лише постійний ризик, але й конкретний результат, який впливає на ситуацію на полі бою.Тисячі цілей і реальний результатЗа відвагу, сміливість і результативну бойову роботу 24 лютого 2026 року Владислав "Мурчик" був удостоєний звання Герой України з врученням ордена "Золота Зірка".Попри це, він просто говорить про свою мотивацію: захистити рідних, своє місто і майбутнє. Він хоче, щоб його діти жили у вільній країні і говорили своєю мовою.Вдома на нього чекають батьки та кохана. І це головна причина, чому він щовечора знову виходить на завдання.Головна мотивація — ті, хто чекають вдомаНавіть після перемоги Владислав не планує залишати службу. Для нього це не тимчасовий етап, а свідомий вибір і справа життя. Він хоче передавати досвід іншим і розвивати підрозділи, у яких служить. Бо для "Мурчика" ця війна — не просто робота. Це відповідальність за те, якою буде країна завтра.Нагадаємо, що у Вашингтоні, в приміщенні посольства України в США, до Дня прикордонника, який відзначали 30 квітня, було представлено фотовиставку "Обличчя кордону". Експозицію відвідала надзвичайний і повноважний посол України в США Ольга Стефанішина.Читайте також опубліковані історії учасників проєкту:Від операційної до передової: як хірург став частиною "Сталевого кордону"Після важкого поранення — знову в строю: як прикордонник "Вікінг" повернувся до службиСпочатку піхота, потім дрони: бойовий шлях прикордонника "Спартанця"Поранений у бою, але не зламаний: як прикордонник "Джедай" повернувся на службу попри ампутаціюПісля окупації — на фронт: шлях прикордонниці з КиївщиниБез права на помилку: як працює оператор РСЗВ на фронтіКоли рішення — це більше, ніж алгоритм: як аналітик даних став командиром БпЛА на фронтіВодій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Цей матеріал продовжує цикл публікацій у межах проєкту фотовиставки "Обличчя кордону", який об’єднує історії військовослужбовців Державної прикордонної служби України — людей різного віку, професій і життєвого досвіду, яких війна поставила перед вибором і визначила їхню роль у захисті держави. Історія прикордонника, капітана медичної служби Василя Мосьондза, який змінив викладацьку кафедру та цивільну операційну на бойовий підрозділ, де кожне прийняте рішення вартує людського життя — одна з них.TrueUA є інформаційним партнером фотопроєкту. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Мрія дитинства, яка стала справою життя: історія прикордонника, капітана медичної служби Василя МосьондзаМайбутній офіцер народився у 1976 році на Вінниччині. Ще з дитячих років він мав хист до технічних наук і мав мрію, яка багатьом тоді здавалася дитячим захопленням — служити у прикордонних військах. Через десятиліття ця мрія матеріалізувалася у надскладних умовах війни: сьогодні він очолює операційно-перев'язувальне відділення у 15 мобільному прикордонному загоні "Сталевий кордон".Від операційної — до фронтуДо початку великої війни шлях лікаря був тісно пов'язаний із наукою та цивільною медициною. Василь працював хірургом невідкладних станів, де навчився діяти миттєво в критичних ситуаціях. Свій досвід передавав наступним поколінням медиків, обіймаючи посаду доцента кафедри хірургії Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова. Науковий ступінь та академічна кар'єра були його звичним життям до лютого 2022 року.З перших днів повномасштабного вторгнення лікар долучився до лав Державної прикордонної служби України за мобілізацією. Його професіоналізм став фундаментом для роботи у зоні бойових дій. Географія його служби охоплює найгарячіші ділянки фронту: Чернігівський, Донецький, Харківський та Сумський напрямки. У кожному з цих регіонів він бачив не лише жахи війни, а й неймовірну згуртованість українців — небайдужість місцевих мешканців, які всіма силами допомагали прикордонникам у боротьбі за незалежність, стала одним із найсильніших вражень за цей період.Там, де щодня рятують життяСпецифіка роботи начальника операційно-перев'язувального відділення вимагає граничної концентрації, адже його головне завдання — порятунок життів захисників. За словами Василя, найважчим у цій справі є моменти очікування позитивного результату після проведених втручань.Головною мотивацією для капітана залишається незламність духу та вірність обов’язку — громадянському, синівському та батьківському. Вдома, в Україні, на його повернення чекають батьки, дружина та син. Саме заради їхнього майбутнього він продовжує свою справу на передовій.Повернення до життя після ПеремогиПісля закінчення війни Василь Мосьондз мріє повернутися до цивільного життя та викладацької діяльності, щоб реалізувати найкращі практичні проєкти, засновані на здобутому досвіді.Нагадаємо, що у Вашингтоні, в приміщенні посольства України в США, до Дня прикордонника, який відзначали 30 квітня, було представлено фотовиставку "Обличчя кордону". Експозицію відвідала надзвичайний і повноважний посол України в США Ольга Стефанішина.Читайте також опубліковані історії учасників проєкту:Після важкого поранення — знову в строю: як прикордонник "Вікінг" повернувся до службиСпочатку піхота, потім дрони: бойовий шлях прикордонника "Спартанця"Поранений у бою, але не зламаний: як прикордонник "Джедай" повернувся на службу попри ампутаціюПісля окупації — на фронт: шлях прикордонниці з КиївщиниБез права на помилку: як працює оператор РСЗВ на фронтіКоли рішення — це більше, ніж алгоритм: як аналітик даних став командиром БпЛА на фронтіВодій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Цей матеріал продовжує цикл публікацій у межах проєкту фотовиставки "Обличчя кордону", який об’єднує історії військовослужбовців Державної прикордонної служби України — людей різного віку, професій і життєвого досвіду, яких війна поставила перед вибором і визначила їхню роль у захисті держави. Історія прикордонника Юрія Кулинича із позивним "Вікінг" — одна з них.TrueUA є інформаційним партнером фотопроєкту. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Ампутація, реабілітація і повернення на службу: історія прикордонника "Вікінга"Юрій Кулинич народився 1986 року на заході України. З дитинства захоплювався спортом і мріяв про військову службу, тож у 2004 році був призваний до строкової служби у Внутрішні війська. Після її завершення підписав контракт зі Збройними силами України, а з 2008 року служить у Державній прикордонній службі України, пов’язавши з нею своє життя.Від дитячої мрії — до служби державіЗа час служби довелося опанувати багато навиків та вмінь, був і зв'язківцем і гранатометником, кулеметником, медиком, сапером, оператором БпЛА, керував відділенням. Пройшов міжнародні навчання та тренінги різного спрямування. Залучався до служби з охорони Державного кордону України, особисто виявляв та затримував порушників законодавства з прикордонних питань.Від АТО — до "ДОЗОРу"У 2014 році Юрій Кулинич брав участь в Антитерористичній операції на Донеччині та Луганщині. У 2017 році він пройшов відбір до 10-го мобільного прикордонного загону "ДОЗОР", підрозділи якого постійно залучалися до виконання бойових завдань з відбиття збройної агресії РФ.Поранення, яке змінило життяПісля початку повномасштабного вторгнення військовослужбовець воював на різних ділянках фронту. У листопаді 2023 року в складі ударно-пошукової групи брав участь у штурмі ворожих позицій на Донеччині, під час якого дістав важкі поранення. Попри зусилля медиків, йому довелося ампутувати ліву ногу."Роби те, що можеш, з тим, що маєш, і там, де ти є" — життєве кредо "Вікінга". Після тривалої реабілітації та протезування воїн повернувся у стрій до побратимів. У вільний від служби час Юрій відвідує побратимів у Superhumans Center та своїм прикладом мотивує воїнів після ампутацій не здаватися."Зараз я обіймаю посаду офіцера психолога у своєму підрозділі, відповідаю за ментальне здоров'я, проводжу психоедукацію, консультації, залучаюся до відбору кандидатів на військову службу, проводжу навчання персоналу, передаю досвід. Раніше довелося бути і в ролі піхотинця, організовувати, очолювати і здійснювати оборону ввірених підрозділу позицій, здійснювати штурмові дії, надавати медичну допомогу та евакуйовувати побратимів. А ще, я був оператором БПЛА, моїми завданнями були: розвідка, коригування вогню, виявлення і знищення ворога. Найбільше подобається результат: коли наші працюють точно і я розумію, що піхоті від цього легше. Найскладніше — відповідальність і постійна концентрація, бо помилка коштує життя", — зазначає Юрій.Від штурмів — до підтримки побратимівВідповідно до указу президента України від 29 квітня 2024 року № 248/2024, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Юрій Кулинич нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.За спиною — родина, попереду — Перемога"Вікінг" каже, що його мотивує розуміння, заради чого це все. За спиною сім’я та вся країна. Вдома чекають рідні: батьки, дружина, двоє синів. Але лише після війни планує повернутися до цивільного життя, щоб більше часу проводити поруч з сім’єю. А зараз він продовжує військову службу та передає безцінний досвід.Розгорнута інформація про фотовиставку "Обличчя кордону" тутЧитайте також опубліковані історії учасників проєкту:Спочатку піхота, потім дрони: бойовий шлях прикордонника "Спартанця"Поранений у бою, але не зламаний: як прикордонник "Джедай" повернувся на службу попри ампутаціюПісля окупації — на фронт: шлях прикордонниці з КиївщиниБез права на помилку: як працює оператор РСЗВ на фронтіКоли рішення — це більше, ніж алгоритм: як аналітик даних став командиром БпЛА на фронтіВодій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

У підрозділі Destruction Team прикордонної комендатури швидкого реагування 5 прикордонного загону кожен прикордонник має свою унікальну історію. Історія, учасника фотовиставки "Обличчя кордону", головного сержанта Олексія Геренка на псевдо Спартанець — це шлях сили духу, витримки та постійного розвитку.TrueUA є інформаційним партнером фотопроєкту. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Замість мирного життя — фронт: історія прикордонника Олексія ГеренкаОлексій Геренко народився в місті Суми в багатодітній родині, зростав разом із трьома братами та сестрою. Змалку звик до відповідальності, підтримки та командного духу. Навчався у місцевій школі, захоплювався велоспортом.Згодом Олексій вступив до Сумського державного педагогічного університету, де здобув фах вчителя фізичного виховання. Спорт загартував його характер, навчив дисципліні та вмінню працювати на результат.Вибір служити УкраїніУ 20-річному віці він свідомо обрав шлях служіння державі, приєднавшись до лав Державної прикордонної служби України. Його брати також в строю та проходять службу в Збройних силах України. Захист Батьківщини для цієї родини не просто слова, а справа честі."Для мене це було приводом гордості за братів, що вони стали на захист Батьківщини, за батьків, які виховали гідних синів — своїх і України. Особисто для мене це були часи швидкого формування особистості і розуміння що мої брати пішли на війну стати на захист миру і розвитку держави", — розповідає Олексій.Коли розпочалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну, Олексію Геренку було лише 22 роки. Свій бойовий шлях він розпочав у піхоті. Пройшов через запеклі бої, брав участь у Харківському контрнаступі, виконував завдання у Балаклії, Куп’янську та на Донбасі. Саме там він отримав безцінний бойовий досвід, розуміння тактики противника, відчуття поля бою та відповідальність за побратимів.Перші бої і справжнє бойове хрещенняЗгодом вирішив опанувати нову військову спеціальність — став пілотом БпЛА Mavic у складі підрозділу Destruction Team. Олексій Геренко каже, що досвід служби в піхоті сьогодні суттєво допомагає йому в роботі, він краще розуміє потреби штурмових груп, чітко оцінює обстановку та швидко приймає рішення. У небі він так само зібраний і рішучий, як і на землі.Після контузії — знову в стрійНаприкінці зими минулого року по позиції підрозділу Спартанця влучив ворожий снаряд, внаслідок якого, він та його побратим отримали контузії. Після евакуації та лікування, яке тривало кілька тижнів, обоє прикордонників повернулися до строю, продовжили виконувати бойові завдань зі стримування російських окупаційних військ на Сумщині.Спартанець — це приклад сучасного воїна, який не зупиняється на досягнутому, постійно вдосконалюється та працює на результат. Життя Олексія Геренка — це шлях покоління молодих українських захисників, які стали на захист країни і впевнено тримають стрій як на передовій, так і в небі.Розгорнута інформація про фотовиставку "Обличчя кордону" тутЧитайте також опубліковані історії учасників проєкту:Поранений у бою, але не зламаний: як прикордонник "Джедай" повернувся на службу попри ампутаціюПісля окупації — на фронт: шлях прикордонниці з КиївщиниБез права на помилку: як працює оператор РСЗВ на фронтіКоли рішення — це більше, ніж алгоритм: як аналітик даних став командиром БпЛА на фронтіВодій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Є вибори, після яких життя ділиться на "до" і "після". Антон "Добрий" Добровольський свого часу обрав мирну професію, але коли країна потребувала — обрав інший шлях. Від роботи з тваринами до роботи з артилерією, від спокійної служби до передової — його історія про адаптацію, витримку і відповідальність. Це ще одна історія фотопроєкту "Обличчя кордону" — про те, як людина вчиться жити і діяти там, де страх стає частиною щоденності, а підтримка побратимів — основою сили.TrueUA є інформаційним партнером фотопроєкту. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Вибір, після якого немає "назад": історія прикордонника Антона ДобровольськогоПрикордонник Антон "Добрий" Добровольський обрав службу свідомо, вирішивши змінити мирну професію на військову. У минулому він навчався на ветеринара і навіть встиг попрацювати за спеціальністю, але згодом вирішив пов’язати своє життя з Державною прикордонною службою.У 2018 році підписав контракт і розпочав службу кінологом. Працював зі службовими собаками, неодноразово виконував завдання в районі проведення ООС. З початком повномасштабної війни його бойовий шлях продовжився на Сумському напрямку, де від побратимів він і отримав позивний "Добрий".Там, де працює артилеріяНині прикордонник виконує бойові завдання в одному з артилерійських підрозділів Державної прикордонної служби України. Виконує завдання з вогневої підтримки."Робота моя полягає в тому, щоб підготувати вогневі позиції, зайняти вогневі позиції, відпрацювати та повернутися назад живим та здоровим", — розповідає "Добрий"."На початках було дуже страшно, але потім звикаєш. Ти зрозумів, як яка система працює, і вже розумієш, на що розраховувати, коли, наприклад, працює артилерія, коли "Гради"... І коли ти в цьому орієнтуєшся, то вже знаєш, на що розраховувати", — додає він. "Добрий" ділиться й власним секретом того, як приборкати страх: "Треба зарядженим їхати, на позитиві, бо на негативі їздити важко. Треба посміятися, "біса погнати", так би мовити, бо так легше!".Як тримати себе в руках на війніНа службі цінує точність і відповідальність. Каже, що робота приносить йому задоволення:"Команда дуже гарна, всі підготовлені, всіх навчили. Командири з нами стріляти їздять, тобто ніхто тебе самого не лишає, про тебе турбуються та піклуються".Життя після війни — попередуПро себе розповідає стримано: має родину, а зараз і сам на шляху до створення власної. Плани на майбутнє поки відкладає: спочатку Перемога, а вже потім — рішення. Та одна мрія все ж є — велика подорож разом із сім’єю після закінчення війни.Розгорнута інформація про фотовиставку "Обличчя кордону" тутЧитайте також опубліковані історії учасників проєкту:Поранений у бою, але не зламаний: як прикордонник "Джедай" повернувся на службу попри ампутаціюПісля окупації — на фронт: шлях прикордонниці з КиївщиниБез права на помилку: як працює оператор РСЗВ на фронтіКоли рішення — це більше, ніж алгоритм: як аналітик даних став командиром БпЛА на фронтіВодій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Цей матеріал продовжує цикл публікацій у межах проєкту фотовиставки "Обличчя кордону", який об’єднує історії військовослужбовців Державної прикордонної служби України — людей різного віку, професій і життєвого досвіду, яких війна поставила перед вибором і визначила їхню роль у захисті держави. Історія Володимира "Джедая" Мазурака — одна з них.TrueUA є інформаційним партнером цієї виставки. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Від дитячої мрії до шляху воїна: історія Володимира "Джедая" МазуракаУ всесвіті, де темрява намагається поглинути кордони, з’являються ті, хто тримає світло. Для Володимира Мазурака шлях "Джедая" розпочався не з кіноекрана, а з дитячої мрії, яка згодом пустила коріння.Народився Володимир 3 вересня 2001 року в селі Акрешори, Косівського району, Івано-Франківської області. Гори та свіже повітря дали здоров’я та сили, а світлий розум підштовхнув до спорту. З дитинства сам собі вигадував нові цілі та виклики. Зокрема, обійти всі найвищі вершини українських Карпат. Гартування тіла та духу розпочались ще з малечку.Вибір війни і служби в "ДОЗОРі"Поки однолітки лише обирали комп’ютерні ігри та різні забавки, семикласник Володимир вже вперше міряв однострій Прикарпатського військово-спортивного ліцею. Це був не просто крок до освіти — це був перший марш-кидок в життя, що згодом проліг через Військову академію м. Одеса прямо у вогняне хрещення десантно-штурмових військ. Під час навчання опанував дві дисципліни бойових мистецтв — тайський бокс та тхеквондо, у яких постійно займав призові місця.Після закінчення одеського військового вишу молодий десантник виявив бажання поєднати своє майбутнє з прикордонною службою та не десь на Заході країни, а одразу в 10 мобільному прикордонному загоні "ДОЗОР", про який чув ще під час навчання. Повномасштабна війна, яка вже йшла на той час, не злякала Володимира, а лише підштовхнула до вибору. Саме там розпочався бойовий шлях офіцера.Офіцер, який постійно вчитьсяВ 10 мобільному прикордонному загоні "Джедай" одразу став на посаду офіцера вогневого відділення. Погони лейтенанта не стали для нього фінальною точкою, а лише стартовим майданчиком. Володимир ніколи не цурався вчитися: між бойовими виходами, у короткі години затишшя, він знову і знову розбирав тактичні схеми чи опановував новітні системи озброєння."Джедай" розумів: у сучасній війні перемагає не той, хто просто стріляє, а той, хто знає свою зброю на молекулярному рівні та випереджає ворога інтелектом. Володимир належить до того типу офіцерів, які впевнено вірять у підготовку. Він знає: успіх — це не везіння, а результат нескінченних тренувань та вдосконалення навичок."Найкращий момент — коли все йде за планом", — каже він.У цих словах звучить спокій професіонала, який бере на себе відповідальність за результат у бою.Бій, який змінив усеПроте справжній іспит чекав у жовтні 2024 року. Тоді, на лінії бойового зіткнення, повітря здавалося густим від заліза. Володимир у складі штурмової групи вів стрілецький бій. Ворог, відчуваючи, як позиції вислизають з рук, кинув у бій усе: від мінометів та артилерії до авіаційних ударів. Земля здригалася, і один зі снарядів розірвався впритул до "Джедая". Біль прийшов миттєво, але не зміг зламати наказ.Маючи множинні поранення, зокрема обох нижніх кінцівок, офіцер продовжував вести вогонь, прикриваючи своїх. Лише коли побратими побачили, що Володимир стікає кров’ю, під шквальним обстрілом розпочалася евакуація — справжнє диво мужності на полі бою."Коли побратими дотягли мене до машини, я сидів поранений і згадав, що у моєї сестри сьогодні весілля. В той момент я думав: "чому я маю загинути саме в цей день, а не в якийсь інший?" — посміхаючись пригадує Володимир.Втрата і новий викликЦіною того дня стала висока ампутація лівої нижньої кінцівки, але дух воїна вцілів. Втрата ноги не стала фіналом для офіцера, який звик до життєвих викликів. Але його чекав складний шлях реабілітації та протезування, який він теж сприйняв як виклик та новий життєвий досвід.Відповідно до указу президента від 9 квітня 2025 року № 252/20252, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Володимир Мазурак нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Повернення в стрійСьогодні ж "Джедай" вже отримав найсучасніший біонічний модуль та знову в строю. Він повернувся до своїх побратимів у "ДОЗОР", довівши, що справжнього воїна неможливо зупинити, поки в його грудях б’ється серце, вірне присязі. Його шлях триває, і попереду ще багато успішних планів, переможних операцій та нових вершин, які він обов’язково підкорить — тепер уже з силою біоніки та залізним духом спецпризначенця.Розгорнута інформація про фотовиставку "Обличчя кордону" тутЧитайте також опубліковані історії учасників проєкту:Після окупації — на фронт: шлях прикордонниці з КиївщиниБез права на помилку: як працює оператор РСЗВ на фронтіКоли рішення — це більше, ніж алгоритм: як аналітик даних став командиром БпЛА на фронтіВодій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Цей матеріал продовжує цикл публікацій у межах проєкту фотовиставки "Обличчя кордону", який об’єднує історії військовослужбовців Державної прикордонної служби України — людей різного віку, професій і життєвого досвіду, яких війна поставила перед вибором і визначила їхню роль у захисті держави. Історія прикордонниці Лідії Рубанки з позивним "Флай" — одна з них.TrueUA є інформаційним партнером цієї виставки. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Окупація, яка змінила все: історія прикордонниці Лідії РубанкиЛідія Рубанка народилася та виросла у селищі Велика Димерка Броварського району на Київщині. Проживала там з родиною усе своє життя аж до моменту вступу на службу. Там же на початку повномасштабного вторгнення Лідія з родиною пережила окупацію.Шлях до служби: наполегливість попри відмовиУ стрій прикордонників Лідія Рубанка долучилася вже після того, як її селище звільнили з-під окупації, у вересні 2023 року. Жінка сама наполегливо зверталася до військкомату, аби її призвали на військову службу, втім їй кілька разів відмовили. Та наполегливість Лідії все ж взяла гору.Свою мотивацію "Флай" пояснює просто: необхідно було робити усе можливе, аби захистити свою Державу від підступного ворога. Вона хотіла бути корисною своєму війську. Тим паче після тих жахіть, які їй довелося побачити в часи окупації. Професію Лідія обрала собі до душі, адже завжди послуговувалася переконанням, що будь-яка справа, за яку людина береться, має їй подобатися. Тому після першої відмови у військкоматі Лідія записалася до школи пілотування БпЛА, вивчилася на оператора дрона "мавік" й повернулася з новими навичками.Досвід до війни: роки в авіаціїВарто зазначити, що до того, як вступити на службу в ДПСУ, Лідія працювала в авіакомпанії Міжнародні авіалінії України. Мала доволі великий стаж, адже її кар’єрний шлях розпочався ще 2004 року.З початку 2024 року вона працювала операторкою розвідувальних безпілотників у зоні бойових дій. Згодом почала опановувати нові напрямки — від роботи на командному пункті до ведення документації в підрозділі. Умови змінювалися, і вона змінювалася разом із ними.Свою мотивацію пояснює просто: після того, що побачила під час окупації, залишатися осторонь було неможливо. Вона хотіла бути корисною для людей, для побратимів, для країни.Втрати, які не відпускаютьНайважче, зізнається, — це втрати. У підрозділі "Фенікс" вона встигла знайти друзів, і кожна звістка про загибель когось із них переживається особливо гостро."На фронті зв’язки міцніші", — каже вона.Попри це, Лідія не дозволяє собі зупинятися. Вона працює більше, ніж вимагають обставини, і живе за принципом:"Маю робити і за себе, і за свого полеглого побратима".Мрії після перемогиВдома на Лідію Рубанку чекає уся її родина: матір, сестра, донька та маленька онучка — за час війни Лідія встигла стати молодою бабусею. Окупацію їй довелося пережити разом із вагітною донькою.Планів та мрій на "після війни" у Лідії дуже багато. Перш за все, вона хоче відбудувати батьківський дім, який зруйнували окупанти 2022 року під час наступу на Київ. Для Лідії ця мета дуже важлива, адже це не просто дім — це родинний спадок, це пам’ять, це частинка її душі. Також жінка мріє про те, аби на автомобілі об’їздити усю Україну. А особливо ті міста та села, де доводилося воювати. Лідія говорить, що дуже хотіла б побачити, як оживають ці вбиті війною населені пункти, як до них повертається життя.Розгорнута інформація про фотовиставку "Обличчя кордону" тутЧитайте також опубліковані історії учасників проєкту:Без права на помилку: як працює оператор РСЗВ на фронтіКоли рішення — це більше, ніж алгоритм: як аналітик даних став командиром БпЛА на фронтіВодій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Цей матеріал продовжує цикл публікацій у межах проєкту фотовиставки "Обличчя кордону", який об’єднує історії військовослужбовців Державної прикордонної служби України — людей різного віку, професій і життєвого досвіду, яких війна поставила перед вибором і визначила їхню роль у захисті держави.TrueUA є інформаційним партнером цієї виставки. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Шлях до служби: свідомий вибір під час війни Романа "Камрада" АнтонюкаЄ професії, де помилка може коштувати життя. Є робота, у якій кожне рішення — це баланс між швидкістю, точністю та відповідальністю. Саме такою є щоденна служба прикордонника Романа Антонюка на псевдо "Камрад" — оператора реактивної системи залпового вогню RAK-SA-12 бригади "Форпост".Його історія — це шлях звичайної людини, яка у вирішальний момент свідомо стала на захист країни. Народився 1994 року на Заході України. У мирному житті працював в охороні та на різних роботах, мріяв про спокійне життя. Та війна змінила все."Під час війни свідомо вирішив піти на службу в ДПСУ", — говорить він.Робота під вогнем: швидкість, точність і маневрСьогодні "Камрад" виконує бойові завдання на Харківському напрямку. Його робота швидко розгорнути установку, навести, скоригувати вогонь, уразити противника та оперативно змінити позицію."Моя робота полягає у швидкому розгортанні установки, наведенні, коригуванні вогню та оперативному ураженні противника", — пояснює військовослужбовець.Постійний ризик і загроза з небаКожен виїзд — це ризик. Реактивна система не пробачає помилок: вона потужна, помітна і відразу стає ціллю для ворога. Саме тому ключове значення мають злагодженість, швидкість і маскування.Особливу небезпеку становлять ворожі дрони, які постійно перебувають у повітрі. Їхній звук став частиною бойової реальності.Попри втому, стрес і постійну концентрацію, "Камрад" продовжує виконувати свою роботу, адже знає її значення для бою. Він нищить окупанта, працюючи зі 128-мм снарядами. Кожен залп — це точка, де вирішується доля бою. Де прикривається піхота. Де зупиняється ворог.Що мотивує: родина і майбутнє"Найбільше в службі мені подобається якісно виконана робота й усвідомлення того, що ми змогли прикрити нашу піхоту та подавити ворога", — каже він.Найбільше його мотивує родина: батьки, дружина та двоє синів, які чекають удома.Після перемоги він мріє повернутися до мирного життя, виховувати дітей, надолужити втрачені моменти та просто бути поруч із сім’єю.Поки триває війна, такі, як Роман "Камрад" Антонюк, щодня виходять на позиції — швидко, точно і без права на помилку, кожним залпом наближаючи тишу та мир для України.Розгорнута інформація про фотовиставку "Обличчя кордону" тутЧитайте також опубліковані історії учасників проєкту:Коли рішення — це більше, ніж алгоритм: як аналітик даних став командиром БпЛА на фронтіВодій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Цей матеріал продовжує цикл публікацій у межах проєкту фотовиставки "Обличчя кордону", який об’єднує історії військовослужбовців Державної прикордонної служби України — людей різного віку, професій і життєвого досвіду, яких війна поставила перед вибором і визначила їхню роль у захисті держави.TrueUA є інформаційним партнером цієї виставки. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Від ІТ до служби: історія колишнього аналітика даних Олександра КвасниціЄ історії, у яких немає різкого повороту — є усвідомлений вибір. Вибір, який змінює не лише життя людини, а й хід подій довкола. Ще вчора — аналітик даних у світі цифр і алгоритмів. Сьогодні — командир відділення ударних безпілотних комплексів, де кожне рішення вимірюється не рядками коду, а результатом на полі бою. У цьому матеріалі — історія Олександра Квасниці — про те, як технології, відповідальність і внутрішня готовність діяти сходяться в одному моменті, коли країна цього потребує найбільше.Вибір, який змінив усеОлександр Квасниця родом із Миколаєва. У дитинстві мріяв стати футболістом, але згодом обрав інший шлях — світ цифр, аналітики та сучасних технологій. Працював аналітиком даних в ІТ-компанії. Та коли розпочалася повномасштабна війна, без вагань змінив офіс на військову форму. Уже 27 лютого 2022 року він став до лав Державної прикордонної служби України.Сьогодні Олександр — командир відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів. За його плечима чотири ротації на передову. У складі прикордонної комендатури швидкого реагування Волинського прикордонного загону він виконував завдання на найгарячіших ділянках фронту в Донецькій та Харківській областях.За словами прикордонника, з початком війни він не міг залишатися осторонь, усвідомлюючи історичність моменту, в якому довелося жити та відстоювати незалежність України. Спочатку служив у піхотних підрозділах, зокрема в артилерії. Згодом, побачивши стрімкий розвиток і масштабування безпілотників, вирішив стати оператором БпЛА. Він прагнув бути частиною цього технологічного поступу, адже вже тоді розумів, що за дронами майбутнє і саме вони стають одним із ключових засобів ураження.FPV-дрони на полі бою: точність і результатЗараз у його руках — один із головних інструментів сучасної війни. FPV-дрони дозволяють ефективно знищувати противника, зривати штурмові дії та водночас зберігати життя українських захисників. Робота Олександра — це поєднання технологій, витримки та точного розрахунку.Нині прикордонника найбільше мотивує злагоджена робота його відділення, у якому зібралися фахівці з різних галузей, які, як справжня команда, досягають результату на полі бою. Він зазначає, що любить свою справу і розуміє: поки тривають бойові дії, необхідно разом з усіма Силами оборони України продовжувати боротьбу, щоб поставити крапку в цій історії раз і назавжди.Плани після перемогиПісля перемоги Олександр мріє повернутися до близьких, подорожувати, займатися спортом і більше часу проводити з родиною.Розгорнута інформація про фотовиставку "Обличчя кордону" тутЧитайте також опубліковані історії учасників проєкту:Водій під обстрілами: як прикордонник Вадим возить життя на передову200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Цей матеріал продовжує цикл публікацій у межах проєкту фотовиставки "Обличчя кордону", який об’єднує історії військовослужбовців Державної прикордонної служби України — людей різного віку, професій і життєвого досвіду, яких війна поставила перед вибором і визначила їхню роль у захисті держави. Історія прикордонника Вадима Лахая із позивним Фізрук, водія підрозділу безпілотних авіаційних систем "Фенікс" — одна з них.TrueUA є інформаційним партнером цієї виставки. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських прикордонників.Від цивільного водія до бойового: історія прикордонника Вадима ЛахаяВін народився на Волині, у селі Мала Глуша, і з дитинства тягнувся до техніки. Автомобілі були його справою ще задовго до війни: ремонтував, продавав, працював із ними щодня. Саме за цим заняттям його і застало повномасштабне вторгнення.До лав прикордонників Вадим долучився під час мобілізації. Його цивільний досвід визначив і військову спеціальність — він став бойовим водієм. Сьогодні його робота — це не просто керування автомобілем, а постійний ризик і відповідальність. Він доставляє особовий склад, боєприпаси, техніку на позиції, де немає доріг у звичному розумінні, зате є мінні поля, вирви, ворожі FPVдрони і постійна загроза обстрілів.Ціна помилки: коли рішення потрібно приймати миттєвоУ таких умовах важливо не лише вміти кермувати, а й "відчувати" машину, стежити за її станом і діяти максимально зосереджено. Помилка може коштувати надто дорого. Сам Вадим говорить, що ця робота гартує характер і вчить діяти з холодною головою, навіть тоді, коли часу на рішення майже немає.Служба, за його словами, дала й інше — досвід роботи в команді, дисципліну і відповідальність."Тут ти постійно вчишся взаємодіяти з людьми, бути зібраним і діяти чітко, — каже він. І додає: ці навички залишаться на все життя".Найскладніше — працювати під тиском і встигати виконати завдання, зберігаючи безпеку. Але з часом він навчився знаходити баланс між швидкістю і обережністю та діяти за правилами і водночас ефективно.Головна мотивація: сім’я, заради якої він воюєЙого мотивація проста і зрозуміла — сім’я. Дружина і маленька донька. Він воює за те, щоб вони не побачили війни такою, якою бачить її він щодня.У складі підрозділу "Фенікс" Вадим виконував завдання на Куп’янському та Лиманському напрямках. Каже, що кожна ділянка фронту має свою специфіку: десь більше мін, десь активніше працюють дрони, десь основна загроза — артилерія. Усе це змушує постійно адаптуватися, змінювати маршрути, оцінювати ризики і приймати рішення на ходу. Впливає навіть ландшафт: у лісі легше сховатися, але складніше рухатися.Після перемоги: повернення до життя і родиниПопри все, він думає про майбутнє. Після перемоги хоче повернутися до мирного життя, знову працювати з автомобілями і, головне, бути поруч із родиною. Бо для нього це і є головна точка опори, заради якої він щодня виходить у дорогу, де кожен маршрут може стати випробуванням.Розгорнута інформація про фотовиставку "Обличчя кордону" тутЧитайте також опубліковані історії учасників проєкту:200 днів полону після "Азовсталі": історія прикордонника, який пережив пекло "Оленівки"Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Фотопроєкт "Обличчя кордону", презентований наприкінці березня у Медіацентрі "Україна", продовжує знайомити із захисниками, чиї особисті історії стали частиною великої боротьби за незалежність. Шлях кожного з них — це приклад того, як цивільні цінності трансформуються у військову професійність.TrueUA є інформаційним партнером цієї виставки. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських героїв.Пережив Оленівку і російські тюрми: історія незламного Станіслава КеродаЄ історії, які не потребують прикрас. Бо в них — правда війни, ціна свободи і сила людини, яка вистояла там, де здається неможливо вистояти. Полковник, кавалер ордена Данила Галицького Станіслав Керод — прикордонник, який майже два десятиліття служив на Сході України. Від перших років служби до найгарячіших днів оборони Маріуполя — його шлях став частиною великої історії спротиву.З 2004 по 2022 рік він ніс службу у Маріуполі — у Донецькому прикордонному загоні та загоні морської охорони Держприкордонслужби. Місто біля моря стало для нього не просто місцем служби — воно стало домом, який він згодом змушений був обороняти до останнього.Вибір, зроблений у дитинствіЛюбов до військової справи у нього з дитинства. Станіслав виріс у родині військового, тому шлях був визначений ще тоді, коли більшість лише мріє про майбутнє. 2000 року вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України в Хмельницькому — і відтоді не зраджував обраному шляху.Схід як щоденне випробуванняСлужба на Сході — це не просто виконання обов'язків. Це щоденна готовність до ризику. Це життя під звуки обстрілів.У 2016 році Станіслав обіймав посаду коменданта оперативно-бойової прикордонної комендатури "Сартана" Донецького загону. Підрозділ неодноразово потрапляв під обстріли, але продовжував виконувати завдання. Бо там, на Сході, кожен день — це перевірка на міцність.Маріуполь-2022: оборона, що стала легендою2022 рік. Маріуполь. Оборона, яка увійшла в історію.З 14 на 15 квітня прикордонники здійснювали прорив із Приморського району до Азовсталі. Це була одна з найскладніших операцій. Інтенсивність обстрілів зростала щохвилини, ворог тиснув з усіх боків.Пекло "Азовсталі"Станіслав згадує ці дні як справжнє пекло. Але вони виконали завдання. Дісталися до Азовсталі. Об'єдналися з основними Силами оборони і разом тримали рубіж — до 20 травня 2022 року.Там, серед бетону і сталі, під безперервними ударами, народжувалася легенда українського спротиву. Та навіть найсильніші іноді змушені ухвалювати найважчі рішення. Заради збереження життя військовослужбовців гарнізон оборони Маріуполя завершив оборону і вийшов.Оленівка: виживання замість життяДалі був полон. Оленівка. Місце, де реальність перевершує найтемніші уявлення. Бараки, розраховані на 60-70 осіб, окупанти заповнювали шістьма сотнями людей. Нестача їжі. Відсутність нормальних умов для сну. Постійний психологічний і фізичний тиск. Це було виживання.Після Оленівки — етапування по російських тюрмах. Нові камери, нові випробування, але та сама жорстокість.Станіслав згадує, що для багатьох окупантів людські страждання стали розвагою. Фізичний біль, моральний тиск, приниження — усе це було частиною системи.200 днів полону. 200 днів боротьби за себе. За гідність. За віру. І жодного дня — без надії. Вдома на нього чекали дружина та донечка. Це чекання — ще один фронт. Тихий, але не менш важкий.Друге народження6 грудня 2022 року, на день Святого Миколая, Станіслава обміняли. День, який став другим народженням. Він повернувся. Не зламаний. Сильніший.Сьогодні полковник Станіслав Керод продовжує служити Україні. Його досвід — це не просто історія. Це пам'ять. Це відповідальність перед тими, хто не повернувся.Мрія про кордони 1991 рокуЙого найбільша мрія, проста і водночас велика — повернути всі українські території. Вийти на кордони 1991 року. Відновити справедливість."Нам чужого не треба. Нам треба своє. Де наш кордон є, як проходить — туди ми маємо вийти, повернутись, відновити наш суверенітет. І прикордонники поїдуть туди", — каже Станіслав.І в цих словах — не просто позиція військового. У них — голос країни.Нагадаємо, днями у Хмельницькій обласній філармонії пройшла фотовиставка "Обличчя кордону". На презентацію завітали представники органів місцевої влади та самоврядування, ветеранської спільноти, громадських організацій, волонтери, курсанти Національної академії Державної прикордонної служби України та ліцеїсти Військового ліцею ДПСУ.Читайте також опубліковані історії учасників проєкту:Повернути своє: як прикордонник зі Скадовська на позивний "Слон" воює за дімВтратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.

Фотопроєкт "Обличчя кордону", презентований наприкінці березня у Медіацентрі "Україна", продовжує знайомити із захисниками, чиї особисті історії стали частиною великої боротьби за незалежність. Шлях кожного з них — це приклад того, як цивільні цінності трансформуються у військову професійність. У цьому матеріалі — історія Євгенія Биби з позивним "Слон", начальника вогневого відділення, чия мотивація загартована втратою рідного дому та непохитною вірою у справедливість.TrueUA є інформаційним партнером цієї виставки. Онлайн-видання долучилося до поширення та популяризації історій українських героїв.Захищати своє: історія прикордонника Євгенія Биби зі СкадовськаЄвгеній народився у Скадовську, що на Херсонщині. Після закінчення місцевої школи він здобув вищу освіту на факультеті правознавства в економічно-правовому інституті. Його життєві орієнтири — справедливість, відповідальність та стійкість — ще в цивільному житті сформували прагнення працювати у силових структурах та боротися зі злочинністю.Від цивільного життя — до служби на фронтіШлях до лав Державної прикордонної служби розпочався для Євгенія у 2023 році з підписання контракту. Згодом він прийняв виклик спробувати свої сили у новоствореному на той момент 15 мобільному прикордонному загоні "Сталевий кордон". Після проходження базової підготовки прикордонник вирушив на свою першу ротацію у зону бойових дій.Сьогодні "Слон" очолює вогневе відділення. У його безпосередні обов'язки входить контроль за роботою гармати та керівництво особовим складом, який забезпечує її функціонування. Специфіка цієї роботи вимагає максимальної точності розрахунків та миттєвої реакції на загрози з боку противника.Бойовий досвід на найгарячіших напрямкахБойовий досвід підрозділу охоплює складні ділянки фронту: Лимано-Куп’янський, Суджанський, Сумський та Покровський напрямки. Попри зміну населених пунктів, завдання залишається незмінним — захист Батьківщини. Євгеній переконаний, що саме чітке усвідомлення мети та бойовий гарт дають міцну мотивацію працювати на результат, а звук вдалого пострілу та розуміння, що ціль уражена, приносять справжнє професійне задоволення.Головним стимулом рухатися далі для нього є рідна земля та власна домівка у Скадовську, яка наразі знаходиться в руках ворога. Він служить для того, щоб повернути своє і захистити державу від подальших посягань.Плани після перемогиПісля закінчення війни Євгеній "Слон" Биба планує присвятити себе передачі неоціненного бойового досвіду молодому поколінню військових, щоб вони були готовими до будь-яких зовнішніх викликів.Нагадаємо, днями у Хмельницькій обласній філармонії пройшла фотовиставка "Обличчя кордону". На презентацію завітали представники органів місцевої влади та самоврядування, ветеранської спільноти, громадських організацій, волонтери, курсанти Національної академії Державної прикордонної служби України та ліцеїсти Військового ліцею ДПСУ.Читайте також опубліковані історії учасників проєкту:Втратив частину зору, але не віру: як майор ДПСУ вистояв під ударами КАБів і зберіг прапорВійна замість сцени: як актор став обчислювачем мінометного розрахункуВід бізнесу до фронту: історія офіцера-прикордонника "Парфумера"Сила, яка не має статі: історія 24-річної прикордонниці Єлизавети СтаматТам, де довіра сильніша за страх: історія прикордонника-кінолога Василя ЧерникаВійна без романтики: історія прикордонника "Хіміка", який перетворив злість на зброюКоли захист неба став покликанням: історія прикордонниці Єлизавети КолпакчиВід сцени до фронту: історія прикордонника Андрія Бочка, який готує побратимів діяти за секунди.