"Найскладніше в нас ще попереду": Олег Пендзин про майбутнє української економіки

Українська економіка вже понад чотири роки працює в умовах повномасштабної війни. Попри це держава продовжує фінансувати оборону, соціальні виплати та інші бюджетні видатки, а гривня залишається відносно стабільною. Водночас за цією стійкістю стоїть безпрецедентна міжнародна фінансова підтримка, без якої нинішня модель функціонування економіки була б неможливою.

Наскільки Україна сьогодні залежить від допомоги партнерів? Де проходить межа між необхідною соціальною підтримкою та економічним популізмом? Чому найважчі випробування для української економіки можуть чекати вже після завершення активної фази бойових дій?

Про це — в інтерв'ю TrueUA з виконавчим директором Економічного дискусійного клубу Олегом Пендзиним.

— Попри зростання номінальних зарплат і соціальних виплат, чи можна говорити, що українці вже компенсували втрати у рівні життя, яких зазнали після 2022 року? За якими показниками це варто оцінювати?

— Показник реальних доходів населення — це макроекономічний показник. Україна у 2022 році втратила 25% реальних доходів населення. Це офіційна цифра Держкомстату.

На сьогодні зростання соціальних виплат і покращення соціальних стандартів, а до них належать прожитковий мінімум і мінімальна заробітна плата, на які впливає держава та які закладаються у державний бюджет, об'єктивно ще не компенсували рівень життя 2021 року. Тому все залежить від того, з чим порівнювати.

Наприклад, якщо у 2021 році курс становив приблизно 21 гривню за долар, то сьогодні ми маємо курс близько 45 гривень за долар. Тому навіть за умови зростання заробітної плати в доларовому еквіваленті ми все одно певною мірою програватимемо.

Ще один момент. Теоретично ми лише наприкінці 2025 року, наскільки мені відомо, досягли рівня заробітної плати 2021 року в доларовому еквіваленті. Але за цей час сам долар також став дешевшим. Ми часто прирівнюємо все до долара, вважаючи, що це абсолютно стабільна величина. Насправді це не так.

Коли ми говоримо про реальні доходи населення, треба розуміти, що цей показник значною мірою залежить від бази порівняння. Водночас саме він відображає реальні процеси, які відбуваються в економіці. Якщо говорити про рівень реальних доходів населення, то з 2021 року ми всі стали набагато біднішими. Тому зростання середньої заробітної плати, прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати ще не компенсувало тих втрат, яких українці зазнали після початку повномасштабних бойових дій.

— Український бюджет уже кілька років значною мірою залежить від міжнародної фінансової допомоги. Наскільки життєздатною є така модель і чи можна сказати, що сьогодні Україна фактично воює в борг?

— Називаймо речі своїми іменами — ми живемо в борг. Ми не просто живемо в борг, а дійсно воюємо в борг. Кирило Буданов у 2023 році, ще перебуваючи на посаді начальника Головного управління розвідки, в одному з інтерв'ю заявив, що ми воюємо в борг. До 2026 року нічого принципово не змінилося.

Якщо ми беремо український бюджет за кожен рік після початку повномасштабної війни, то абсолютно чітко бачимо: рівень видатків приблизно на 40% більший, ніж рівень доходів. Ця різниця покривається шляхом запозичень.

Чи є така модель стійкою? Ні. Тому що вона залежить від зовнішніх запозичень, яких теоретично можуть і не надати. Але, з іншого боку, треба враховувати політичний контекст. Наші європейські партнери дають нам гроші не тому, що люблять Україну, а тому, що бояться Росію. І чим більший рівень цього страху, тим більше гарантій, що гроші ми отримаємо.

На сьогодні сума допомоги, яку нам надали, є максимально комфортною для України. Ті 90 мільярдів євро*, які виділили на два роки, ми, найімовірніше, взагалі не повертатимемо. Якщо й повертатимемо, то за рахунок репарацій, які має сплатити Росія. Якщо ж цього не станеться, кошти будуть погашені за рахунок платників податків європейських країн. Це найімовірніший варіант.

Якщо ж ми повертаємося до питання стійкості української економіки, то потрібно розуміти кілька речей. Перше: наскільки змінилося податкове законодавство України після початку повномасштабної війни? Правильно — практично ніяк.

Будь-яка демократична країна, яка воює, а ми маємо яскраві приклади США та Великої Британії (під час Другої світової війни, — ред.), запроваджувала достатньо жорсткі механізми обмеження споживання ресурсів. Вводилися карткова система, трудові армії, обов'язкове працевлаштування у промисловості. Тобто застосовувалися досить жорсткі економічні заходи — те, що називають "переведенням економіки на воєнні рейки".

Україна ж сьогодні, завдяки зовнішнім запозиченням, фактично живе за законами мирного часу. У нас немає обмежень на споживання ресурсів, немає обмежень на купівлю предметів розкоші, нерухомості чи дорогих автомобілів. Так само немає суттєвого посилення податкового навантаження.

Тому треба розуміти: сьогоднішня модель функціонування української економіки та соціальної сфери побудована на невідворотності фінансової допомоги від наших партнерів. До того ж, погляньте, як суспільство реагує на питання підвищення податків. Лише спробували порушити питання щодо запровадження 20% ПДВ для фізичних осіб-підприємців або оподаткування закордонних відправлень вартістю до 150 євро — і скільки це викликало хейту.

Суспільство сьогодні живе за умов мирного часу й не хоче змінювати ситуацію. Тому це питання навіть радше не до влади, а до суспільства — до його готовності змінювати підходи до сприйняття війни, яка триває в Україні.

— Який найбільший ризик сьогодні ви бачите для української економіки?

— Тут ми з вами фактично вже відповіли на це запитання. Йдеться про те, що фінансового ресурсу, який генерує економіка України, недостатньо, щоб одночасно покривати всі напрями державних видатків. Тому найбільший ризик нинішньої української моделі полягає в тому, що вона існує виключно завдяки зовнішнім запозиченням.

Сьогодні ми не в змозі одночасно вести війну й фінансувати соціальні видатки лише коштом української економіки. Саме тому залежимо від зовнішньої допомоги. І ця залежність зберігається ще й тому, що ми не хочемо нічого змінювати у власному житті.

Згадаймо приклад Великої Британії. Під час Другої світової війни у Гайд-парку викорчували дерева й засіяли територію картоплею, у Лондоні діяла карткова система, були запроваджені дуже жорсткі обмеження щодо постачання продуктів харчування та використання ресурсів.

Тобто суспільство саме визначає, як воно готове жити під час війни. Якщо ми хочемо жити так, як жили в мирний час, то достатньо подивитися, як працюють ресторани в Києві, як працюють заміські клуби, скільки дорогих автомобілів стоїть поруч. Це що, війна?

Хто в цьому винен? Наші партнери чи суспільство? Партнери в цій ситуації дають нам гроші. І, ще раз повторюю, не через велику любов до України — у них є свої мотиви. Але Україна побудувала систему свого існування у такий спосіб, що сама поставила себе в залежність від зовнішнього фінансування, бо не хоче змінювати внутрішній порядок денний.

— Останнім часом дедалі частіше лунають пропозиції щодо підвищення мінімальної зарплати, прожиткового мінімуму та пенсій. Де проходить межа між необхідною соціальною підтримкою населення та економічним популізмом в умовах війни?

— Межа проходить у визначенні джерела фінансування цієї соціальної підтримки. Якщо є гроші в бюджеті, які можна витратити, і це не запозичення, то ніхто не заважає спрямувати їх на підвищення рівня життя населення.

Але якщо всі ці видатки здійснюються за рахунок запозичень, треба чітко визначити соціальну необхідність таких рішень і логіку, навіщо це робиться. Якщо ви продовжуєте дедалі більше запозичувати коштів і водночас підвищувати рівень соціальної допомоги, значить, свідомо йдете на такий крок.

Тому, ще раз повторюю, межа між необхідною соціальною підтримкою населення та економічним популізмом в умовах війни проходить саме там, де визначається джерело фінансування таких виплат.

Якщо Велика Британія під час Другої світової війни могла перейти до жорсткої економії ресурсів і запровадити карткову систему, а Україна вважає, що в нинішній ситуації потрібно запозичувати кошти, аби підвищувати рівень соціальних виплат, значить, такий вибір робить суспільство. Значить, психологічно ми до іншого поки що не готові.

От вийдіть зараз до українського суспільства і скажіть: "Потрібно обмежити споживання ресурсів". Вам одразу ж скажуть: "Беріть приклад з Міндіча". Тому, ще раз повторюю, усе визначається джерелом фінансування.

— Наскільки сьогодні курс гривні визначається внутрішніми економічними чинниками, а наскільки — обсягами міжнародної фінансової допомоги? Чи бачите ви ризики для валютного ринку до кінця року?

— Ні, не бачу. Ми отримали величезну суму коштів. У цій ситуації питання щодо наявності валютних резервів для підтримання валютного стану сьогодні не стоїть.

Але, ще раз повторюю, є величезна залежність. В Україні єдиний продавець валюти — це Національний банк. Не експорт, а Національний банк України формує внутрішній валютний ринок. А звідки він бере ці гроші? Звідки він бере долари? З макрофінансової допомоги. Якщо не буде макрофінансової допомоги, то не буде і доларів. А не буде доларів — не буде й обмінного курсу. Подібні речі жорстко пов'язані одна з одною.

Ми на сьогодні себе не утримуємо. Та модель, що побудована, орієнтована на зовнішню допомогу. Щоб далеко не ходити: Україна ніколи в житті не отримувала стільки зовнішньої допомоги. Тільки цього року в межах однієї програми фінансової підтримки Україна має отримати 45 мільярдів євро. Крім того, є програми МВФ, є програма Ukraine Facility, є окрема міжурядова програма з Японією, Канадою, є окремі двосторонні домовленості з європейськими партнерами.

Ми щороку тільки на соціальні видатки від наших партнерів отримуємо 40 мільярдів доларів. Тому, ще раз повторюю, цей фестиваль нечуваної щедрості від наших партнерів миттєво припиниться, щойно закінчиться активна фаза бойових дій.

Я б сказав так: для економіки України найбільші виклики почнуться саме тоді, коли реально почне скорочуватися макрофінансова допомога. Тому що, поки триває війна, попри всі заяви про складність існування економіки у воєнний період, про мобілізаційний ресурс та інші речі, усе це, в усякому разі, вирішується за рахунок грошей.

Як тільки грошей почне меншати, а об'єктивно їх стане менше, бо Європа не буде утримувати Україну найближчі роки, тоді постане питання: як жити далі і за рахунок чого жити. Бо Україна звикла до подібної допомоги.

До речі, ще один маленький нюанс. Треба розуміти, що після закінчення активної фази бойових дій Росія нікуди не зникне. Тобто Україні в будь-якому разі доведеться зберігати достатньо великі воєнні видатки. Тому найскладніше в нас ще попереду.

— Які структурні проблеми, на вашу думку, стануть найбільшим викликом для української економіки після завершення активної фази бойових дій? Чи готова держава до такого сценарію вже зараз?

— Точно не боргове навантаження. Якщо війна триватиме, гроші нам даватимуть, тому що наші партнери бояться росіян більше, ніж ми.

Демографічна криза сьогодні справді є величезною проблемою. Але це не лише демографічна криза — це також криза мобілізаційного потенціалу, відтік кадрів і молоді.

Поки триватиме активна фаза бойових дій, стан української економіки навряд чи суттєво змінюватиметься, тому що нинішня структура запозичень і допомоги, яку ми отримуємо, зберігатиметься. Найбільші проблеми почнуться тоді, коли формально завершиться активна фаза бойових дій і Україні почнуть зменшувати загальний обсяг допомоги.

— А який прогноз ви можете зробити? Що на нас чекає?

— Ситуація буде дещо іншою. Сьогодні основним видом підтримки є макрофінансова допомога Україні як суверенній державі. Наші партнери говорять, що після завершення активної фази бойових дій пріоритет надаватиметься інвестиційній допомозі.

Тобто сюди має надходити вже не пряме фінансування від наших партнерів. Вони вважають, що в Україну мають заходити інвестиції європейського бізнесу, щоб відновлювати українську економіку й отримувати від цього прибутки.

Найбільша проблема в цей момент полягатиме в тому, що просто так інвестор сюди не прийде. Ми почнемо говорити про інвестиційний клімат, правила гри на українському ринку, боротьбу з корупцією, роботу правоохоронної та судової систем. Саме ці проблеми завжди стримували прихід інвесторів в Україну.

Від того, справедливий суддя чи ні, макрофінансова допомога наших партнерів суттєво не залежить. Вона надійде в будь-якому разі, хоча партнери, безперечно, висувають певні умови. Однак інвестор просто так не прийде — він повинен мати гарантії.