Повернувся з ЄС, щоб захищати Україну: ветеран про поранення і доньку, яка зве тата "роботом"
На початку повномасштабного вторгнення РФ ветерану Владиславу з позивним "Мазай" було лише 22. Працюючи водієм у Європі, він міг залишатися у безпеці, але вирішив повернутися в Україну. Під час одного з бойових завдань хлопець підірвався на міні й втратив ногу. Проте сьогодні він вчиться ходити на протезі та допомагає пораненим побратимам знайти сенс жити далі.
Ми поспілкувалися з Владом про те, як не занепасти духом після важкої ампутації, реагувати на дитячу цікавість до протеза та яким ветеран бачить своє майбутнє.
З водіїв у розвідники
Влад родом з Павлограда, що на Дніпропетровщині. 24 лютого 2022 року хлопець перебував у Австрії, адже працював водієм по всій Європі. Того ранку йому зателефонувала мама з новиною про початок великої війни.
"Спочатку я думав, що робити, адже треба було вивезти всіх родичів", — згадує Влад.
Коли близькі опинилися в безпеці, хлопець зібрав речі й вирішив їхати на фронт. Однак був нюанс — невідпрацьований контракт з роботодавцем-поляком, який поставив перед фактом: хлопець нікуди не поїде, поки не відпрацює. Тож спочатку Влад завершив робочі справи, а потім поїхав до мами в Естонію. Сказав їй, що його нібито депортують з країни — й він поїде волонтерити. Насправді ж хлопець повернувся в Україну, щоб вступити до лав ЗСУ.
Діставшись Батьківщини, Влад тричі намагався підписати контракт і тричі отримував відмову, мовляв, їдь звідки приїхав.
"Відкривали закордонний паспорт, а там багато печаток. Казали: "Що ти сюди приїхав? Ти ще молодий, тобі ж тільки 22 роки", — розповідає співрозмовник.
Втім, через друга Владові все ж таки вдалося потрапити до 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Хлопець обрав саме її, бо всі його друзі вже служили там і Влад знав, що холодноярівці — потужні й відчайдушні воїни.
"Я хотів потрапити в Бахмут, але запізнився. На той момент, коли я приєднався до частини, бригада вже виходила з міста після найкривавіших боїв", — каже ветеран.
Спочатку Влада відправили на навчання до Великої Британії, а потім він пройшов курс навідника гармати БМП-2. Повернувшись в Україну, він опинився перед вибором: або сідати на БМП, або воювати як звичайний піхотинець.
"Я сказав, що не хочу в цій залізяці їздити, тому обрав кулемет. Працював під Бахмутом, у районі Андріївки. Згодом перейшов на гранатомет та став командиром відділення", — пояснює хлопець.
Однак військовий хотів розвиватися. То ж, коли у війську з’явилися дрони та багато нової техніки, Влад перейшов у розвідку. Саме там, працюючи зі скидами, він і отримав важке поранення.
"Ногу повністю відірвало"
Це сталося під час розвідки місцевості біля Покровська. "Мазай" був старшим групи, ставив завдання. Разом з напарником вони пішли на розвідку, зайшли до суміжників, щоб оцінити обстановку.
"Я не знаю яким дивом ми не підірвалися за той час, коли повертались назад. Виявилося, там все було в мінах", — каже він.
Тільки-но Влад простягнув руку до хвіртки у звичайний цивільний дім, як відбувся підрив. Ймовірно військовий підірвався на протипіхотній міні ПФМ-1, яку ще називають "пелюстка". Проте захисник не виключає, що це було щось потужніше, адже травми були серйозні.
"Одну мою ногу посікло уламками, а другу відірвало повністю. П’ятка висіла на шкірі. Я спробував встати на стопу, але зрозумів що вона не піддається. Дивлюсь, а ноги немає", — розповідає Влад.
Військовий самостійно наклав собі турнікет, але від вибуху з нього злетіла радіостанція, батарейка випала. Він впав у паніку, адже опинився посеред поля, вночі, під обстрілами. Через російський тепловізор ворог міг бачити пораненого хлопця за кілометри.
"Напарник побіг до суміжників викликати допомогу. Йому вдалося зібрати рацію і зв’язався зі штабом. Двоє хлопців із сусідньої бригади прибігли та винесли мене", — згадує ветеран.
Допомагала триматися сім'я
Після стабілізаційного пункту Влад опинився у Добропіллі, а потім в лікарні Дніпра. Перше, що сказав комбату, прийшовши до тями після наркозу: "Вибачте, що не виконав завдання".
Операцій було багато. Окрім ампутації, "Мазай" пережив численні промивки рани. Потім виникло ще одне ускладнення — кістка почала рости неправильно. Щоб виправити це, лікарям довелося проводити повторну ампутацію. Загалом боротьба Влада за одужання та реабілітація тривають уже вісім місяців.
"Мені дуже допомагала триматися сім’я, а також друзі та побратими. Кум одразу приїхав, як тільки мене перевели до Дніпра. Потім приїхала дівчина. Підтримували знайомі, волонтери, побратими, які також лікувалися після поранень", — ділиться захисник.
Коли ж рани загоїлись, ветеран почав вчитися ходити на протезі. За його словами, кожен крок давався йому з великим зусиллям. Цей процес можна порівняти з першими кроками дитини. Та сьогодні Влад ходить вже без допомоги милиць.
"Не Притула, але щось дістати можу"
Замість того, щоб піддаватися суму, у лікарні Влад максимально завантажував себе справами: збирав дрони, займався ліпленням, плаванням, вправами на тренажерах. Навіть грав у хокей на візках! А якщо ставало зовсім важко і "накривало", то просто вмикав динамічну музику — і це допомагало "переключитися".
Ба більше, "Мазай" активно допомагає армії: тримає зв’язок із волонтерами та закриває збори то бійців на фронті. Одного разу ветерану навіть вдалося домовитися з волонтерами про пошиття форми.
"Я не кажу, що можу все дістати, як Притула, але якісь речі точно можу", — зазначає захисник.
Крім того, військовий приєднався до роботи патронатної служби, яка допомагає пораненим ветеранам. Він відвідуватиме інших травмованих захисників, як приклад того, що життя після ампутації можливе.
"Коли до тебе приїжджає побратим на протезі, такий же бойовий, як і ти, то ти бачиш, що життя триває. Це і є найкраща реабілітація", — переконаний Влад.
"У тебе залізна нога — ти робот"
Окрім волонтерської діяльності, ветеран виховує маленьку донечку. Коли вона вперше побачила тата після поранення, то спочатку злякалася і не наважувалась навіть підійти.
"А тепер каже: "тато-робот!" Жартома, адже тато замінив ногу на залізну", — усміхається Влад.
На дитячу цікавість іншої малечі Влад реагує спокійно. Він переконаний, що в тому, як дитина вказує пальцем на протез, немає нічого поганого, адже діти просто пізнають світ. Тому іноді захисник жартує, що його нога просто втекла у ліс.
Ветеран вважає, що дітям треба пояснювати просто: мовляв, є люди, яким довелося замінити частини тіла, і це нормально.
"Я також спокійно реагую, якщо мене не здогадуються пропустити у черзі. Єдине, що дратує це автомобілі на місцях для людей з інвалідністю без відповідних позначок. Іноді я спеціально паркуюся впритул до таких машин і спокійно йду у справах", — резюмує військовий.
Матеріал створено у співпраці з платформою для людей з інвалідністю EnableMe. Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
Читайте також:
"У міні було півкіло тротилу. Я дивом вижив": історія ветерана з Закарпаття, який став прикладом незламності
"Міна прилетіла просто в ноги, та я вірю, що ще побігаю": історія захисника з Рівного
Мріяв взяти доньку за руку і піти на прогулянку: як бойовий медик, що втратив кінцівку, повертає інших до життя
